Курсова робота - Формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст

Подождите немного. Документ загружается.

діячів, виявити точки їх зіткнення, а головне – поглянути на всі зазначені

проблеми очима самих українських політиківA[65, 100].

До третьої тематичної групи мемуарної літератури (після спогадів і

щоденників) належать спогади про діяльність окремих діячів українських

політичних партій. У них відображена громадська діяльність відомих

українських політиків, їх життєвий шлях, висвітлені невідомі подробиці

їх взаємовідносин із діячами політичних партій, інших суспільно-

політичних рухів і авторами спогадівA[65, 101].

Мемуарні твори цієї групи дозволяють глибше зрозуміти

підвалини діяльності видатних українських політичних лідерів, виявити

невідомі сторінки їх життя,ознайомитися з їх поглядами на актуальні

тогочасні проблеми.

До четвертої тематичної групи входять автобіографії діячів

українських політичних партій. З них можна отримати інформацію про

життєвий шлях, громадську і політичну діяльність членів українських

партій. Вони писалися, як правило, з метою надання інформації про свою

попередню діяльність для офіційних органів або розповісти про себе

своїм нащадкам. Останні призначалися до опублікування.

П’ята тематична група — це некрологи, статті з приводу смерті

людини, що містять відомості про її життя і діяльність. Зазначимо, що, як

правило, вони були написані близькими товаришами, добре знайомими з

небіжчиком, його ідейними однодумцями і отже, містять елементи

спогадів. Хоча в некрологах досить мало конкретного матеріалу, але вони

передають основні життєві віхи людини, дозволяють уточнити деякі

факти його життя й діяльності, взагалі уявити його історичний

поступA[65, 102].

Особливою частиною групи джерел особового походження є

листування. Оскільки листи проходили ретельну перевірку жандармсько-

поліцейськими установами, особисте листування членів партій набуло

специфічних форм: воно почало здійснюватися дуже лаконічною мовою;

кореспонденція насичена алегоричними висловами; часто найважливіші

політичні міркування та інформація були зашифровані.

Листи українських політичних діячів збереглися в різних місцях і

по-різному: західноукраїнських – в особових архівних фондах її діячів (як

правило, оригінали); наддніпрянських – у фондах губернських

жандармських управлінь (як правило, копії, перекладені російською

мовою) і рідше – в особових фондах діячів. Тому доступ до цього типу

джерел є можливим лише у випадку їх опублікування.

Таким цінним джерелом виявилося листування Андрія Жука та

Зиновія Книша, опубліковане у альманасі “Молода нація”. З поміж інших

даних, А.AЖук подає для Книша досить цінний матерал з політичної

діяльності М.AМіхновського.

Таким чином, мемуарні твори діячів українських політичних

партій і національно-визвольного руху є цінним джерелом з політичної

історії початку XXAст., оскільки містять матеріал, який нерідко є

відсутнім в джерелах іншого походження і дозволяють скласти загальне

уявлення про розвиток українських земель у складі імперій, допомагають

з'ясувати загальні тенденції їх політичного й національного розвитку;

сприяють виявленню основ діяльності українських політичних партій;

дозволяють крок за кроком розглянути партійну діяльність, виявити

вплив партій на населення України; з'ясувати взаємовідносини різних

партій і партійних діячів, визначити точки їх зіткнення; глибше зрозуміти

постать видатних діячів українських політичних партій, виявити

незнайомі сторінки їх життя,ознайомитися з їх поглядами на актуальні

тогочасні проблеми; розширити наші погляди на окремі проблеми

партійного життя початку XXAст.

І нарешті найважливіша для даної роботи група джерел – партійно-

організаційні документи та матеріали.

Можливість знайомства з ними є набагато ширшою ніж з

джерелами інших груп, оскільки їх на сьогодні публікують у багатьох

збірниках, таких як “Багатопартійна українська держава на поч. ХХ

ст.”A[2], “Самостійна Україна”A[99], “Українська суспільно-політична

думка в ХХ ст.”. Також досить часто тексти програм можна зустріти у

перших двох групах джерел, оскільки вони могли публікуватися у

партійній пресі, і також повторюватися у спогадах політичних діячів.

Характерними особливостями програм і статутів українських

політичних партій того часу була відсутність чіткої внутрішньої

структури, неозначеність розділів. Зміст документів часто викладався

довільно, нерідко у вигляді літературного публіцистичного твору,

газетної передовиці або листівки.

Програмові матеріали поділяються на: 1)Aпрограми, 2)Aдоповнення

до програм, 3)Aкороткі виклади програмних цілей та завдань у вигляді тез.

