Макаров А.М. Світло українського бароко

Подождите немного. Документ загружается.

ще меншою часточкою, що губиться на поверхні цієї крихітки. «...Хай від-

чує,— пише він,— як вона загублена в цьому глухому закуті Всесвіту, і, вигля-

даючи з комори, наданої їй під життя,— я маю на увазі зримий світ,— хай

усвідомить, чого варта вона сама. Людина в нескінченності — що вона озна-

чає?»

Психологічно комфортний світ християнської теології розпався на безліч

мікроскопічно малих уламків. На одному з них і мешкає така неймовірно мала

й неймовірно складна істота — людина. Чи є якийсь сенс в її існуванні? Чи

відповідає воно якійсь вищій закономірності? Чи, може, вона, людина, й справ-

ді подібна до Паскалевої піщинки, що летить між велетенських коліс плане-

тарного механізму, розповідаючи сама собі поетичні казки й міфи і озвучуючи

байдуже до неї мовчання космічної безодні?

Відчуття Всесвіту не як дому, збудованого дбайливим Богом для тимчасо-

вого притулку людини, а туманної вируючої прірви, з якої лише на мить вири-

нає і в якій знов назавжди губиться все суще, не могло не позначитись на

світовідчутті людини, її психіці, не могло не призвести до глибоких змін у її

самопоцінуванні. Звідси — похмурість, сум, меланхолія, страх перед непізна-

ваною реальністю як загальне емоційне тло, на якому розвивалося досить-

таки багате та енергійне інтелектуальне життя того часу.

Можливо, що виникнення нового і в основі своїй трагічно забарвленого

світовідчуття було головною подією духовного життя XVII століття. Не ви-

ключено також, що це і є саме та межа, що відділяє душевний лад людини

Нового часу від її попередників. На відміну від них нова особистість, що вини-

кає в часи Бароко, наділена особливим почуттям метафізичної тривоги:

страхом за себе саму, за світ, природу, за минуле й майбутнє, за самий сенс

буття, за Бога, за людський рід і розум.

Світоглядний песимізм відігравав значну роль у культурі XVII століття

(про що свідчить, наприклад, нечувана доти популярність теми смерті в мис-

тецтві того часу). Але людство має величезний досвід боротьби зі згубним

відчуттям власної інтелектуальної безпорадності. Живучи у світі незбагненних

явищ і суцільних загадок, воно звикло давати всьому свої пояснення, не дуже

дбаючи про їх достовірність. Невідомість гнітить людину, відчуття браку знань

здатне викликати страх і породжувати неврози. Представники когнітивної

психології, що досліджують розвиток пізнавальної діяльності, схильні вважати,

що психологічно прийнятні для людини форми пізнання обов'язково мають

відображати рух від незнання до знання, і ніяк інакше. Навіть ілюзорне, наїв-

не, цілком умовне знання люди цінують більше, аніж мудре усвідомлення

розумової безпорадності. На цьому побудована вся наша розумова стратегія.

Коментуючи міфічні уявлення бурятів про лікувальні властивості м'яса, крові,

мозку й шкури ведмедя, німецький психолог Ф. Клікс зазначає, що вони по-

роджені психологічною потребою людини в самообмані, приховуванні власного

незнання, якщо досягти точного й ґрунтовного знання неможливо.

«Крізь усі помилкові тлумачення, крізь весь авантюризм і забобони проби-

вається певна розумова стратегія: нема нічого незрозумілого, все, що відбу-

вається в світі, має свою причину»

Діячі культури Бароко до певної міри відійшли від приписів цієї когні-

єдиного гармонізуючого начала. Ясно, що така система поглядів не могла мати

сталу й широку популярність. Тому «психологічна помилка» діячів Бароко

була незабаром виправлена їхніми наступниками. Так, поет-просвітитель

М. Ломоносов писав про зоряну безодню вже без страху:

Взошла на горы черна ночь,

Лучи от нас склонились прочь.

