Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

ротьби, у 1614 р. на Подніпров'я прибуло коронне військо

на чолі з гетьманом Станіславом Жолкєвський, однак при-

душити народний рух не вдалося.

1616—1618 рр. були позначені поширенням покозачен-

ня майже на все Подніпров'я. Згідно з люстраціями Чер-

каського, Канівського, Богуславського, Корсунського і Пе-

реяславського старосте, переважну більшість їх населення

становили «непослушні», Ще на сеймі 1616 р. магнати про-

понували узаконити покарання на смерть з конфіскацією

майна всіх, хто оголосить себе козаком. У сеймовій поста-

нові підкреслювалося, що козаки «ні магістратів, ні ста-

рост, ні гетьманів не слухають, самі встановлюють собі

право, самі обирають урядників і ватажків і як би створю-

ють іншу республіку» 3 цього документа бачимо, що «не-

послушні» прагнули до створення на Україні ладу, анало-

гічного існуючому на Запорожжі.

Неспроможний приборкати повстанців, Жолкєвський у

1617 р. у листі до короля Сигізмунда III прохав вжити за-

ходів щодо придушення народних виступів, насамперед у

містах Подніпров'я, які «відігравали особливу роль у цьо-

му свавіллі». Шляхтичі скаржилися до гродських судів на

козацький загін, очолюваний Василем Мировицьким, який

нападав на панські маєтки в селах Криве, Малинове, Рат-

не,

Пустинники. Від козаків терпіли шляхта й адміністра-

ція Фастова, Кодні, Лесчина, Котельні, Паволочі, Корости-

шева, Брусилова, Ходоркового, Корнина, Радомишля, Жи-

томира, Троянова, Трахтемирова та інших міст і містечок.

З-поміж народних ватажків особливо відзначалися меш-

канці Фастова Михайло й Дубина — керівники майже

двохтисячного загону селян, козаків і міської бідноти.

12 травня 1618 р. Сигізмунд III видав універсал шляхті

Київського воєводства з наказом допомогти коронному

війську придушити виступи підданих, аби й надалі «від-

бити бажання до подібної сваволі». Стурбованість уряду

Речі Посполитої відбилася і в його угодах з козацтвом

Вільшанської (1617 р.) і Роставицької (1619 р.) комісій.

Розгортанню визвольного руху на Україні сприяв ши-

рокий розвій козаччини, яка стала ідеалом для пригнобле-

ного люду. Серед тогочасних українських військових і по-

літичних діячів помітно виділяється фігура запорозького

гетьмана Петра Кононовича (Конашевича) Сагайдачного,

про чию різнобічну діяльність (зокрема, про активне спри-

яння просвітництву) вже йшлося у попередніх лекціях.

Мужня, щедро наділена військовим і дипломатичним талантом лю-

дина, пристрасний патріот, Петро Сагайдачний швидко завоював авто-

ритет серед козацтва, брав участь у найзначніших походах запорожців

•7 1-353

193

на турецькі фортеці Білгород, Ізмаїл, Кафу, Сіноп, Трапезунд і навіть

на «самий Царгород». Нагадаємо, що правлячі кола Австрії, Венеції,

Трансільванії та інших європейських країн з метою організації відсічі

османській агресії створили «Лігу християнської міліції», важлива роль

у якій відводилася запорожцям і їхньому ватажкові.

Разом з тим не можна не враховувати суперечливий характер діяль-

ності Сагайдачного. Перебуваючи на королівській службі, він воював

проти татар і турків, захищаючи інтереси Речі Посполитої; саме завдяки

його успіхам у військових справах польський уряд відчув силу запо-

розького козацтва. Згадаймо також піклування гетьмана про розвиток

національної освіти і культури на Україні, про його діяльну підтримку

відновлення православної церкви на Україні, забороненої в 1596 р.

Берестейським собором. Все це дозволяє зрозуміти, що відносини між

Польщею та січовим козацтвом були напруженими. Однак загроза ту-

рецької агресії після поразки шляхетського війська на Цецорських полях

у 1620 р. змусила короля вкотре вже звернутися за допомогою до

українського гетьмана. Участь козаків у боях проти військ султана

Османа II забезпечила успішне завершення Хотинської війни 1621 р.

