Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

671

жав зазнавали відчутних втрат. Зазнавала втрат і природа. Але

життя тривало, а наука, техніка і виробництво так або інакше

прогресували. Разом з тим посилювалася відповідальність учених

за негативні (в тому числі й екологічні) наслідки реалізації їх до-

сягнень. А скільки ж учених та інженерів ще зайнято розробкою

засобів, які руйнівно впливають на природу, скільки — розв’я-

занням завдань збереження навколишнього середовища, скільки

інститутів спрямовано на те, щоб вирвати в природи її багатства

(відкрити корисні копалини і залучити у виробництво, перекрити

ріки і дати енергію тощо), скільки — на встановлення меж дозво-

леного (допустимого з точки зору стратегічних інтересів країни і

долі майбутніх поколінь) впливу на природу. Все це далеко не на

користь справі охорони навколишнього середовища. Проти без-

думного застосування науки протестував Володимир Вернадсь-

кий: «Недалекий той час, коли людина одержить у свої руки

атомну енергію, таке джерело сили, яке дасть їй можливість бу-

дувати своє життя, як вона захоче. Чи зуміє людина скористатися

цією силою, спрямувати її на добро, а не на самознищення? Чи

доросла людина до вміння використати ту силу, яку неминуче

повинна дати їй наука? Учені не повинні заплющувати очі на

можливі наслідки їх наукової роботи, вони мають відчувати себе

відповідальними за наслідки їх відкриттів, поєднувати свою ро-

боту з кращого організацією всього людства».

На жаль, багато передбачень Володимира Вернадського або

встигли забути, або не зуміли оцінити. Насамперед це стосується

фізиків-ядерників, які влаштували змагання за створення атомної

бомби. Знали, що творили, якого лиха це завдасть людству. А коли

знали — зобов’язані були передбачити наслідки. Наука спрямову-

валася на руйнування. Спершу влаштували трагедію Хіросіми та

Нагасакі. Потім похапцем, не озираючись на минуле і не вдивляю-

чись у згубні перспективи майбутнього, догоджаючи своїм прави-

телям, створили наукові проекти і практичне масове виробництво

нових серій атомних, водневих, нейтронних, бактеріологічних

бомб та іншої страшної зброї. Пролунали по світу сотні ядерних

вибухів. Тільки на Семипалатинському дослідному полігоні про-

ведено 98 повітряних і 25 наземних атомних вибухів. Тут же ви-

пробувана найпотужніша за всю історію полігона бомба — близь-

ко 500 кілотонн — воднева бомба, творець якої академік Андрій

Сахаров. Наслідки випробування ядерної зброї жахливо трагічні.

Хіба це не кричуща безвідповідальність і вина вчених-

атомників, які не передбачили лиха, що звалилося на людей та

природу внаслідок жахливих дослідів. Десятки регіонів, мільйо-

672

ни невиліковно хворих людей стали жертвами безвідповідально-

сті вчених. Нині людство стає заручником створеного ним же

монстра — атомної зброї. Багато творців зброї величезної руйні-

вної сили з часом усвідомлювали свою помилку і розкаювалися.

Проте громадянська мораль не може прийняти ніяких пояснень

учених щодо їх виправдання. Робота всіх керівників держав і

вчених, які планували, створювали, випробовували і накопичува-

ли атомні, водневі й нейтронні бомби, мала одержати відповідну

оцінку світової громадськості. Надто багато є підстав сказати, що

вони мали передбачити наслідок застосування своїх проектів та

відкриттів і зобов’язані були не допустити використання атома як

знаряддя руйнування. А взагалі питання екологічних наслідків

розвитку науки та техніки досить непросте, оскільки мета ґрун-

тується на благих намірах, а результати завдають шкоди. Нерідко

технічні нововведення, що базуються на досягненнях науки, по-

гіршують екологічне становище. Це підтверджує приклад з ДДТ,

за винахід якого було присуджено Нобелівську премію, і тільки

згодом з’ясувалося, що використання препарату згубне для всьо-

го живого, а не тільки для шкідників сільського господарства. Чи

відповідальні вчені за ці екологічно негативні наслідки?

