Макаров А.М. Світло українського бароко

Подождите немного. Документ загружается.

барокової архітектури України Й.-Г. Шеделем. У рослинних мотивах орна-

менту брами він угледів якісь потворні пристрасті людей, причетних до їх

створення (насамперед митрополита Рафаїла Заборовського та Шеделя). Він

запевняє нас, що тут ми маємо справу не з глибоко духовним твором, а з без-

соромною демонстрацією тваринно-біологічного начала в психіці людини:

І творчий хист,

що не втомивсь,

не встиг,

Снопи принадних зел на камені поклав,

Як груди дів,

гарячих і нечистих,

У шпетних ігрищах уяв.

Так щедро кинув семенасту брость,

Як звик на ложе кидати коханку,

Що зна любовний піт,

важких запліднень млость,

І ситий сон,

і спрагу на світанку.

На брості — квіт,

на брості — квіт, мов око

Розпаленого самкою самця

Ще тих століть,

коли в серця

Вливалась пристрасть хтивого бароко

А втім, М. Бажан не був оригінальним. Оте вигадане «хтиве бароко» стало

в 20-ті роки зручною мішенню для не дуже щирих викриттів. Морально хворі

епохи створюють собі просто-таки фантастичні образи «ідеологічних» ворогів,

у яких персоніфікується почуття власної неповноцінності. У 30-ті роки таким

жупелом нерідко послуговувались митці доби Бароко. Ті ж, кому совість не

дозволяла гудити велику й могутню культуру XVII століття, вихлюпували свої

агресивні почуття на діячів культури інших періодів. Кого лаяти, не мало

особливого значення. Важливо було інше — сама наявність образу ворога. Без

нього люди духовно хворих епох обійтися не можуть. Саме такі маніпуляції

навколо понять «бароко» — «рококо» знаходимо, наприклад, у передмо-

ві Р. Пельше до російського перекладу однієї з книжок Г. Вельфліна. Він пише:

«Але тут життєрадісне, в корені здорове мистецтво бароко під впливом вкрай

розбещеної верхівки французького «суспільства», насамперед королівського

двору, починає поступово вироджуватися й пройматися тим хворобливо ви-

тонченим, патологічно гнилим любострастям, а не здоровою любов'ю й цнотли-

вою еротикою насиченими формами, які прийнято називати стилем рококо».

І далі про рококо пишеться те саме, що говорилося в М. Бажана про «хтиве

бароко»: «Здоровий чоловік перетворився на жадібного, хтивого сатира, а

цнотлива, гарна, сильна жінка — на розбещену, рафіновано чуттєву самицю.

Життєрадісний рух перетворився на манірне кокетування, а любов — на

розпусту. Печать всього цього гниття і розкладу лежить навіть на працях

кращих художників доби (Фрагонар, Буше та ін.)»

Подібними звинуваченнями на адресу вигаданих ворогів у галузі культури

хвора доба, що породила сталінізм, силкувалася заглушити голос власної

совісті.

У ті роки було неможливо писати щось про культуру іншої, відмінної за

своїм духом, доби і не звинувачувати її митців хоча б у роздвоєності їх свідо-

мості. Так, компонуючи в ті важкі роки останню збірку, відомий поет і музей-

ний діяч Микола Філянський згадав про свій давній вірш і, змінивши дещо,

надрукував його під новою назвою, як віршований звіт про відвідання Лаврсь-

кого музею культів та побуту. Вірш так і називається — «В музеї культів».

