Харченко С.Я., Кратінов М.С., Ваховський Л.Ц., Кратінова В.О., Песоцька О.П., Караман О.Л. Історія, теорія і практика соціальної роботи в Україні
Подождите немного. Документ загружается.
волонтерів, стільки й мотивів безкорисливої роботи в некомерційних
організаціях.
Існує десять заповідей волонтерів усього світу [1; 2; 9]:
1. Плануючи організацію соціальних проектів, перш за
все доцільно визначити, де можуть бути корисними волонтери, а потім
добирати необхідних людей.
2. Залучаючи до роботи волонтера, необхідно
враховувати його інтереси, бажання, можливості, у тому числі й можливості
тимчасового навантаження, місце проживання, фізичні можливості, освіту й
освіченість.
3. Не думати, що волонтери можуть виконувати тільки
«чорну» роботу.
4. Не варто набирати волонтерів тільки заради
волонтерів, робити це потрібно лише у випадку необхідності.
5. Поясніть волонтеру програму діяльності організації,
введіть його у відповідну «кухню прийняття рішення».
6. Чітко визначте персональну функцію волонтера.
7. Ставтесь до волонтера як до колеги.
8. Забезпечте волонтеру моральну підтримку.
9. Забезпечте волонтеру можливість зростання його
статусу в організації.
10. Використовуйте думки й ідеї волонтера при
вирішенні різних питань або проблем організації.
Суттєвою є проблема-питання: «Хто може бути волонтером
некомерційної організації?»
Світова практика показує, що такими можуть бути:
– Спонсори. Це керівники, юристи, працівники фірм, дружини
бізнесменів тощо. Вони завжди здатні підтримати волонтерську організацію
матеріально, але неоціненні як патронажні партнери (надання методичної
допомоги, пошук фінансів). Особливість принципів роботи з волонтерами-
бізнесменами виявляється таким чином: необхідно ставитись до них як до
рівних (не виявляти приниженості, але й не дивитись зверхньо), не «вимагати»
грошей (усьому свій час).
– Волонтери, які приходять до некомерційної організації за власним
бажанням. Тут досить важливо виявити спрямованість особистості
(мотиваційно-потребну сферу, інтереси, бажання, нахили, здібності тощо)
майбутнього волонтера. На основі зазначеної діагностики визначається
придатність кандидата волонтерської діяльності в конкретній організації.
– Спеціалісти. Волонтерами можуть бути і спеціалісти у тій сфері, де
здійснюється громадська діяльність. Наприклад, лікар може здійснювати
додатковий прийом, не потребуючи грошей від пацієнтів. У цьому випадку
важливо одне – бажання і спроможність спеціаліста у тій чи іншій галузі
надавати допомогу тим, хто цього потребує.
– Чиновники. Величезний апарат державних службовців може й повинен
бути залучений до волонтерської діяльності. При цьому, звичайно, необхідно
161
дотримання таких правил: адміністрація, де служить чиновник, знає і дає згоду
на його волонтерську діяльність, його діяльність не служить особистим
політичним та іншим цілям, крім мети добровільної допомоги; чиновники
місцевої адміністрації можуть бути волонтерами тільки як приватні особи.
– Діти й підлітки. Волонтерами можуть стати не тільки особи, що
досягли повноліття. Найвеселіший, благодатний і благородний народ –
волонтери з дітей та підлітків. Залучення їх потребує, звичайно, і дотримання
ряду обов’язкових правил:
робота в організації не повинна відволікати дітей від
навчання;
робота не повинна бути одноманітною;
у кожній справі, яка доручена підлітку чи юнаку,
обов’язково повинен мати місце вияв їхньої власної ініціативи й самостійних
рішень, а також персональної відповідальності;
їхня участь у волонтерсьому русі повинна бути
узгоджена з батьками й учителями;
робота повинна бути безпечною для життя, здоров’я
і психіки дітей;
недоцільно включати дітей у внутрішні конфлікти
організації;
варто чітко й конкретно визначити зовнішню
мотивацію діяльності (не обіцяти більшого, ніж може забезпечити волонтер);
демонструвати по можливості перспективи їхньої
діяльності в організації на майбутнє;
не переоцінювати можливості дітей, особливо
гласно, перед широким загалом людей.