Отже, виникає проблема синтезу знань і етичних цінностей.

Людина за рівнем знань досягла статусу негативного екологічно-

го фактора і вже не може керуватися ціннісно нейтральними нау-

ковими знаннями, що можуть привести людство до загибелі. Мо-

ральність науки, незалежно від національного, державного,

релігійного або філософського прояву, стає для вченого важли-

вим критериєм. I з цим не можна не рахуватися. Добро і зло є та-

кож творінням ноосфери, як і все інше. «Не зашкодь!» — цей ім-

ператив справедливо має не тільки ектико-медичний, але й

глибокий життєво-моральний сенс, втрата якого в науково-

технічній або іншій практичній діяльності загрожує загибеллю не

лише так званому навколишньому середовищу, а й людині. Бо

фізична смерть — це занурення в небуття, повернення до вічної

рухомої матерії. Моральна ж смерть — це народження негативної

сили життя, подібна раковій клітині, життя якої — смерть і руй-

нування життя. Скільки нас переконували у безпечності, корис-

ності й екологічності ядерної енергетики або біостимуляторів.

Така двоїстість є однією з причин нерозуміння сучасників, коли

слухають про майбутні екологічні катастрофи. «Якщо вчені не

можуть дійти згоди в поглядах, то хіба я, маленька людина, здат-

ний щось змінити у своїй поведінці?» I така реакція природна.

Iнша справа, що негативні наслідки дилеми — підрив довіри до

673

науки — важливо раціонально подолати. Розбіжності між учени-

ми зумовлені різними причинами. Учених, насамперед, спонука-

ють власні інтереси (не хотілось би говорити про свідомий об-

ман, хоча іноді вдаються і до нього).

Виснаження озонового шару Землі, парниковий ефект перед-

бачалися шведським ученим, лауреатом Нобелівської премії з хі-

мії Самуелем Арренусом ще наприкінці XIX ст. Проте тривалий

період це ігнорувалося. Між іншим, фактор інтересів свідчить,

що найбільше слід зважати на негативні, а не позитивні прогнози.

Проте варто мати на увазі, що може виникнути зацікавленість у

песимізмі і навіть страхах. Життя триватиме так, ніби нічого не

сталося і якийсь період можна укладати ще вигідніші угоди (не-

зважаючи на негативні наслідки). Сучасна економіка, власне, і

живе за такий рахунок. Науково необґрунтованими і марнотрат-

ними виявилося і багато народногосподарських проектів. Ніхто

не підраховував, у що обходилися народу і державі видобуток

нафти в Сибіру, доставка її, скажімо, в Кременчук, скільки вилу-

чено чорноземів України й Росії під нафтопроводи, станції пере-

качування. А яких витрат потребувала виплавка металу на труби,

скільки валюти одержали Крупп та інші фірми Німеччини, які

постачали труби? I це тоді, коли на десятках мільйонів гектарів в

обезлюднених селах корми не збирали, солома гнила, невкрите

сіно псувалося, втрачало свої поживні якості.

У застійний період екологічна боротьба мала характер однобіч-

ної дії і відбувалася в кабінетах і аудиторіях за закритими дверима.

Там гіганти думки, народні академіки і професори мужньо боро-

лися з відомчими вченими, з міністрами и іншими посадовцями, з

усякими екологічними екстремістами і анантюристами, які мали

реальні важелі впливу на владу. В суперечках нерідко гинула істи-

на. Задушена бюрократами, безправна провінція в кабінетному

протиборстві участі майже не брала. Цей своєрідний монолог сто-

сується не науки, а тих учених, які, прикриваючись своїм високим

становищем, впроваджували далеко не кращі технології.