Щоб уявити собі, якою була та установа, погортаємо довідник «Київ»

1930 року. Про згаданий у вірші «культурний» об'єкт написано, що його експо-

зиція «дає матеріал» (!) «про Лавру, як універсальну крамницю культового

краму власної фабрикації та виробу, як великого організатора всіх темних сил

на підпору самодержавства, на службу імперіалістичній кривавій різанині,

постійного і упертого царського агента для боротьби з революційним рухом та

контрреволюційної діяльності в умовах Радянського Союзу»

Аби відвести від себе підозру щодо своїх давніх симпатій до барокового

«культового краму», М. Філянський також «дає матеріал» на них у своєму

вірші. Він не вигадує тут нічого нового, а просто повторює поширену думку,

ніби в барокових образах святих насправді немає нічого святого. Мовляв,

удають із себе бозна-що, а самі по вуха загрузли у гріховних мріях про бенкети,

фейерверки, п'яні танці:

Люблю українських святих.

Люблю я страдниць преподобних,

Поважних, вихованих, «здобних»

Ланит рум'яна й погляд їх,

Що кличе низку дум земних.

Люблю убрання їхнє пишне,

Немов їх жде бенкет розкішний—

Не там, вгорі, в глибу небес,

Не між країнами чудес,

А тут, внизу, в магната-пана

А чи вельможного гетьмана

Під фейверк тисячі вогнів,

І лютні дзвін, і гук, і спів.

Проте слід віддати М. Філянському належне.

Змушений (не без тиску з боку критики 1920-х років) прилюдно розмежо-

вуватися з церковниками (до «їхнього екстазу я не припав нігде й ні разу»),

він прагне зберегти свою людську гідність і перевести розмову з банальної

войовничо-атеїстичної площини в серйозну людинознавчу. В обличчях «ук-

раїнських святих», пише поет, закарбувалася своєрідність духовного життя

першої половини XVIII століття ". Людям, причетним до культури того часу,

ІЗ

вважає він, було властивим боротися з самими собою, вічно вагатися між

ідеалом аскези й радощами буття. Ці вагання і є їхній страдницький хрест:

Очей приглушеная воля,

Кривавий піт на блідім чолі

І катування й каяття

За хвилю ясную життя.

Очевидно, перед нами не характерний зразок атеїзму в поезії 20—30-х

років. Вочевидь це — несмілива спроба пробитися крізь шар тодішнього офі-

ціозного мислення до людинознавчої суті українського барокового мистецтва.

2. ДРУЗІ ХРИСТА І ЕПІКУРА

І справді, означена поетом схильність до вагань між життєлюбством і аске-

тизмом є однією з визначальних рис духовного життя часів Бароко. Мораль-

ний світ доби потрясали бурі. Хитало усіх: і грішних, і праведних. Навіть такий

апологет монастирського життя, як Іван Вишенський, визнає, що шанованих

ним ченців можна було зустріти в той час за пиятикою в корчмі. Всі бачать, як

хтось із них пиячить там «день чи два» (!), але ніхто не відає, з пафосом

продовжує він, як біжить така людина «у келію на покуту й плач, і за лихі два

дні кладе сорок днів добрих, постить, голодує і страждає, за гріховну провину

покутою платить і метиться собі»

. Отже, й тут, як у вірші М. Філянського,

йдеться про разючі контрасти духовного життя, які не так-то й просто зрозумі-

ти сучасній людині з її «випрямленим» раціоналістичним мисленням.

І якщо ми вже заговорили про І. Вишенського, варто, мабуть, згадати про

нього як про викривача всього бездуховного в тогочасному українському

суспільстві. На перший погляд його писання ніби потверджують погану репу-

тацію людини часів Бароко. Він називає сучасного йому галичанина «дитиною

руською, яка гойдається в колисці розкошів» і яка, «вік свій дочасний возлю-

бивши», прирекла себе «на погибель через свою похіть» (53). Здавалося б,

перед нами цілком авторитетне свідчення «хтивості бароко», на якому так

уперто наполягають його критики. Але не будемо поспішати. Звинувачення

Івана Вишенського навряд чи нам згодяться, бо вони продиктовані не здоро-

вим глуздом, а відразою ченця-аскета взагалі до всього «земного». До згубних

розкошів він зараховує й такі людські звички, засуджувати які нікому, крім

аскета, не спаде на думку: «...ще ти кровоїд, м'ясоїд, волоїд, худобоїд, звіроїд,