– Клієнти. Волонтерами можуть бути й ті, кому надається допомога –
клієнти конкретної організації. Так, наприклад, благодійні організації типу
«Душа людини», «Ні – алкоголізму, наркоманії і СНІДу» формують групи
підтримки з тих, кому потрібна допомога, і їхніх близьких, які контролюють
виконання відповідних програм, беруть участь у підготовці заходів. Принципи
роботи з волонтерами-клієнтами загальновідомі. Варто лише пам’ятати про
їхні особистісні потреби, про те, що ці люди прийшли не тільки допомогти,
але й отримати допомогу.
– Члени організації. Це найбільш сильний загін волонтерів. Аналіз
досвіду членів організації продемонстрував, що для них основним є:
віра в успіх, яку керівництво організації або асоціації повинно
постійно підтримувати у своїх колег;
бачення того, що завдання, які ставлять перед собою організація
або конкретна програма, реально ними вирішується;
знання еталонів, які ведуть до здійснення мети.
Таким чином, становлення волонтерського руху в Україні здійснюється
сьогодні за кількома напрямками:
1. Традиційний для багатьох держав обмін групами молодих
добровільців, які ставлять за мету трансляцію власної культури й засвоєння
162
аналогічної культури тієї держави, до якої за домовленістю вони й
відправляються на певний час як волонтери. Основи такої волонтерської
діяльності розробляються Європейським комітетом міждержавного
співробітництва в молодіжному середовищі (CDEI) й активно
використовуються Корпусом Миру США в Україні.
2. Добровільна безплатна робота волонтерів у громадських і
некомерційних організаціях, метою якої є допомога будь-яким категоріям
населення в якій-небудь діяльності, навчанні, потенційному розвитку.
3. Добровільна систематична або епізодична допомога державним
закладам у здійсненні соціальної політики, допомога освітнім закладам у
навчально-виховній роботі, закладам соціального забезпечення в роботі з
молоддю з особливими потребами і з людьми літнього віку.
4. Волонтерська діяльність як результат творчого саморозвитку.
5. Педагогічно спрямована волонтерська діяльність як спосіб розвитку
особистості, її соціалізації, духовного становлення.
6. Потреба в допомозі волонтерів у сфері соціального життя різних
верств населення в Україні набула особливої гостроти. Тому освіта постійно
діючих груп волонтерів, тимчасових груп, волонтерських шкіл потребує
обґрунтування їхньої законності, доцільності й ефективності, що повинно
знаходити відображення у відповідних концептуальних і нормативних
документах.
163
Резюме
1. У ролі соціокультурного інституту соціальної роботи виступає її
суб’єкт, який утворює трирівневу систему: держава – соціальні агентства –
власне соціальні працівники. Суб’єкт соціальної роботи взаємодіє з її
об’єктом, знаходячись у проблемній ситуації.
2. Проблемні ситуації утворюють проблемне поле соціальної роботи.
Центральними проблемами соціальної роботи вважаються: проблема
соціального розвитку суспільства, що старіє, проблема підтримки
соціального миру, проблема насильства, проблема злиднів – бідності,
проблема визначення функцій соціальної політики.
3. Успішний розв’язок проблемних соціальних ситуацій багато в чому
залежить від добровільної участі багатьох людей в діяльності щодо зміни цих
ситуацій. Подібна діяльність на основі добровільної участі становить головну
особливість і сутність волонтерського руху.
164
Глосарій
Армія спасіння – міжнародна організація, яка займається благодійною
та євангелістською роботою. Утворена в 1878 р. англійським священиком
Уїльямом Бутом. Її метою є боротьба зі злом і людськими стражданнями. У
неї є своя програма, яка реалізується в більш ніж 100 країнах з
використанням 127 мов. Міжнародний центр А.С. знаходиться в Лондоні.