Досить поширеною є хибна думка, ніби «будь-яке справді на-

укове дослідження екологічних проблем обов’язково поліпшує

процес прийняття рішень у межах природоохоронної політики,

допомагаючи знімати невизначеність наслідків реалізації науко-

вотехнічних проектів і вибирати екологічно бездоганні їх варіан-

ти». Iлюзії підтримують виробничники, які прагнуть одержати

екологічну індульгенцію на впроваджувані науково-технічні но-

вовведення, і спеціалісти з охорони навколишнього середовища.

Досягнута поки що гарантована точність екологічних прогнозів

674

не дуже висока. Як показують оцінки спеціалістів Міжнародного

інституту прикладного системного аналізу (Відень), «інтереси

вчених зазвичай надто вузькі і визначаються історією конкретної

науки. Через те нема гарантії, що в ході наукового дослідження

визначатимуться відповідні процеси і зміни, або інформація буде

зібрана в просторових і часових масштабах, необхідних для ви-

рішення питань управління».

Наука і техніка — інструмент, який багато в чому залежить

від людських цінностей і потреб, інструмент, далеко не доскона-

лий, але вкрай необхідний. У цьому поєднанні наука не тільки ві-

дображає світ, а й за допомогою техніки творить його, розкрива-

ючи водночас духовні потенції людини. Орієнтація на їх

розкриття і одухотворення природи має стати головною в науці.

Для того, щоб наука стала здатною до вирішення екологічних

проблем, вона повинна бути не лише виробничою силою, а й чи-

мось більшим. Звичайно, необхідно, щоб наука виконувала і

свою функцію — забезпечення матеріального добробуту насе-

лення, але не зводилася тільки до добробуту. Синтез античної

ціннісної теорії науки (знання заради знання) з тією утилітарною

концепцією науки, яка формувалася пізніше, повинен, так би мо-

вити, зняти і об’єктивістський, і утилітарний підхід у більш зага-

льній системі цінностей, основою якої є людина і природа в їх ці-

лісності і взаємозв’язку. Ціннісна переорієнтація науки потребує

не розриву теорії з практикою і науки з виробництвом, а більшої

зваженості науки чистої і прикладної, оскільки між ідеальним

світом науки і реальністю технічного втілення є, крім подібності,

глибокі відмінності.

Створення сприятливих технологій

Відомо, криза навколишнього середовища зумовлена

не лише зростанням масштабів сучасного виробництва, а й по-

явою нових екологічно небезпечних технологій, підвищенням

енергоємності виробничих процесів, витісненням натуральних

матеріалів штучними, синтетичними, що не вписуються в приро-

дний кругообіг речовин у біосфері. То може, настав час постави-

ти питання, а чи правильно люди вибрали технологію у взаємодії

з природою, і взагалі, чи спроможні управляти могутніми сила-

ми, що викликали кризу? Безумовно, питання стосуються не

тільки розуму, а й духу людини. Може скластися така ситуація:

атомна електростанція спроможна виробляти величезну кількість

електроенергії, проте технологічно є повністю непридатна для

675

слаборозвинутої країни з відсутністю досвідчених інженерів,

будь-якої енергорозподільної мережі. Тож питання виробництва,

вибору і передачі технологій стоїть дуже гостро. Щодо необхід-

ності захисту природи, то багато хто не зовсім усвідомлює, що

йдеться, насамперед, про охорону самої людини, забезпечення її

майбутнього. Обґрунтування необхідності тих або інших еколо-

гічних заходів іноді здійснюється з позицій природи або якогось

стороннього спостерігача-моралізатора, що приводить до ідеалі-

зації незайманої природи.

