Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

ливайка та селян-повстанців, Лобода таємно знісся з Жол-

кєвським. «А про того Наливайка,— писав він до корон-

ного гетьмана,— людину свавільну, яка чинить пагубу і

розорення, ми нічого не знаємо і не бажаємо знати». На-

прикінці зими 1596 р. до Лободи прибув таємний гонець з

листом від Жолкєвського. Коронний гетьман радив привер-

нути реєстровців на бік короля.

На початку березня 1596 р. загін Наливайка з велики-

ми труднощами, голодуючи, дістався Диким Полем Білої

Церкви. Однак Лобода зі своїми прибічниками Саськом і

Шостаком уже умовили реєстровців не штурмувати форте-

цю.

Довідавшись про наближення Наливайка, Лобода по-

спішно вирушив на Трипілля — ніби для з'єднання з Шау-

лою,

котрий теж ішов від Києва на Білу Церкву. Козаки,

нарешті, зрозуміли, що Лобода уникає з'єднання з Нали-

вайком. Зібралася рада. Козаки скинули Лободу з гетьман-

ства і обрали гетьманом Матвія Шаулу.

Жолкєвський прагнув розбити загони повстанців по-

одинці. Внаслідок бездіяльності Лободи перед приходом

Наливайка у фортецю Білої Церкви увійшов польський

загін під командуванням Ружинського.

На початку березня загони Шаули і Наливайка з'єд-

налися під Білою Церквою. В середині цього ж місяця,

зробивши вигляд, нібито покидають табір, повстанці вима-

нили загін Ружинського з фортеці, здобули її та винищили

залогу. Однак під Білу Церкву уже підходили головні си-

ли Жолкєвського. Шаула і Наливайко мали під своїм про-

водом лише близько 4 тис. повстанців, тому вони відійшли

в північні райони Київщини. 23 березня поблизу від уро-

чища Гострий Камінь їх наздогнала кіннота супротивника.

Повстанці утворили з возів табір. Жовніри завзято атаку-

вали, козаки чинили стійкий опір. Після цілоденного бою

польське військо відійшло до Білої Церкви. У козаків за-

гинув отаман Сасько, Шаулі ядром відірвало руку, Нали-

вайко був поранений. Усе це змусило повстанців відійти

через Трипілля до Києва.

Також виснажений боєм Жолкєвський не спромігся негайно розпо-

чати переслідування. Отаборившись під Білою Церквою, він очікував

на підкріплення. В листі до канцлера Я. Замойського коронний гетьман

просив нагадати на сеймі шляхті, «чого вона може чекати для себе,

якщо повстання не буде придушене», просив також надіслати війська,

бо вже «вся Україна покозачилася», до того ж є чутки, що наливайківці

мають намір у разі невдачі «переїхати до Москви». Польські пани на-

рощували сили. Під Білу Церкву прибув литовський підканцлер К. Ход-

кевич із загоном. Жолкєвський вирішив остаточно приборкати Подні-

пров'я. Для цього необхідно було розірвати зв'язок України з Запорож-

жям,

який здійснювався по Дніпру. Загони Ходкевича, Ружинського і

163

Вишневецького за наказом гетьмана захопили Канів, вирізавши його

мешканців. Канівський полковник Кремлський з козаками на човнах

відплив угору Дніпром.

Наприкінці квітня Жолкевський виступив на Київ і

став з військом під Печерськом, але козаки вже перепра-

вилися, знищивши за собою засоби переправи. Перебіжчи-

ки до Наливайка сповіщали: до Києва йде литовське вій-

сько князя Огінського, а під Переяслав — загін По-

тоцького.

На березі Дніпра з невеликим загоном залишилися На-

ливайко і Лобода (останнього після поранення Шаули зно-

ву було обрано гетьманом завдяки підтримці козацької

старшини), головні ж сили повстанців пішли на Переяслав.