Армія налічує 14 тис. корпусів (приходів), а також велику кількість
соціальних, медичних, освітніх та інших громадських служб.
Бідність (злиденність) – показник критично низького рівня життя
малозабезпечених громадян і категорій населення, недостатнього ступеня
задоволення їхніх матеріальних і духовних потреб; соціальний індикатор
необхідності здійснення адресної соціальної допомоги, введення законодавчо
установлених додаткових соціальних гарантій для найбільш уразливих верств
населения. Відображає грань фізіологічного виживання людини й
характеризується системою кількісних і якісних показників: співвідношенням
реальних доходів на душу населення й прожиткового мінімуму, соціально-
економічним потенціалом сім’ї та ін. Методологічно Б. може розглядатися як
поєднання низької майнової забезпеченості, поганих житлових умов і
низького прибутку на душу населення.
Добробут – забезпеченість населення необхідними матеріальними й
духовними благами, тобто предметами, послугами й умовами, які
задовольняють певні людські потреби. Зростання добробуту – мета будь-
якого цивілізованого суспільства, суспільства соціального захисту. Добробут
виявляється системою показників, які характеризують рівень життя.
Насильство – примусовість, яку суб’єкт здійснює для досягнення
поставлених цілей. Виділяються такі форми вияву насильства: фізичне,
емоційне, психологічне, сексуальне. Проблеми насильства тісно пов’язані з
питаннями агресії, і насильство тут виступає однією з форм вияву агресії.
165
Питання й завдання
1. Охарактеризуйте соціальний інститут як суб’єкт соціальної роботи.
2. У чому полягає проблемне поле соціальної роботи? Дайте стислу
характеристику основних проблем, які входять до цього поля.
3. Охарактеризуйте перспективи вирішення проблеми розвитку «суспільства,
що старіє» в аспектах соціальної роботи.
4. Охарактеризуйте перспективи вирішення проблеми «соціального
добробуту» в аспектах соціальної роботи.
5. Охарактеризуйте перспективи вирішення проблеми «підтримки
соціального світу» в аспектах соціальної роботи.
6. Дайте характеристику перспективи вирішення проблеми «соціального
насильства» в аспектах соціальної роботи.
7. Охарактеризуйте перспективи вирішення проблеми «злиднів – бідноти» в
аспектах соціальної роботи.
8. Охарактеризуйте перспективи вирішення проблеми «визначення функцій
соціальної політики» в аспектах соціальної роботи.
9. Дайте характеристику сутнісної природи волонтерства в інституційному
просторі.
10. Проаналізуйте проблеми волонтерського руху в Україні.
11. Оцініть значимість програм волонтерства в діяльності ССМ, які є в
Україні.
12. Охарактеризуйте потенціал людських ресурсів в галузі волонтерського
руху.
166
Література
1. Волонтерський рух в Україні: тенденції розвитку / Вайнола Р.Х., Капська
А.Й., Комарова Н.М. та ін. – К., 1999.
2. Голованова Т.П., Гапон Ю.П. Волонтерство в соціальній роботі як
феномен цивілізованого суспільства. – Запоріжжя, 1996.
3. Дельперс Н. Защита прав и свобод граждан преклонного возраста. – М.,
1993.
4. Козлов А.А. Социальная работа за рубежом: события, тенденции,
перспективы: Сб. науч. очерков. – М., 1998.
5. Курбатов В.И., Курбатова О.В. Социальное проектирование: Учеб.
пособие. – Ростов-н/Д., 2001.
6. Основы социальной работы: Учебник / Отв. ред. П.Д. Павленок. – М.,
1997.
7. Словарь-справочник по социальной работе / Под ред. Е.И. Холостовой. –
М., 2000.
8. Социальная работа / Под общ. ред. проф. В.И.Курбатова. – Ростов-н/Д.,
1999.
9. Теоретичні аспекти і практичні шляхи залучення волонтерів до соціальної
роботи. – К., 1998.
