Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

641

інтересах. Співвідносини між духовною і світською властями ві-

дображали пріоритет світської влади над духовною владою. Про-

відна роль князів Київської Русі, насамперед, знайшла відбиток у

такій важливій вирішальній події як прийняття в 988 році хрис-

тиянства, що сталося з ініціативи князя Володимира. Князь вихо-

див не з релігійних, а з політичних та державних інтересів прилу-

чення країни до більш високорозвиненої європейської культури,

підвищення ролі України-Русі на міжнародній арені. I саме масо-

ве хрещення населення сталося під сильним адміністративним

тиском влади. Iсторик української церкви Iван Огієнко відзначав:

«Мирного прийняття християнства не було. Народ рішуче захи-

щав свою віру, скрізь виникали бунти і часто доводилося хрести-

ти народ в його власній крові, доводилося хрестити вогнем і ме-

чем». Звичайно ж, політика держави виявила вирішальний вплив

на зміну релігійній вірі. Формувався пріоритет держави над цер-

квою, але панування держави над церквою повністю виникло не

на початку київської державності, а значно пізніше. Але вже тоді

великі князі Київської Русі мали і широко використовували своє

право призначати та зміщати вище духівництво, керуючись, на-

самперед, політичними мотивами.

Великі князі Русі, а пізніше й царі, зміщали і репресували не-

вгодних їм ієрархів. Так, князь Димитрій Донськой кілька разів

призначав і проганяв митрополитів, Iван III та інші царі, особли-

во Iван Грозний, застосовували проти ієрархів жорстокі репресії

«за їх опір та злочинність». Прагнення вищого духівництва до

зміцнення впливу на державну політику і до зведення міцного

релігійного фундаменту привело до встановлення в 1589 році па-

тріаршества. Це не суперечило інтересам панівних кіл Росії, зок-

рема Бориса Годунова та його оточення, що бачили в патріарше-

стві можливість зміцнення самодержавства, яке похитнулось

після смерті Iвана Грізного. Ставленик Бориса Годунова, перший

патріарх Iов відіграв значну роль у зведенні його на царський

престол і восхвалянні його достоїнств. «Радуйся і веселися, —

так при великому скупченні народу публічно заявив Iов Годуно-

ву, — Богом обраний, Богом улюблений і Богом пошанований,

благочестивий і христолюбивий, пастир добрий, який приводить

своє стадо імените до начальника Христа Бога нашого». Iов за-

кликав бояр, клас, який управляв державою, служити вірою та

правдою государю та його Дому. Патріарх і підручне йому духів-

ництво стали вірною опорою нового царя, знаряддям здійснення

задумів щодо зміцнення влади. В такому становищі зацікавлена і

православна церква, оберігаючись від нових міжусобних сутичок

642

між феодальними князями, що могли послабити становище та

вплив церковної ієрархії, погіршити її майнове становище. При

цареві Олексієві Михайловичу посилюється протидія церковних

діячів обмеженню прав церкви. В цьому зв’язку відіграли велику

роль митрополит Філарет, а згодом і патріарх Никон. Політика

патріарха Никона — остання спроба відстояти незалежність цер-

кви від держави, спираючись на теорію паралелізму двох влад —

духовної і світської — «Сонця» і «Місяця». Причому, «як Сонце

вище Місяця, так і священство вище царства», «цар менший від

архієрея і повинен бути йому покірний». Цар Олексій відкинув

клерикальні домагання Никона і увільнив з патріаршого престо-

лу, але все ж пішов на поступки церкві, скасувавши «Монастир-

ський наказ» як орган державного контролю над церквою, що

мав політичні та судові функції.

