Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

був Плетенедьким «дивно фундований». За допомогою гетьмана Петра

Сагайдачного Плетенецький повернув лаврі відібрані королем Сигізмун-

дом III й передані уніатам землі. Закупив і в 1615 р. перевіз до монасти-

ря стрятинську друкарню, відкрив у Радомишлі поблизу Києва папірню.

Значно поповнив монастирську бібліотеку, заснував і підтримував ма-

теріально ряд шкіл, у тому числі, очевидно, й на території лаври. В про-

мові, виголошеній на річницю смерті архімандрита, його наступник За-

харія Копистенський говорив: «Ми поминаємо вчених людей прибіжище,

науки люблячих проматора і шкіл на різних місцях зичливого фун-

датора».

Навколо Плетенецького гуртувалися українські письменники, поети,

перекладачі, вчені, богослови, педагоги, редактори, гравери. Серед них

такі відомі на Україні люди, як Захарія Копистенський — знавець мов,

письменник, автор «Палинодії» й Густинського літопису; Памва Берин-

да — лінгвіст, письменник, гравер, енциклопедист, удостоєний в 1619 р.

титулу «архітипографа церкви Руської»; Тарасій Земка— письменник,

знавець мов, перекладач, редактор, коректор; Лаврентій Зизаній — лінг-

віст, автор підручників для братських шкіл, педагог, «муж словеснійша»,

«дидаскал і витія»; Кирило Дорофеєвич — перекладач і педагог; Олек-

сандр Митура — поет, знавець мов, перекладач; Філофей Казаревич, Та-

расій Вербицький, Тимофій Петрович, Андрій Ніколаєвич, Андрій На-

умович, Иосиф Кирилович. Чимало з них заради можливості якнайкра-

ще послужити справі просвітництва залишили рідні місця й звичні за-

няття.

Продовжуючи традиції, започатковані в Острозі та

Львові, київські просвітники розгорнули широку діяль-

ність, нерозривно пов'язану з лаврською бібліотекою і дру-

карнею. Вчені друкували тут букварі, граматики, словники,

полемічну, історичну, богословську, богослужебну літера-

туру (слов'янською та українською мовами). Першою кни-

гою,

що вийшла з Києво-Печерської друкарні, був «Часо-

слов» (1616 р.), призначений як навчальний посібник для

братських шкіл «в православному граді Києві і в прочії».

Серед інших посібників, виданих лаврською друкарнею,

особливе місце належить «Лексикону словено-роському»

Памви Беринди.

Памва Беринда, родом з Прикарпаття, був високоосвіченим лекси-

кографом, перекладачем, фундатором поезії та шкільної драми на

Україні. Працював наглядачем друкарні Івана Федорова і Гедеона Ба-

лабана в Стрятині й Крилосі, потім — типографом у Львівській брат-

ській друкарні. До Києва прибув 1616 р. його творчість мала відчут-

ний вплив на подальший розвиток української видавничої та гравер-

ської справи. Свій «Лексикон словено-руський» Памва Беринда створив

у зв'язку з назрілою потребою розробки української наукової терміно-

логії, з розширенням меж ужитку української мови — в книговидавничій

справі, діловодстві, в школах як мови викладання тощо. Словник мі-

стить майже 7 тис. слів, переважно слов'янських, а також латинських,

польських, чеських, угорських, німецьких і єврейських, перекладених на

українську мову. Як писав сам Беринда, в його словникові «назвиська

речей і імена власнії людей, гір, пагорків, рік, лісів і різних розмаїтих

діалектів... із власного нашого слов'янського пояснюються простою мо-

вою». Кожне слово коментувалося, тобто супроводжувалося словнико-

, 183

вою статтею, так що «Лексико» являє собою ще й 'енциклопедичний

довідник. Використовувався він у школах України, Росії, Білорусії та

всього слов'янського світу.