Открылась бездна, звезд полна;

Звездам числа нет, бездне — дна

Нескінченні в ті часи розмови про нікчемність людини і велич Всесвіту вже

не цікавлять поета-просвітителя. Вони просто втомлюють його:

Песчинка как в морских волнах,

Как мала искра в вечном льде,

Как в сильном вихре тонкий прах,

В свирепом как перо огне,

Так я, в сей бездне углублен,

Теряюсь, мысльми утомлен

На думку Ломоносова, для виникнення відчуття «космічної нікчемності»

й інтелектуальної неспроможності нема об'єктивних підстав: закони природи

діють однаково в усіх куточках Космосу, породжуючи скрізь ті ж самі форми

життя.

Уста премудрых нам гласят:

«Там разных множество светов,

Несчетны солнца там горят,

Народы там и круг веков;

Для общей славы Божества

Там равна сила естества»

Отже, суто естетичному поняттю величі Всесвіту Ломоносов протиставить

звичайне механістичне уявлення про кількісну його однорідність. Замість

лякаючої відчуженості з'являється заспокійливий образ світобудови як веле-

тенського людського мурашника.

(Проте, незважаючи на всі зусилля просвітителів продемонструвати без-

підставність або навіть висміяти (про це буде далі) властивий бароковому

світовідчуттю песимізм, філософська меланхолія XVII століття виявилась

нездоланною. Вона знов і знов оживала в умонастроях людей, і, мабуть, не

було жодної епохи, для якої паскалівський сум був би зовсім чужим і незрозу-

мілим. Навіть у такого гармонійного олімпійця, як Гете, іноді прориваються

нотки протесту проти нового й психологічно чужого людині розуміння Всесві-

ту. «Коперникова система,— писав він, — спирається на ідею, яку важко було

схопити і яка щодня суперечить нашим почуттям. Ми лише повторюємо слідом

за іншими те, чого ми не визнаємо й не розуміємо»

Будинок Києво-Могилянської академії після надбудови (1732—1740), здійсне-

ної И.-Г. Шеделем. Фрагмент тези на честь Рафаїла Заборовського. Гравюра на міді

Г. Левицького. 1739.

/ В очах людини, яка не визнає традиційної розумової стратегії і вперто

рухається у запропонованому культурою Бароко напрямку (від ясного до

таємничого), світ втрачає свою психологічну комфортність, стає лякаюче

загадковим, гнітюче чужим

У цьому світі щось постійно відбувається. Але людина не знає, що саме.

Все рухається, змінюється, переміщується, чергується, шикується у ритмах,

але, знов-таки,— навіщо, чому? Щось діється і з самою людиною, суспільством

у цілому, але чи є в цьому хоч якийсь сенс, якась певна мета? І цього також

ніхто сказати не може. І, мабуть, поет Іван Орновський був таки правий, коли

у вірші «Образ» говорив про світ без Бога як абсурдну реальність, світ суціль-

ного божевілля, безуму на всіх — космічних, соціальних та особистих —

рівнях. І, що найстрашніше для людини,— усвідомлення відносності всіх

уявлень про світ, якими вона оперує:

Живе світ

у руїні. Гинучи, вікує.

Хвилює, хоч застиглий: згуба скрізь чатує.

Упавши, підніметься. Вставши, упадає,

Мужніє у гіганти, сил своїх не знає.

Хоч плине, а нерушний, у твердім зм'якшілий,

Він боягуз, хоч смілий, в боязні він смілий.

Хоч крутиться млиночком, стать Кавказом прагне,

Хоч тісний, а простори він далеко тягне.

Втяжив його достаток, а влегшив нестаток —

Це, власне, як пологи звагітнілих маток.

(Переклад Валерія Шевчука)

У думках про безпорадність розуму і непізнаванність навколишнього світу

і слід шукати джерело трагічних переживань людей доби Бароко Закономірно

й те, що тема розчарування у розумі стала однією з найпомітніших у бароковій

культурі.'^

'Виступаючи в ролі філософа, поет Касіян Сакович твердить, ніби відчуття

сорому за свій розум було властиве найбільшим духовним вчителям людства.