Смертельно пораненого в одній із битв Сагайдачного відвезли до Києва,

де він помер і був похований на території Братського монастиря.

Таким чином, на початку XVII ст. у процесі розгортан-

ня боротьби українського народу проти соціального та на-

ціонально-релігійного гноблення ініціативу визвольного

руху дедалі впевненіше забирало в свої руки запорозьке

козацтво.

Народні рухи на Україні 20-х — першої половини 30-х

років XVII ст. Після закінчення Хотинської війни біль-

шість її учасників-українців повернулася на Київщину.

Розташувавшись у шляхетських маєтках, вони відмовилися

виконувати феодальні повинності. Місцеві жителі також

оголошували себе козаками і не визнавали місцеву адмі-

ністрацію.

До Варшави надходили дедалі тривожніші звістки про

масове покозачення та локальні виступи на території Ки-

ївського воєводства. За наказом короля коронний гетьман

С. Конєцпольський вирушив з Поділля у похід на Подні-

пров'я, що супроводжувався розбоєм і насильством жовні-

рів над покозаченим населенням. Окремі повстанські заго-

ни з Білої Церкви, Фастова, Василькова та інших міст по-

чали відходити до Запорожжя, звідки їм назустріч уже

йшли січовики на чолі з Марком Жмайлом. Обрання його

гетьманом реєстрових козаків відбулося влітку 1625 р., ко-

ли на Січі дізналися про початок каральної експедиції Ко-

нєцпольського. Козацькими полками командували Михай-

ло Дорошенко, Оліфер Голуб, Матвій Пирський. Серед

козацької старшини були, вочевидь, й учасники посольст-

ва до Москви Іван Гиря, Ісак Степанов, Кузьма Ларін

та ін.

194

Повстанці влаштували південніше Крилова укріплений

табір,

в якому налічувалося до 20 тис. чоловік. За свід-

ченням сучасника, на вимогу королівських комісарів ви-

знати сеймову ухвалу про обмеження «реєстру» до 5 тис.

козаків і підкоритися «старшому», призначеному Конєц-

польським, Жмайло надіслав «зухвалу відповідь».

Вранці 19 жовтня 1625 р. підтримані артилерією шля-

хетські полки рушили на табір. Кривава січа тривала аж

до ночі. Обидві сторони зазнали великих втрат. У ніч на

21 жовтня козаки на чолі зі Жмайлом відійшли на пів-

день,

до Курукового озера. Відступ прикривали значні

ар'єргарди. Вранці Конєцпольський пішов у наступ, який

врешті-решт захлинувся, бо інтенсивно обстрілювана ко-

заками шляхетська кіннота загрузла у трясовині. Корон-

ний гетьман змушений був розпочати з повстанцями пере-

говори. Однак становище у козацькому таборі ускладню-

валося нестачею боєприпасів і зростаючими суперечностя-

ми між реєстровою старшиною та козацькими низами, в

результаті яких гетьманська булава була передана Михай-

лові Дорошенку — прихильнику угоди з королівськими ко-

місарами. Серед запропонованих останніми умов особливе

невдоволення козаків викликали прагнення шляхти обме-

жити число реєстровців та вимога видати організаторів

повстання. Після дводенного обговорення кожного з пунк-

тів угоди 24 жовтня до польського обозу прибуло козацьке

посольство з листом до коронного гетьмана, в якому йшло-

ся про згоду в основному з висунутими умовами.

Згідно з Куруківським договором, підписаним 27 жовт-

ня 1625 р., козацький реєстр збільшувався з 3 до 6 тис.

Реєстровцям визначалася щорічна плата в 60 тис. злотих.

1 тис. козаків повинна була постійно перебувати на За-

порожжі, аби не допускати туди втікачів з панських маєт-

ків.

Водночас козаки зобов'язувалися не втручатися у ре-

лігійні справи на Україні, припинити морські походи, не

підтримувати стосунків з іноземними державами.

