Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

281

ню в сучас. теорію демократії таких аспектів, як ідейний та орг. плюралізм, політ.

конфлікт, співвідношення «вертикального» і «горизонтального» вимірів дем. полі-

тики, взаємовідносин між виконавчою та представницькою владами і т. ін., що зна-

чною мірою розходиться із класичним уявленням про демократію. (Друкується за:

В. Ю. Карасьов. Політологічний енциклопедичний словник.)

Теорія політична (від грец. θεωρια — розгляд, дослідження) — важливий підрозділ політ. нау-

ки, який націлений на оцінку, пояснення і проточування політ. феноменів; система

осн. ідей у сфері . політ. знань. У політології існує тенденцій використовувати по-

няття «теорія» у вузькому його розумінні — на відміну від уніфікованого значення,

яке склалося в наук. методології. Теорія політології, як правило, максимально на-

ближена до повного комплексу ідей, припущень, переконань і поглядів на політ. ре-

альність або на будь-яку сферу політ. процесів. У такому розумінні Т. п. співвідно-

ситься, з одного боку, із суспільно-політ. практикою, різними видами діяльності, а З

іншого — ототожнюється з емпіричними політол. дослідженнями. За сучас. умов Т.

п. утворює кілька дуже річних, але взаємопов’язаних пластів. Перший з них стано-

вить оцінку більш або менш віддаленого минулого. Другий — репрезентує оцінки

сьогоднішніх процесів. Цей пласт містить немало правильних оцінок, але не виклю-

чає і помилкових, що в оси. пов’язано з обмеженістю інформації або з тим, що бага-

то процесів і тенденцій перебувають у зародковому стані й недоступні для практич-

ного вивчення. Третій пласт Т. п. є політ. прогнозом, що спирається здебільшого на

просту екстраполяцію існуючих і вже визначених процесів. 1, нарешті, четвертий

пласт Т. п. — це ідеал, що існує об’єктивно як невід’ємний складник суспільно-

політ. життя і суб’єктивно виступає як джерело оптимізму.

Розвиток Т. п. все частіше відбувається під впливом теор. фізики, математики, си-

нергетики та інших наук, які досягли значних успіхів у вивченні складних систем і

процесів. За них умов істотною значення набувають при розв’язанні проблем Т, п. ло-

гіко-методол. нормативи її формування, напрацьовані сучас. наукою. Дедуктивна ор-

ганізація Т. п. стає гносеол. ідеалом, на який усе більше орієнтується методологія по-

літ. досліджень. Такий тип доцільно назвати теоретико-дедуктивним, оскільки ця

назва фіксує дві найхарактерніші його особливості. Вони представлені специф. спів-

відношенням абстрактного і конкретного в політол. законі, який, з одного боку, пови-

нен формуватися на досить високому рівні узагальнення, а з іншого — мусить мати

досить конкретний зміст. Г. мпірико-дедуктивна Т. п. складається з чотирьох важли-

вих компонентів 1) базових теор. понять; 2) змінних; 3) номологічних суджень (геор.

законів); 4) логічної форми. Перший з названих компонентів засвідчує, що Т. п. скла-

дається з понять, які окреслюють якісну своєрідність досліджуваних поліг, явищ, тому

іноді їх називають класифікаційними. Теор. поняття можуть бути різного рівня абст-

ракції, що визначається масштабом відповідної концепції, її рівнем узагальнення. На

верхівці «піраміди» Т. п. перебувають гіпотези або постулати найвищого рівня абст-

рактності, з яких виводяться всі теор. судження нижчого рівня узагальнення (гіпоте-

тико-дедукіивна Т. п.)- Поряд з названим типом Т. п. існує т. зв. дескриптивний тип, з

допомогою якого встановлюється причинна залежність між досліджуваними чинни-

ками. Дескриптивна, або феноменологічна, Т. п. становить початковий етап теор. сис-

тематизації. її структура складається з визначень сукупності емпіричних закономірно-

стей, досліджуваної групи явищ. Феноменологічну Т. п. слід розглядати як перехідну

форму знання від емпіричного до власне теоретичного. Існує також нефеномено-

лопчна (пояснююча) Т. п., яка з’ясовує емпіричні регулярності, шо утворюють де-

скриптивну теорію. Логічна структура Т. п. має такий вигляд: загальна політична тео-

рія; концептуальна схема даної сфери політол. дослідження; пояснююча гіпотетико-

дедуктивна Т, п.; дескриптивна Т. п. (емпірична Т. п.); емпіричне політ. дослідження.

(Друкується за: В. О. Храмов. Політологічний енциклопедичний словник.)

Ф. М. Кирилюк282

Питання до дискусії

1. Які основні базові концепти нормативних політичних теорій?

2. Чи існує єдина методологія нормативних політичних теорії?

3. Чим відрізняються нормативні політичні теорії від свої попередників?

Теми рефератів, курсових,

кваліфікаційних та магістерських робіт

1. Концептуальні засади нормативних політичних теорій.

2. Єдність і багатоманітність нормативних політичних теорій.

3. Р. Даль як засновник концепції плюралістичної демократії.

4. Особливості флорентійської школи політичної науки.

5. Демократія як селективна поліархія в концепції Д. Сарторі.

6. Р. Арон про теоретико-методологічні засади політики.

7. Основи політичної науки М. Дюверже.

8. Консоціальна демократія А. Лейпхарта.

9. Лібертаристський консерватизм Ф. Хаєка.

Завдання для самостійної роботи

1. Ознайомившися з рекомендованими першоджерелами, з’ясуйте основні ціннісні ас-

пекти нормативних політичних теорій, зазначених у цій темі.

2. Накресліть структурно-логічну схему обґрунтування політичного ідеалу в творчос-

ті р. Даля, Д. Сарторі, М. Дюверже.

3. Випишіть основні поняття і категорії політичної науки, які знайшли подальше обґру-

нтування в працях р. Арона, А. Лейпхарта та Ф. Хаєка.

Питання до заліку

1. Загальна характеристика нормативних політичних теорій.

2. Поліархічна теорія демократії Р. Даля.

3. Теорія демократії Д. Сарторі.

4. Політична теорія р. Арона.

5. Основи політики М. Дюверже.

Питання до іспиту

1. Парадигмальна характеристика нормативних політичних теорій.

2. Концептуальні засади поліархічної теорії демократії Р. Даля.

3. Особливості обґрунтування Д. Сарторі основних положень демократії.

4. М. Дюверже про основи політичної науки та її сутність.

5. Теоретико-методологічні засади політики за Р. Ароном.

6. А. Лейпхарт про консоціальну демократію.

Література

1. Алексеева Т. А. Современные политические теории. — М., 2000.

2. Даль Р. А. Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція (пер. з англ.) — Х.: Ка-

равелла, 2002.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

283

3. Демократія: Антологія. — К.: Смолоскип, 2005.

4. Дюверже М. Политические партии: Пер. с франц. — М.: Академический Проект,

2000. — http://feelosophy. h1. ru/Duv/Duv_ogl. html.

5. Дюверже, Моріс. Політичні інститути і конституційне право// «Антологія світової

політичної думки» в 5 томах. — Т. 2.

6. Лейпхарт А. Демократія в багатоскладових суспільствах. — М., 1997.

7. Лейпхарт А. Сообщественная демократия // Полис. — 1992. — № 3.

8. Обужний М. І., Примуга М. В., Шведа Ю. Р. Партологія. — К.: Арістет, 2006.

9. Примуш М. В. Політичні партії: історія та теорія. — К., 2008.

10. Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія. Дослідження структур, мотивів

в результатів. — К.: Артек, 2001.

11. Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій і партійних систем. — Львів, ЦПД, 2002. —

http://www. mgimofp. narod. ru/biblio. htm.

ТЕМА 6

ТЕОРІЇ СИСТЕМНОГО

ТА СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНОГО

АНАЛІЗУ ПОЛІТИКИ

1. Структурний аналіз політики Талкотта Парсонса.

2. Системний функціоналізм — ядро політичної теорії Габріеля

Алмонда.

3. Адаптивний концепт системного аналізу в політиці Девіда Істо-

на.

4. Методологічні засади постструктуралізму М. Фуко.

Політичні проблеми суспільного життя досліджуються більше ніж дві тисячі ро-

ків. Від античних до наших днів накопичені політичні знання певною мірою систе-

матизувалися і передавалися від покоління до покоління. Глибина і досконалість

історико-політичного аналізу світу політичного пояснюється не стільки віком, скі-

льки його дослідницьким потенціалом постійним удосконаленням методологічного

і методичного арсеналу.

Із викладеного в попередніх темах матеріалу стає зрозуміло, що під методологі-

єю аналізу світу політики слід розуміти сукупність пізнавальних методів дослі-

дження, певний спосіб його організації на базі пануючого методу мислення, внут-

рішньої сутності існуючого політичного життя. Це свого роду: теоретичне пізнання

і його відображення в певних формах та трактуваннях політико-правових явищ;

особливості взаємозв’язків різноманітних філософсько-політичних та політико-

правових теорій минулого, своєрідні риси спадкоємності, процесів взаємодії істо-

ричного і теоретичного начал в історії політичних вчень. Це поле дослідження по-

винно бути концептуально та ідеологічно визначено за допомогою відповідних ме-

тодів, прийомів і способів дослідження та технологічно вибудовано. Отже, історія

політичних вчень певного способу організації дослідження і вивчення її на базі ви-

користання досягнутих визначальних загально-теоретичних і конкретно-історичних

принципів суспільних наук.

Серед них особливе місце займають принципи або підходи, які в сукупності з

іншими складають серцевину політичної методології, а саме — системний, функці-

ональний і структурний, які проявляються лише в певній взаємодії і нерозривній

залежності один від одного.

Ці методи дають можливість вивчати суспільство як систему, її структурно-

функціональну побудову, характер взаємодії усіх елементів і підсистем, що її утво-

рюють. У свою чергу, їх застосування дає можливість більш предметно і конкретно

досліджувати саме власне поле політики: взаємини політики і соціальної сфери.

Використовуючи ці методи, дослідник визначає не тільки найважливіші структури

системи і відслідковує їх функції, а й може прогнозувати життєздатність і ефектив-

ність системи в цілому.

Ці методи були запозичені Шумпетером, Уайтхедом та Хендерсоном із теоретичної

механіки та пристосовані до економіки і соціології. Т. Парсонс розвинув цей підхід. Він

присвятив соціальним системам і системному методу спеціальне дослідження. На основі

чотирьох первинних функцій, властивих, на його думку, «будь-яким системам дії» — інте-

грації, відтворення зразка, досягнення мети й адаптації, Парсонс докладно аналізує чотири

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

285

відповідні функції підсистеми: 1) соціальну; 2) культурну; 3) особистісну; 4) поведінковий

апарат.

Інший фундатор цих методів — Г. Алмонд у своїх книгах з порівняльної політо-

логії розглядає політичні системи в їхньому розвитку, самозбереженні та регулю-

ванні. Він також розглядає проблему стабільності й сталості структур і називає фу-

нкції, що сприяють підтримці політичної системи: регулювальну, екстрактивну,

розподільну і реагуючу. Істон, якого ще називають ідейно-теоретичним батьком ці-

єї теорії підкреслює, що політична система — це не просто взаємодія її структур, а

функціонуюча, динамічна система, яка постійно змінюється.

Проблемам розвитку політичних теорій, особливо що стосується їх методологі-

чного інструментарію, велику увагу приділяли Леві-Строс як один із теоретиків

структуралізму та М. Фуко як засновник постструктуралізму.

Загалом слід підкреслити, що мета структурно-функціонального методу полягає

в кількісній оцінці тих можливих структурних змін, до яких така система здатна

пристосуватися не на шкоду своїм функціональним обов’язкам, тобто забезпечити

саморегулювання і самозбереження системи.

1. СТРУКТУРНИЙ АНАЛІЗ

ПОЛІТИКИ ТАЛКОТТА ПАРСОНСА

Талкотт Парсонс, засновник школи структурного функціоналізму, вважав своїм ос-

новним науковим завданням створити єдину соціально-політичну теорію, яка системно

об’єднала б у максимальному об’ємі емпіричний і теоретичний матеріал усього ком-

плексу соціальних наук. Це потребувало від вченого звернення до праць видатних тео-

ретиків у сфері соціально-політичної думки, зокрема Вебера, Дюркгейма, Парето, Спе-

нсера, Фрейда та інших, а також використання біологічних аналогій і сучасних йому

психологічних, політичних, системних, кібернетичних та інших досліджень.

ДОВІДКА

Парсонс Талкотт народився в 1902 р. в м. Колорадо-Спрінгс (США). Закінчив Амхер-

стський коледж, у якому вивчав природничі науки, намагався зробити кар’єру в га-

лузі медицини. Але до кінця навчання дуже зацікавився гуманітарними науками і про-

довжив навчання в Лондонській школі економіки, потім у Гейдельберзькому

університеті (Німеччина), де й захистив докторську дисертацію з економіки.

Отримана Парсонсом освіта в подальшому дала йому можливість здійснити уза-

гальнений теоретичний аналіз людської діяльності, провести інтеграцію наукового

знання з найрізноманітніших сфер пізнавальної активності суспільства.

Усе творче життя з 1927 р. пропрацював у Гарвардському університеті: спочатку

викладачем економіки, потім завідувачем кафедрою соціальних відносин факультету со-

ціології, який був створений російським вченим П. А. Сорокіним. У 1949 р. був обраний пре-

зидентом Американської соціологічної академії і головним редактором журналу «Амери-

канський соціолог»; обирався президентом Американської академії мистецтв і наук. Помер

у 1979 р. в Мюнхені.

Його перу належать такі праці: «Структура соціальної дії» (1937), «Ессе із соціаль-

ної теорії» (1949), «Соціальна система»(1951), «До загальної теорії дії»(1951, співавтор

з Е. Шілз), «Економіка і суспільство» (1956, співавтор), «Структура і процес в сучасному

суспільстві» (1966), «Теорія соціології і сучасне суспільство (1967), «Політика і соціальна

структура»(1969), «Система сучасних суспільств» (1971), «Теорія дії і людське існуван-

ня» (1978).

Ф. М. Кирилюк286

Спираючись на методологію Берталанфі, Парсонс підійшов до розгляду суспіль-

ства в якості складної системи, яка складається з відносно автономних частин:

економічної, політичної, духовної та інтегративної (держава). У кожної з цих систем

є свої специфічні функції, а всі вони разом забезпечують життєдіяльність суспільс-

тва. Політику в такому контексті можна розуміти як підсистему, яка зосереджена

на функціональній проблемі досягнення мети, але в її рамках проявляють себе усі

стандартні для будь-якої системи процеси (відтворення зразка, інтеграції, ціле до-

сягнення і адаптація). Можуть змінюватися носії функцій, але самі функції лиша-

ються незмінними, оскільки в них закладені, на думку Парсонса, потреби буття

Теорія дії Талкотта Парсонса. Криза, яку переживала соціально-політична на-

ука в XIX — на початку XXст., як підтверджує сам Парсонс, наштовхнула його на

пошуки сутності та виведення її з певного глухого кута. Він писав: «Принаймні, на

високій стадії розвитку економічного життя суспільства ми маємо справу з автома-

тичним саморегулювальним механізмом, що діє таким чином, що ціль, пересліду-

вана кожним індивідом у своїх особистих інтересах, в результаті виявляється засо-

бом для максимального задоволення бажань усіх. Необхідно лише забрати

перешкоди на шляху дії цього механізму…». І коли зазначене представлення було

поставлено під сумнів багатьма вченими світу, «похитнувся ще один догмат віри в

сфері соціальних наук». У зв’язку з цим він поставив питання: «Чим же виклика-

ється і як формується активність людини в суспільстві»? Його цікавила, перш за

все, економічна активність людини. В той час у суспільних науках, особливо в со-

ціології, не було концепцій, що відносяться до конкретних і більш вузьких сфер ді-

яльності індивіда. У самому зачатку була індустріальна соціологія, не сформувала-

ся і менталістська концепція, і інші, що з’явилися лише згодом. Розглядалася

соціальна дія людини взагалі, але саме соціальної людини і саме під впливом соціа-

льних і культурних механізмів. Тому й Парсонс, аналізуючи обрані концепції,

скрупульозно і детально проробляє всі концептуальні блоки і схеми, задіяні в цих

концепціях, з їхнім численним розгалуженнями.

