у місті ще одне житло. Таке поєднання в одній особі ченця-аскета й ученого-
експериментатора було символічним для інтелектуального світу XVII століття.
1 зокрема — для самої раціоналістичної філософії. Покладаючи великі надії на
розум, вона не відкидала віри в інтуїцію і навіть божественне одкровення. «...Я
не заперечую того,— писав Г. Лейбніц,— що Бог може іноді просвітити дух
людей, аби дати їм зрозуміти деякі важливі істини»
44
.
Компроміс науки і віри, розуму і містичного почуття цілком відповідав
психологїі доби, в якій бажання дива все ще переважало над спрагою знань.
XVII століття жило в атмосфері чекання остаточного прояснення людсько-
го розуму. Раціоналістично настроєним теологам здавалось навіть, що приро-
дознавство виникло лише для того, щоб дати можливість Богові звернутися
нарешті до людей мовою точних наук. Душевним трепетом, схилянням і водно-
час страхом перед невідомим, загадковим, незбагненним перейнята вся атмос-
фера культурного життя XVII століття.
4. ДОЛЯ МАГІЧНОГО РЕАЛІЗМУ
' Не до кінця осмислений дослідниками і той факт, що поряд із любов'ю до
яскравих прикрас, пишних куліс, гучних панегіриків у живописі й поезії Баро-
ко спостерігається нахил до похмурої «готичної» поетики — до зображень
місячних і водночас хмарних пейзажів, кладовищ, руїн замків, гнітючого
безлюддя, домовин та інших слідів смерті. Такі настрої пізніше почали назива-
ти романтичними. В їх основі — поширене в найрізноманітніших колах того-
часного суспільства відчуття присутності чогось «темного», містичного в усіх
сферах і на всіх рівнях людського життя. Це, звичайно, не могло не підсилюва-
ти інтересу до ірраціональних форм пізнання, здатних краще й гнучкіше, ніж
інші, логічно-аналітичні, взаємодіяти зі світом загадкового й надприродного
Цікаво, що з поезії XVII століття майже зникає тема осуду чаклунства. Часті-
шають посилання на астрологію, зростає кількість описів прозрінь, осяянь та
інших випадків спілкування з потойбічним світом. І, нарешті, з'являються
перші ознаки нового, вже наукового розуміння ірраціональних уявлень як
результатів неусвідомлюваних форм сприйняття та мислення. До вивчення
світу підсвідомого життя людини підключаються поети й художники XVII—
XVIII століть.
І це, безперечно, мало винятково важливе значення для всієї подальшої
долі української національної культури, бо з перших кроків свого розвитку
вона не лише потрапляє в атмосферу напруженої національно-визвольної
боротьби молодої нації, але й водночас прилучається до світу тодішніх загаль-
ноєвропейських світоглядних шукань, загострених відчуттям нестабільності
суспільного життя й потребою протиставити численним військово-політичним
кризам стабільні духовні цінності. Молода українська національна культура
орієнтується не лише на утилітарні вимоги пропаганди національно-визвольної
війни, а й на складні світоглядні шукання свого часу. А це активізувало процес
оволодіння українськими митцями системою умовного мислення, складною
метафоричною мовою. Одні поети вдавалися при цьому до традиційної (для
релігійної літератури) притчевої форми, переносячи її у сферу нових тем.
06
(Ідучи цим шляхом, Іван Максимович «вдягає» новий зміст у надійну, але
досить архаїчну форму, через що деякі його філософські притчі здаються
уривками з невідомих нам «житій»). Другий шлях розвитку української філо-
софської поезії був пов'язаний із засвоєнням нових наукових ідей, що відкри-
вали перед поетами глибини підсвідомого мислення, а заразом — і таємні
скарбниці образного мислення. Філософська лірика Івана Орновського «вдяг-
нена» вже в шати вишуканої сновидно-фантасмагоричної форми. Це поет
нового типу. Він не боїться бути складним, а іноді й «темним», бо розраховує
не на першого-ліпшого читача, а на людину, наділену вмінням увійти до за-
гадкового світу поетичної уяви.
У XVII столітті поезія орієнтувалась вже на різні смаки й суспільні інтере-
си. В одних випадках вона була «простою», описовою, дидактично-агітаційною,
в інших — «переускладненою», заглибленою в роздуми над сенсом людського
буття. Характерно, що до кола поетів Лазаря Барановича належав не лише
відсторонений від прози життя Іван Орновський, а й співець героїки козацьких
походів Олександр Бучинський-Яскольд. Останній захоплено описує битви
й використовує вірші як політичні «агітки», а перший вважає, що війни зава-
жають поетам зосереджуватись на вічних питаннях. Принципова відмінність
їхніх смаків і художніх систем свідчить про неоднорідність художнього мис-
лення XVII століття.
Ці істотні відмінності в поглядах двох видатних українських поетів
XVII століття можуть служити вагомим аргументом у спростуванні поширеної
нині думки, ніби поезія, так би мовити, підвищеного рівня умовності (метафо-
рична, притчева, фантастично-гротескова, фантасмагорично-сновидна, міфоло-
гічна та ін.) завжди була чужа українській художній творчості. Суворі умови
історичного життя народу, твердять прихильники цієї теорії, вимагали від ук-
раїнських поетів бути насамперед політичними діячами, будити громадянські
почуття; на їхню думку, на ширяння у світі поетичних мрій та візій, на про-
никнення в загадкові глибини духовного світу людини і шукання умовних
форм метафоричної мови, здатної відтворити складні філософські думки,
просто не вистачило ані часу, ані сил. А це означає (незалежно від того, хоче-
мо ми цього чи ні), що вся українська поезія дошевченкової доби не мала сил
відірватися од землі, була приречена на імітацію творчості і повторення у своїх
дидактично-утилітарних творах азів загальноєвропейської художньої думки.
Насправді ж це не так. Високий рівень поетичної умовності був властивий
українській поезії на всіх етапах її розвитку. Корені українського умовно-
художнього мислення слід шукати в XVII столітті, в ірраціоналістичних тен-
денціях барокової філософії і, конкретно,— у пам'ятках самої літератури —
«Ляменті...» Мелетія Смотрицького з його сплавом політики й апокаліптичних
візій, у філософських снах-видіннях Івана Орновського, складних умовно-
метафоричних побудовах «Руського небесного Арктоса» Стефана Яворського,
У «Сні» Григорія Сковороди, де філософські узагальнення втілилися в плетени-
ці по-босхівськи страхітливих візуальних образів
45
.
Розкута фантазія «темних» і складних поетів і художників Бароко перегу-
кується з фантасмагоріями XIX й XX століть. Особливо з поетичними «химе-
ріями» Шевченка, Франка, Лесі Українки.
1 3-187
97