Отже, характерною рисою допетрівського періоду є певна рів-

новага між двома владами — світською та духовною — при по-

ступовому наростанні суперечностей між ними та намаганні

держави до абсорбції церкви і її підпорядкування владі, що в кін-

цевому підсумку сталося при Петрі I. У петровських реформах

одержала законодавче оформлення панівна роль державної влади

над церквою, причому повністю і необмежено. Петро розумів

значення церковної адаптації своїх радикальних реформ, прагнув

використати для такої мети церковну ієрархію, хоча здебільшого

ієрархія була настроєна неприязно до петровських реформ і у

ставленні до царя. Петро I зумів знайти таку впливову людину

церкви, на яку міг спиратися. Нею став Феофан Прокопович —

красномовний проповідник, письменник і адміністратор, твердий

прихильник петровської влади. У виступах Феофана Прокопови-

ча знов діє посилання на апостола Петра, на Ветхий і Новий Завіт

і стверджується, що царі — це намісники Бога на землі, помаза-

ники божі. Феофан Прокопович намагається виправдувати будь-

яку владу, навіть «сувору і невірну». А «хто їй не кориться, тих

чекає страшний божий суд». Зазнаючи впливу західних систем

державно-церковних відносин в протестантських державах, Пет-

ро вирішив перебудовувати їх за пруським зразком. В існуючій

тоді ще згуртованій церковній ієрархії Петро бачив своєрідну

«державу в державі», очолювану авторитетним патріархом. За-

мість патріаршества, формально автономного від політичної вла-

ди і самостійного в житті ієрархії, утверджується єдність світсь-

кої та духовної влади в особі государя, який бере на себе

безпосереднє управління церквою, призначаючи для відправлен-

ня керівних функцій свого представника — обер-прокурора Си-

643

ноду. Відтоді цар суміщає вищу, не тільки світську, але й духов-

ну владу, стає одноосібним главою церкви, а церква фактично

перетворюється в один з державних департаментів, у «відомство

православного сповідування», що виконає волю самодержця.

Церковні реформи мали не тільки політичну, але й економічну

мету — оволодіння багатствами шляхом секуляризації церковно-

го майна, одержання державною скарбницею частини прибутків

церкви, що складали надто значні суми, переходу церковних зе-

мель у ведення держави. При Петрі I закладено докорінні основи

політики самодержавства у ставленні до церкви, що стали на ба-

гато років фундаментом церковно-державних відносин. Всі спро-

би церковних діячів повернути колесо історії у зворотний бік,

повернути церкві втрачені нею права і вплив неминуче терпіли

фіаско, аж до лютневої революції 1917 року. Разом з тим це ні-

скільки не означає якого-небудь зменшення суспільно-політичної

ролі Російської православної церкви. Ця роль надзвичайно ваго-

ма і базувалася на законодавчих актах царської імперії.

На відміну від усіх інших конфесій, що поділялись на «терпи-

мі» і «нетерпимі» (релігійні секти), тільки православна церква, на

відміну від мусульманської, іудейської, буддистської, мала право

на вільну релігійну пропаганду і користувалася необмеженою

підтримкою царських властей, одержала в розпорядження вели-

чезну земельну власність, нерухомість, майно, значні кошти на

виплату надмірно високих окладів вищому і середньому духів-

ництву, на утримання церковних приходів і монастирів, навчаль-

них і лікувальних закладів, будинків притулку. Це не могло не

визначати соціальну позицію церкви, її спілкування з царизмом,

беззастережну підтримку його політики, обожнення самодержця

як благочестивого монарха, царствуючого за велінням Бога, як

щирого, старанного охоронця всіх церковних догматів. Духівни-

цтво, зараховане до привілейованого стану, нарівні з дворянст-

вом, виступало в усі періоди не тільки як служитель релігійного

культу, але й як політичний союзник самодержавства, вірний

слуга панівного класу. Панування держави над церквою одержа-

ло своє відображення в їх міцному політичному союзі, заснова-

ному на загальних світоглядних і політичних переконаннях. Ві-

домий американський історик Уїльям Фостер відзначав, що

«церква як найбільший землеволодар і взагалі власник основних

джерел політичної реакції незмінно підтримує всі великі рухи

проти демократичного прогресу, а деякі з них сама ж і провокує».