Серед світських видань друкарні Києво-Печерської лав-

ри слід зазначити «Вірші на жалосний погреб зацного ли-

цера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана Війська

Запорозького», тексти «Статей» Б. Хмельницького та Пе-

реяславських статей, що визначали юридичний статус Ук-

раїни в складі Російської держави, тощо. Ця друкарня бу-

ла найбільшою й напродуктивнішою на Україні. '

Діяльність культурно-освітніх діячів, що гуртувалисй

навколо неї, становила новий етап в культурному житті

України, суть якого полягала в поширенні освіти і знань

серед народу, запровадженні української мови в полеміч-

них трактатах, художніх творах, богословській й богослу-

жебній літературі, що позитивно позначилося на демокра-

тизації культури. Діячі київського осередку підняли поле-

міку на вищий щабель. Вони зверталися до історії, тради-

цій і культурних надбань народу, активно залучали твори

класиків античності, а також європейських богословів і

вчених-гуманістів. Все це сприяло етичному вихованню різ-

них верств населення, формуванню гуманістичного світо-

гляду, релігійної толерантності, поширенню світських

знань,

підвищенню уваги до суспільного життя, а найго-

ловніше — становленню національної свідомості.

Становлення вищої освіти. Київська братська школа.

Київська Лаврська школа. Києво-Могилянська колегія.

Іншим важливим культурним осередком у Києві було міс-

цеве братство зі своєю школою, яке виникло 1615 р. На-

вколо нього об'єдналися представники різних верств насе-

лення— ремісників, купецтва, а гакож духовенства та ко-

зацтва. Духовенство, котре залишалося відданим право-

слав'ю, шукало в братстві можливості протистояти като-

лицькій експансії.

До фундування братства доклала зусиль Лаврська вче-

на дружина. Про це свідчить перш за все його «Упис» (ре-

єстр),

у якому є імена членів дружини як першого (3. Ко-

пистенський, Т. Земка та ін.), так і другого (І. Трохимович,

С. Косов, П. Могила) поколінь. До братства вступали не

лише кияни. Так, його членом став Ієзекіїль Курцевич-Бу-

лига, архімандрит козацького Трахтемирівського монасти-

ря,

високоосвічена людина, вихованець Падуанського уні-

верситету. Вступаючи до братства, нові члени зобов'язу-

валися «до кінця днів своїх» надавати йому допомогу.

184

У 1615 р. братство заснувало школу, що стала родона-

чальницею першої вищої школи нашої країни — Києво-Мо-

гилянської академії. В організації цієї школи взяли участь

учені осередку Є. Плетенецького. Саме завдяки підтримці

освітніх діячів, більшість з яких мала досвід наукової та

педагогічної роботи, вона швидко досягла високого рівня.

Неабияке значення для становлення школи мала її ма-

теріальна підтримка з боку заможних громадян. Саме її

заснування пов'язане з ім'ям Галшки (Єлизавети) Гулеви-

чівни, дружини мозирського маршалка Стефана Лозки. Це

була освічена, інтелігентна жінка, котра, вочевидь, добре

розуміла необхідність розвитку вітчизняної освіти. 15 жовт-

ня 1615 р. при численних поважних свідках Гулевичівна

урочисто вписала в київські «гродські книги» свій фундуш

(дарування), за яким її спадкова земля в Києві на Подолі

переходила у власність братства, «на монастир і на школу

дітям — як шляхетським, так і міщанським». При цьому

вона бажала бачити школу, призначену «всім благочести-

вим християнам, духовним і світським, всякого звання і

стану». Отже, Гулевичівна не пожертвувала свою землю

монастиреві чи церкві, як це звичайно тоді робили, не за-

повіла підростаючому синові, а віддала на здійснення важ-

ливої громадської справи. Це — яскраве свідчення про ха-

рактер часу, який формував людей свідомих, духовно бага-

тих, відданих народові.

Особливо велику підтримку Київська братська школа

отримала від гетьмана Петра Сагайдачного.

Петро Кононович (Конашевич) Сагайдачний (?— 1622) народився

в с. Кульчиці поблизу Самбора у сім'ї українського шляхтича Конона

Сагайдачного «з Підгір'я Червоноруського». Освіту здобув в Острозькій

академії. Під час навчання виявив себе прихильником національно-

освітнього руху. Пише твір «Пояснення про унію», художність і публі-

цистичність якого дали підставу литовському канцлерові Льву Сапізі

назвати цей твір «предрагоцінним». Якийсь час Сагайдачний був домаш-

нім учителем у родині київського судді Аксака. На початку ж XVII ст.

