Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 2. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів

при бажанні, Лондон не міг вдатися до жорсткого силового варіанту придушення

терористичного руху в Палестині збройним шляхом — через ще свіжу в пам'яті

світу антисемітську політику гітлерівців. Щоб не наразитися на неприємні паралелі

та звинувачення в антисемітизмі, британцям довелося відмовитися від управління

Палестиною з позиції сили.

Починаючи з серпня 1945 р. до вирішення палестинської проблеми активно

підключилися США. До британського уряду звернувся Г. Трумен з особистим

проханням прийняти в Палестині додатково 100 тис. єврейських емігрантів. У

листопаді 1945 р. до Палестини скеровано спільну англо-американську слідчу

комісію, яка до квітня наступного року підготувала рекомендації про перспективи

надання країні незалежності. У першу чергу комісія радила скасувати обмеження на

купівлю землі євреями та еміграційні квоти для них.

Після невдалої спроби скликати у вересні 1946 р. в Лондоні арабо-єврейську

конференцію, британський уряд запропонував розділити Палестину на 4 частини:

округи Негев та Єрусалим під прямим британським контролем і дві (єврейську й

арабську) автономні держави гід загальним британським управлінням. Обидві

сторони конфлікту цей план відхилили.

На початку лютого 1947 р. Лондон запропонував арабам та євреям ще один

проект урегулювання, що полягав у відтермінуванні на 5 років вирішення питання

про існування національних держав у Палестині. Цей план також не знайшов

підтримки. Вичерпавши таким чином усі засоби порозуміння, в лютому 1947 р.

Великобританія передала вирішення палестинської проблеми на розгляд 00Н. У

квітні 1947 р. створено спеціальний комітет ООН у справах Палестини в складі 11

держав (Австралія, Гватемала, Індія, Іран, Канада, Нідерланди, Перу, Швеція,

Чехословаччина, Уругвай та Югославія). Висновки комісії представлено на Другій

сесії Генеральної асамблеї ООН (вересень — листопад 1947 р.). Більшість (7 із 11)

учасників комісії наполягали на поділі країни на дві самостійні держави зі

збереженням міжнародного статусу Єрусалима, а меншість (Індія, Іран та

Югославія) пропонували створити єдину федеративну державу. Австралія не

підтримала жодного з проектів.

У результаті довгих і запеклих дебатів пізно ввечері 29 листопада 1947 р.

Генеральна асамблея ООН прийняла рішення №181 про припинення британського

мандату над Палестиною і поділ країни на дві самостійні держави. За резолюцію

проголосувало 33 держави (у т.ч. СРСР і США), а проти — 13 (арабські країни,

Туреччина, Афганістан, Пакистан, Індія, Куба і Греція) та ще 10 — утрималися (у

т.ч. Великобританія). Згідно з прийнятою резолюцією арабську державу

планувалося створити на території в 11,1 тис. кв. км (42,88% Палестини), де на

початку 1947 р. мешкало 749 тис. арабів (у т.ч. 22 тис. бедуїнів-кочовиків) і 9520

євреїв, а єврейську на — 14,1 тис. кв. км (56,47%) з 499 тис. євреїв і 510 тис. арабів

(у т.ч. 105 тис. кочовиків-бедуїнів). Єрусалим з околицями (0,65% території

Палестини) з населенням 105,5 тис. арабів і 99,7 тис. євреїв виділявся в спеціальну

зону під міжнародним контролем. Резолюція передбачала встановлення тісних

економічних відносин між обома державами, митний союз, існування спільної

валюти, єдність транспортної мережі та системи телекомунікацій, спільне

користування іригаційною мережею тощо. Планувалося, що свої війська Лондон

виведе із Палестини не пізніше 1 серпня 1948 р., а незалежність обох держав буде

проголошено одночасно не пізніше 1 жовтня 1948 р.