Договір являв собою, по суті, угоду між польським уря-

дом і козацькою верхівкою і не відповідав інтересам біль-

шості повсталих, які змушені були повертатися у володін-

ня своїх колишніх господарів. Незадоволеність селян і мі-

щан умовами Куруківського договору спричинилася до но-

вої хвилі народно-визвольного руху. У відповідь на утиски

вони оголошували себе козаками та йшли на Запорожжя,

З 1628 р. на Січі організаційно оформлюється нереєстрове

козацтво, незалежне від уряду Речі Посполитої. Першими

його гетьманами були Іван Судима і Левко Іванович. Са-

ме нереєстрові козаки становитимуть у майбутньому най-

7* 195

боєздатнішу й найорганізованішу силу повстанської

армії.

Затримки платні за службу, свавільство королівської ад-

міністрації і окремих шляхтичів викликали незадоволення

й серед реєстрових козаків.

З метою запобігання нового народного виступу на Ук-

раїні шляхетський уряд після закінчення війни зі Швецією

у 1629 р. направив значну частину кварцяного війська на

територію Київського воєводства. Автор Львівського літо-

пису вказував на розташування окремих загонів «поза

Дніпром, где нігди ніхто не пам'ятаєт, аби туди стояти

міли». Вперше правлячі кола Речі Посполитої наважилися

розмістити військо на землях, заселених переважно коза-

ками і незакріпаченими селянами.

Населення багатьох сіл, міст і містечок стихійно підні-

малося на боротьбу з гнобителями, яка врешті-решт пере-

росла у велике повстання під проводом Тараса Федорови-

ча (Трясила).

Очевидно, прізвисько Трясило походило від слова «трясти» — в ро-

зумінні «бити», «перемагати». В одному з українських літописів гово-

риться, що в 20-х роках Т. Федорович обіймав посаду корсунського пол-

ковника. Гетьманом нереєстрового козацтва Тараса обрали на початку

1629 р. з огляду на його популярність серед запорожців і відверте не-

бажання служити шляхетському урядові. Найближчими соратниками

Федоровича були полковники Андрій Діденко, Данило Білоцерківець,

Михайло Пивоваренко, представники козацької старшини Богдан Кизим,

Іван Гиря, Левко Бут, Федір Прало, Іван Сорока, Левко Каленик, Гри-

горій Яцина. Польський дворянський історик В. Каховський писав про

Трясила як про сподвижника Богдана Хмельницького.

У середині березня повстанська армія чисельністю

близько 10 тис. чоловік вирушила з Січі на Правобережжя.

Гетьмана реєстрових козаків Григорія Чорного, який обі-

цяв полякам непримиренно боротися проти запорожців че-

рез їхнє «свавілля», повстанці захопили в полон і відвез-

ли до Боровиці, де козацький суд ухвалив йому смертний

вирок. Водночас Федорович звернувся з універсалами до

українського народу із закликом вступати до повстансько-

го війська, «здобувати козацькі вольності» і «захищати

православну віру». У лозунги вкладався відповідний зміст:

визволення України від польсько-шляхетського панування,

утвердження особливого правового статусу козацтва, збе-

реження української народності.

Коли Федорович підійшов до Корсуня, у місті розпоча-

лося повстання міщан. Разом із селянсько-козацьким вій-

ськом вони розгромили жовнірів і завдали шляхті значних

збитків. Під час бою більшість реєстровців, що перебува-

196

ли в Корсуні, пристали на бік повсталих, а інші втекли до

Бара, де розташовувалася ставка коронного гетьмана.