свиноїд, куроїд, гускоїд, птахоїд, ситоїд, ласоїд, маслоїд, пирогоїд; ще ти

периноспал, м'якоспал, подушкоспал, ще ти тілоугодник, ще ти тілолюбитель,

ще ти кровопрагнитель; ще ти перцелюбець, шафранолюбець, імбиролюбець,

гвоздиколюбець, кминолюбець, цукролюбець та іншої бридні гірко- і солодко-

любець» (51). Ніяких свідчень про потаємну схильність українців початку

доби Бароко до розкішного і особливо гріховного життя не знаходимо ми

і в поемі «Роксоланія» ренесансного поета Себастяна Кленовича, де нази-

ваються товари, що надходили до Львова зі східних країн:

Фасад притвору Троіцькоі надбрамної церкви Києво-Печерської лаври. Деталь.

Барабан бані Троїцької надбрамної церкви. Деталь.

Тут і вірмен волохатий, багатий на пахощі всякі,

Свій незліченний товар просто зі Сходу везе:

Шовк і тканини з бавовни, нитки золоті, й срібну пряжу,

І килими, що на них турок лягає спочить.

Калмуса корінь, імбир, зерно кардамону і зілля—

Те, що в народі його звуть «запашний очерет»,

Перець у нього, і лік на печінку найкращий — ребабар,

Єсть і мускатовий цвіт, і червонястий шафран

(Переклад Михайла Білика

)

Одним із небагатьох випадків таврування розкішного життя в стародавній

українській поезії є те місце в «Ліках пустельникам...» Кирила Транквіліона-

Ставровецького, де йдеться про «багатого пана», який ні про що, крім насолод,

у цьому житті не дбає, а тому й доводиться йому гірко каятися й ридати на

порозі смерті. Але сумує він тут за такими речами, про які багато його су-

часників взагалі не мали жодного уявлення:

Де нині мої замки коштовно мурованії

І палаци мої світло і гарно мальованії,

А шкатули золотом нафасованії,

Візники під золотом цугованії?

Де мої пресвітлії золототканії шати,

Рисі, соболі, чудові кармазини

й дорогі шкарлати?

(Переклад Валерія Шевчука

)

Згадуються тут також і «сади і красні виногради», «шпалери коштовнії»

«музичне грання, і співаків превелике співання, і на трубах мідяних викри-

кання» та інші, не типові для життя України XVII століття реалії, які зустріча-

лися хіба що в побуті польських чи полонізованих («європеїзованих») магна-

тів та нечисленної купки українських «князів на землі знаменитих». Наприк-

лад, Острозьких, Четвертинських, Вишневецьких (до Яреми).

У своїй монографії про К. Транквіліона-Ставровецького С. Маслов чомусь

не надав жодного значення тому, що книжка «Перло многоцінне», до якої

увійшов згаданий вірш, вийшла в уніатський період життя поета. А це означає,

що він має на увазі не побут православних багатіїв, у якому ще довгий час

зберігалася патріархальна простота, а прагнення до розкоші своїх нових,

«європеїзованих» одновірців-уніатів та латинників.

Вважати «опис обстановки панського будинку» у вірші К. Транквіліона-

Ставровецького віддзеркаленням реального, а тим більш типового «розкішного

образу життя польського й українського панства»

початку XVII століття так

само нерозважно, як, наприклад, вважати підпис під однією з ілюстрацій Івана

Щирського до панегіричної поеми Івана Орновського «Багатий шаною, славою

й честю сад Захаржевських» за свідчення того, що така будівля справді існува-

ла колись у Харкові чи Ізюмі. Але ні змальованого художником саду, ні марму-

рового багатоповерхового фонтана з бронзовими тритонами, ні самого палацу-

бельведеру, на превеликий жаль, ніколи там не було. І. Щирський запозичив ці

іарівні образи з якихось італійських гравюр і осмислив їх як символи май-

бутнього квітучого життя Слобожанщини , Саме таким розкішним куточком

Європи, справжнім Едемом мала стати Слобідська Україна, на думку відомого

харківського полковника Федора Донця-Захаржевського і його не менш зна-

менитого батька Григорія Єрофейовича

Використовуючи термінологію соцреалізму, можна сказати, що на гравю-

рах І. Щирського ми бачимо «реалістичне зображення дійсності в її революцій-

ному розвитку». А розвиток цей, як відомо, нерідко «перевершує найсміливішу

уяву».