Щоб затримати Жолкєвського, Наливайко через Лободу

розпочав переговори, а сам непомітно вивів свій загін у

напрямі на Переяслав. Коронний гетьман наказав поль-

ським військам переправитись на лівий берег Дніпра, про-

те їх на три дні затримали запорожці, що прибули з Низу

на човнах.

На початку травня під Переяславом зосередилося

10 тис. біженців, і серед них — 3 тис. козаків-повстанців.

Зібралася рада. Одні пропонували битися з Жолкєвським,

частина старшини — навпаки — просити в нього пощади,

однак більшість козаків вирішила перейти за кордон,

у межі Російської держави. Згідно з рішенням більшості на

раді, повстанці вийшли з Переяслава і рушили на Лубни,

Жолкевський — слідом. Під Переяславом до нього при-

єдналися литовські частини князя Огінського. Щоб відрі-

зати повстанців від Сули, коронний гетьман вирядив до

ріки кінний полк Білецького. Поляки спізнилися: повстанці

встигли переправитися на лівий берег Сули.

До російського кордону залишалося лише 100 верств,

але Наливайко рухався повільно, затримуваний обозом з

сім'ями козаків. За три версти до Лубен, в урочищі Со-

лониця,-Жолкевський наздогнав Северина. Утворивши та-

бір з чотирьох рядів возів, козаки окопалися та поставили

близько 30 гармат на зруби. Наливайко мав 3 тис. бійців;

селяни-повстанці були погано озброєні. Жолкевський же

мав 5 тис. жовнірів. Крім того, в його розпорядженні були

допоміжні загони, артилерія. Та й за цих умов Жолкев-

ський просив у канцлера Замойського підмоги, бо ж вою-

вав «з людьми відважними, які вирішили у своєму відчаї

стояти насмерть». А тим часом Жолкевський обложив ко-

зацько-селянський табір.

Майже два тижні тривала героїчна оборона табору. По

кілька разів на день загони шляхти штурмували його, по-

164

встанці ж робили сміливі вилазки.- Від травневої спеки І

засухи в таборі залютували хвороби. Бракувало боєпри-

пасів.

За цих скрутних обставин посилилися суперечності

між реєстровими і нереєстровими козаками. З цього ско-

ристався коронний гетьман: Лобода знову почав таємно

зноситися з ним, але був викритий повстанцями і стра-

чений.

До обложених надійшла звістка, що в Південному По-

дніпров'ї діє загін запорожців. Підбадьорені сподіванням

на підхід підкріплення, козаки Наливайка частіше напа-

дали на ворога.

Жолкєвський готувався до вирішального штурму. На-

прикінці травня 1596 р. з Києва приставили облогові гар-

мати. Прибув загін кінноти князя Заславського. Вдосвіта

25 травня (4 червня) по табору вдарили облогові та польо-

ві гармати. Надалі обстріл тривав безперервно. Повстанці

несли великі втрати убитими і пораненими. Штурм табору

було призначено на 28 травня (7 червня). Вночі 28 травня

старшини — прибічники Лободи — оточили ставку Нали-

вайка, перебили варту. Реєстровці по-зрадницьки схопили

Наливайка, Шаулу, Шостака. А тим часом шляхта з кри-

ком «обороняйтеся!» ринула на табір. Розпочалася різня.

Лише частина козаків з полковником Кремпським прорва-

лася на Запорожжя.