Про смерть Гомера Сакович розповідає таку дивну історію: «Якось він сидів на

березі одного острова, названого десятим, питаючи [рибалок] : чи маєте щось?

На що йому вони загадково відповіли: що зловили, залишили, а що не зловили,

маємо. Тоді цей муж великого розуму, будучи не в змозі витлумачити кілька

неясних плутаних слів, через сором того ж дня покінчив життя»

(Подібне ж приниження розуму, якщо вірити К. Саковичу, що посилається

на Юстина Філософа, не зміг стерпіти Арістотель. Цар мудреців полишив

життя із думкою про свою інтелектуальну неспроможність: «Будучи не в змозі

збагнути істинну причину, через яку Евріп сім раз вдень і вночі повертав свої

води, він помер від великого смутку і печалі»

Ця легенда про Арістотеля мала велику популярність серед українських

інтелектуалів XVII століття

.З підручника філософії Саковича вона переко-

чувала до чудової поетичної притчі Івана Максимовича, що увійшла до його

книжки «Алфавіт» 1705 року. З усього видно, що це той самий сюжет: «Один

Києво-Могилянська академія з Богоявленським братським монастирем. 1690—1693.

Архітектори І. Зарудний, Й. Старцев.

Літографія невідомого художника. Середина XIX ст.

премудрий» (у Саковича це Арістотель) прийшов на ту річку Евріп («річка та

звалась Евріп»)

і, задивившись на її води, раптом зрозумів, що, незважаючи

на всю свою «премудрість», він ніколи не збагне природи руху матерії, зокрема

й законів гідродинаміки:

він глянув на хвилі,

Що гойдалися вільно — уразивсь їх силі.

Одні із хвиль угору тоді підіймались,

А інші донизу, розбиті, спускались,

Він з того дивувався — як може те статись,

Що мертві, але в русі і можуть змішатись

З одного місця в інше — у русі невпинні,

Хоч на одному місці, одначе незмінні.

(Переклад Валерія Шевчука)

Премудрий» муж І. Максимовича також помирає «від великого смутку»:

Про те він довго думав — і ввергся в пучину,

У вирі віднайшовши і власну кончину.

При тім гукнув він, перше як в річку стрибнути:

«Беріть мене, глибини, бо вас не збагнути!»

Обидва поети викладали свого часу філософію в Києво-Могилянській

колегії, і обидва розповідали, мабуть, цю легенду своїм студентам. Час минав,

а легенда жила, бо люди й надалі вірили, що розум — надійне опертя в їхньому

духовному житті, що з падінням віри в нього зруйнується мораль, зникне

розуміння сенсу життя, і тоді...

Але що тоді? Звідки в Саковича і Максимовича непорушна переконаність,

що конфлікт між розумом і дійсністю має завершитися саме так, а не якось

інакше? Чому, на їхню думку, людина з переможеним, приниженим розумом

жити не зможе і мусить вдатись до так званого філософського самогубства!

Для нас, людей XX століття, все це — суцільні загадки. Для культурної

ж людини XVII століття їх не було й не могло бути, бо в її свідомості пізнання

і мораль міцно пов'язувались між собою. Ті якщо, припустімо, фізичні чи астро-

номічні погляди людини виявлялись фікцією, то водночас відбувались і крах

всієї системи її етичних поглядів, руйнування особистості та уявлень про сенс

життя. Ясно, що в такі тяжкі хвилини людина здатна і на непоправні вчинки.