Звичайно, Іван Щирський та Кирило Транквіліон-Ставровецький дивилися

на розкіш не однаково. Поет суворо й категорично засуджував її, а художник

оспівував та поетизував. Однак тут для нас важливо звернути увагу на те, що

з обох випадках ішлося про речі умоглядні, про суто умовні моделі життя, які

в XVII столітті одних приваблювали, а інших обурювали. Те, що існувало

насправді, «не дотягувало» навіть до значно скромнішого палацу, який опису-

вав у своїй поемі Іван Орновський. В Києві зберігся так званий «будинок

Мазепи». Споруда досить скромна

. Навіть якщо уявити, якою може стати

ця гетьманська кам'яниця після реставрації, то все одно вона не зможе зрівня-

тися за розкішшю зі створеним уявою поета «малюнком ясного палацу» хар-

ківського полковника.

На тисячу він ступнів, пишний отой палац,

З малюнком шахівниці мармури у залах,

Ліжниці там персидські виборні поклали,

Навряд чи у Нерона ліпшії стояли.

(Переклад Валерія Шевчука)

Ближчий до життя опис рослинно-декоративних розписів інтер'єрів. Щось

подібне і справді могло бути в будинках Мазепи в Києві й Захаржевського

у Харкові:

Бліді цвітуть нарциси, чистії тюльпани,

Троянди, гіацинти барвні і духмяні.

Корал — в крові неначе. Чи ж Адонізейський

Чи Темпи ті Тесальські

, сад той Елізейський

Могли таке вмістити? Все оце зібрала

Розкішна флора — стелі пишно змалювала,

А пензлі — од натури. Все плющем повито,

Все Евгеддових винниць

гронами покрито.

Із пальмами збратавшись вічно там, чудові

Мій зір втішали фарби ясно-шафірові.

«Грішного» й «земного» в житті українця XVII століття було не так вже

й багато. На Україні не було тоді ані ідеологічних, ані економічних передумов

для розвитку лібертенства, прихильники якого

не визнавали ніяких мораль-

них обмежень і прагнули лише до особистої свободи і безмежних земних

насолод. Відгуки життя, позбавленого щоденної духовної шарпанини, сумнівів

і роздумів, знаходимо лише в поезії братів Зиморовичів, які належали до еліти

львівського, досить строкатого і по суті космополітичного, бюргерства. їхні

герої живуть у вигаданому світі любовних пригод, солодких зітхань і ніжних

пісень. Це — маленький острівець пасторалі серед моря бід суворої доби.

Щодо розваг і дозвілля українське життя було тоді досить невибагливим.

Спокус було не так уже й багато. «Вони,— писав про українців Г. Боплан,—

задовольняються малим, було б лише що пити та їсти»

. Коли К. Сакович

розповідає про життя Сагайдачного, окрім примітивних азартних ігор, він не

може пригадати у тогочасному побуті нічого такого, що справді могло б споку-

сити майбутнього гетьмана. Але й вони не хвилювали козака-пуританина:

«маєтністю добре своєю шафував, не на костки і карти і збитки обертав, але,

яко єсть слишав, на речі добрії»,— тобто жертвував на церкви, школи, братства

і науки .