И. Бєльський у своїй «Хроніці» так описував поразку Северина На-

ливайка: «...Було це 7 того ж місяця червня, другого дня на світанку

мали вони (шляхтичі.— Л. ЛІ.) намір на них ударити. Тоді козаки,

неминучу загибель свою бачачи, почали з перших кондицій, які подав

їм гетьман, і хотіли видати проводирів своїх—Шаулу, Шостака та На-

ливайка. Але Наливайко, помітивши це, почав з полком своїм чинити

їм опір; потім майже на присмерку зчинився серед них великий гамір,

аж у нашому обозі було чути. Тому наші всі, на коней посідавши,

табір оточили і вдарили в сурми та бубни, щоб той зрадник Наливайко

не втік. Проте наші були вже напоготові рушити на штурм того ж

вечора і теж уж наступали на табір, але козаки (реєстрові.— Л. ЛІ.),

схопивши Наливайка в рові при спробі втекти, видали його .і самі при-

вели до [коронного] гетьмана; другого дня хотіли вони видати й інших,

а також віддати гармати й хоругви, скласти зброю і принести присягу,

аби їх від страти звільнили. Та коли не схотів [коронний] іетьман їм

обіцяти, що ніхто, де б він не пізнав свого підданця, не забере його,

то вони відмовились і казали, що воліють боронитись до останньої

краплі крові. Гетьман теж казав: «Бороніться». Наші одразу кинулись

на них, так що не змогли вони ні вишикуватися, ні взятися до зброї.

Рубали їх немилосердно, так що протягом милі або більше лежав труп

на трупі. Всіх же їх було в таборі, з черню й жінками, до десяти

тисяч, з яких врятувалося з Кремпським не більше тисячі...»

Наливайка з шістьма іншими козацькими ватажками

було відправлено в кайданах до Варшави. 11 квітня 1597 р.

165

після тривалих тортур Северина стратили на площі.

Й. Бєльський занотував: «...Наливайка тримали аж до сей-

му і він у багатьох лиходійних справах признався. Після

сейму відтяли йому голову, а після цього четвертували і

труп по шматках розвішали. Був він обличчям гожий, до

того ж людина незвичайна, до того ж не абияка, коли б

обернув він на добре дане йому від Бога, до того ж гар-

маш чудовий».

Сейм 1596 р. у Варшаві оголосив козаків-повстанців

«зрадниками і ворогами ойчизни». Було ухвалено конфіску-

вати їхні землі. Коронному гетьману надавалися необме-

жені права з метою «викорінення до кінця тих свавільни-

ків»;

передбачалися заходи проти запорожців: при їхній

появі шляхта та урядовці мали виступити проти них —

«противко ним, яко неприятелем коронним, конно і

оружно».

Після придушення повстання Северина Наливайка на

Україні посилився феодально-кріпосницький гніт. Жолкев-

ський, Вишневецькі, Потоцькі, Каліновські одержали тут

нові земельні володіння. Настала кріпосницько-шляхетська

реакція.

Незважаючи на мужність селянсько-козацьких мас,

польсько-шляхетський уряд, використовуючи стихійність,

неорганізованість повстань, суперечності між реєстровими

(тобто тими, що перебували на службі в Речі Посполитої)

і нереєстровими козаками, розгромив повсталих. Хоча спіл-

ка селянства, козацтва і міщанства під час повстання

1594—1596 рр. була міцнішою, ніж у більш ранніх народ-

них виступах, умови, необхідні для повалення феодально-

шляхетського ладу Речі Посполитої, ще не визріли (до

того ж козацька старшина і православна церква прагнули

якраз до зміцнення феодальних порядків). Відсутність єди-

ного командування (Наливайко, Шаула, Лобода, нагадає-

мо,

діяли кожний сам по собі), стихійність, розрізненість

селянських виступів, погана озброєність — все це теж

спричинилося до поразки повстання. Але воно не пройшло

безслідно. В ході народно-визвольної боротьби проти со-

ціального та національного гніту на Україні наприкінці

XVI — у першій половині XVII ст. удосконалювалася вій-

ськова майстерність народних мас, вони набували досвіду

боротьби. Повстання 1594—1596 рр. завдало відчутного

удару шляхетській Речі Посполитій і підготувало умови

для дальшого розвитку народно-визвольного руху на

Україні.

166

Рекомендована література >

Гуслистий К. Г. Визвольна боротьба українського народу проти

шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій половині XVII ст.

К., 1941.