Нам це незрозуміле не тому, що ми морально огрубіли (хоча цілком і не

заперечуєм таке припущення), а радше тому, що в нас інша структура мислен-

ня, завдяки якій ми впевнені, що між істинами науковими й моральними

є величезна дистанція, що ці речі існують окремо, автономно, не заважаючи

одні одним виконувати свої функції. Від античного стилю мислення ми віді-

йшли вже так далеко, що можемо щиро здивуватися тому, що не потребувало

колись жодних доказів, сприймалося на аксіоматичному рівні. Наприклад,

думка Епікура, ніби астрономія існує для того, щоб постачати матеріал для

обгрунтування моральних положень: «Перш за все треба пам'ятати, що, по-

дібно до всього іншого, наука про небесні явища, чи окремо взята, чи у зв'язку

з іншими, не служить ніякій іншій меті, окрім як безтурботності духа і твердій

впевненості»

Античні мислителі намагались обгрунтувати свою мораль, обіперши її на

розум, знання, науку. Стоїцизм, епікуреїзм та інші етичні системи античності,

зауважує Л. Косарева, «були міцно пов'язані з фізикою, вбачаючи в ній своє

«об'єктивне» обгрунтування»

І справді, що може збити з пантелику, змусити звернути з праведного

шляху людину, яка в усьому своєму житті, в усіх дрібницях орієнтується на

закони, що керують усім світом, починаючи від руху атомів і кінчаючи рухом

сонця, хмар і зірок. Але з іншого боку виходило, що знайти сенс буття міг

лише філософ,— пізнавши природу, першопричини речей та явищ.

У XVI — XVII століттях виникають сприятливіші умови для відродження

й утвердження моральних ідей античності. З'являються великі вчені-експери-

ментатори. На основі математичного аналізу розвиваються точні науки. Від-

родження античного погляду на засади моралі відповідало й потребам того-

часного життя — насамперед прагненню людей подолати соціально-політич-

ний, релігійний та культурний хаос, породжений поступовим відмиранням

феодальних порядків і виникненням як низки волюнтаристсько-містичних

неохристиянських доктрин, так і прагматично оголених буржуазних взаємин,

проти яких упродовж багатьох віків протестували духовно розвинуті осо-

бистості.

4 S

Студент Києво-Могилянськог академії'.

Малюнок і літографія О. Сластьона.

Кінець XIX ст.

Чернігівський колегіум, збудований

у 1700 — 1702 pp. з ініціативи гетьмана

Лівобережна України Івана Мазепи.

Невідомий художник. Данило Туптало

(Дмитрій Ростовський) — український

письменник, церковний і культурний

діяч, автор збірки житія святих «Четь'і-

Міне'і». Олія. XVIII ст. Майстерня

Києво-Печерськоі лаври.

Г. Левицький. Покрова. Панегірик на

честь архімандрита Києво-Печерськоі

лаври Романа Копи. Гравюра на міді.

1740.

Майстер «К». ¡оанн Богослов. Ілюстра-

ція з книги «Діяння апостолів». Гравюра

на металі. 1728.

ність наукових знань, у розум, що нібито порятує людство від воєн, соціальн

го й національного насильства і т. ін.

Але коли ж тоді відбувся такий розрив між наукою і мораллю, що перегля-

ди тих чи тих фізичних, астрономічних теорій уже не сприймалися як загроз-

ливі явища, як передвісники особистих трагедій?

Якщо вірити Л. Косарєвій, то люди навчилися не впадати у відчай від

найсуворіших криз у галузі наукового світогляду вже в XVII столітті. Так,

зокрема, вони нібито доволі спокійно пережили навіть такий неприємний

сюрприз з боку науки, як проголошення принципу ймовірності або відноснос

будь-якої наукової істини.

«Наука Нового часу... починає виконувати функцію «руйнівника удаваного

всезнання й фіктивної впевненості», властивих буденній свідомості, міфології,

релігії. Від цих форм свідомості наука відрізняється здатністю усвідомлювати

міру свого незнання... Тягар знання про власне незнання здатний стерпіти

лише окремий, довершений тип особистості, сформований культурою епохи

ранніх буржуазних революцій і яскраво втілений у типі вченого-природознавця

Нового часу» . Сама Л. Косарева вважає, що жити з відчуттям інтелектуаль-

ної некомпетентності було тоді не так уже й важко, бо тоді вже виробилась

якась загадкова «духовна навичка, сформована добою ранніх буржуазних рево-

люцій» '