став кошовим, згодом — гетьманом на Запорожжі. Уславився подвіпами

в ім'я батьківщини. Талановитого полководця обрали до європейської

«Ліги християнської міліції», що ставила собі за мету захист Європи

від турецької навали.

Сагайдачний, однак, був не лише блискучим військовим і диплома-

том.

Розуміючи, що сили для відкритої збройної боротьби з поневолю-

вачами на Україні ще не визріли, він формує збройні сили України

і заразом усіляко підтримує національно-освітній рух. У 1620 р. Са-

гайдачний «зі всім військом» вступає до Київського братства, зробивши

таким чином козацтво оборонцем загальнонародних інтересів, національ-

ного відродження, значною мірою пов'язаного з діяльністю Київської

братської школи, потім колегії та академії.

Як член братства і ктитор (опікун) Києво-Братського училищного

монастиря, Сагайдачний особисто дбав про розвиток братської школи,

185

постійно надавав їй матеріальну допомогу. Майже всі свої кошти він

заповідав Київській, Львівській та Луцькій школам.

Помер Сагайдачний від ран, завданих йому в Хотинській битві.

Віддаючи шану славному гетьманові, поборникові національно-освітньо-

го руху, кияни поховали його 10 квітня 1622 р. на території братської

школи. 20 кращих студентів-риторів, прощаючись із «зацним лицерем»,

читали «Вірші на жалосний погреб...»

Відомий український вчений XIX ст. М. М. Максимович зазначав,

що якби Сагайдачний здійснив лише дві справи — підтримав Київську

школу й відновив православну митрополію,— то й цього було б досить,

аби обезсмертити своє ім'я. Традицію, закладену Петром Сагайдачним —

дбати про Київську братську школу, продовжували й інші гетьмани

Війська Запорозького та України.

При організації Київської братської школи було, без-

перечно, враховано досвід уже існуючих шкіл. В основу

навчання покладалися слов'янська, грецька, латинська,

польська мови, а також «сім вільних наук». Учні чотирьох

нижчих класів (їх називали фара, інфима, граматика й

синтаксима) вивчали мови, опановували початками ариф-

метики, геометрії, вчилися музиці. Учням вищих класів

(вони вже називалися студентами) викладалися поетика,

риторика, філософія, астрономія.

У Київській братській школі викладали, очевидно, і вче-

ні Лаврського гуртка — І. Копинський, 3. Копистенський,

Т. Земка, О. Митура, П. Беринда. Про рівень викладання

поетики свідчить, зокрема, чудовий зразок віршованої твор-

чості того часу — згадувані «Вірші на жалосний потреб...»,

написані К. Саковичем, ректором і професором риторики.

К- Сакович викладав, мабуть, і філософію, адже дві його

філософські книги — «Арістотелівські проблеми, або Пи-

тання про природу людини» та «Трактат про душу» — на-

писані саме для учнів школи. Висока ерудиція Саковича,

використання ним творів античності й Відродження, ши-

роке коло вживаних філософських категорій, його інтерес

до ідеологічної ситуації на Україні — все це свідчить і про

досить високий рівень філософської думки на Україні, і

про те, що вивчення філософії було можливим лише в шко-

лах підвищеного типу, якою й була Київська братська

школа.

Школу очолювали відомі вчені й просвітники. Першим ректором

(1615—1619 рр.) був Іван (Іов) Борецький (?— 1631), родом із с. Бірча

поблизу Перемишля. Навчався в Краківській академії, викладав у Львів-

ській братській школі. З 1619 р.— ігумен Михайлівського Златоверхого

монастиря, з 1620 р.— київський митрополит. З ім'ям Борецького по-

в'язаний прогресивний напрям у педагогічній думці на Україні. Борець-

кий підтримував тісні зв'язки з гетьманом Сагайдачним, із запорозьким

козацтвом, брав активну участь у козацьких радах, через що й зажив

слави «козацького митрополита».

186

У 1619—1620 рр. ректором школи був Мелетій Смотрицький (близько

1575—1633). Походив із с. Смотрич на Поділлі, син ректора Острозької

школи Г. Смотрицького. Навчався в Острозі та Віденській академії.