Всі світові релігії — християнство, буддизм, мусульманст-

во — виникли на ґрунті стихійного протесту знедолених і при-

644

гноблених мас проти гніту і насильства і тоді мали бунтарський,

революційний характер. I лише згодом, коли релігії стали держа-

вними, вони втратили первісний характер. Але й згодом на різ-

номанітних етапах історичного розвитку в різних країнах церква

не дотримувалась традиційного підпорядкування державній вла-

ді. Відображаючи зрушення в масовій політичній і релігійній сві-

домості віруючих та священників, як і вплив історичних умов,

церква в ряді випадків підтримувала прогресивні народні рухи,

освячуючи релігійним знаменом і згуртовуючи маси віруючих в

ім’я шляхетної мети — боротьби за соціальне визволення. В

ХV—ХVI ст. в Німеччині протестантська церква під керівницт-

вом Мартіна Лютера, а пізніше і Томаса Мюнцера, відіграла ве-

лику роль у підтримці селянського руху, в організації селян і ре-

місників на боротьбу проти феодального панування. В сучасних

умовах в Iрані прогресивний народно-революційний рух очолила

ісламська церква, що зуміла об’єднати найрізноманітніші соціа-

льні верстви у боротьбі за повалення шахської влади і зміну полі-

тичного ладу. В 50—60-х роках ХХ ст. в лоні церкви виникають

модерністські рухи, що охоплюють поряд з релігійними

і соціально-політичні проблеми. Безпосередньою причиною но-

вих явищ стає криза релігії в ряді країн, зростання секуляризму

та атеїзму, зародження соціалістичних і народно-демократичних

рухів. В сучасних умовах великий вплив мала «теологія визво-

лення», «теологія революції», «християнський соціалізм» здебі-

льшого в ряді країн Південно-Східної Європи, Південно-Східної

Азії, а також в країнах Латинської Америки і деяких розвинених

країнах Європи. Однією з характерних рис рухів є відмова від

нейтралітету в політиці, що рекомендувався церквою, активна

участь в політичному житті на боці прогресивних сил, визнання

права віруючих на революцію і на застосування революційного

насильства для відстоювання політичних прав. В центрі нової

ідеології християнства змінювалася традиційна увага до індиві-

дуального врятування в загробному житті, шляхом морального і

соціального визволення, що здійснювалось в реальному земному

житті з використанням політичних засобів боротьби проти наси-

льства панівних класів. Це означало відмову від офіційної догми

покори владі заможних, що проповідується всіма священними

книгами. Це — ви-знання права і священного обов’язку на ви-

ступи проти зла і насильства, за інтереси пригноблених і знедо-

лених мас. Відстоюючи непохитність політичної лінії католиць-

кої церкви, Ватикан різко засуджує лівохристиянський рух, як

несумісний з приналежністю до церкви, заборонив священникам

645

мати особливу, оригінальну від церкви думку щодо політичних

проблем. Так знов викрита пресловута політична нейтральність

папського престолу.

Церква зазнає впливу прогресивних рухів сучасності і робить

певні висновки. Багато церков беруть участь в актуальній миро-

творчій діяльності. Одним з найбільш впливових міжнародних

центрів боротьби за мир виступає християнська Мирна конфере-

нція, що об’єднує православні та протестантські рухи при-

хильників миру (резиденція в Празі). На загальнохристиянських

конгресах релігійні, православні, протестантські організації при-

йняли ряд важливих рішень і заяв, закликали священнослужите-

лів, всі прогресивні сили світу до боротьби проти гонки озброєнь,

за збереження і зміцнення розрядки міжнародної напруженості і

недопущення «холодної війни» між країнами. Дії стали разючим

контрастом у порівнянні з колишньою багатолітньою політикою

церкви. Починаючи з кінця 80-х років ХХ ст. з ініціативи Росій-

ської православної церкви в Москві проведено три всесвітніх

конференції, девізом яких стало: «Релігійні діячі за міцний мир,

роззброєння і справедливі відносини між народами», «Релігійні

діячі за врятування священного дару життя від ядерної катастро-

фи», «За без’ядерний світ, за виживання людства». Активні дії

миролюбних, в тому числі і церковних сил, відіграють важливу

роль у відвертанні загрози ядерної війни, протидіють викорис-

танню церкви з агресивною метою, сприяють подоланню супере-

чностей між конфесіями в політичній сфері, згуртуванню релігій,

всіх віруючих для забезпечення міцного миру на Землі.