. Оскільки ж нас у даному випадку цікавить, чому не стерпів «тягаря

знання про власне незнання» герой притчі І. Максимовича, хотілося б зблизька:

познайомитися з отією психологічною новинкою. Чому вона рятувала одних

філософів від розпачу й самогубства, а інших, і зокрема героя твору українсь-

кого поета, підвела? Л. Косарева, не вдаючись у подробиці, наводить цитату зі

статті Є. Соловйова, яка мусила б прояснити порушену тему. На жаль, ні. За-

мість конкретних доказів і аргументів ми знаходимо тут образні порівняння та

деякі загальні думки: («Людина наділена властивістю «не вдаватися до пове-

дінкової непевності перед лицем пізнавальних непевностей», оскільки в ній

самій, як індивідуумі, є своєрідний гіроскоп, осі якого лишаються сталими за

будь-яких змін зовнішнього смислового контексту життя. Це моральна свідо-

мість, сталі внутрішні переконання»

На перший погляд здається, що сказано переконливо. І хочеться вірити,

Що так воно й є. Але чи існує насправді отой загадковий «гіроскоп» і ота мо-

ральна свідомість, яка ні від чого на світі не залежить, навіть від світоглядних

концепцій своєї доби?

Л. Косарева твердить, що в XVII столітті вже існували надійні механізми

психологічного захисту психіки людини від нестерпного тягаря «знання про

власне незнання». Але практика, культура, література свідчать про інше — про

гостре й болюче реагування людей того часу на всі зміни в науковій картині

світу. Очевидно, «гіроскоп» морального самопочуття спрацьовував не безвід-

мовно, його зашкалювало й заклинювало на надто крутих поворотах наукової

4»

думки. Людині доводилося заново шукати сенс буття. І тоді виявлялося, що

сила її моральної свідомості не невичерпна, що «сталі внутрішні переконання»

можуть розлітатись на друзки, а знову зібрати їх докупи дуже важко.

На поширення геліоцентричної концепції Коперника та ідей епікурейсько-

го атомізму поет-«метафізик» Джон Донн відгукнувся скептично-саркастични-

ми віршами, просякнутими сумнівами щодо духовної цінності нової меха-

ністичної картини світу. Ось уривок з його поеми «Перша річниця»:

Усі нові філософи в сум'ятті

Ефір зневажили — нема там іскр багаття,

Поблякло Сонце, і Земля пропала,

Як віднайти їх — знань замало.

Всі визнають, що світ наш при кончині,

Якщо шукають між планет, на небосхилі

Пізнань нових.. Та ледь здійсниться

Відкриття — усе на атоми вмить розщепиться.

Все — із часток, а цілого не стало.

Лукавство між людей верхи забрало.

Зв'язки урвались, усіма забуті

Батько і син, влада й покута.

І всяк гада: «Я Фенікс-птаха».

І бачить в іншому лише невдаху...

(Переклад Юрія Косенка)

Із цими відомими рядками співзвучний вірш українського поета

XVII століття Івана Орновського «Образ», який уже цитувався. В ньому та-

кож ідеться про тогочасну наукову картину світу (звідси й назва — «Образ»,—

образ світу, спосіб мислення). І тут також звучить сумнів щодо цінності наших

знань і всього, що твориться на їх основі. У вірші Івана Орновського немає

Доннової артистичності, легкості й дотепності, але є в ньому щось інше,—

хворобливе, дражливе й водночас безнадійно меланхолійне. Це голос розуму,

знесиленого й зневіреного у марних шуканнях ясності:

Що в гордій думці людській надто вже пишніє,

Привалене своїм же тягарем, трухніє.

Той діл, що звем Атлантом, пишно вивишаєм —

Це ж твань, хоч Родопейським верхом називаєм.

Звемо багно — Балкани горньо-крем'янисті,

І з бубнами своїми чи ж пізнаєм вічність?

Прийде час, світ сховає навіки руїна —

Міста, фортеці, замки й церкви — все загине!..