Слухав лекції у Вроцлавському, Лейпцігському, Віттенберзькому, Нюрн-

берзькому університетах. Дістав блискучу гуманітарну освіту, мав

ступінь доктора медицини. Відомий як педагог, письменник-полеміст.

Один із засновників філологічної науки на Україні. За його граматикою

навчалось не одне покоління молоді у всіх слов'янських країнах.

Третім за часом ректором (1621—1624 рр.) був Касіян Сакович

(1578—1647), родом із сім'ї священика с. Підтелич (Галичина). Освіту

здобув у Краківській та Замойській академіях. Людина різнобічних

здібностей, знавець мов, філософ, один із засновників київської поетич-

ної школи.

У 1628—1632 рр. ректором був Хома Євлевич, уродженець Моги-

льова, вихованець Краківського університету, відомий поет і просвітник.

Висока освіченість, педагогічний досвід, прогресивне мислення, гро-

мадсько-політична діяльність ректорів Київської братської школи справ-

ляли великий вплив на організацію навчального процесу, на рівень ви-

кладання і, врешті-решт,— на успішний розвиток школи і перетворення

її на вищий учбовий заклад.

Київська братська школа, як відомо, закладалася як

всестанова. Цей принцип завжди зберігав чинність і посі-

дав першість серед численних статей шкільних статутів,

а згодом «Інструкцій» Київської академії. Шкільні стату-

ти зобов'язували вчителів постійно нагадувати учням про

їхні обов'язки перед богом, батьками, наставниками, су-

спільством, виховувати їх у дусі взаємо- і самоповаги, лю-

бові до свого народу, його мови, традицій, віри.

Восени 1631 р. у Києві виникла ще одна школа —

Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лав-

ри Петро Могила. Ректором став Ісайя Трохимович, пре-

фектом — Сильвестр Косов.

Школа створювалася за зразком шкіл підвищеного типу. Про це

свідчить, зокрема, панегірик «Євхарістіріон, албо Вдячність Петру Мо-

гилі», піднесений йому на Великдень 29 березня 1632 р. студентами-

риторами. В ньому йшлося про те, що школа, «сім визвольних наук

у собі маючи, найпречеснішим й[ого] м[осцю] паном кіром Петром Мо-

гилою в Русі новофундована». І далі в 26 віршах прославляються ці

науки — «корені умілості»: граматика «вчить слів і мови», риторика

«вчить слів і вимови», діалектика «вчить розумного в речах пізнання»,

арифметика «вчить лічби», геометрія «вчить землі розмірений», музика

«вчить епіву», астрономія «вчить бігів небесних», теологія «вчить божих

речей». Окрім наук, в «Євхарістіріоні» оспівуються й музи, що віднині

оселяються в школі, і головна з них — Кліо, муза історії, яка допомагає

пізнати минуле, в тому числі й «ділності славних гетьманів». Складений

студентами ПІА керівництвом професора риторики Стефана Почаського

українською літературною мовою, «Євхарістіріон» пройнятий високим

громадянським почуттям і впевненістю, що українці, як «нащадки слав-

них роксоланів, в науках порівняють премудрих поганів».

Молоді здібні викладачі, котрі, як писав Косов, «навча-

ємся в академіях латинських Польщі, Литви й Відня», за-

.187

безпечували високий рівень навчання. Філософію викладав

І. Трохимович-Козловський, згодом відомий церковний діяч,

перший на Україні доктор богослов'я, з 1638 р.— ігумен

Пустинно-Миколаївського монастиря; риторику — С. Ко-

сов — соратник Петра Могили, палкий прихильник нового

напряму в українській освіті, історик, автор «Ехе^езій'а»

і «Патерика»; в 1634 р. став мстиславським єпископом,

з 1647 р.— київський митрополит. Професором риторики і

ректором був Стефан Почаський (вихованець, нагадаємо,

Київської братської школи), який згодом з групою куль-

турних діячів був направлений Петром Могилою до Молда-

вії, став ігуменом Ясського монастиря; професором поети-

ки—

Андрій Пацевський; у граматичних класах викладав

Андрій Івашківський. Загалом у школі навчалося близько

100 чоловік.