Людина звинувачується (нерідко справедливо) в злочинах

проти природи. Її екологічна некомпетентність часто приводить

до спрощених інженерно-технократичних рішень, природопере-

робних господарських заходів. Міністерства, відомства, фірми

заради вигідних, іноді сумнівних, виробничо-економічних показ-

ників уперто нехтують природоохоронними заходами, покладаю-

чись на довільну саморегуляцію біосферних процесів. Людина,

визначаючи себе злочинцем щодо природи, мабуть, єдина з усіх

живих істот усвідомлює свою вину. Тут значна роль належить

формуванню й розподілу екологічно прийнятних технологій, що

сприяють стійкому економічному прогресу, і заміні теперішніх,

економічно недоцільних і екологічно шкідливих. I все ж одразу

застережемо, що дуже небезпечно сподіватися подолати екологі-

чну кризу тільки за допомогою технологій.

Доки людство не прийде до повного розуміння тих надбань і

небезпек, що несе з собою технологія, посилення технологічної

могутності зумовить лише подальшу деградацію навколишнього

середовища, неважливо, які нові технології створимо, наскільки

розумно й ефективно зуміємо передати їх у руки людей у всьому

світі, — криза лише поглибиться, якщо тільки одночасно не зу-

міємо по-новому взаємодіяти з навколишнім середовищем, не

стабілізуємо народонаселення і не використаємо все можливе для

відновлення рівноваги на Землі.

Вибір технологічного майбутнього — проблема багатоаспект-

на, формування перспективних моделей технологій, здатних зме-

ншити технологічну напругу, належить не тільки до загальнотео-

ретичних проблем, а й до спеціальних. Враховуючи це, спробуємо

розібратися у деяких питаннях і методологічних підходах до еко-

логізації технологій виробничих процесів, визначити їх зміст, мо-

жливості і межі, з’ясувати, наскільки вони прагматичні, тобто до-

слідноспроможні. Вибір технологічного майбутнього спеціалісти

бачать по-різному. Хоча багаторічні дискусії в кінцевому підсумку

звелися практично до визнання двох основних напрямків. Це —

676

так званні малі («м’які», «ненасильницькі») технології і великі,

структуроперетворюючі науково-технологічні рішення («великі

технологічні системи»). Відомий англійський економіст Ернст

Шумахер обґрунтовує відмову науково-технологічної політики від

великомасштабних заходів. Замість трати зусиль на фундамента-

льні зрушення в науковому знанні і на практичну реалізацію

принципово нових, складних і часто дорогих науково-

технологічних рішень пропонується спрямувати розвиток техно-

логії на новий шлях: потрібні методи і обладнання, які були б до-

сить дешевими, а, отже, і доступними фактично кожному.

Проте, враховуючи збільшення розриву між розвинутими і від-

сталими країнами, неготовність до впровадження екологічно при-

йнятних технологій, маємо підстави стверджувати, що малі техно-

логії і є ті самі проміжні технології, що відповідатимуть умовам і

потребам слаборозвинутих країн. Таких поглядів дотримується

американський фізик Андре Ловенс, який назвав пошук нових під-

ходів «м’яким шляхом розвитку технологій». Такий шлях має при-

вести до створення технологій, що характеризуються п’ятьма ос-

новними якостями: базуванням на використанні переважно

відновлюваних видів енергії — таких, які завжди наявні, незалеж-

но від того, використовуємо їх чи ні, як, наприклад, сонце, вітер і

рослинність; різноманітністю — щоб національні арсенали техніки

можна розподіляти між багатьма дрібними платниками податків,

кожен з яких прагнутиме до максимуму ефективності й викорис-

тання у конкретних умовах; гнучкою технологією порівняно неви-

сокого рівня, щоб її легко було розуміти і використовувати без

складних спеціальних навичок; відповідністю за масштабністю і

географічним розподілом кінцевим потребам користувачів; узго-

дженням технологій з енергетичними якостями того, що потрібне

для безпосереднього кінцевого використання.