Важливо, що, на відміну від нас, людина Бароко все ще вірила (або при-

наймні хотіла віритиі) в можливість подолання суперечностей, закладених в її

гріховній природі. Для цього, гадає вона, треба якось змінити цю саму приро-

ду,— шляхом дива, другого, духовного народження, аналогічного таїнству

християнського хрещення. І тут культурологічна думка Бароко робить ма-

лозрозумілий для сучасної людини поворот, переносячи містичну концепцію

спасіння шляхом божої благодаті в галузь конкретних етичних уявлень. Зовні

це виглядає досить переконливо: в людини мусять бути батьки не лише фізичні,

а й духовні. І якщо від перших вона отримує фізичне здоров'я, то від других —

здоровий дух. Як пише Мелетій Смотрицький, його друг Леонтій Карпович

щиро шанував своїх «тілесних» батьків, але духовні вчителі викликали в нього

значно сильніші почуття. Він їх обожнював:

...готов бив би в огонь і яму

На киненнє родичов

, котрих учтиве

Сам погребши, жив по них чисто, святобливе.

То тілесних. Духовних як цаловав сліди,

Неситим бив їх наук, їх цнот, їх бесіди,

Слова, шкрипта

, образи, живот їх пред очі,

В мислі, в душу і в серце клав водні і вночі.

Відповідно до уявлень про подвійне буття людини в культурі Бароко відбу-

вається розмежування життєвих цінностей на елементарні, натуральні, по-

роджені потребами тіла («земний хліб») і вищі цінності, що задовольняють

Невідомий художник. Покрова Богородиці з села Дашки на Київщині із зображенням

гетьмана України Богдана Хмельницького та архієпископа Лазаря Барановича. Темпера.

Друга половина XVII ст.

високі духовні прагнення й бажання. У цитованому «Ляменті...» М. Смотриць-

кого-ця думка декларується з великим пафосом і натхненням:

о земном хлєбі

Живі бути не можем, присмаков потреба,

Наук твоїх духовних, небесного хлєба.

Проте саме проголошення духовності єдино надійною основою життя

людини не могло «відмінити» її душевних хвороб і слабкостей, остаточно

розвінчати «примітивні» радості буття, привабливі і для розумних і нерозумних

дітей природи. Діячі Ренесансу обстоювали цінність усіх людських бажань.

Численні табу, які накладає на них культурна (в даному випадку — хрис-

тиянська) свідомість, здавалися їм просто пережитками минулого, забобонами

неосвічених людей або виявами глупоти догматиків. І тому багато хто з них

доходив до виправдання аморалізму. Бароко повернулось до ієрархічної систе-

ми життєвих цінностей, розмежувало в. людині «вище» й «нижче», і цим спря-

мувало її на шлях розумних самообмежень і свідомого самоконтролю.

Так вимальовується типова для етики Бароко проблема боротьби з прист-

растями, формується й характерний для цієї культури механізм узгодження

стихійних бажань з традиційними моральними нормами. Середньовічний міс-

тичний аскетизм поступається культу пуританської поміркованості. Або, як

кажуть дослідники культури XVII століття, аскетичної духовності. Педагогічні

поради Локка зводяться переважно до вимог розумного самообмеження

в усьому: в їжі, одязі, житлі, теплі. Але посилається він не на життя святих,

а на твори античних стоїків та епікурейців. Імператор Август, твердить філо-

соф, був майже аскетом, зокрема «закусював... хлібом всухом'ятку», не вихо-

дячи з візка. Бароко_відкриває антику ніби вдруге. І це була вже аскетична

антика стоїків, чужа ренесансному світогляду. «Володарі світу зростали на цій

злиденній їжі,— твердить Локк,— й молоді джентльмени в Римі не відчували

нестачі сили и мужності через те, що їли раз на день» .