Гуслистий К. Г. До історії Брацлавського повстання в 90-х роках

XVI ст. // Наук. зап. Ін-ту історії і археології України АН УРСР.

1943.

№ 1.

Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. К., 1977. Т. 1, кн. 2,

розд.

V, § 4.

Михайлина П. В. Визвольна боротьба трудового населення міст

України (1569—1654). К., 1975.

Мишко Д. І. Северин Наливайко. К., 1962.

Розпер И. Г. Северин Наливайко — руковолитель крестьянско-казац-

кого восстания 1594—1596 гг. на Украине. М., 1961.

ЛЕКЦІЯ 10

ПІДНЕСЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ДРУГІЙ

ПОЛОВИНІ XVI — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

ф Соціально-економічні й політичні передумови культур-

но-національного відродження на Україні О Ідейні впли-

ви на розвиток української культури ф Піднесення сус-

пільно-політичного життя. Братства ф Полемічна літера-

тура Ф Виникнення ідеї залежності суспільного розвитку

від поширення освіти ф Розвиток шкільної освіти. Ост-

розька школа. Братські школи ф Переміщення центру

політичного та культурного життя в Київ ф Культурно-

освітній осередок при Києво-Печерській лаврі ф Станов-

лення вищої освіти. Київська братська школа. Київська

Лаврська школа. Києво-Могилянська колегія

Соціально-економічні й політичні передумови культур-

но-національного відродження на Україні. Друга половина

XVI ст. (особливо його остання чверть) — початок

XVII ст.— це час пробудження національної свідомості

українського народу, його духовного піднесення. Утвер-

джуються відчуття рідної землі, вітчизни, нерозривності

зв'язку поколінь, історичного обов'язку сприйняти й збе-

регти предковічні духовні здобутки свого народу — куль-

туру, мистецтво, мову, народну творчість, звичаї та обря-

довість, батьківську віру — тобто все те, без чого немож-

ливе існування нації. Збереження і розвиток духовної куль-

тури, культурно-національне відродження стає історичною

необхідністю.

Новий етап розвитку української культури відбувався

одночасно з помітним пожвавленням суспільно-економіч-

167

них процесів — збільшенням кількості ремісничих 1 про-

мислових підприємств, розвитком внутрішньої та зовніш-

ньої торгівлі, товарно-грошових відносин. Центрами еко-

номічного й політичного життя стають міста. Зростає і

зміцнюється міський стан, зацікавлений у піднесенні ви-

робництва, а також освіти й науки. Саме це середовище

сприйняло ідеї Гуманізму і Реформації, зокрема про необ-

хідність поширення в народі освіти й нагромадження

знань. Пробудження національної самосвідомості спричи-

нилося до розгортання руху за національне визволення, що

в свою чергу зумовило потребу в освічених ідеологах,

знавцях мов, полемістах, учених-богословах.

Таким чином, культурно-національне відродження на

Україні було тісно пов'язане із внутрішніми соціально-еко-

номічними зрушеннями, а також із політичною та ідеоло-

гічною боротьбою, викликаною наростанням народно-ви-

звольного руху й тих політичних і культурних процесів у

Європі, що дістали назву Відродження (XIV—XVI ст.).

Культурне відродження на Україні відбувалося у над-

звичайно складних умовах — переважна частина україн-

ських земель протягом XIV—XVI ст. перебувала у складі

іноземних держав (Литви, Польщі та ін.). Соціальне поне-

волення українського народу поєднувалося з національно-

духовним— принижувалися та викорінювалися місцеві

культура, мова, звичаї, православне сповідання. Католи-

цизм і унія стали тією підступною зброєю, за допомогою

якої польські загарбники намагалися остаточно поневолити

українців. Віра в ті часи була не лише основою світо-

сприймання та ознакою належності людини до тієї або ін-

шої культури, а й складовою самої культури, ознакою пев-

ного народу. Не випадково в умовах протистояння двох

різновидностей християнської релігії на Україні православ-

на релігія здебільшого іменувалася як «руська» (тобто

українська) віра. Державною релігією в межах Речі Пос-

политої визнавалася лише католицька. Відданість право-

слав'ю виключала польського підданця з громадського і

суспільного життя. Він позбавлявся економічних і політич-

них привілеїв, не мав можливості захищати себе перед су-

дом; православних ремісників навіть звільняли в ряді міст

із цехів. Таким чином, релігійні мотиви тісно переплітали-

ся з економічними, політичними, становими, а також куль-

турними інтересами.