Отже, вибір технологій має орієнтуватися на технічну просто-

ту, низьку вартість заміни, повільне старіння, високу надійність,

велику ємність і низьку ціну. Безперечно, в умовах небаченого

марнотратства ресурсів проблема вибору технологій заслуговує

найпильнішої уваги учених, інженерів і керівників, відповідаль-

них за науково-технологічну й екологічну політику. В сучасних

умовах в Україні одержано чимало досить обнадійливих практи-

чних результатів: впровадження конверторного та електродуго-

вого способів виплавки сталі знижує витрати енергії на 27 % і

підвищує продуктивність виробництва порівняно з мартенівсь-

ким у 2-3 рази; установки для безперервного розливу сталі еко-

номлять до 15—20 % металу (якби повністю перейшли на метод

677

безперервного розливу сталі, то могли б скоротити видобування

залізної руди, коксу та виплавку сталі на десятки мільйонів

тонн); спосіб покриття металорізальних інструментів за допомо-

гою іонного бомбардування титаном, винайдений ученими Хар-

ківського фізико-технічного інституту, дав змогу збільшити стій-

кість інструментів у 10 разів, продовжити термін їх дії, знизити

споживання енергії на 30 %, підвищити якість обробки; ультра-

звуковий портативний прилад «Зонд-3», створений ученими

Iвано-Франківського інституту нафти й газу, значно заощадив

кошти, час, енергію і дав можливість прохідникам вирішувати

важливі питання в процесі свердлування гірських порід; викорис-

тання електрошлакової технології лиття сталі, що розроблена

українським вченим і одержала світове визнання, забезпечує ви-

пуск продукції найвищої якості. Звичайно, за умов дефіцитності

ресурсів і прагнення одержати найбільшу віддачу в можливо

близькі терміни, рішення майже завжди буде на користь малих

(за капіталомісткістю і складністю освоєння) нововведень. З ін-

шого боку, моделі динамічної оптимізації для розрахунків на до-

сить далеку перспективу показують доцільність концентрації зу-

силь на великих, так званих структуроутворюючих науково-

технічних рішеннях. Отже, ставиться вимога забезпечити довго-

живучу ефективність технологічних систем.

Iдею екологізації виробництва як процесу заміни відкритої си-

стеми існуючих технологій замкнутим циклом природокористу-

вання, хоч і з деяким запізненням, сприйнято позитивно. Але від-

тоді минуло понад 30 років, а ідея великої технології так і не

знайшла реалізації. Великомасштабний науково-технічний бага-

тотомний проект залишився незатребуваним. I нема нічого див-

ного. Адже навіть коли позитивного результату буде досягнуто

(тобто реактор даватиме не відходи, що забруднюють навколиш-

нє середовище, а екологічно чисті продукти або напівфабрикати

для різних виробництв), це поєднуватиметься з великим ризиком:

де гарантія стабільності дії при високих температурах, тиску і ві-

браціях? Чи не потребуватиме реактор ремонту? Що робити, ко-

ли реактор вибухне? Чи будуть нейтралізовані в котлі радіоакти-

вні відходи, що супроводжують, зокрема, металургійне

виробництво? Нарешті, де взяти кошти на будівництво таких гі-

гантів? Таких запитань виникає чимало. Сприйняття того, що та-

ке велика і мала технології, завжди має відносність. Їх слід роз-

глядати в системній єдності, відповідності перспективним

соціальним, економічним і природоохоронним потребам людст-

ва. Практика показує, що конкретну технологію природокористу-

678

вання необхідно не тільки застосовувати, а й враховувати, як во-

на вписується в кругообіг речовин у системі природа — суспіль-

ство — природа. Виробнича інфраструктура більшості країн сві-

ту не є природоохоронною. Майже повсюдно діють стереотипи

підкорювача природи: «природа з усім упорається сама», «на наш

вік вистачить», «апокаліпсис все одно неминучий — тому бери

все, що можна взяти» та ін. Технологічна схема будь-якого виро-

бництва залишається лінійною: природна сировина (або її напів-

фабрикат) переробляється на підприємстві і виходить як готовий

продукт і відходи, що забруднюють воду, повітря, ґрунт і безпо-

середньо або опосередковано впливають на здоров’я людей. Го-

товий продукт через деякий період також стає відходом. Ось чо-

му так гостро постало питання про ступінь негативного впливу

забруднення навколишнього середовища.

Починаючи з 60-х років ХХ ст., за зразок маловідходних тех-

нологій брали, як приклад, виробництва, яким за допомогою пи-

логазовловлюючих установок або водоочисних споруд (або їх

комбінацій) вдавалось зменшити валові викиди забруднювачів.

Звичайно, спроби створити досконаліші установки не дали потрі-

бних результатів. Експлуатація їх фактично перетворювалася на

додаткове, надто матеріаломістке і енергоємне виробництво, що

істотно позначалося на собівартості продукції.

Iдея безвідходності в технології й у виробництві чимось нага-

дує лисенківську псевдоідею виховання рослин у сільському гос-

подарстві. Не випадково у вітчизняних публікаціях, у назві яких є

термін «безвідходна технологія» або «безвідходне виробництво»,

йдеться, звичайно, про інженерні розв’язання, що надто віддале-

но нагадують суть заявленої теми, і наводяться лише елементи

«безвідходності» в якихось технологічних ланцюжках.

Концепція створення виробничим шляхом штучних середовищ

від малих до надвеликих космічних масштабів найповніше сфор-

мульована в працях Євгена Фадєєва. Однак концепція не тільки не

одержала істотної підтримки вчених і управлінців, а, навпаки, про-

ти неї висунуто ряд заперечень. Але й відкидати згаданий підхід

неправильно. Шлях екорозвитку не може бути єдиним. У зв’язку з

цим Арсен Урсул висловлює ряд істотних заперечень. По-перше,

виробниче створення екологічних умов економічно менш ефекти-

вне, аніж традиційний шлях — пошук уже готових, створених

природою умов. Звичайно, це справедливо в основному для плане-

ти, її поверхні. Що ж стосується космосу, то там з самого початку

такі умови створюються техногенно-виробничим шляхом. По-

друге, для того, аби штучно створити екологічні умови, необхідно

679

знати всі можливі негативні наслідки докорінного перетворення

природи. Адже створені виробничим шляхом екологічні умови

знову-таки будуть оточені природою, з якою взаємодіятимуть.

Щоб не створювати нові, можливо навіть складніші, екологічні

проблеми, треба бути впевненим у розумінні всіх екологічних за-

конів і можливих наслідків. Проте гарантувати це неможливо. Пе-

рехід на екологічне виробництво як на генеральний шлях екологі-

чної діяльності відсувається тим самим на дуже віддалене

майбутнє. По-третє, концепція поширення техногенно-виробничих

принципів на екологію менш приваблива методологічно. На думку

філософа Василя Лося, автотрофне виробництво — це виробниц-

тво, для оптимального функціонування якого не потрібна безумо-

вна наявність високомолекулярних природних сполук. Як сиро-

винне і енергетичне джерело в такому виробництві можуть

використовуватися низькомолекулярні сполуки, а в кінцевому під-

сумку — хімічні елементи. Це дозволить замкнути систему вироб-

ництва, коли використані продукти стають сировиною для наступ-

ного виробничого циклу.

Отже, теоретична і практична розробка проблеми біосумісних

технологій просувається в напрямку від створення біоощадних

(модель маловідходних технологій) і біовідновних (модель «еко-

логізованого виробництва») технологій до біоавтономних і, на-

решті, біовідтворюючих технологій (моделі, в яких втілиться ідея

«автотрофного виробництва»).