У дослідженні здійснено аналіз партійних програм за допомогою

порівняльно-історичного методу, що дало можливість виявити

розбіжності у визначенні змісту стратегічних цілей, а також тактичних

прийомів досягнення кінцевої мети, дозволило встановити місце

політичної партії, або сукупності партій у боротьбі за вирішення

українського питання. Програми дають можливість всебічно розкрити

економічну платформу політичних партій, оцінити погляди лідерів

революційних сил тогочасного суспільства на невирішені проблеми в

галузі соціальної політики, вивчити ставлення партій до організації

народної освіти, використання рідної мови в різних сферах суспільного

життя та ін.

Окрему групу джерел партійного походження становлять статути

українських політичних партій, які сприяють розумінню організаційної

структури, виявленню невідомих партійних підрозділів, відтворенню

загальної побудови партій.

Інколи програмні матеріали не повністю відображають справжню

політику партій і міжпартійних об’єднань, оскільки приймалися з огляду

на ряд факторів, а саме: на державний устрій імперії, до складу якої

входили; на соціальні верстви населення, які передбачалося залучити до

активної роботи; на протиріччя, що виникали під час діяльності тощо.

Істотним історичним джерелом є матеріали з’їздів, конференцій і

нарад. Доповіді на партійних форумах дають можливість виявити

партійні позиції щодо вирішення найактуальніших проблем суспільної

ваги, з’ясувати засоби політичної і революційної боротьби. Цей різновид

джерел мав певну специфіку: вони могли викладатися від імені як окремої

людини, групи членів партії, так і центральних органів партії; доповідь,

яка збереглася до нашого часу, може бути альтернативною і не

підтриманою більшістю з’їзду; опублікована доповідь може суттєво

відрізнятися за обсягом, змістом і гостротою поставлених проблем від

доповіді, яка була проголошена на з’їздіA[65, 105].

Таким чином, аналіз джерельної бази свідчить про те, що вона є

досить об'ємною. Сукупне використання різних груп джерел дає змогу

виявити ті провідні ідеї в українській політичній думці стосовно держави

та державотворення – навзаєм переплетені, але часом і такі, що взаємно

виключають одна одну, – які побутували в політичній свідомості

української спільноти кінця XIX – початку XXAст., вичленення яких із

різнорідного комплексу текстів, врешті-решт, дає змогу дослідити ідею

української державності в українській політичній думці межі віків.

РОЗДІЛ 2

ҐЕНЕЗА БАГАТОПАРТІЙНОСТІ НА ПОЧАТКУ ХХСТ.

2.1.Формування перших політичних партій на Україні

На поч. ХХ ст. для українського національного відродження

розпочався новий етап – політичний. Він характеризується усвідомленням

українством ідеї відновлення державності – самостійної або автономної,

необхідності політичного реформування тодішнього ладу, боротьби за

владу і створення політичних партій як інструменту досягнення цих

цілей.

Цей процес через бездержавність українського народу мав ряд

специфічних рис.

По-перше, неповна соціальна структура українського народу

ускладнювала формування політичного спектру партій. Йдеться,

насамперед, про слабкість консервативного, монархічного напрямів, з

одного боку, та анархічних, лівосоціалістичних – з другого. На практиці

це призвело до відтоку значної кількості активних у громадянському

житті українців до російських, австрійських, польських та інших партій.

По-друге, простежується орієнтація деяких українських

політичних партій на підтримку в зовнішній політиці урядів “своїх”

країн-гнобителів, що істотно заважало порозумінню східних і західних

українцівA[10, 210].

По-третє, невирішеність питання про пріоритет розв’язання

соціальних та національних проблем. Зрештою, така ідеологічна

невизначеність породила непослідовність у практичній політиці.

По-четверте, впливові політичні партії здебільшого не виходили за

межі вимог автономії у складі багатонаціональних державних

утвореньA[10, 211].

Вцілілий після російської ідейної інтервенції політично свідомий

прошарок української нації, утримавшись від вступу до партійних

об’єднань росіян, прагнув до організації й самовизначення у власних

партійних організаціях. Першим українським політичним партіям,

створюваним інтелектуальною елітою, була притаманна нечіткість

ідеологічного обличчяA[85, 127].

На початку ХХAст. в Наддніпрянській Україні утворилися і діяли

українські політичні партії, які за соціально-політичною спрямованістю,

стратегією і тактикою умовно можна поділити на три основні групи:

1)Aліворадикальні партії: Революційна українська партія (РУП),

Українська соціал-демократична партія (УСДРП); 2)Aліберально-

демократичні: Українська демократична партія (УДП), Українська

радикальна партія (УРП), Українська демократично-радикальна партія

(УДРП); 3)Aнаціонально-радикальні: Українська соціалістична партія

(УСП), Українська народна партія (УНП).