Лаврська школа проіснувала недовго. Київське братст-

во рішуче виступило за її об'єднання з братською. Цю ви-

могу підтримали митрополит Іов Борецький, а після його

смерті — новий митрополит Ісайя Копипський, а також

гетьман Війська Запорозького Іван Петрижицький, який

у «Листі войсковому» обіцяв у разі згоди Петра Могили

«школи охороняти й за них до самої смерті стояти».

Об'єднана школа почала діяти у вересні 1632 р. «на

місці способнішим до виховання учащих», тобто на тери-

торії братської школи і під наглядом братства. Вона отри-

мала назву колегії (колегіями в Польщі й на Заході на-

зивалися учбові заклади вищого типу). Називаючи об'єд-

нану школу колегією, Петро Могила — її опікун і настав-

ник— виходив передусім із рівня навчання, який вона мог-

ла забезпечити. Після об'єднання шкіл новоутворена ко-

легія зміцнила своє матеріальне становище й поповнилася

новими здібними викладачами. Так було зроблено новий

крок на шляху становлення вищої освіти на Україні. Ве-

лику роль у цій справі відіграв Петро Могила — високо-

освічена людина, видатний просвітник. Свої блискучі знан-

ня,

організаторські здібності, політичний талант і мате-

ріальні кошти Могила віддав колегії, яка на його честь

стала іменуватися Києво-Могилянською і під цим ім'ям

увійшла в історію вітчизняної освіти й культури як перший

вищий учбовий заклад України, Росії, Білорусії.

Петро Могила (1574—1647) народився в сім'ї молдавського госпо-

даря Сімеона. Навчався у Львівській школі. Вищу освіту отримав у

Франції. Освіченістю та прогресивністю поглядів виділявся серед ба-

гатьох видатних сучасників. У 1621 р. Могила залишив кар'єру військо-

вого і прийняв чернечий сан. З 1627 р.—архімандрит Києво-Печерської

лаври, з 1631 р.— київський митрополит.

188

Церковна, суспільно-політична, ідеологічна, просвітницька діяльність

Петра Могили відбувалася в часи вкрай загострених соціальних, на-

ціональних і релігійних процесів на Україні. Складність суспільно-по-

літичного життя відповідно породжувала і складність вибору історичної

перспективи розвитку України, її виходу зі скрутного становища. Ра-

дикально настроєні патріоти, проймаючись народним болем, йшли на

Січ,

а поміркованіші, не розпізнавши соціальної сутності унії та її

згубного впливу на духовну культуру нації, шукали вихід у возз'єднанні

релігій. Але дедалі більше вчених, просвітників, та й узагалі громадян,

занепокоєних долею України, які усвідомлювали передчасність відкри-

тої збройної боротьби, ставало на шлях згуртування всіх свідомих на-

ціональних сил, просвітництва народу, його культурно-національного

відродження. На цей шлях став і Петро Могила, спрямувавши свої

зусилля на розвиток освіти та виховання молоді, реорганізацію й зміц-

нення православної церкви, на збереження національних культурних

традицій, формування національної самосвідомості народу, прилучення

України до єдиного європейського культурного процесу.

Просвітницька діяльність Могили не обмежувалася заснуванням

Київської колегії. Він очолював гурток лаврських учених, протягом 20 ро-

ків керував книговидавничою справою на Україні, засновував школи,

колегії, друкарні в різних українських містах, виряджав туди, а також

за межі України вчителів, перекладачів, учених. Свої твори Могила

писав здебільшого «простою мовою», прагнучи донести їхній зміст до

найширших мас. З ім'ям Могили пов'язаний новий етап у розвитку по-

лемічної літератури.

Але найбільші сподівання Могила покладав на своє дітище — коле-

гію.

Грунтуючись на національних мовах, глибокій шані до вітчизняної

історії та культури, на засадах всестановості, вона швидко набирала

форм вищого учбового закладу європейського типу.

Помираючи, Могила відказав колегії власні майно, кошти й цінності,

у тому числі велику бібліотеку. У заповіті ж прохав берегти колегію як

«єдину заставу життя свого».

За змістом та організацією навчання Київська колегія

була подібною до Краківської, Віденської та Замойської

академій у Польщі, які в свою чергу будувалися на заса-

дах європейської вищої школи. В основу навчального про-

цесу закладалися «сім вільних наук», що розділялися на

трівіум (граматика, риторика або поетика, діалектика) та

квадрівіум (арифметика, геометрія, астрономія, музика).