Не домігшись покатоличення українців, правлячі кола

Речі Посполитої вдалися до впровадження ідеї єзуїтів —

«церковної єдності», або унії православної й католицької

церков під верховенством папи римського. Офіційно унія

168

була проголошена в 1596 р. в Бересті. Не лише православ-

ні ієрархи, а й чимало ще не покатоличених українських

феодалів, заможних шляхтичів і міщан пристали до унії

відразу чи згодом — під примусом пастирів-уніатів або під

тиском погроз і репресій, але найчастіше — з огляду на

свої станові інтереси. Всі вони урівнювалися в правах з

католиками, отримували різні привілеї, наділялися земель-

ними володіннями тощо. За висловом пристрасного укра-

їнського письменника-полеміста Івана Вишенського, духов-

ні «черевом, а не духом офірували», а світським, як зазна-

чав інший полеміст — Христофор Філалет, «забажалося в

сенат, на сейм і на трибунах межи депутатами місця».

Сприймаючи чужу віру, а з нею й мову, зав'язуючи родинні стосун-

ки,

входячи в коло політичних і культурних інтересів польської шляхти,

українське панство відмовлялося від свого історичного коріння, своєї

національності. Все, що було до того рідним і дорогим — мова, віра,

надбання вітчизняної освіти та культури, тепер здавалося «мужицьким»

застарілим, осоружним. Тупіла й згасала національна самосвідомість.

«1 ночуття безпорадності обіймало українське громадянство. Здавалося,

що перед цим натиском польської державності, польської культурності,

польської національності виходу немає, і українству прийдеться тільки

тихо коритися сьому непереможному процесові»,— так писав про стано-

вище на Україні тих часів М. С. Грушевський.

Однак селяни, козаки, міщани, дрібна шляхта й духо-

венство, котрі трималися православ'я, вже починали гурту-

ватися на захист своїх соціальних і національних прав та

інтересів. Обурений нестерпними умовами існування, при-

низливим становищем «схизматів» і «глупих русинів», на-

род підіймався на боротьбу. Наприкінці XVI — на початку

XVII ст. Україною прокотилася хвиля селянсько-козацьких

повстань під проводом Криштофа Косинського, Северина

Наливайка та інших народних ватажків, що незабаром

переросла у Визвольну війну українського народу під про-

водом Богдана Хмельницького.

Тим часом в освічених колах визріває переконання, що

примусові полонізація й покатоличення загрожують само-

му національному існуванню народу, що польсько-като-

лицькій експансії конче необхідно протиставити свою віт-

чизняну систему духовних цінностей, свою культуру — один

з найдійовіших засобів відродження самосвідомості, зміц-

нення волі народу до боротьби. Таким чином, політичні й

ідеологічні потреби часу надали українському культурно-

му відродженню високого громадянського змісту й патріо-

тичного спрямування. Розв'язати ж це життєво важливе

завдання в тогочасних умовах можна було лише через по-

ширення писемності, укладання й розповсюдження підруч-

169

ників, організацію шкіл і друкарень, створення полемічних

та історичних творів, підготовку вчителів, письменників,

учених тощо. Провідну роль у вирішенні цієї проблеми

відіграли світські кола — міщанство, козацтво, інтеліген-

ція,

а також деякі магнати та шляхтичі.