Ще з початку 90-х років ХІХAст. в Україні виникають різні гуртки

соціал-демократичного спрямування, не лише загальноросійські, а й

українські. Так, у 1896Aр. в Києві І.AСтешенко, М.AКоцюбинський,

Л.AУкраїнка, П.AТучапський та інші організували окремий український

соціал-демократичний гурток. Він мав на меті боротьбу з культурництвом

серед української молоді. Через деякий час українські соціал-

демократичні гуртки намагаються об’єднатися. Так виникає перша

українська партія – РУПA[19, 26].

Юрій Коллард про ідею заснування першої української політичної

партії говорить так : “Ініціатором заснування РУП був Дмитро

Антонович, але сама ідея партійної праці, на думку Д.Антоновича,

належить Михайлові Русову. Ще в 1-ій пол. 1899Aр. у відповідь комусь він

із залпом вигукнув: “Нам не треба громад, нам треба партії!”. Це речення

глибоко запало в душу Антоновичу й він почав обмірковувати план

реалізації тої ідеї”A[51, 72].

Офіційно РУП засновується у січні 1900Aр. у Харкові на так званій

“Раді Чотирьох”: Д.AАнтоновичA[додаток 1], Б.AКаменський,

Л.AМацієвичA[додаток 3] і М.AРусовA[додаток 4]. Утворення РУП Юрій

КоллардA[додаток 2] згадував так : “повернувся він [Д.AАнтонович] до

Харкова з Києва на початку 1900 року. Якось він зайшов до Боніфатія

Камінського, якому розвинув намічений ним плян заснування партії.

Б.AКамінський дуже цим захопився й вони вирішили зараз же обміркувати

це в тіснішому колі активних членів “Української Студентської

Громади”. Намітили вони, крім себе, для цього ще: М.AРусова,

Л.AМацієвича, О.AКоваленка, Б.AМартоса і мене. ... зразу ж удвох пішли до

одної з сестер Маціевич, Мелітини... У неї ми часто збиралися, тому вони

мали надію нас там спіткати. Але застали тільки Левка Мацієвича й

Михайла Русова. У Камінського Дм.AАнтонович ширше розвинув свою

думку про потребу заснування революційної партії. М.AРусов (бо це

власне була його ідея) з великим ентузіазмом за цю думку ухопився;

Маціевич трохи вагався, але потім згодився пристати, кажучи, що він хоч

в успіх мало вірить, але всякі ініціативні спроби добрі, бо підносять

енергію й діяльність. Ці ініціятивні збори були 29 січня 1900Aр. Через

тиждень на 5 лютого призначено нові, на яких, крім цих чотирьох членів

Громади, були присутні: Олекса Коваленко, Юрій Коллард, Борис

Мартос, Дмитро Познанський. Всі присутні висловили щиру згоду взяти

участь в організуванні партії”A[51, 73]

Про належність до цієї партії Миколи Міхновського у науковій

спадщині і до сьогодні є досить багато суперечок. Фактом залишається

одне – йому запропонували написати програму партії. Якщо він не

належав до партії, то чому йому доручили це зробити? Автори 1-го тому

“Політичної історії України ХХ ст.” пояснюють це слабкою теоретичною

підготовкою членів партії, адже це були студентиA[85, 127]. Проте

Кармазіна говорить, що на основі аналізу публіцистичної та періодичної

літератури, можна зробити висновок, що ні теоретичної, ні практичної

підготовки не бракувало. Швидше за все М.AМіхновський був у добрих

стосунках із Д.AАнтоновичем, тому йому і запропонували цю місіюA[43,

24].

О.AГолобуцький і багато інших дослідників через полемічний

характер твору приходять до висновку, що спершу “Самостійна Україна”

була виголошена М.AМіхновським на Шевченківських святах у Харкові, а

потім надрукована у Львові. Це твердження зустрічається у багатьох

дослідників, які займалися даною проблемою. Але Андрій Жук, у своєму

листуванні із Зиновієм Книша, повністю заперечує цю думку, говорячи

що на святах була виголошена зовсім інша промова. На підтвердження

цього наводить вислів одного з учасників про те, що “Він (Міхновський) з

таким великим запалом говорив про терористичну акцію, бомби, що

старий О.AРусов, що був на зборах, іронічно спитався, що це за

артилерійський офіцер”A[59, 175]. Насправді ж у тексті програми

“Самостійної України” нема жодних слів про бомби та терористичні

акції. Чому тоді твору надано вигляд виступу? А.Жук пояснює це просто

– М.Міхновський був юристом і форма виступу була єдина відома і

зручна для нього форма написання текстівA[59, 176].