Швидко стягнути до Корсуня загони кварцяного вій-

ська виявилося нелегкою справою, адже вони навмисне

розквартировувалися на значній відстані один від одного,

щоб запобігти їхньому об'єднанню і спільному виступові

в разі затримки платні. Тому, зваживши на масштаби на-

родного руху і непевні настрої серед найманців, Конєцполь-

ський вирішив мобілізувати до свого війська людей, які

підлягали «вибрапецькій повинності», тобто рекрутів із се-

лян і міщан. Федорович знав про цей намір, а тому з Кор-

суня вирушив до Канева і в районі Станок чи Трипілля, де

здавна існували надійні переправи, перейшов на Лівобе-

режжя. Цей маневр був зумовлений необхідністю об'єднан-

ня окремих загонів народних месників на Лівобережній

Україні і використання Дніпра як природного оборонного

рубежу. Крім того, Федорович сподівався на допомогу від

Росії. А поки що вирішив дати бій супротивнику під Пе-

реяславом (за словами літописця, «між Трубежем і Аль-

тою»),

куди прибували селяни і міщани з Київщини, Чер-

нігівщини, Полтавщини і навіть з Білорусії. За свідчення-

ми боярського сина з Путивля Григорія Гладкого, який з

розвідувальною метою прибув до Федоровича, в повстан-

ському таборі налічувалося близько 37 тис. чоловік.

Попереду свого основного війська Конєцпольський ви-

рядив сумнозвісного ката — коронного стражника Самуїла

Лаща, який на шляху до Переяслава влаштовував жорсто-

кі розправи над мирним населенням. За повідомленням

Львівського літопису, містечко Лисянку польський бузувір

«на самий день великодній вшистко висгинал, як мужов,

так і жон, так і дітей, в церкві будучих». Така ж сама доля

спіткала і жителів Димера, Івниці, Плісецького та інших

сіл і міст Подніпров'я.

З початку травня протягом трьох тижнів тривали кро-

вопролитні бої під Переяславом. Найзначніші епізоди ви-

світлені у Львівському літопису. Так, 15 травня при підхо-

ді до міста нового півторатисячного загону повстанців сили

карателів виявилися розподіленими на дві частини. І тоді

Федорович несподівано напав на обоз коронного гетьмана.

У жорстокій битві загинуло з обох сторін до 2 тис. чоловік.

У ніч з 19 на 20 травня невеликий козацький загін проник

аж у табір Конєцпольського і винищив так звану «золоту

роту» (кззва походила від золотого кола на її прапорі) —

особисту охорону коронного гетьмана, котра складалася

зі 150 шляхтичів із найзнатніших родів,

197

•' Становище кварцяного війська ускладнювалося також

активними діями невеликих повстанських загонів по всьо-

му Подніпров'ю. Народні месники нападали на окремі

жовнірські частини, блокували переправи на Дніпрі. Не-

зважаючи на неодноразові звертання Конєцпольського до

Сигізмунда III по допомогу, підкріплення не доходили до

Переяслава. Крім того, жовніри мали намір відмовитися

від служби через відсутність платні.

У декларації Конєцпольського, надісланій Федоровичу,

пропонувалося припинити військові дії на умовах дотри-

мання Куруківського договору 1625 р., визнання «старшо-

го»,

призначеного королем, розпуску нереєстрових козаків

і обміну полоненими. Козацька старшина, прагнучи вико-

ристати момент для закріплення своїх привілеїв, згодила-

ся з декларацією. Не бажаючи йти на угоду з шляхтою,

Федорович на чолі великого загону відійшов на Запорож-

жя,

що, звісно, позначилося на остаточному результаті пе-

реговорів.

Згідно зі статтями Переяславської угоди від 29 травня

1630 р., козаки визнавали свою провину, однак не підля-

гали покаранню за виступ проти урядових сил. Навпаки,

через наближення строку закінчення Деулінського пере-

мир'я Речі Посполитої та Росії реєстр збільшувався до

8 тис. чоловік. Всі інші повстанці повинні були повертати-

ся до панських маєтків.

Компромісна угода викликала невдоволення народних

мас.

Тисячі учасників повстання відмовлялися знову йти

під ярмо кріпацтва і створювали нові загони або втікали

на Запорожжя. Влітку і восени 1630 р. мали місце стихійні

виступи на Чернігівщині та Брацлавщині. Поширювалися

чутки про плани Конєцпольського організувати новий похід

на Подніпров'я.