Українському публіцисту XVII століття Антонію Радивиловському, здаєть-

ся, також була до вподоби та архаїчна простота звичок, яку марно прагнув

прищепити римлянам імператор Август. Тоді вважалося, що шляхетність,

крім усього іншого, має проявлятися у вишуканій скромності одягу. «Рим-

ська простота» була властива, наприклад, іспанському чоловічому строєві

XVII століття. У Польщі та на Україні вона приживалася важкувато, тут були

інші традиції. Але, як видно з «параболи» одного з казань А. Радивиловсько-

го, тут ця тема також обговорювалась доволі жваво:

«...Юлія, дщери Августа-кесара, єдиного разу, убравшися коштовне, йшла

видЬтися з отцем своим. Там же, кгды то по нем зрозуміла, же оного єи

збытнаго убіору не раз виділ, на завтріє, взявши на себе убіор неровно

скромнішій, йшла навідати отца своего, котораго обачивши твар

весолую,

обняла его. Зачим кесар рекл, яко далеко пристойній в таком убіорі ходити

дщери кесаревой, ніжели в оном бучном, в которымесь была вчора. На то

Юлія так отповіділа: «Вчорам ся, отче, была убрана к волі очом мужа моего,

а тепер к волі очом твоїм отцевскім»

9П

Сувору «пуританську» поміркованість як стиль життя проповідує у своїх

казаннях й Іоаникій Галятовський. В нього йдеться не про чернечу аскезу, яка,

за ідеєю, має привести до містичного осяяння й виходу людини за межі бу-

денної свідомості, а саме про розумне дотримання міри в їжі й питві як прак-

тичний засіб збереження фізичного і духовного здоров'я:

«Хто багато їсть і багато п'є, той не багато житиме на світі, бо шлунок,

багатьма стравами й напоями наповнений, не може того стравити й розпи-

рається й болить, потім біль від шлунка по всьому тілу розходиться і душу

з тіла виганяє. Котрі ж люди мало їдять і п'ють, ті довго живуть на світі. Так,

люди вбогі, котрі мало земних турбот мають, довго живуть на світі. Багаті

ж люди, котрі багато багатства мають, не можуть довго на світі жити, бо вони

часто бенкетують, їдять багато і п'ють й упиваються»

Французький дослідник П. Азар називає культуру часів Локка і Галя-

товського «другим Ренесансом, але аскетичнішим, суворішим і до певної міри

позбавленим ілюзій, Ренесансом без Рабле й без усмішки»

_. Це сказано не

без перебільшення, але правильно. Нові пуританські ідеї набули широкої попу-

лярності в Європі. Вони стали невід'ємною частиною культурного життя й на

Україні, хоча, всупереч твердженню П. Азара, в творчості видатного поета

й культурного діяча Лазаря Барановича вони проповідувалися з усмішкою,

саме в раблезіанському стилі.

На портреті О. Тарасевича в цього видатного чернігівського єпископа

веселі й гострі очі. І, мабуть, не випадково, бо його вірші також заряджені

гумором, сміхом, пересипані дотепами, що не заважає йому бути саме бароко-

вим, тобто в цілому дуже серйозним, поетом. Вся справа — у властивому

поетові чутті міри. Коли треба, він умів «згортати жарти», переводити розмову

на зовсім невеселий, навіть похмурий лад .

Так чинить Л, Баранович й у вірші, названім з гумором,— «Як є раки на

обід, в меду плавати їм слід», на який іноді посилаються як на зразок відвертої

проповіді «земних насолод» в українській поезії XVII століття.

І справді, початок поезії може ввести надто довірливого дослідника в

оману:

'Маєш у льохах меди ти,

_ „• *" Раджу їх до раків пити.

Плистимуть при тій нагоді!

Навіть швидше, ніж по льоді.

(Переклад Валерія Шевчука)

Рецепт явно алкогольний. І поет ніби не приховує цього:

Ой, уп'юсь, бо твоя хата

Лагоминами багата.

Проте єпископ (тобто представник чернецтва серед духовенства) не просто

«рекомендує» обпиватись медовухою та об'їдатися раками. Він явно збиткуєть-

ся, виголошує раблезіанські двозначності. Радить, наприклад, дякувати Богові

за небезгрішні насолоди на землі: