233
й перспективного напрямку «нової культурної та інтелектуальної іс-
торії». У такому разі головним предметом історії постає не подія ми-
нулого, а пам’ять про неї, той образ, який закарбувався в її учасників
і сучасників, передався безпосереднім нащадкам, реставрувався або
реконструювався в наступних поколіннях, а нині підлягає критичній
деконструкції у зворотному напрямі [301, с. 41].
Теоретичні засновки нової, культурологічної, назвемо її так, пара-
дигми пам’яті складають узагальнення німецького дослідника давніх
культур Яна Ассмана. Зокрема, розглядаючи суспільну пам’ять як за-
сіб колективної, насамперед етнічної, ідентифікації, він класифікує її
по декількох категоріальних осях. Пам’ять суспільства може бути «ко-
мунікативною», коли вона функціонує в процесах безпосереднього спіл-
кування людей у досить нетривалий проміжок часу. Поряд з нею існує
власне «культурна пам’ять», яка представляє собою запас інформації,
збережений на «жорсткому диску» для принагідного використання.
Це найвагоміше з досвіду минулого, яке виражається в меморіальних
знаках особливого роду й передається з покоління в покоління в спе-
цифічних формах. Найчастіше культурна пам’ять (і створювана нею
«когерентність» суспільства) формалізується в ритуальних діях, зосе-
реджених навколо меморіальних знаків, або ж у текстах, які самі відіг-
рають роль «місць пам’яті». Вплив культурної пам’яті на суспільство
по-різному відбувається в різних культурах. Він є «гарячим» стосовно
культур, котрі постійно апелюють до свого минулого, або «холодним»
(стосовно культур, менш залежних від нього). «Холодні» культури, як
уважає Я. Ассман, «живуть не в забутті чогось, що пам’ятають «гарячі»
культури, а в іншій пам’яті. Ця інша пам’ять заважає вторгненню іс-
торії» [9, с. 72].
Між історичними та культурологічними узглядненнями щодо
пам’яті не існує принципової різниці, хоча б тому, що культурна
пам’ять сучасної епохи, тобто характерна саме для сучасної епохи фор-
ма передачі й актуалізації історії, історичного сенсопокладання, бага-
то в чому визначена «історизмом» [424, с. 181], прагненням усе мис-
лити в історичних категоріях (прогресу, розвитку, еволюції, контексту
тощо). Водночас, на відміну від історичного, культурологічний підхід
до пам’яті зорієнтований на пошуки не того, що роз’єднує, а навпаки,
зближує історію й пам’ять. Приміром, як уважає відомий німецький
історик Йорн Рюзен, довівши свою валідність у фундаментальній і
універсальній функції засобу утворення ідентичності й орієнтації
практичного життя, пам’ять «маємо зрозуміти як спробу відкрити нове
джерело для утворення історичного сенсу» [310, с. 22]. Тому не буде
перебільшенням зазначити, що культурна пам’ять — пам’ять істори-