І наприкінці цього аналізу Т. Парсонс дійшов несподіваного висновку: він

знайшов у цій купі різноманітних схем, понять, логічних ходів разючу спіль-

ність, що проявилася в концепціях усіх обраних ним авторів. Вона полягала в

самому підході до матеріалу. У соціальній дії людини сходяться, як у краплині,

впливи трьох величезних структур: особистості, культури і суспільства. І для

того щоб ґрунтовно розібратися з усіма механізмами, що мають вплив на дії со-

ціальної і культурної людини, необхідно включити до аналізу колосальний за

обсягом, складний за своєю структурою і до того ж дуже різнохарактерний ма-

теріал, тому що доводиться мати справу з людиною, що не просто реагує на си-

туацію, а обдарованою свідомістю і мисленням. Вона ставить собі мету, планує

свої дії, передбачає майбутнє положення речей. Вона не просто прагне задово-

льнити потребу що виникла, а хоче забезпечити собі джерело задоволення цієї

потреби і надалі, а також не зашкодити при цьому задоволенню й інших потреб.

Для цього їй необхідна доброзичливість і сприяння інших соціальних суб’єктів,

що здійснюють свої власні дії в тих самих ситуаціях, при чому ці доброзичли-

вість і сприяння також повинні бути стійкими і тривалими. Так у дію втягують-

ся не тільки потреби та інтереси, але і відносини з іншими людьми і цілими гру-

пами, а в кінцевому рахунку — із усім суспільством, що упорядковує всі ці

відносини і створює можливість колективних дій.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

287

Вихідна ланка — «соціальна дія» — нескінченно розширюється конструктом,

що поступово вбирає в себе все різноманіття соціологічних понять і концептуаль-

них схем, а слідом за ними — також понять і схем культурологічних, соціально-

психологічних і чисто психологічних. Усі ці проблеми були ґрунтовно проаналізо-

вані в праці «Структура соціальної дії», в якій Парсонс розглядає поняття «соціаль-

на дія» як вихідну одиницю, «наскрізну» для всіх суспільних наук.

Парсонс спробував дати схему співвідношення концептуальних систем різних

наук, з різних сторін вивчаючих «соціальну дію». При цьому характерно, що Пар-

сонс не пропонує створювати концептуальні конструкти соціальної дії заново, ігно-

руючи все, що було зроблено дотепер; він просто намагається відрефлектувати і

окреслити сфери перетинання концептуальних космосів різних наук, розташовуючи

поняття, що описують соціальну дію, по «осях» тих наук, що в цьому описі повинні

брати участь. Природно, конструкт вийшов дуже складний і громіздкий, важкий

для сприймання. Соціальна дія включає всю різноманітність поведінки і діяльності

індивіда, яка мотивується зовнішніми впливами. Дії індивіда як реакція на сигнали,

які він одержує з навколишнього середовища, не бувають ізольованими, а виступа-

ють як взаємодія багатьох суб’єктів. Будь-яка індивідуальна дія є складовою части-

ною більш широкої цілісності (системи) та інтегрована в систему дій інших індиві-

дів та спільнот. Теорія соціальної дії — «це скоріше, — пише він, — система

категорій як вільних творінь інтелекту». При цьому першорядне значення має сис-

тема суб’єктивних категорій, що відносяться до аспектів «щиросердечного стану».

Питання, на думку соціолога, полягає в тому, «чи є вживання суб’єктивної точки

зору чисто методологічним засобом чи воно є основним для нашого розуміння...

досліджуваних явищ». Висновок, згідно з Парсонсоном, однозначний: «це застосу-

вання, — пише він, — щось більше ніж методологічний засіб, тому що визначене

число основних елементів, що торкаються людського поводження в суспільстві, не

здатно створити систематичного теоретичного формулювання без посилання до

суб’єктивних категорій, тобто поки не буде використана абсолютно інша концепту-

альна схема». Разом із цим з Парсонс відзначає, що хоча «суб’єктивні прояви бу-

дуть дійсні в різних психологічних процесах», «аналітичне розходження усуває

розходження між конкретним організмом і його оточенням». Тому «ні спадковість,

ні навколишнє середовище не є остаточними аналітичними категоріями для класи-

фікації загальних теоретичних наук».