167
РОЗДІЛ VІ. ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ
6.1. Понятійний простір технології соціальної роботи
Технологія соціальної роботи є одним з видів соціальної технології,
яка, у свою чергу, є одним з основних видів соціальних інновацій, які суттєво
впливають на характер соціальних відносин у суспільстві, на їх гармонізацію.
Окреслений ряд визначає сьогодні ті можливі наукові парадигми, на яких
може бути заснована технологія соціальної роботи.
Інноватика парадигм соціальної роботи
Тому виникає необхідність розгляду таких категорій і тих процесів, які
вони відображають.
Інноватика (від англ. – «нововведення, новація») – це зміни всередині
системи.
Звернення до проблем інноватики й виділення їх у число важливіших
напрямів сучасної наукової думки є результатом усвідомлення зростаючої
динаміки інноваційних процесів у суспільстві.
Поняття «інновація» вперше з’явилося у дослідженнях культурологів у
ХІХ ст., воно позначало входження деяких елементів однієї культури до
іншої (це його значення збереглося в етнографії до нашого часу). На початку
ХХ ст. оформилася наука про нововведення (інноватика), предметом якої
стало вивчення закономірностей технологічних нововведень у сфері
матеріального виробництва. Вона виникла як відображення загостреної
потреби фірм у діяльності по розробці і впровадженню нових ідей, послуг. У
30-ті рр. у США затвердився термін «інноваційний процес» (в узгодженості з
терміном «інноваційна політика фірми»). У подальшому, вийшовши за межі
економічної галузі, інтереси інноватики стали охоплювати і власне соціальні
нововведення: вона починає складатися як міждисциплінарна галузь
досліджень на межі філософії, соціології, психології, теорії управління,
економіки й культурології й уже до 70-х рр. наука про нововведення стала
складною, розгалуженою системою.
Поняття «інновація» (нововведення) визначається і як нововведення, і
як процес застосування його на практиці.
Нововведення – це цілеспрямована зміна, яка вносить у певну соціальну
динаміку нові, відносно стабільні елементи. Таким чином, нововведення – це
процес цілеспрямованої діяльності людей-інноваторів.
Можна виділити два основних підходи до визначення структури
інноваційних процесів:
предметно-феноменологічний (або предметно-технологічний) на
мікрорівні індивідуального нововведення. Він розчленовує структуру
процесу нововведення на частини з його змістового боку: розглядається
деяка нова ідея, втілення її в дійсність;
макрорівень (взаємодія окремих нововведень). Цей підхід визначається
взаємодією окремих нововведень шляхом їхньої сполучуваності, конструкції,
168
послідовної зміни.
Указані підходи до структури інноваційних процесів дозволяють
розглядати нововведення як комплексний, цілеспрямований процес
створення, розповсюдження й використання нового, метою якого є
задоволення потреб і інтересів людей новими засобами, що веде до певних
якісних змін соціальної системи і способів забезпечення її ефективності,
стабільності й життєздатності. У зв’язку з цим інноваційний процес
пов’язаний з переходом до якісно іншого стану, з ревізією застарілих норм і
положень, ролей, а часто – і з їхнім переглядом. Сукупність ряду нововведень
одного рівня утворює інноваційний масив.
Близькими в понятійному відношенні до поняття «інновація» є такі
терміни.
«Зміна». Цей термін використовується в значенні «заміна одного на
інше» (будь-яка зміна або варіація), або ж як дія, яка спрямована на
відхилення від того, що було раніше (найбільш сучасний варіант).
«Нововведення». У реальній соціально-педагогічній практиці досить
часто це поняття є синонімічним поняттю «зміна». Коли ця зміна охоплює
всю будь-яку педагогічну систему (освіту, наприклад), набуваючи широкого
масштабу, то про нею кажуть як про реформу. Проте не всяка зміна є
нововведенням. Щоб зміна набула статусу нововведення, вона повинна бути
новою.