Ідейні впливи на розвиток української культури. Куль-

турне відродження на Україні розгорталося в тісному зв'яз-

ку і під впливом тогочасних культурних досягнень інших

народів, а отже, було частиною об'єктивного світового істо-

ричного процесу, неможливого без розвитку культури. Ви-

значальний вплив на зміст, характер і спрямованість укра-

їнської освіти, філософської та суспільної думки справили

ідеї Гуманізму і Реформації. Гуманізм епохи Відродження

знаменував собою становлення нових відносин в Європі.

На противагу феодальній ідеології, в основі якої був бог,

гуманістична філософія акцентує свою увагу на людині, на

її утвердженні в сьогобічному світі, на пошуках людського

щастя, яке гуманісти вбачали у свободі й освіченості осо-

бистості, в справедливому суспільному ладі. Гуманістичні

ідеї проникали на Україну переважно через українську

інтелігенцію, котра навчалася в польських і західноєвро-

пейських університетах.

Одним із таких культурних діячів другої половини XVI ст. був Ста-

ніслав Оріховський Роксолан (1513—1566), уродженець с. Оріховка

під Перемишлем. Навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзько-

му, Падуанському, Болонському університетах і був відомий як «рутен-

ський (руський.— 3. X.) Демосфен». Оріховський — видатна фігура доби

Відродження, його талант і світогляд формувалися під впливом відомих

діячів епохи. Філософські, історичні, публіцистичні твори Оріховського

були знані в Італії, Німеччині, Швеції, Польщі. Оріховський чудово во-

лодів українською мовою, постійно звертався до історії України. Все

це дає підстави зарахувати його до перших видатних мислителів і пи-

сьменників України Нового часу.

На Україні проживало також чимало гуманістів іноземного по-

ходження. Це поляки Шимон Шимонович (Симон Симонід), Мартін

Регіс (Марцін Круль), Еразм Сікст, Григорій із Сянока, Себастіан

Кльонович, а також Бенедикт Гербст із Німеччини, італієць Філіпп

Буонакорсі-Каллімах (один із фундаторів гуманістичного руху) та ін.

Коло інтересів гуманістів було широким: класичні мо-

ви,

філософія, яка «селян робить городянами, дикунів —

сумирними, варварів — ученими, самих людей — богами»,

етика, психологія, естетика, література й поезія, історія й

природничі науки. Набуваючи ерудиції, розвиваючи світ-

ську освіту та культуру, гуманісти досягли вивільнення ін-

телектуальної діяльності з-під влади церкви, що було най-

важливішим досягненням доби Відродження. Понад усе

170

вони цінували розум і доброчесність, а також освіченість,

свободу особистості, людську гідність. їм були притаман-

ні релігійна толерантність і патріотизм. Повертаючись до-

дому після навчання в університетах Кракова, Болоньї,

Падуї, Відня та інших польських і західноєвропейських

міст, гуманісти не припиняли своєї діяльності. Навколо

них гуртувалися прогресивна молодь, послідовники. Вони

підтримували зв'язок з тими гуманістами-українцями, які

після навчання у європейських учбових закладах залиша-

лися там працювати.

Високо оцінюючи вплив Гуманізму на розвиток духов-

ного життя України, слід разом з тим наголосити, що, по-

збавлений соціальної спрямованості, він не міг відіграти

вирішальної ролі в національно-культурному житті Украї-

ни,

яке позначалося специфічними рисами, зумовленими

тодішнім конкретно-історичним становищем українського

народу. Одним з найнагальніших завдань тоді була орга-

нізація всіх патріотів на боротьбу за визволення батьків-

щини з-під іноземного панування, проти спроб понево-

лювачів через примусове покатоличення й ополячення

підкорити саму душу українського народу. Цьому завдан-

ню на Україні більшою мірою відповідали ідеї Реформації.

