14
го життя. Тому воно, головним чином, набуло вигляду не розбудови
універсальної картини світу й винайдення наукового методу пізнання,
як у Західній Європі, а переходу від внутрішніх дискусій із приводу
неповторності Росії до створення власних філософських систем метаіс-
торичного рівня [375, с. 256], але на основі релігійно-цивілізаційної
специфіки Росії.
Ба більше, в особі відомого історика-теоретика М. Карєєва (1850–
1931) російська історіософія виступила з подальшими метатеоретич-
ними претензіями монопольно спрямовувати «філософську теорію
історичного знання й історичного процесу». Формально в М. Карєєва
йшлося про зумовлене недостатнім рівнем позитивізації історично-
го знання піднесення заняття ним від усталеного статусу мистецтва
(arts) чи словесності (letters) до рівня справжньої науки. Для цього
проектувалося створення окремої дисципліни (історіософії), поклика-
ної бути «теорією філософії історії, системою її загальних ідей і при-
нципів», які б запозичалися з філософії (загальні уявлення), теорії
історичного знання (методи), психології та соціології (закони духовно-
го та суспільного життя) [145, с. 14–15]. Проте, на думку М. Карєєва,
саме російська історіософська думка, яка багатьом видавалася від-
сталою, мала об’єктивні переваги для найбільш успішного виконан-
ня цієї місії: по-перше, можливість позбутися помітної однобічності
різних філософсько-історичних течій, наприклад, німецьких або
французьких, а по-друге, здатність значно адекватніше врахувати
багатовимірність самого історичного процесу, яку західноєвропей-
ські мислителі, сконцентровані виключно на власному обмеженому
матеріалі, уперто не хотіли помічати [144, с. 179–183]. До того ж,
за М. Карєєвим, прикінцевим завданням історіософії убачалася не
стільки пропедевтична робота для наступного огляду філософією іс-
торії всесвітньої історії людства — такою, якою вона була насправ-
ді, скільки напрацювання певного «історіософського критерію» для
своєрідного суду над історією, вироку щодо того, чи відбувалася вона
за правдою [145, с. 264–295].
Парадокс такого підходу, на наш погляд, полягає в тому, що, прого-
лошуючи програму «обрусения» західноєвропейської філософії історії,
російська історіософія займалася нічим іншим, як спробою самолегі-
тимізації через застосування доволі поширеного в епоху неподільного
панування позитивістського дискурсу прийому «освячення авторите-
том науковості», себто через наріжні принципи тієї філософії, яку сама
ж намагалася підмінити.
Сучасні російські автори, якщо вони й визнають часткову своєрід-
ність «історіософії», то, частіше за все, через зіставлення її з т. зв.