симбіозі формується князівське право стосовно захисту й „наряду” людей, не
пов’язаних із сімейно-родовими стосунками: вдів, сиріт, прощеників та інших
людей церкви.
Поступово стара система соціального захисту руйнується й
„підвищується суспільно-організаційне значення князя й дружини”. Руська
правда Ярослава Мудрого так відображає ці тенденції – під захист княжого
суду беруться ізгої: „изгои будет, либо славенин, то 40 грн. положити за нъ”.
Таким чином, виробляються патронно-клієнтські зв’язки в середньовічному
суспільстві, тобто там, де раніше в основному панували сімейно-родові
стосунки. Створена нова клієнтела отримує не тільки економічну підтримку,
але й захист від сторонніх державних сил.
З другої половини й до кінця ХІІ ст. князівська допомога й захист тих,
хто цього потребує, зазнає суттєвої зміни у функціях, способах і засобах їх
здійснення. Це обумовлено тим, що, по-перше, намітились тенденції росту
монастирського й церковного піклування, по-друге, князь ставав господарем-
вотчинником свого уділу, по-третє, адміністративне правління князя
ускладнюють монголо-татарські набіги й данництво. Удільне князювання
виробляє свою корпоративну культуру допомоги й підтримки. Але все ж є і
спільні тенденції, пов’язані з князівською допомогою й підтримкою, – це
подальший процес проникнення християнства, будівництво міст, захист
мігрантів, охорона земель від набігів сусідів.
Історичне значення князівської благодійності й любов до бідності
полягає в тому, що централізована влада, яка формується, шукає шляхи
допомоги суб’єктам, що не пов’язані спорідненими стосунками. Спочатку
цей процес здійснювався в межах дружинних традицій, язичницьких братчин,
але згодом відбувається відчуження реципрокних і редистрибутивних
зв’язків між князем і тим, хто має потреби. Це виникло тоді, коли стала
усвідомлюватись неможливість з боку князівської влади одноосібно
здійснювати християнське соціальне реформування, тому що суспільство
було неоднорідним і в ньому існувало дві віри.
Влада з різних причин – і політичних, і воєнних – відходить від
самостійного проведення ідей соціального християнського реформування,
підключаючи до цієї діяльності церкву. Вона не тільки наділяє її юридичними
повноваженнями, що закріплюються з покоління до покоління, але й надає їй
як інституту підтримки, що народжується, фінансової допомоги. Причому
зв’язок тут базується на найдавніших принципах еквівалента „я – тобі, ти –
мені”. Влада делегує й розширює повноваження церкви у стосунках із
клієнтами, яких з часом стає все більше.
Отримавши підтримку з боку князівської влади, зміцнивши економічно,
монастирі стають центрами добродійної, соціальної діяльності. Вони
виконують чотири основні функції: лікування, забезпечення бідних (у вигляді
надання одноразової допомоги натуральними продуктами – милостині),
навчання, контроль. Відповідно до цих функцій при монастирях існують
відповідні форми підтримки.
Проте поступово починає оформлюватися ктиторська монастирська