Поняття «нове» («новизна») – одне зі стрижневих понять у теорії
інноватики. Словник С.М.Ожегова подає таке визначення: новий – «уперше
створений або зроблений, який з’явився або виник нещодавно, взамін
попереднього, знову відкритий, який стосується найближчого минулого,
недостатньо знайомий, маловідомий». З визначення, таким чином, виходить,
що можна говорити про два типи нового: 1) уперше створене нове, таке нове
адекватне відкриттю, тобто знову встановленій новій істині; 2) нове, що має
домішок старого, нове, яке складається з шару старого й шару нового, що
разом дають конкретизацію й доповнення попереднього знання.
Новизна – це один з основних критеріїв оцінки соціальних досліджень,
основний результат творчого процесу, властивість і самостійна цінність будь-
якого нововведення. Виходячи з цього, у соціальній теорії виділяються:
абсолютна новизна (принципово невідоме, відсутність аналогів і
прототипів);
відносна новизна, що має систему різновидів:
1) суб’єктивна новизна, коли об’єкт може бути абсолютно новим
для однієї людини, нормативно новим для даної спільноти й не новим для
іншої спільноти або людини (у всіх цих випадках об’єкт є новим для даного
суб’єкта);
2) місцева новизна, яка відображає факт використання нововведень
у конкретних умовах, хоча це нововведення вже застосовувалося на інших
об’єктах (тут характеристика нововведення пов’язана з рівнем узагальнення,
оригінальністю, з контрастністю рішення стосовно інших, попередніх або
паралельних нововведень);
169
3) умовна новизна, що виникає при незвичному поєднанні раніше
відомих елементів, яке не нове саме по собі, але в такому застосуванні веде
до складного й прогресивного перетворення;
4) часткова новизна, яка має на увазі оновлення одного з елементів
системи в порядку поточної модернізації;
5) псевдоновизна – оригінальність, прагнення зробити не стільки
краще, скільки інакше.
У науковій літературі розрізняють поняття «нововведення», або «новий
засіб», і «інновація», або «новизна».
Нововведення – це саме засіб (новий метод, методика, технологія
тощо), а інновація – це процес, який розвивається за певними етапами, що в
інноватиці відображається в понятті «життєвий цикл нововведення».
Інноваційний процес має складну будову, він поліструктурний. Можна
виділити, за М.М.Поташником, таку ієрархію його структур:
діяльнісна структура – сукупність компонентів: мотиви – мета –
завдання – зміст – форми – методи – результати;
суб’єктна структура – діяльність усіх суб’єктів інноваційного
процесу;
рівнева структура – інноваційна діяльність суб’єктів на міжнародному,
державному, регіональному та інших рівнях;
змістовна структура – зародження, розробка й освоєння нововведень
у межах певної соціальної системи;
структура життєвого циклу (етапність): виникнення (старт) –
швидке зростання (у боротьбі з опонентами) – зрілість – засвоєння – дифузія
(розповсюдження, проникнення) – насиченість (засвоєність багатьма) –
рутинізація – криза – іррадіація (модернізація нововведення);
управлінська структура – взаємодія чотирьох видів управлінських дій:
планування – організація – керівництво – контроль;
організаційна структура інноваційного процесу включає такі етапи:
діагностичний, прогностичний, власне організаційний, практичний,
узагальнюючий, впроваджувальний.
Понятійний простір технологічного підходу
Інноваційні процеси в соціальній сфері визначили застосування до неї
технологічного підходу. У наш час технологічний підхід став невід’ємною
рисою всієї сучасної соціальної діяльності. Визначився й відповідний його
понятійний простір [30; 39].
Суспільне життя характеризується його процесуальною стороною, що
пов’язане з уявленням про його технологічну структуризацію; забезпечення
різних форм адаптації й реабілітації людини, її соціалізації, інтеграції до тих
чи інших суспільних відносин технологізовані в тому плані, що передбачають
відповідне цілепокладання, діагностику, оцінку, вибір і точно виведене
застосування спеціальних методів на основі оптимізації результату, його
контролю й корекції, відповідного прогнозу тощо.
Відповідно до цього базовими поняттями соціономії виступають
170