Діла своїх предків завжди ревнувати,
Землею і морем довкруг воювати.
Не страшно було їм легкими човнами
Плисти через море на бій з ворогами...
Щоб мати кордони свої у безпеці,
Дали їм Пороги за кріпкі фортеці.
Тому «запорожці» ім'я їхнє звикле,
А ще «січовії» — бо ворога сікли.
Відтоді гетьмани козацькі настали.
їм польські монархи булави давали.
(Переклад Володимира Крекотня)
Крім державного устрою, про рицарство запорожців свідчить також поєд-
нання в їхніх поглядах воїнських і чернечих рис. Вони цінували водночас
досконале володіння зброєю і зневагу до розкоші й комфорту, культ дружби
й побратимства сполучався в їхній свідомості з християнською ідеєю самопо-
жертви заради ближнього, особливо ж гнаного, уярмленого чи полоненого.
Запорожці були професійними вояками, але головну мету свого життя вбачали
у боротьбі з ворогами церкви й віри. І тому не дивно, що його ватажки нерідко
засвоювали звичаї ченців. Особливо цінним свідченням цього є «Короткий опис
Сіркових діянь» невідомого автора, який прагнув зазирнути в душу великого
вождя козацтва й відтворити основні риси його світогляду. На думку автора,
його складали такі риси, як містичність (з елементами астрології, гадання
й розгадування віщих снів), суворий аскетизм, якому могли позаздрити б мо-
настирські сподвижники, сміливість у захисті одновірців. Релігійний фанатизм
Сірка не зупинявся перед крайніми жорстокостями щодо ворогів віри, до числа
яких нерідко потрапляли просто іновірці. Його відданість пану Богу (знов-
таки — на думку автора!) була справді безмежною, а ненависть до його «воро-
гів» становила саму суть його вдачі. Нібито це й спричинилося до того, що його
ж козаки стали називати свого ватажка Сірком:
Тож Сірком і назвали, мов сторожа-пса, що всяк зневажає.
Отож Бог його вибрав, Сірка, і до того призначив,
Щоб святого куща овечат видирати був він гарячий
Із пащ вовчих поганських — овець,
що в цноті і в покорі у Бога,
Славний людові, світові став,
а врагу йшла від нього тривога.
(Переклад Валерія Шевчука)
Анонімний автор писав про Сірка-козака, або, як він його називає, «козака
з козаків», захисника степових рубежів і охоронця українського народу, з та-
ким же пафосом, з таким же дещо фанатичним захопленням, як і про Сірка-
ченця, нещадного винищувача «ворогів Христових». В його уяві один Сірко
нічим не відрізняється від іншого. І в цьому немає нічого дивного, бо українсь-
118
ке рицарство мало багато спільного із західним. Єдина суттєва відміна між
ними полягає в тому, що Запорозьке військо, на відміну від багатьох євро-
пейських орденів, не вело загарбницьких війн, уся його діяльність (за рідкісни-
ми, звичайно, винятками) мала благородний оборонний характер. Воно проли-
вало свою й чужу кров із примусу, з крайньої необхідності, нерідко шкодуючи
за тими нерозумними головами, що їх діставали козацькі шаблі. (Хоча, звичай-
но, жодна війна, зокрема й справедлива, не обходиться без зайвої жорстокості
і невинних жертв).
В інших випадках світогляд запорожців по суті не відрізнявся від світогля-
ду їхніх західних «колег». Недаремно ж екзотичних воїнів з Дніпра в Європі
нерідко називали «дніпровськими мальтійцями», з чим міг би погодитись
і автор «Короткого опису Сіркових діянь», бо й на його погляд Сіркове жит-
тя — та сама аскеза, те саме, що й у ченця, служіння Богові, хоча знаряддям
служіння обирається в даному разі не молитва, а шабля:
Той козак з козаків, від хреста є Христового званий,
Хробак Божий, хрестом він позначений,
за хреста із хрестом на бій даний.
Як на мій погляд, у «Короткому описі Сіркових діянь» є чимало перебіль-
шень щодо релігійності й фанатизму запорожців, але важливо й те, що, так
пишучи про них, невідомий нам автор знав і відчував, що підстави для цього
все ж існують, що, якщо він і відходив від буденної правди життя, то лише для
того, аби подати його в світлі тих ідеалів, які були зовсім не чужі козацтву.
По-своєму ідеалізує козацтво й поет-чернець Климентій Зіновіїв. Він
дивиться на нього очима народу — як на святе воїнство. На його думку, знева-
жати козака"— те саме, що ображати святого, гнівити Бога:
Грішен той, хто виявля козакам зневагу.
Вдома простий чоловік завше пробуває,
А козак у військо йде, дім свій залишає.
Чи повернеться, йдучи,— впевнитись не може,
Тож і ти обережи їх од смерті, Боже.
Не годиться також їм осуд виявляти,
Козаків, немов святих, треба шанувати.
Адже кров свою вони в битвах проливають
І за віру праведну душі покладають.
(Переклад Олександра Шугая)
Як бачимо,|в давні часи козака ідеалізували з різних позицій і поглядів, але
суть була одна: в ньому бачили святу людину, ченця, що вийшов за монас-
тирські мури, аби оружною рукою утвердити в житті правду Христову. Інакше
кажучи, це був другий тип героя-подвижника, що виник у народній свідомості
вже під впливом настроїв Нового Часу. При цьому він не витіснив з неї оста-
точно середньовічного героя — подвижника-ченця, а став із ним поряд, по-
ріднився з ним, як його побратим або близнюк.