Iстотні відмінності у взаємовідносинах держави з церквою ви-

никають лише в період перебудови, що виступає перехідним від

радянського до пострадянського етапу в державному устрої. Жо-

втнева революція принципово вирішила релігійне питання. В йо-

го основу покладено два докорінних принципи: відділення церк-

ви від держави і школи від церкви, забезпечення свободи совісті і

віросповідання. Вже з самого початку встановлення Радянської

влади, народний уряд прийняв ряд законодавчих актів: про секу-

ляризацію церковних земель нарівні з поміщицькими землями;

про передачу виховання і освіти з духовного відомства у ведення

міністерства народної освіти і передачу йому також середніх і

вищих духовних шкіл, семінарій, академій; про перехід актів

громадянського стану (народження, шлюбу, розлучення, смерті)

від церкви в державні органи, про ліквідацію інституту військо-

вого духівництва; про припинення державного фінансування це-

рковних об’єднань. Тоді ж російська православна церква визна-

646

чила свою негативну позицію у ставленні до держави, хоча ще не

мала ясного уявлення про ті реформи, що вживе радянський

уряд, і навіть незалежно від них. Тут вирішальну роль відіграли

не церковні інтереси, яким доки ще нічого не погрожувало, а ін-

тереси суто політичні.

Клерикальні домагання православної церкви заперечувалися

навіть Тимчасовим урядом, а тим більше не могли бути прийняті

Радянською владою. Це добре розуміли самі церковники, але ви-

сували їх свідомо з метою загострення відносин з державою.

Аналізуючи радянський декрет «Про відділення церкви від дер-

жави і школи від церкви» (23 січня 1918 року), важливо відзна-

чити, що основний зміст — демократичне рішення релігійного

питання, характерне для багатьох тодішніх демократичних дер-

жав. Відділення церкви від держави і школи від церкви в різних

специфічних формах мало місце в ряді країн Заходу — в Франції

та Iталії, а також в Японії, входило в програму лівих партій і на-

віть кадетів в Росії. Принцип свободи совісті в Росії, який лежить

в руслі демократичних прав особи, діяв в багатьох країнах, озна-

чаючи лише свободу віросповідання. Вперше Радянська влада

надала свободу віросповідуванню, здійснила право вибору релігії

і право виходу з православ’я і переходу в інші конфесії, право

невіруючих зберігати свої погляди і поширювали невірство. Урі-

внювались в правах перед законом всі конфесії, надавалося віль-

не відправлення релігійного культу всім без винятку церквам, а

не тільки православним. Відміна релігійної присяги і клятви, ре-

лігійних обрядів і церемоній в державних установах також ви-

пливала з принципу відділення церкви від держави. Здійснювані

Радянською владою заходи, спрямовані на демократизацію віро-

сповідних відносин, ніскільки не ущемляли прав церкви, декла-

рувалося вільне відправлення релігійної обрядовості і не місти-

лись жодні атрибути державного управління церквою. Однак ряд

положень Декрету виходять за межі демократичних перетворень,

відображаючи класове спрямування політики Радянської держави

та необґрунтовану тенденцію прирівнювання церковних

об’єднань до буржуазно-поміщицьких організацій, оскільки і тоді

діяли у згоді. Декрет позбавляє церковні та релігійні общини

права володіти власністю, права юридичної особи, націоналізує

все церковне майно, оголошуючи його народним надбанням.

Дискримінація церкви і віруючих поєднувалася з піднесенням

ролі атеїзму як державної ідеології. Задумана як теоретична поле-

міка з науковою ідеологією, атеїстична пропаганда перетворюва-

лася в антицерковну з грубим ганьбленням релігії та церкви. Ви-

647

суваючи завдання подолання релігійних забобонів, атеїзм проро-

кував швидке відмирання релігії, незважаючи на відносно високий

рівень релігійності населення. Розбещування, що виступали під га-

слом наукового атеїзму, насправді нічого спільного з ним не мали.