РУП об'єднала у собі відразу три течії: драгоманівсько-

федеративну, соціал-демократичну та народно-революційну. Пізніше до

РУП приєдналися представники націоналістичного українства на чолі з

М.AМіхновським. Перші три-чотири роки існування РУП несли на собі

відбиток боротьби цих течій.

Свої ідеї РУП поширювала в основному серед українського

селянства. Проводила агітацію за допомогою літератури, яку почала

випускати з 1900Aр. Перша брошура – “Самостійна Україна” (вийшло

1000Aпр.), другою – “Дядько Дмитро” (вийшло 10000Aпр.). З 1901Aр. РУП

почала випускати свої партійні органи у Львові. Це були “Селяни” і

“Гасло”. Загалом з 1900Aр. по 1904Aр. РУП видала 44 числа цих

часописівA[додаток 7].

У 1901Aр. виникає потреба скликати з'їзд партії, бо протиріччя у

ній катастрофічно загострились. Марксисти видають літературу, яка

підкреслює соціалістичні засади РУП, а Міхновський у кінці 1900Aр.

написав від імені РУП “Відкритий лист до міністра Сипягіна”, який

закінчується словами: “Українська нація мусить добути собі свободу, хоч

би захиталася ціла Росія”A[61, 217].

У 1902Aр. відбувається з'їзд РУП, який висловлює свою

прихильність до соціалістичної програми. Після цього вже сформована

націоналістична фракція РУП на чолі з Міхновським виходить з РУП й

засновує свою партію. У цьому ж році й наступному 1903Aр. РУП приймає

активну участь у селянських розрухах на Україні разом з близькою по

духу Українською Соціалістичною Партією (УСП). До неї почали

вступати деякі представники українського пролетаріату.

1903Aр. у своєму теоретичному органі “Гасло” офіційно заявила

про свій відхід від “Самостійної України” й перейшла на загальні засади

марксизму, вимагаючи національної автономії УкраїниA[6, 49].

1900Aр. в Україні була створена ще одна партія, яка мала в собі

деякі самостійницькі елементи. Так, 1900Aр. українці польської культури

Ярошевський, Меленевський та інші заснували Українську Соціалістичну

Партію, яка практично не мала розбіжностей з РУПA[19, 29].

Відомостей про її діяльність маємо дуже мало, бо ця партія була не

чисельна й практично не мала ніякого впливу серед населення, тому з

самого початку існування діяла разом з ППС (Польська Партія

Соціалістична) й РУП. Мала свій періодичний орган “Добру Новину”, яка

була призначена для соціалістичної агітації серед українського

пролетаріату.

Разом з РУП приймала участь у селянських розрухах 1902-1903Aрр.

Ця співпраця з РУП призвела до того, що УСП у 1903Aр. увійшла у РУП.

Але вже в кінці 1903Aр. Ярошевський з частиною прихильників вийшли з

РУП й увійшли у ППС. Пояснювали вони це тим, що ця організація була

більш зорганізованою й мала свою певну програму, до того ж ППС, єдина

з соціалістичних партій Росії, наголошувала на важливості національного

питання й визнавала права українського народуA[42, 58].

М.AМіхновський разом зі своїми однодумцями (брати Макаренки,

брати Шемети, Є.AЛюбарський-Письменний) у 1902Aр. засновує

Українську народну партію (УНП).

У своїй програмі, яка буде проаналізована пізніше, Українська

народна партія проголошувала ідея самостійної держави. Українство

зустріло ці документи вороже, й тому М.AМіхновський в наступній

розробці своєї програми вносить деякі соціалістичні елементи, щоб

інтегруватись у політичне життя України.

Як про це згадував член УНП С.AШемет, “ця гра в соціалізм була

досить несерйозною демагогією, якою Міхновський, доведений до

страшної розпуки невдалими способами захопити українською

національно-самостійною ідеєю ширші кола активної молоді, намагається

своєї мети під покришкою соціалізму таки осягнути”A[18, 47].

Про діяльність УНП до 1905Aр. практично нічого невідомо, бо вона

була не чисельною й діяла дуже конспіративно. Займалася в основному

агітацією.

1906Aр. в УНП стався розкол: від неї відійшла група

«автономістів», які хотіли легалізуватися, аби взяти участь у виборах.

“Автономісти” заснували свою Українську демократичну партію, але

вона існувала лише декілька місяцівA[17, 57].

Що ж до партійної періодики, то восени 1905Aр. УНП розпочала

видавати часопис “Самостійна Україна”. 1906Aр. М.AМіхновський

спробував видавати газету “Запоріжжя” у Катеринославі. О.AГолобуцький,

повідомляє, що у цій газеті було проголошено про “заснування

Української селянської партії. Головним завданням цієї партії було

будити національну і класову свідомість українського селянства. Ця