Варшавський сейм 1631 р. ухвалив постанову про зміц-

нення жовнірських гарнізонів на українських землях. Це

викликало нове піднесення визвольного руху. Найжорстокі-

ші сутички між коронним військом і повстанцями, очолю-

ваними козаками Іваном Балилівцем і Семеном Хорошим,

сталися під Ніжином навесні того ж року. Водночас Фе-

дорович розсилав на волості універсали із закликом до

продовження боротьби. Проте через суперечки в рядах ко-

зацтва справа до повстання не дійшла. З цієї ж причини

не випало заручитися підтримкою з боку Росії. Люди ко-

ронного гетьмана восени 1631 р. затримали на шляху до

Запорожжя московського посла Г. Гладкого, а разом із

ним — агентів шведського короля Густава Адольфа, який

також робив спроби налагодити контакти з українськими

198

козаками. За наказом Конєцпольського «старший» реєст-

ру І. Кулага відправив Гладкого назад до Москви.

Загалом селянсько-козацьке повстання 1630 р. під про-

водом Тараса Федоровича (Трясила) стало новим етапом

національно-визвольного руху на Україні. Вперше до нере-

єстрового козацтва, яке виступило із Запорожжя організо-

ваною силою, приєдналися тисячі селян та міських бідарів.

Суттєвою особливістю повстання була боротьба проти на-

садження католицизму.

Зростаюча загроза для Речі Посполитої з боку Осман-

ської імперії змусила Польщу в 1634 р. укласти з Росією

Поляновський мирний договір. Султан Мурад IV настійли-

во вимагав від короля Владислава IV негайного знищення

українського козацтва, яке стояло на перешкоді втілення

в життя експансіоністських планів Туреччини. Крім того,

існували внутрішні, вагоміші причини, що спонукали Поль-

щу до негайного припинення війни на східних рубежах: чи

не кожного дня до Варшави надходили тривожні звістки

про антифеодальні виступи на Україні. Взимку 1634—

1635 рр. тривали заворушення селян і козаків на Полтав-

щині. Король надіслав місцевим властям спеціальний уні-

версал з вимогою покласти край «бунтам» і суворо пока-

рати ватажків. '

У лютому 1635 р. сейм Речі Посполитої затвердив по-

станову «Про припинення козацького свавілля». Одночас-

но на Подніпров'я вводилися загони кварцяного війська.

Старости одержали наказ перешкоджати підготовці чов-

нів,

провізії та зброї, необхідних для спорядження козаків

у морські походи. Безпосередня чи опосередкована допо-

мога запорожцям підлягала покаранню через суд. Важ-

лива роль при цьому відводилася королівському комісаро-

ві в козацьких справах — українському магнатові Адаму

Киселю. Відомі його рекомендації: козацькій «старшині да-

вати подарунки, людей добрих і тих, які мають будинки

і на них озираються, догоджати ласкою, а бунтівників ка-

рати смертною карою». Під загрозою суворого покарання

сейм підтвердив заборону втеч на Запорожжя і з метою

іх запобігання ухвалив рішення побудувати в урочищі Ко-

дак фортецю, асигнувавши на це 100 тис. польських злотих.

Створення нового форпосту шляхетського панування на

Подніпров'ї свідчило про недовіру уряду до реєстрового

війська та його вартового загону на Січі.

Місце для замку обрали на правому високому березі Дніпра, де він,

повертаючи на південний захід, значно звужується. Це давало змогу

гзптролювати річку і не пропускати човни. Замок являв собою чотири-

кутник з бастіонами так званої старонідерландської системи. З півдня

199:

І сходу підступи до фортеці захищалися скелями, з півночі — глибоким

яром,

а із заходу — ровами і високими валами. Єдиний шлях до Кодака

вів через браму, з'єднану з навколишнім світом підйомним мостом.

Комендантом цієї твердині уряд призначив французького полковника

Жана Маріона, а комісаром — шляхтича Пшияловського. Гарнізон зам-

ку становили дві сотні німецьких найманців. Піхота несла службу на

валах, а кінні роз'їзди патрулювали околиці, затримуючи всіх, хто йшов

на Запорожжя чи з нього. Порушників заарештовували й примушували

працювати на тяжких земляних роботах.