(Переклад Валерія Шевчука)

2. ВТЕЧА ВІД РОЗУМУ

<п

I. Щирський. Митрополит Київський і

Галицький Варлаам Ясинський. Гравюра

на міді. 1707.

Л. Тарасевич. Євангеліст Марко. Ілюс-

трація до «Нового заповіту». Гравюра на

міді. 1703.

Доречно було б зазначити тут, що як біологічна, так і фізична картини

світу, створені у наступні століття, також не сприяли утвердженню ідей добра

й людяності. Очевидно, висунута античними філософами ідея зближення

науки і моралі, інтелектуального й духовного прогресу не витримала іспиту

часом.А першими почали здогадуватись про це мислителі XVII століття. Жа-

дібно вчитуючись в Епікура, Лукреція, Ціцерона, Сенеку, вони водночас бачи-

ли, що сучасна їм наука вже не може бути спільницею етики і повертає на

шляхи, що відводять її далеко від сфери інтересів культури. Свідомість таких

видатних мислителів, як Паскаль та Лейбніц, достеменно сповнена суперечнос-

тей, що виникали між наукою й релігією (а вона була для них найяскравішим

утіленням духовного життя людини). У скрутному становищі опинились тоді

й українські мислителі, такі як К. Транквіліон-Ставровецький, Л. Баранович,

І. Максимович, І. Орновський. їм також доводилось робити вибір між вірою

й наукою. Це ж стосується, наприклад, К. Саковича, який, вагаючись між'

«ученістю» і «святістю», писав:

«І тут, ласкавий читачу, візьми до уваги, що одне бути святим, а інше —

мудрим. Наприклад, у Скитському чи Межигірському монастирі може бути

чернець побожного життя, але мало вчений. Може бути там й інший чернець

меншої побожності, а більшої науки. Запитаємо у них про нашу справу. Відпо-

відь дадуть обидва, той, побожний, відповідно до своєї думки, а цей, менш

побожний і, мабуть, молодший

, відповідно до більш досконалої науки. За-

питані дадуть різні відповіді про одну й ту саму справу, хоча б і про нашу

Тоді тому, побожному, можемо сказати, що припускаємо твою думку як

думку благочестивої людини, але більш погоджуємося з думкою другого, вче-

НОГО» .

Інші мислителі (і серед них, як ми вже переконались,— К. Транквіліон-

Ставровецький і, як ще побачимо далі, Г. Сковорода) обирали не «вченість»,

а «святість» з її особливою принципово «темною», але одухотвореною мудріс-

тю. Як мені здається, вони робили такий вибір тому, що уявляли собі катастро-

фічні наслідки надмірного впливу наукового світобачення на систему мораль-

них цінностей. Вони знали, що духовна реальність не тотожна фізичній і що

вивести якісь моральні істини з нових наукових концепцій, всупереч споді-

ванням епікурейців, просто неможливо. Хоча б тому, що принцип відносності

наукового знання не міг бути перенесений до сфери етики. Відносна мораль —

це вже не мораль, а зловмисний самообман. Водночас в очах фізика будь-яка

фізична реальність є реальністю умовною, уявною. Вона існує лише в терміно-

логічному, теоретичному та умоглядному виявах і не виключає можливості

існування якоїсь іншої фізичної реальності. Сучасний автор міркує так: «...іс-

нує дуже багато різних фізичних теорій. У цьому зв'язку виникає таке запи-

тання: що ж, стільки ж має бути і фізичних реальностей? Більше того, в су-

часній фізиці є численні так звані еквівалентні, або конкуруючі, теорії, які

однаково добре зауважують, але по-різному пояснюють те ж саме коло фі-

зичних явищ. За приклад тут можуть правити, скажімо, ейнштейнівська теорія

гравітації та супротивні їй, спеціальна теорія відносності і лоренцова теорія

ефіру, матричне, хвильове й фейнманівське формулювання квантової механіки

і т. ін»

. І далі такий висновок: «Отже, фізична реальність як категорія мето-

дології й світогляду фізиків сполучає в собі єдність об'єктивних і суб'єктивних

аспектів, об'єктивно-реальних (неолюднених) і людських (які теж об'єктивно-

реальні) чинників»