У праці «Шлях теорії дії» вчений вказує на ряд альтернатив дії, які присутні по

відношенню діяча до ситуації і походять від визначених загальних властивостей

організму і від природи об’єктів у їхньому відношенні до цих організмів. Цей дете-

рмінований ряд альтернатив, серед яких можливий вибір, визначає межі, в яких

припустима і варіантність. У розділі «Особистість, соціальна система і культура»

дуже характерний його початок: «Система від носіння теорії дії в принципі може

застосовуватись до будь-якого відрізка загального кола дії і до кожного процесу дії

будь-якого складного організму». І далі: «Розробка поводження, якому ця концеп-

туальна схема особливо притаманна, знаходиться, насамперед, у людській дії». Ра-

зом з тим Парсонс починає спробу переробити психологізацію соціальних процесів.

«Конкретні системи дії, — пишуть автори, — це особисті і соціальні системи, що

мають психологічні, соціальні, культурні аспекти. Положення системи повинні бу-

ти охарактеризовані термінами визначених мотивованих властивостей індивідуаль-

ного діяча. Опис системи дії повинен використовувати категорії мотивованих оріє-

Ф. М. Кирилюк288

нтирів... Також опис системи дії повинен мати справу з властивостями системи вза-

ємодії двох чи більше індивідуальностей чи колективних діячів — це є соціальним

аспектом — і воно повинно вказувати на умови, які накладає на діячів сама взаємо-

дія». Найважливішою складовою теорії дії, згідно з Парсонсом, потрібно вважати

«культурну традицію», що як «об’єкт орієнтації», нарівні з «культурним зразком»,

виступає засобом «пізнавального передбачення» і «оцінним вибором серед можли-

вих орієнтирів». Останнє видається Парсонсу «критичною (вирішальною) цінністю

в особистій і соціальній системах».

Дія, за Парсонсом, не є «абстрактне поняття, воно є діяльність, що завжди укладає в

собі відношення». Тому необхідно, на думку соціолога, проаналізувати «послідовність

дії групи діячів». «Існує послідовність дії в групах діячів, тому що існують послідовні

системи, які складаються з різних особистостей, і її не можна виділити при вивченні

однієї індивідуальності, оскільки вона розвивається в міру того, чим більше діячів міс-

тить у собі». Примітно, що Парсонс сам усвідомлює вагомість формулювань і туман-

ність своїх міркувань про концептуальну схему теорії дії. Остання «не претендує на те,

щоб бути остаточною, цілком розробленою теорією».

Терміни «дія» і «виконавець», на думку Парсонса, пов’язані між собою цілями

дії, орієнтацією дії і мотивацією. «Дія» не є одиничною, тому що вона «існує в сис-

темі», яка, в свою чергу, представлена трьома видами організації елементів дії: со-

ціальна система, особистість, культурна система». «Усі три види концептуально аб-

страговані від конкретно соціального поводження, емпіричні референти цих трьох

абстракцій знаходяться на різних рівнях. Соціальна система і особистість являють

собою види організації мотивованої дії (соціальна система — це система мотивова-

ної дії, утворена навколо відносин друг до друга; особистість — це система моти-

вованої дії, утвореної навколо живучого організму). Культурна система — це сис-

тема символічних зразків (ці зразки створюються індивідуальними виконавцями і

поширюються в соціальній системі завдяки дифузії, а в середовищі завдяки проце-

су навчання).

Таким чином, усі системи, за Парсонсом, «складені людськими діями чи діями

їхніх компонентів». Системи, що утворяться (чи підсистеми соціальної дії) Парсонс

розробляє в «трьох конфігураціях»: «По-перше, орієнтир дії будь-якого одного дія-

ча і супутній йому мотивований процес стають диференційованою та інтегрованою

системою. Ця система буде називатися особистістю, і ми визначимо її як організо-

вану систему орієнтації і мотивації одного індивідуального діяча. По-друге, дія

безлічі діячів у загальній ситуації є процесом взаємодії, властивості якого визначе-

ні, але певною мірою незалежні від пріоритетної загальної культури. Ця взаємодія

також стає диференційованою та інтегрованою у формі соціальної системи. Соціа-

льна система утворюється відносинами індивідуальностей, але ця система скоріше

організується навколо проблем, властивих чи індивідуальних діячів, що підніма-

ються від соціальної взаємодії безлічі, чи навколо проблем, що піднімаються у

зв’язку з інтеграцією дії індивідуального діяча». Особистість і соціальна система,