Розуміючи значення Кодацького замку, обурені запо-

рожці вирішили його знищити. Цьому сприяла й політична

ситуація, коли основна частина кварцяного війська, а та-

кож півторатисячний загін реєстровців перебували в При-

балтиці у зв'язку із загрозою агресії з боку Швеції. Очо-

лив виступ звитяжний козацький ватажок Іван Михайло-

вич Судима. Виходець із сім'ї дрібного українського шлях-

тича з Чернігівщини, Судима ще юнаком потрапив на

Запорожжя. Брав участь у багатьох козацьких походах на

Чорне море, неодноразово бував на Дону і разом з дон-

ськими козаками воював проти турецьких і татарських

феодалів. У 1635 р. його було обрано гетьманом нереєст-

рового січового козацтва.

Під керівництвом Сулими близько 3 тис. повстанців на

початку серпня 1635 р. виступили із Запорожжя. Непоміт-

но підійти до Кодацької фортеці було неможливо, тому

запорожці зупинилися за кілька верст і провели ґрунтовну

розвідку. Лише в ніч з 11 на 12 серпня вони пішли на

штурм замку. Несподівана поява повстанців викликала

паніку серед гарнізону. По приставних драбинах запорож-

ці вдерлися з різних боків до фортеці й за кілька годин ви-

нищили всіх жовнірів.

Звістка про здобуття Кодацького замку швидко розле-

тілася по Україні. Проте Адам Кисіль, який тимчасово за-

міщав коронного гетьмана, разом з переяславським ста-

ростою Лукою Жолкевський організували похід реєстро-

вих козаків, щоб не допустити повстанців до густонаселе-

них районів Подніпров'я. Не одержавши підтримки з боку

широких народних мас, Судима пішов на Запорожжя і

став табором на одному з дніпровських островів. Напади

реєстровців на табір не мали успіху. Тоді за планом Кисе-

ля до Сулими під виглядом утікачів заслали зрадників.

Вони несподівано схопили козацького гетьмана з його най-

ближчими соратниками і видали владі. Судиму і п'ятьох

його сподвижників відправили до Варшави, де за рішен-

ням сейму усіх бранців, окрім одного, помилуваного за

клопотанням канцлера Якуба Жадзика, четвертували.

В живих лишився Павло Михнович Бут, більш відомий у

200

народі під іменем Павлюка. Незабаром він очолив наступ-

ний етап визвольного руху на Україні.

Селянсько-козацьке повстання 1637—1638 рр. Приду-

шуючи антифеодальні виступи, магнати намагалися зара-

зом ліквідувати і реєстрове військо, яке в критичних ситу-

аціях переходило на бік повстанців. Проте уряд Речі Пос-

политої волів і надалі використовувати реєстровців як

дешеву збройну силу, а король, не маючи в своїх руках аб-

солютної влади, мав намір спиратися на козаків у бороть-

бі з магнатами. Тому звістка про скликання в липні

1636 р. козацької ради в урочищі Маслів Став, на яку при-

було й чимало «випищиків» (виписаних з різних причин

з реєстру), стурбувала Сигізмунда III. Загострення супе-

речностей між двома угрупованнями козаків призвело на-

віть до захоплення «випищиками» і частиною реєстровців

атрибутів гетьманської влади — булави, бунчука, прапора.

Королівський комісар Адам Кисіль, який прибув на раду,

з великими труднощами умовив старшину затягти пере-

говори з «бунтівниками», але ненадовго. Вже 23 серпня Ко-

нєцпольський одержав повідомлення, що в Чигиринському

полку реєстровців «сірома г.ереважита над старшинами.

Головним призвідником бунту став Павло Бут. Його бажа-

ють обрати старшим, лиш тільки досягнуть Запорожжя...».

Виступ Чигиринського полку спільно з «випищиками»

загрожував початком нового повстання на Україні. Бут і

до того користувався великим авторитетом серед запорож-

ців завдяки своїй участі в боротьбі проти буджацьких та-

тар.