В науковому атеїзмі, що увібрав найціннішу спадщину багатовіко-

вої історії, є категоричне засудження будь-яких спроб обмеження

прав релігії, церкви, віруючих, неприпустимість підміни теоретич-

ної боротьби з релігією, що ведеться у всьому світі, політичною

війною держави проти церкви та її ідеології. Але заради справед-

ливості поряд з людьми, які спотворили суть і засоби атеїзму, без-

корисливо діяли багато тисяч справжніх атеїстів, які несли в маси

науковий світогляд, роз’яснювали віруючим і невіруючим про-

блеми природи, суспільства, людини. Неправдивими тлумачення-

ми суті релігії та церкви багато в чому визначається курс політич-

ної партії, що править, і держави у ставленні до церкви та релігії,

прагнення ізолювати церкву від суспільства.

Лише в період Вітчизняної війни (1941—1945 років) багато в

чому змінилося ставлення держави до релігії і церкви у зв’язку з

патріотичною позицією Російської православної церкви, що вне-

сла значущий вклад в перемогу над фашизмом. На кошти церкви

і віруючих побудовані авіаційна ескадрилья і танкова колона та

ін. За період війни приходами церкви передано більш 200 міль-

йонів карбованців на потреби фронту. Керівництво Радянської

держави врахувало православній церкві те, що виступала стабілі-

зуючою суспільно-політичною силою. Церква опікувалася інте-

ресами державної політики і в миротворчій діяльності. Врахову-

валося також і те, що на територіях, що зазнали фашистської

окупації, православні церкви не закривалися, а частина закритих

з них до війни спромоглася відновити діяльність. Створена Рада

у справах Російської православної церкви мала право остаточно-

го рішення питань про відкриття або закриття храмів, що пере-

шкоджало свавіллю місцевої влади. Незважаючи на довголітнє

обмеження інтересів церкви і віруючих, на грубі порушення ор-

ганами влади своїх же законів, керівництво церкви у виступах, в

тому числі і за рубежем, давало незмінно високу оцінку політики

радянської влади у ставленні до релігії.

Держава і церква на сучасному етапі

Сучасний етап в життєдіяльності православної церкви

бере початок з перебудови, приблизно з середини 80-х років, ко-

ли взято курс на демократизацію суспільно-політичного і духов-

648

ного життя суспільства, на відмову від адміністративно-

командних засобів управління державою, на виправлення поми-

лок і викривлень, в тому числі у ставленні до релігії і церкви. В

основі нових підходів державних органів до релігії лежало попе-

редвизначення помилкових концепцій та дій, широко розповсю-

джених в період Радянської влади. По-перше, відділення церкви

від держави трактувалося як відділення її від суспільства і тому її

функції законодавчо обмежувалися винятково відправленням ре-

лігійного культу. Тепер церква визнається не тільки релігійною

установою, але й соціальним інститутом, покликаним до вико-

нання важливих суспільних функцій, що виходять за межі релігії

і традиційно притаманні церквам всього світу. По-друге, релігія

розглядалася Радянською державою і атеїзмом, як чужорідний

елемент в суспільному організмі, що підлягає витисненню і від-

миранню. А звідси випливала дискримінація церкви і в тому чис-

лі віруючих в повсякденному житті. Тепер релігія набула справе-

дливого розуміння як одна з рівноправних форм суспільної

свідомості і важливий елемент національної культури, що відо-

бражає погляди, почуття мільйонів людей, що заслуговує високої

поваги суспільства. Держава визнала необхідність створення

сприятливих умов для задоволення релігійних потреб віруючих

та виконання своїх функцій церквою.