пояснює Парсонс, дуже близько взаємозалежні, але вони не ідентичні і не поясню-

ють один другого, тому що остання, за задумом автора, — це не просто безліч осо-

бистостей. І нарешті, «система культури», що має не менш значимі проблеми інтег-

рації, ніж система особистості і соціальна система. «Культурна традиція в її

значимості і як об’єкта орієнтира і як елемента орієнтира дії, — вважає Парсонс, —

повинна бути пов’язана концептуально і емпірично особистостями й соціальними

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

289

системами». Однак культура, хоча вона існує «як щось зроблене руками людини» і

виступає системою символів, «сама не організована як система дій». Тому культура

як система, за Парсонсом, існує на різних рівнях особистостей і соціальних систем.

Структура відносин теорії дії, підкреслює Парсонс, відрізняється від «загальних

біологічних орієнтаційних підходів та їхніх категорій, використовуваних для аналі-

зу взаємодії організму і середовища». «Найбільш явне розходження, — пише соці-

олог, — полягає в ясному відношенні теорії дії до вибору серед альтернативних

можливостей і оцінних процесів, оцінним стандартам. Наш основний інтерес у роз-

гляді системи дії полягає в такому: до яких наслідків приведе виконавця його вибір.

Останнє контрастує з основним науковим інтересом біологів, що при аналізі моти-

вації можуть задати рівнобіжне, відмінне питання: що повинна робити людина щоб

вижити? У системі ж дії питання поставлене інакше: для чого боротися, а не за що

він повинен боротися, щоб вижити як організм. Далі ми запитуємо: на якій підставі

виконавець робить свій вибір? Мається на увазі, що виживання не є єдиною підста-

вою для вибору, навпаки, саме культурна оцінка служить головною підставою для

вибору».

В аналізі «емпіричного взаємозв’язку» особистості і суспільної системи «най-

кращим пунктом відліку», вважає Парсонс, було б дослідження «точок дотику цих

двох типів систем». З погляду теорії, вважає автор, ця «процедура за допомогою

категорій теорії дії» була би достоїнством більшості концепцій. «Використання цих

самих основних категорій для опису окремих дій і систем дозволяє нам вивчати не

тотожність цих двох типів систем, а моменти їхнього єднання чи поганого

з’єднання, що і є центральною емпіричною проблемою суспільної науки».

Резюмуючи підсумок «головної концептуальної схеми теорії дії», Т. Парсонс

підкреслює, що вона «була заснована на визначених категоріях психології пово-

дження, що містять у собі основні категорії системи відносин теорії дії». Однак ка-

тегорії психології лише підвели досить близько до адекватного розуміння людської

особистості, культурної і соціальної систем. «Дія», згідно з автором, «це процес

прагнення до досягнення стану чи задоволення досягнення цілей усередині ситуа-

ції», тому що «виборча природа орієнтації дії логічно притаманна основній концеп-

ції дії». «У нашій конструкції категорій теорії дії, — пише Парсонс, — ми виділяє-

мо три основних модальних аспекти системи відносин, що називаються:

мотиваційна орієнтація, ціннісна орієнтація і структура ситуації. Ці всі елементи

«орієнтації» діяча... Тільки коли цілі зазначені, «спонукання» і «потреба» стають

мотивацією дії. Останні мають місце тільки в системах, що роблять необхідними

визначення цілей і альтернативних шляхів дії... Вибір — основний компонент дії».

«Модальна класифікація, широко застосовувана в конкретних навчаннях, має тео-

ретичне значення в аналізах рольових чекань, культурних орієнтаціях і потрібних

розташуваннях». Тут, на думку Парсонса, існують «найважливіші функціональні

вимоги, що лімітують рівень несумісності різних ролей в одній системі дій: ці ви-

моги зв’язані з умовами збереження діючої системи, у якій і формуються ці ролі». І

далі: «Соціальна система, як і особистість, повинна бути послідовно організованою,

а не складатись з послідовних компонентів».