Звільнення його від страти в 1635 р. можна пояснити

лише прагненням польсько-шляхетського уряду викорис-

тати впливову серед козаків особу для придушення анти-

феодальної боротьби на Україні. Навесні 1636 р. Бута

призначили на королівську службу в Чигиринський полк.

Для організації нового виступу досвідченому ватажкові

вистачило кількох місяців.

Враховуючи досвід своїх попередників, Бут провів ве-

лику підготовку. Для озброєння селян та міщан, що при-

бували на Січ, запорожці здійснили успішний похід до

Криму. А наприкінці травня 1637 р. козацький загін захо-

пив у Черкасах артилерію реєстровців. Одночасно Бут на-

лагодив агітацію серед реєстрових козаків для спільних

дій проти коронного війська. В першій половині липня

1637 р. на Запорожжі була скликана козацька рада. Вона

обрала гетьманом Війська Запорозького Павла Бута, пол-

ковниками — Карпа Скидана, Семена Биховця, Григорія

Лихого, Дмитра Гуню, Філоненка, Сачка. Серед інших

201

козацьких ватажків у документальних джерелах згадуються

Дорош Кучкович, Роман Попович, Черняк, Сахно, Курило,

Чечуга, Цехриня, Каїрський, а також військовий писар

Стефан Догоринський.

У серпні 1637 р. Конєцпольський доповідав Владиславу IV про ма-

сове розповсюдження на Подніпров'ї універсалів Бута та його най-

ближчих соратників із закликами вступати до селянсько-козацького вій-

ська, а також із погрозами шляхті розправлятися з нею за переслідуван-

ня козаків, навіть не вписаних до реєстру. Універсали зустрічали широ-

кий відгук серед населення. Селяни і міщани масами втікали на За-

порожжя. Про переважання селян у війську повстанців повідомлялося

навіть у польських документах, хоча в них селянсько-козацькі повстання

інтерпретувалися виключно як боротьба козацтва за свої привілеї.

Наприкінці липня 1637 р. повстанці на чолі з Бутом

вирушили із Запорожжя, маючи намір закріпитися на Лі-

вобережжі до підходу туди коронного війська. Першу зу-

пинку Бут зробив у містечку Крилов, звідки відправив до

Переяслава двохтисячний загін під проводом полковників

Биховця і Скидана. У відозві до козаків і міщан він за-

кликав об'єднуватися для боротьби проти шляхти. За до-

помогою переяславчан повстанці заарештували старшого

реєстру Саву Кононовича, військового писаря Федора

Онушкевича та кількох інших старшин. В універсалі Ко-

нєцпольського від 24 вересня зверталася увага всіх урядни-

ків і старост на необхідність недопущення поширення пов-

стання на нові райони, наголошувалося на переході до

Бута багатьох реєстрових козаків.

Коронний гетьман поспіхом стягував жовнірські загони

до Бара. Проте новий похід на Подніпров'я напередодні

зими не віщував війську нічого доброго. В той же час згід-

но з сеймовою конституцією восени 1637 р. частина жовні-

рів розійшлася по домівках, а угорські та німецькі найман-

ці,

роздратовані затримкою платні, заявили про своє рі-

шення служити лише до кінця вересня. Тож коронне вій-

сько збиралося близько трьох місяців.

Здобувши Черкаси, повстанці продовжували поширюва-

ти універсали та прокламації серед населення Подніпров'я.

Чернець домініканського ордену Шимон Окольський, що у чині вій-

ськового капелана супроводжував каральні експедиції на Україну в

1637—1638 рр., писав: «Голота, селяни, не занесені до списків і не-

покірні із реєстрових, використовуючи можливість, швидко утворювали

загони і розпочали нападати на шляхетські житла, міста і замки... під-

бурювали селян проти їхніх власних панів, зневажали уряди, заборо-

няючи підкорятися останнім, а тим селянам, які коли-небудь перебували

в козацтві, наказували знову вступати в його ряди, вимагаючи під за-

грозою, щоб їхні пани не перешкоджали їм у тому».

202