Йдеться про сучасну фізику. Але не слід забувати, що уявлення про віднос-

ність наукових істин утвердилося вже в XVII столітті. А це означає, що, незва-

жаючи на красиві декларації щодо великої місії наукової думки, вчені-приро-

дознавці одразу ж, з перших кроків утвердження експериментальної науки,

відмовилися від ілюзій античних філософів і вже не наважувалися брати на

себе обов'язок порятувати світ від безладдя, тобто відкрити закони, за якими

утворюється його гармонійна цілісність. Сподівання перипатетиків з'ясувати

природу руху не справдилися. Відкрита Ньютоном сила тяжіння виявилась

такою ж незбагненною і суперечливою, як і ідея Бога. І навіть такий палкий

прихильник англійського фізика, як Вольтер, не зміг пояснити у своїх «Філо-

софських листах», чим ота нововідкрита сила природи відрізняється від осмію-

Г. Левицький. Панегірик на честь Київського митрополита Р. Заборовського. Гравюра

на металі. 1739. Фрагмент.

Титул «Євангелія учительного» К. Тран-

Титул книги І. Галятовського «Ключ квіліона-Ставровецького. Гравюра на де-

разуменія». Гравюра на дереві. 1652. реві Н. Зубрицького. 1696.

ваних ним «оккультних якостей» речей. Він пише про неї як про «незаперечну

дію невідомого принципу, якість, властиву матерії»

Цікаво, що мислителі XVIII століття вже не ставлять моральних уявлень

людей у пря,му залежність від їхніх знань природи (як це робили стоїки та

епікурейці). Той же Вольтер, як, до речі, пізніше й Кант, вважав мораль по-

родженням не науки, a Бога («істоти, яка сотворила нас») : «...усі філософи, на

мою думку, проповідують ту ж саму мораль, хоча у всіх них відмінні ідеї щодо

перщопочатків речей» .

Українська думка прореагувала на шокуючі суперечності науки ідеєю

розриву ціннісних і пізнавальних категорій. Рішуче відмежовуючи етику від

натурфілософії й природознавства, вона стверджувала, що людина має покла-

датися у житті не лише на свої знання, а й на якусь іще «мудру заховану силу»

Лазар Баранович, наприклад, зовсім не заперечував облагороджуючої ролі

знання («Мудрий певну знає в небо дорогу»,— говорив він). Мудрого треба

поважати хоча б тому, що освічена людина не дозволяє собі того, що властиве

для некультурної людини — злостивості, заздрості, надокучливості й грубості:

тул книги І. Гізеля «Мир з Богом чо- Титул книги «Філософія раціональна»,

ловіку». Гравюра на дереві. 1669. Гравюра на металі Г. Левицького. 1745.

Так, мудрий у дурня пошани не має,

Йому докучає, що ніс задирає,

Постійно заздрить, досаджує Богу,

А мудрий зна в небо дорогу.

Так, дурень дурнем, бо глузду не має:

Хоч сам не вчився, а мудрого лає.

Чи винен мудрий, що дурень у руки

Не хтів належно узяти науки?

Той гідний шани, хто через трудність —

Потів немало — узяв-таки мудрість!

Чи ж має вартість дурного глупота,

Здобути мудрість-непроста робота!

(Переклад Валерія Шевчука)

Але крім цього про моральну вартість науки, знання й освіти Лазарю

Барановичу нема чого сказати, бо справжню моральну цінність має не «дурно-

го глупота» і не мудрість вченого, а вища, незбагненна духовна сила людської

душі, яка за традицією називається християнською простотою. Перед нею

найосвіченіша людина почувається мізерною. І дається та простота не через

роздуми, не через навчання, а через віру, завдяки наближенню до Бога. Ця

простота і є справжня мудрість, що надає людині духовної сили. Це її «мудра

захована сила»:

Що мудрість більшу ціну в світі має,

Як грім дурного чомусь уражає.