Відомо, що енергія — кров економіки. Але, на жаль, більшість

поширених енергетичних технологій породжує інтенсивне забру-

днення, зокрема зростаючу в атмосфері Землі концентрацію вуг-

лекислого газу. Тому потрібно зосередитися на технологіях, які

не лише поліпшують використання енергії, економію (що дуже

важливо), а й одночасно не викидають такої кількості вуглекис-

лого газу. Це стосується всіх видів електростанцій, промислових

підприємств (особливо машинобудівних), автотранспорту та ін.

Відомо, які нарікання повсюдно викликає розвиток ядерної енер-

гетики, особливо після аварії на атомних електростанціях у Трі-

майл-Айленді (США) і Чорнобилі. Світова громадськість стурбо-

вана неспроможністю людства забезпечити безаварійність дії

ядерних блоків і надійність захоронення ядерних відходів із три-

валим періодом розщеплення. Сучасне покоління ядерних енер-

гетичних технологій у вигляді воднево-водяних реакторів опини-

лося в глухому технологічному куті. Але це навряд чи дає

підстави прогнозувати занепад ядерної енергетики. Тим більше,

що достеменно відомо: за належного рівня дії АЕС значно менше

680

впливають на глобальне потепління і завдають шкоди навколиш-

ньому середовищу, ніж, скажімо, теплові електростанції. З огля-

ду на це слід продовжувати вдосконалення технологій ядерного

синтезу, що в перспективі дасть можливість безпечно й ефектив-

но виробляти електроенергію. Доцільно сконцентрувати увагу на

створені системи пасивної безпеки (тобто коли вона не залежить

прямо від персоналу, який може втратити пильність в період екс-

плуатації станції) і взагалі з’ясувати, чи існують науково-

політично допустимі засоби захоронення ядерних відходів. Голо-

вне ж — зробити наголос на ресурсозбереженні; потрібно, зокре-

ма, вивчити можливості переходу на інші види палива, що істот-

но знизять викиди вуглекислого газу та інших забруднювачів.

Вугілля і нафту, де тільки можливо, замінити природним газом,

який має таку ж енерговіддачу, але значно чистіший екологічно;

докорінно поліпшити дію газопроводів, які нині випускають в

атмосферу величезні об’єми природного газу; вдосконалювати

утилізацію метану, що виникає в сміттєвих відвалах і перетворю-

ється в додатковий парниковий газ; регенерацію тепла, що побіч-

но виробляється іншими підприємствами та ін.

Невизначеність екологічних наслідків проектів негативно по-

значається на системі управління, знижує компетентність рішень,

які приймаються, і може привести (і вже приводить) до неперед-

бачуваних наслідків. Разом з тим слід підкреслити, що напрямки

розвитку науки залежать від характеру замовлення, соціальних

процесів розвитку суспільства. Це підвищує вимоги до політики і

управлінців, але не знімає відповідальності з учених за соціаліза-

цію технологій. А поки що можна констатувати, що, незважаючи

на розвиток науки і техніки, потенційні можливості процвітання

цивілізації, на початку XXI ст. людство прийшло до кризового

стану: гине природа, нависла смертельна загроза життю на пла-

неті. Рятувальні проекти, на жаль, висуваються і реалізуються

повільніше, аніж насувається екологічна небезпека. I безперечно,

має рацію соціолог Федір Моргун, який стверджує: «Якби росли-

ни, тварини і птахи могли говорити, то ми почули б багатоголо-

сий стогін живих істот, знищуваних людьми. З морів і гір, з рік,

озер і лісів полинула б жалобна лебедина пісня знівеченої приро-

ди». Жодне з поколінь не було таким відповідальним за майбут-

нє, як сучасне, яке вже встигло завдати величезної шкоди природі

і здатне повністю підірвати основи основ земного буття. Ство-

рення і застосування екологічно прийнятних технологій, насам-

перед, і стане вирішальним фактором врятування навколишнього

середовища. Але не слід надто захоплюватися новими технологі-