Як і вищі школи Європи, колегія мала у підпорядкуванні

школи нижчого типу, відкриті у Кременці, Вінниці, Гощі.

Київська колегія була по суті вищим учбовим закладом

гуманітарного типу, тобто академією, однак, незважаючи

на всі намагання Петра Могили та його послідовників, так

і не отримала від польського уряду цього титулу. І не див-

но,

адже вона не лише навчала молодь вищим наукам, а й

готувала ідеологів народно-визвольного руху, виховувала

захисників національної культури й віри. Проте українці

та зарубіжні сучасники сприймали Київську колегію як

вищий учбовий заклад та іменували її академією. Перши-

ми офіційними документами, що їх отримала Київська ака-

189

демія на підтвердження своїх прав як вищої школи, були

царські грамоти за 1694 і 1701 рр.: «Академии их Киево-

Могилянской, что от прежнего своего основания имеет рав-

ньіе привилегии, как обьїкновенно иньїе академии во всех

государствах иноземческих, право свободности иметь под-

тверждается».

Соціально-економічні процеси і політичні умови другої

половини XVI — першої половини XVII ст. викликали ве-

ликі зрушення в духовному житті України. В умовах бо-

ротьби, що розгорталася проти насильницької політики по-

католичення і полонізації, культурний рух набуває харак-

теру культурно-національного відродження. Ідеї поширення

освіти й знань серед народних мас, відродження національ-

ної мови і традицій, захисту віри батьків, незалежного

й вільного існування народу набувають широкого розвою.

На Україні створюються значні культурні осередки, вини-

кають братства, високого рівня досягає полемічна літера-

тура. Розгортається широка мережа шкіл, серед яких про-

відне місце посідають братські школи. У 1615 р. була за-

снована й Київська братська школа, яка згодом стала пер-

шим вищим учбовим закладом нашої країни, відомим як

Києво-Могилянська академія.

Рекомендована література

Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем Академией: В 2 ч.

К„ 1856.

Вишенський І. Твори. К., 1986.

Возняк М. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині

1 в Львові. Львів, 1954.

Голенищев-Кутузов И. Н. Гуманизм у восточньїх славян (Украйна —

Белоруссия). М., 1963.

Голубев С. Т. Киево-Могилянская коллегия при жизни своего фун«

датора киевского митрополита Петра Могильї. К., 1890.

Грушевський М. С. Культурно-національний рух на Україні в XVI—•

XVII віці К.; Львів, 1912.

Дзюба Е. Н. Просвещение на Украине: Вторая половина XVI —

первая половина XVII в. К., 1987.

Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль в розвитку української культури

XVI—XVIII ст. К-, 1966.

Кашу ба М. В. З історії боротьби проти унії. К., 1986.

Медьінский Е. Н. Братские школьї на Украине и в Белоруссии в

XVI—XVII вв. М., 1954.

Титов Хв. Стара вища освіта в Київській Україні. К-, 1924.

Українська література та інші слов'янські літератури XVI—XVII ст.

К., 1984.

Яременко П. К. Мелетій Смотрицький: Життя і творчість. К., 1986.

190

ЛЕКЦІЯ 11

НАРОДНІ РУХИ НА УКРАЇНІ

В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

ф Розгортання боротьби народних мас за соціальне й на-

ціональне визволення ф Народні рухи на Україні 20-х —

першої половини 30-х років XVII ст. ф Селянсько-козаць-

ке повстання 1637—1638 рр. ф Антифеодальні виступи се-

лян, міщан і козаків у 1639—1647 рр.

Розгортання боротьби народних мас за соціальне й на-

ціональне визволення. Повстання під керівництвом Криш-

тофа Косинського (1591—1593 рр.) та Северина Наливай-

ка (1594—1596 рр.) започаткували масовий рух на Україні

проти соціального й національного гноблення. Відмови від

виконання феодальних повинностей, захоплення панської

землі та майна супроводжувалися окремими стихійними

виступами сільського і міського населення. Однією з най-

поширеніших форм антифеодальної боротьби на початку

XVII ст. було покозачення. Селян і міщан приваблювали

право козаків на володіння землею, свобода від кріпос-

ницької експлуатації, особливий правовий статус. Покоза-

чене (за документами польсько-шляхетської адміністра-

ції — «непослушне») населення поривало з феодальною за-

лежністю. Найсприятливішою для покозачення була тери-

торія Середнього Подніпров'я та Лівобережжя, значна

частина земель яких залишалася незайманою.