Та є й над мудрість у світі простота,

Супроти неї і мудрість — болото.

Така простота Христу завше мила,

Та, в котрій мудра захована сила.

Ця тенденція розмежування науки і моралі в українській культурі вияви-

лась і сталою, і плідною. Як свідчить цей вірш Л. Барановича, вона почала

формуватися ще в XVII столітті, але остаточно випрозорилась лише у філосо-

фії Г. Сковороди, який чітко і ясно сформулював думку, що людина має бути

щасливою незалежно від того, як багато знає вона про навколишній світ.

("Щасливим робить не знання, не сила, не влада, а совість, заснована на одвіч-

них моральних законах

Проживи хоч триста літ, проживи хоч цілий світ,

Що тобі те помагає,

Коли серденько ридає?

Як з'їдає нуда, буде смерть тобі й біда.

Хоч всю землю завоюй, над усім хоч зацарюй,

Що тобі те помагає,

Коли вся душа ридає?

Коли в серці нуда, буде підлість і біда.

Тож про місяць знать дарма, є там люди чи нема.

Кинь Коперникові сфери,

В серця глянь свого печери!

Як глагол в нутрі твоїм, то веселий будеш з ним.

Бог найкращий астроном і найкращий економ.

Вічная природа-мати

Зайвини не може мати,

Найпотрібніше тобі ти знайдеш лиш у собі.

(Переклад Валерія Шевчука)

Оце рішуче розмежування наукових і духовних цінностей, яке ми знаходи-

мо в українських мислителів XVIII століття, і є тим механізмом психологічно-

Церква Іллі Пророка в Києві, на Подолі.

¡692. Барокові брама й дзвіниця. Поча-

ток XVIII ст.

го захисту моральної свідомості людини від змін і криз наукиЛ про який

пишуть Л. Косарева та Є. Соловйов. Ніякого іншого не було й немає

досі.

Трагічний вірш І. Максимовича про самогубство Арістотеля, вагання

Кирила Транквіліона-Ставровецького у збірці «Перло многоцінне», як» до речі,

й «Образ» І. Орновського, засвідчують, як непросто було мислителям

XVII століття розлучатися з поетичними ілюзіями античного раціоналізму.

З часом стало зрозумілим, що свою місію (примиряти людину з чужими її

моральному почуттю астрономічною, фізичною чи біологічною картинами

реальності, зміцнювати її, по суті, наївний оптимізм, збільшувати таємничі за

своєю природою творчі сили її душі) культура здійснює найуспішніше і най-

краще не разом з наукою, а навпаки, віддаляючись від неї на певну відстань

і покладаючи надії не на силу аналітичної думки, а на почуття, «серце», з його

інтуїтивною мудрістю.

«Раціоналізм виявився не зовсім надійним супутником культури, і зокрема

мистецтва. \ тому не дивно, що в тому ж XVII столітті, яке розпочиналося

гучними деклараціями щодо всемогутності розуму, відбувається вже не декла-

ративне, але практично відчутне розмежування сфер культури і науки, роз'єд,-

нання форм наукового і художнього пізнання. Порятунок від світоглядної

кризи людина того часу знайшла не там, де вона його шукала, і не там, куди

спрямовували її античні раціоналісти: не в світоглядних концепціях приро-

дознавства, а на краєчку власного розуму, де з давніх-давен знайшло собі

притулок мистецтво зі своїм неоднозначним і часто алогічним мисленням.

Художнє пізнання світу виявилось так само необхідним і актуальним, як і його

логічно-аналітичне осягнення. Звідси такий дивний феномен XVII століття, як

відродження міфологічного, алегоричного, притчевого, символічного і метафо-

ричного мислення водночас із розквітом методів математичного аналізу та

експериментального природознавства.

У добу Бароко відбувається процес нагромадження цінного досвіду одно-

часно в двох галузях — явного (ясного) і неявного (неясного) знання. Вони

репрезентовані в культурі Нового часу за допомогою двох знакових систем —

науки і мистецтва.