Підсумовуючи загальну характеристику теорії дії Т. Парсонса, вкажемо, що сис-

тема її понять містить у собі, по-перше, діячів, що прагнуть досягнення цілей. «У

своєму прагненні досягти мети діяч орієнтований на об’єкти, і передбачається, що

ця орієнтація здійснюється в трьох формах: пізнавальній, вольовій і оцінній». «Дія-

Ф. М. Кирилюк290

чі, об’єкти і форми орієнтації (принципи співвіднесення діячів і об’єктів) є основ-

ним концептуальним матеріалом особистості, культури і соціальних систем». По-

друге, у систему понять дії входить «орієнтація діяча в даній ситуації», що за Пар-

сонсом є «сукупність знань, бажань, планів і відповідних стандартів, що визнача-

ють відношення діяча до ситуації». По-третє, підкреслюється значення поняття

«ситуації», під яким він має на увазі тимчасовий стан, зумовлений своєрідністю да-

ного моменту.

У вітчизняній літературі теорія дії Парсонса звичайно критикувалася за те, що

вона веде до «психологізації соціології», «зведення соціального до індивідуально-

го». Спробуємо розібратися в позиції Парсонса щодо цього пункту. Відповідно до

автора, «дією здійснюються в «системах дії», що аналізують їх з чотирьох точок

зору: 1) збереження визначальних і контролюючих систему структур; 2) внутрі-

шньої інтеграції системи; 3) цілеорієнтації, пов’язаної із середовищем; 4) загально-

го пристосування до умов середовища. Таким чином, система дії розглядається Па-

рсонсом в аспекті реалізації її функцій, що досягаються на таких рівнях, як: а)

система культури (пріоритетна система), яка постулюється; б) соціальну систему,

від її похідної (її завдання полягають у єдності дій носіїв ролей і в інтеграції всіх

ролей); в) система особистості, що одночасно формується суспільством і його ж

підтримує; г) система організму, в якій здійснюється загальне пристосування.

Саме поняття соціальної дії запозичене Парсонсом у німецького соціолога М.

Вебера. Дії людини як найпростіший елемент соціальної системи визначаються Па-

рсонсом за допомогою «ролі» і «статусу», що знаходяться у певному взаємовідно-

шенні. Як і в усій західній соціології, тут ці поняття вважаються ведучими, хоча пе-

вної єдності думок про їхній зміст немає. Приведемо лише характерне визначення

«статусу»; він «означає позицію особистості» чи класу категорії в соціальній струк-

турі. Соціальний статус є щось мислиме, деяка оцінка, якої домагаються шляхом

комбінування і застосування прийнятих у суспільстві критеріїв соціальної цінності.

Парсонська соціальна дія (під якою мається на увазі будь-яка дія людини, що має

економічне, політичне, моральне, наукове чи інше соціальне значення) з’являється

у вигляді цілого «вузла», в якому «миттєво з’єднуються» в одному акті «велика кі-

лькість ниток» (безпосередні мотиви вчинку, міркування людини над майбутньою

дією, над його цілями, засобами, результатами). «У цьому «миттєвому з’єднанні»

різних аспектів соціальної дії функціоналісти вважають головний аргумент проти

можливості виділити в суспільному житті «чільну причину», що вирішує тенденції

і фактори.

Методологічне значення парсонської концепції соціальної дії полягає в тому,

щоб затвердити не тільки психологічний, а саме багатофакторний підхід до аналізу

суспільних, у тому числі й політичних, і державно-правових явищ. Уникаючи «за-

лізної лінійності» в поясненні причин і способів функціонування соціального ціло-

го, американський соціолог висуває синтезуюче поняття суспільства. Саме суспіль-

ство визначається Парсонсом як сукупність ідей, поділюваних індивідами.

«Соціальні факти суть речі, але речі, що існують лише у свідомості індивідуумів», а

тому що суспільство існує «у свідомості індивідуумів, те саме значення впливає на

особистість більш, ніж об’єктивно визначена сукупність соціальних умов».

Сам Парсонс критикує «позитивістське» розуміння соціального поводження і

протиставляє йому «волюнтаристичну» концепцію дії. «Соціологія, — пише він, —

має справу зі спостереженням і аналізом людського соціального поводження, тобто