Характерним є те, що на Україні народно-визвольний

рух у формі покозачення спрямовувався не лише на звіль-

нення від існуючих феодальних порядків, а й на творення

нового суспільного ладу. Наприклад, у 1604 р. мешканці

Корсуня відмовилися виконувати феодальні повинності на

користь старости Яна Даниловича і встановили свою владу

на основі козацького самоврядування. Аналогічний факт

мав місце на початку 1607 р. у Брацлаві: у відповідь на

посилення феодальної експлуатації та свавілля місцевої

адміністрації міщани спільно з селянами і козаками роз-

правилися зі слугами старости Олександра Калиновського,

захопили будинок суду і знищили всі боргові записи. За

поданням шляхти уряд Речі Посполитої постановою сейму

1607 р. позбавив Корсунь і Брацлав Магдебурзького пра-

ва. Не менш бурхливими були також виступи міщан Остра

та Хмільника.

На засіданні варшавського сейму в 1605 р. магнат Януш

Острозький звернув увагу на загрозу нового повстання на

,191

Україні й закликав вжити суворих заходів проти покоза-

чення населення, «лише б хлопи наші... до козаків не при-

ставали і до них себе не прилучали». Занепокоєність шлях-

ти мала всі підстави, проте перешкодити розвиткові анти-

феодальної боротьби пригноблених мас їй було не під силу.

У 1607 р. стався виступ селян у Стрийському старостві

Руського воєводства, під час якого повстанці вчинили на-

пади на панські маєтки і вбили двох тіунів. Того ж року

загін на чолі з Яцьком Ручкою розгромив садибу Росин-

ського в Сяноцькому повіті.

Потужним імпульсом для розвитку антифеодальної бо-

ротьби на Україні стала перша селянська війна в Росії

1606—1607 рр. під проводом Івана Болотникова. До складу

повстанської армії, яка вирушила з Путивля на Москву,

входили й загони українських селян, міщан і козаків, очо-

лювані Соломою та Шостаком. Населення Чернігово-Сі-

верщини, а згодом й усього Подніпров'я оголошувало себе

вільними козаками, запроваджувало на місцях органи са-

моврядування. За словами сучасника, «во всех городах па-

ки козаков из холопей и крестьян намножились и в каж-

дом городе поделали своих атаманов».

Реагуючи на численні реляції шляхти, уряд Речі Пос-

политої видав у 1611 р. спеціальну постанову «Про сваво-

лю українську», в якій містився наказ місцевим властям

нещадно розправлятися з повстанцями. Сенаторів особли-

во турбували повідомлення про становище на Київщині та

Волині, де активно діяли повстанські загони Шульжина,

Старинського, Топежина, Магдалянського і Книша. В ак-

тах Коронного трибуналу збереглася судова справа за

1613 р. про спалення маєтку панів Андрія і Максима Три-

пільських їхніми підданими — мешканцями с. Матяшівка.

Того ж року один із селянських загонів громив шляхетські

маєтності в районі Білилівки, Животова і Махнівців Київ-

ського воєводства. На півночі Волині повстанців очолюва-

ли козацькі ватажки Пугивлець, Мітла і Топига.

Характерним явищем стало встановлення покозаченим

населенням своєї юрисдикції. Жителі бунтівних сіл, міст і

містечок відмовлялися визнавати владу старост, обирали

своїх отаманів, запроваджували козацьке судочинство.

У резолюції сейму 1613 р. підкреслювалось, що «непослуш-

ні»,

«обравши собі своїх старших і суддів, не бажають під-

порядковуватись ніяким судам, крім своїх отаманських».

Кожний прихід запорожців «на волості» (так козаки на-

зивали території північніше дніпровських порогів) значно

активізував покозачення селян і міщан Київщини та Брац-

лавщини. Щоб запобігти розвиткові антифеодальної бо-

192