В умовах, коли жодна зі сторін не мала рішучої переваги, результат військових дій
залежав від того, кому надавало підтримку українське селянство. Але його лояльність була
дуже мінливою. Спочатку воно підтримало Центральну Раду проти Тимчасового Уряду, пізніше
більшовиків проти Центральної Ради. Селяни були основною силою у боротьбі Директорії
проти Скоропадського, а потім, охоловши до неї, дозволили більшовикам відтиснути її з
Лівобережної України. Весною 1919 р. вони повстали проти більшовиків і вітали Денікіна, щоб
ще через декілька місяців виступити проти Денікіна й вітати більшовиків.
Така мінливість у поведінці українського селянства закономірно викликає питання: які
цілі насправді переслідували селяни у цій війні всіх проти всіх? Були це чисто соціальні
вимоги, а чи невдоволення українського селянства мало й національний вимір? Найпростіша
відповідь, який пропонував “здоровий глузд”, була та, що селянство позбавлене будь-якої
ідеології і воювало лише ради власного добра і наживи.
Однак це було зовсім не так. Показовим був приклад махновщини – масового
повстанського руху селян Півдня України. Політичною ідеологією його керівника, Нестора
Махна, був анархізм. Але цей анархізм віддавав певною місцевою специфікою, яка робила його
не схожим на традиційні доктрини російського анархізму. У поведінці бійців його загонів та
їхніх уявленнях про соціальну справедивість махновців легко вгадувалися старі традиції
низового козацтва і гайдамаччини. Як писалося у донесенні Вищої військової інспекції УСРР
(березень 1919 р.), “частини батька Махна міцно просякнуті духом і тенденціями
відчайдушного вільного Запоріжжя”. З другого боку, повстанці виявляли почуття сильної
прив’язаності до своєї території. Вони наймужніше боронили ту ділянку фронту, де були їхні
рідні села, сім’ї і земля. Як правило, вихід повстанських військ поза межі цієї території
негативно позначувався на їхній боєздатності. Це почуття територіального патріотизму при
певних обставинах легко могло еволюціонувати у національне почуття, особливо якщо ворог
розмовляв неукраїнською мовою.
Найсильніше ці риси проявилися у антибільшовицькому повстанському русі, що весною-
літом 1919 р. охопило Правобережну Україну. Тут, як писав Антонов-Овсієнко у доповідній
записці Леніну, “робота надзвичайки і продекспедиторів, які спираються на “інтернаціональні”
загони, відроджує націоналізм, підіймає на боротьбу з “окупантами” все населення без землі”.
Національний характер конфлікту підсилювався тим, що для придушення селянських повстань
більшовики висилали частини, сформовані з китайців, латишів, естонців, сербів, росіян,
оскільки українським частинам не можна було довіряти – вони нерідко переходили на бік
повстанців.
У середині 1919 р. українські повстанці володіли майже цілою Україною, за винятком
Волині і Поділля, де перебувала армія УНР. Загальна чисельність повстанців, за даними