Відновлюючи історичну справедливість у ставленні до релігії

і церкви, уряд України на новій концептуальній основі перегля-

нув статус церкви, її права і функції, її взаємовідносини з суспі-

льством і державою. Держава повернула православній церкві со-

тні храмів, десятки монастирів, раніше відібраних у неї або які

припинили своє функціонування з інших причин. Широко розго-

рнулося будівництво нових храмів, чисельність яких у п’ять разів

вище рівня 80-х років ХХ ст. Виникло та діє багато нових релі-

гійних навчальних закладів різних рівнів для підготовки священ-

ників і богословів. Православна церква отримала найширші, по

суті, необмежені можливості для діяльності в найрізноманітні-

ших галузях: благодійній, охорони здоров’я, культурно-

просвітницькій, релігійно-пропагандистській, редакційно-

видавничій, господарській, виробничій. Церква володіє правом

власності і юридичної особи, створює необхідні їй підприємства і

організації, свої видавництва і друкарні, культурно-просвітницькі

суспільства, недільні школи, бібліотеки і читальні, крамниці для

продажу релігійної літератури, видає багато десятків газет, жур-

налів, використовує для своєї мети і загальні засоби масової ін-

формації. Церква має опорні пункти в сфері охорони здоров’я і

649

соціального забезпечення. Проголошена в законах України рів-

ність прав і можливостей всіх віросповідань насправді здійснила

високі права лише для однієї православної церкви. Саме їй одній

надаються всілякі привілеї і почесті, хоча в Україні є і ряд інших

впливових конфесій. Тисячоліття Хрещення Русі відзначалося в

усій країні не тільки як церковна, але й як державна подія вели-

кого масштабу. Різдво і Пасха стали державними святами. Релі-

гійні церемонії і обряди, що за законом мають проводитися

в самій церкві або в будинках віруючих, тепер проводяться на те-

риторії державних і суспільних підприємств і установ. Найрізно-

манітніші громадянські події, особливо урочисті акти, супрово-

джуються церковним освяченням — відкриття нових підприємств

або цехів, проведення ярмарок, конференцій, спуск на воду нових

кораблів, багато іншого, як і в царський період, благословляється

молитвою священника з окроплянням об’єкта «святою» водою.

Серйозні зміни сталися в структурі православної церкви в

Україні. В минулому єдина православна церква функціонувала

під егідою Московської і всія Русі патріархії — Російської право-

славної церкви. Найбільша її частина залишилася в складі Мос-

ковської патріархії на колишньому правовому становищі —

Українська православна церква московського патріархату, інша її

частина проголосила себе автономною православною церквою

Київського патріархату — УПЦ-КП. Третя виникла шляхом від-

риву від неї — Українська автокефальна церква. Найбільша з

них — Українська православна церква московського патріархату

об’єднує більше п’яти тисяч парафій. Iнші церкви значно менші.

Починаючи з 90-х років з боку державної влади України вжива-

лися неодноразові спроби об’єднання всіх церков України під

егідою Київського патріархату.

Демократична, правова держава повинна однаково ставитись

до релігії і до атеїзму, не надавати жодному з них будь-яких пе-

реваг або привілеїв, рівно застосовувати до них законодавство

про свободу совісті і віросповідань. Необхідно суворо охороняти

світський характер держави від втручання релігій, протидіяти

клерикалізації суспільного життя, несумісного з інтересами насе-

лення — віруючих і невіруючих.

ІТЕРАТУРА

Великович Л. Н. Религия и политика в современном капита-

листическом обществе. — М., 1970.

Грушевський М. С. Iсторія України — Руси. — К., 1936.

Законодавство про релігійні культи. — М., 1969.

650

Мчедлов М. Политика и религия. — М., 1987.

Никольский Н. М. История русской церкви. — М., 1963.

Огієнко I. I. Українська церква. — Прага, 1942.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

♦ Які фактори визначають взаємозв’язки політики і релігії?

♦ Як складаються і від чого залежать зміни в формах релігій-

них вірувань?

♦ У чому полягає соціально-політична функція релігії і церк-

ви? Яке соціальне спрямування священних книг релігій?

♦ Які зміни відбулись в 80—90-х роках в політиці держави

щодо релігії і церкви?