Будучи за своїм змістом антифеодальним рухом, Ре-

формація XVI — початку XVII ст. мала багато течій, які

відповідали інтересам різних класів і верств. Але головний

зміст усіх цих течій полягав в обмеженні як економічної,

так і духовної влади церкви, в національному самоствер-

дженні того чи іншого народу.

Ідеї доби Відродження та Реформації поклали початок

ранньому Просвітництву, головний зміст якого — боротьба

за світський характер суспільного життя, критичний пере-

гляд Біблії, вивільнення науки з-під влади церкви, відро-

дження і впровадження в письменстві та освіті національних

мов замість пануючої латини, релігійна толерантність, по-

ширення знань, освічення широких мас тощо. З огляду на

вказані вище причини Реформація та раннє Просвітництво

знаходять сприятливий грунт на Україні й набувають тут

відповідних часу й конкретно-історичним обставинам особ-

ливостей, найголовніші з-поміж яких — відродження націо-

нальної культури, формування ідеології боротьби проти

католицької експансії, соціального та національного поне-

волення.

Піднесення суспільно-політичного життя. Братства.

Культурне піднесення на Україні значно посилюється в

останній чверті XVI — на початку XVII ст. з появою

171

братств — громадських православних організацій міського

населення. Просвітництво як ідеологія «третього стану»

утверджується на Україні саме через братства. Прогресив-

ні сили, що гуртувалися навколо них, рішуче вступали у

боротьбу за розвиток вітчизняної культури, вбачаючи в

цьому запоруку визволення народу від соціального, націо-

нального та релігійного гніту. Найстарішим і найвпливо-

вішим було Львівське братство (виникло в 1439 р.), кош-

том якого утримувалися школа, шпиталь, друкарня, біб-

ліотека. На початку XVII ст. виникають Рогатинське,

Острозьке, Галицьке, Кам'янець-Подільське, Красностав-

ське,

Самбірське, Київське, Луцьке, Шаргородське, Неми-

рівське, Вінницьке та інші братства. Вони засновували

друкарні, шпиталі, школи, забезпечували їх підручниками,

утримували вчителів та неімущих учнів, надавали кращим

учням допомогу для продовження навчання за кордоном

тощо. Навколо братств гуртувалися вчені, письменники,

книговидавці, педагоги, політичні діячі, котрі підтримували

зв'язки з іншими культурними осередками України, а та-

кож Росії та Білорусії.

Одним із напрямів діяльності братств були видавнича

справа й книгодрукування, що сприяли поширенню в на-

роді знань і прогресивних ідей. У числі перших виникла

друкарня на українсько-білоруському пограниччі — в За-

блудові, в маєтку українсько-білоруського магната Григо-

рія Ходкевича, що походив з київського боярського роду.

Заснували її москвитянин Іван Федоров і білорус Петро

Мстиславець. Саме тут Федоров продовжив потрібну на-

родові справу, так невдало розпочату в Москві. Отримав-

ши «немалу весь» від Ходкевича, друкарі видали у 1569 р.

«Учительне Євангеліє», а згодом — «Псалтир» і «Часо-

слов». Найпершою ж власне на українських землях стала

друкарня, заснована в 1573 р. також Федоровим у Львові.

У 1574 р. тут вийшов друком славнозвісний «Апостол».

У 1575 р. І. Федорова, який виявив себе неперевершепим

знавцем друкарської справи, запросив до себе князь

В.-К. Острозький. Маючи намір налагодити видання віт-

чизняної Біблії, князь створив тут науково-культурний осе-

редок. «Острозька Біблія», видана в 1581 р.,— перше повне

видання Біблії слов'янською мовою. Вона була широко

знана не лише на Україні, а й у Білорусії та Росії. «Ост-

розька Біблія» надійшла до бібліотеки Оксфордського уні-

верситету, її примірники мали шведський король Густав II

Адольф, кардинал Берберіні, ряд відомих учених і культур-

них діячів Європи. Згодом в Острозькій друкарні були вида-

ні полемічні твори Герасима Смотрицького, Василя Су-

172