Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

свій вік, і освоювали багатопільну систему, закладаючи

тим самим основу для раціонального ведення сільського

господарства. Нововведення, хоча й дуже рідко, проникали

і в селянські господарства. Трипільна система в досліджу-

ваний період запроваджувалася головним чином за раху-

нок перелогів. На той час вона панувала, наприклад, на

Правобережжі, поширювалася і на Галичині. Але селяни

не завжди дотримувалися її. Інколи протягом кількох ро-

ків вони сіяли на власних ділянках одну й ту ж культуру,

а це призводило до виснаження землі та загибелі врожаю.

На Півдні України найбільші прибутки при відносно не-

значних затратах праці давала перелогова система. В Кар-

патах орної землі було обмаль, тому землеробство тут зво-

дилося, по суті, до городництва.

За доби пізнього феодалізму на Україні важливого зна-

чення набуло тваринництво, зокрема племінне конярство.

Зростала кількість кінних заводів. У 1786 р. лише в помі-

щицьких маєтках Глинського, Борзенського, Ніжинського,

Прилуцького повітів Чернігівського намісництва налічува-

лося 39 таких заводів. На Лівобережжі та Слобожанщині

розводили коней української, російської, англійської, ні-

мецької, угорської, датської, іспанської, арабської, неапо-

літанської, турецької, нормандської порід. Ще в першій

чверті XVIII ст. царський уряд намагався перетворити те-

риторію України, що входила до складу Російської імперії,

на спеціалізований район високоякісного вівчарства. За

ініціативою Петра І сюди направлялися іноземні спеціа-

лісти-шахмейстри, створювалися отари тонкорунних овець

сілезької та іспанської порід, засновувалися царські й ка-

зенні заводи. На Лівобережжі у 80-х роках XVIII ст. існу-

вало вже понад 200 великих овечих заводів. Царський

уряд заохочував також підготовку вітчизняних спеціаліс-

тів-вівчарів. З цією метою за кордон для навчання виря-

джалися росіяни та українці. Велике місце в сільському

господарстві України, особливо у північних районах, зай-

мало свинарство. Протягом півтора століття його кормова

база постійно збільшувалася (головним чином за рахунок

відходів від ґуральництва).

Зрушення в сільському господарстві свідчили про фор-

мування якісно нових відносин в економічній спільності

української народності, про невпинний розвиток у надрах

старої феодальної системи капіталістичного укладу. Іс-

тотні зміни відбулися в аграрних стосунках між землевлас-

никами, з одного боку, і селянами, міщанами та рядовими

козаками — з іншого. Під час Визвольної війни українсько-

го народу 1648—1654 рр. народні «низи» значно послабили,

263

розхитали на Україні, звільненій від польсько-шляхетсько-

го панування, феодально-кріпосницькі устої. Фактично не-

обмеженими стали переходи з одного стану до іншого, з

місця на місце. Була знищена велика земельна власність

польських магнатів, заможної шляхти й католицьких мо-

настирів, їхні землі де-юре й де-факто перейшли в розпо-

рядження новоствореної старшинської адміністрації на

чолі з гетьманом. Разом з тим збереглася земельна влас-

ність православних монастирів, старшин, української се-

редньої та дрібної шляхти. Незначна кількість маєтків за-

лишилася за польською шляхтою (насамперед за тими її

представниками, котрі внаслідок ряду причин взяли участь

у Визвольній війні й підтримали політику Богдана Хмель-

ницького, спрямовану на цілковите звільнення українських

земель від польсько-шляхетського гніту).

Протягом другої половини XVII—XVIII ст. дедалі активізувався

процес формування великої земельної власності в руках нової генерації

«панів» — козацької старшини, а також православного духовенства.

В 1743 р. 314 старшин вже закріпили за собою близько 20 тис. поспо-

литських (селянських) дворів. На Україні швидко зростали маєтності

російських вельмож — Г. Долгорукого, Г. Головкіна, П. Шафірова,

Б.

Шереметєва та інших, а також грузинських дворян і князів. За да-

ними «Генерального слідства про маєтності», в 1729—1730 рр. число

дворів селян і міщан, залежних від монастирів, досягало 11 тис. (понад

20%

загальної кількості). В 1786 р. в підданстві 60 монастирів на

Лівобережній Україні перебували 422 600 посполитих. Як і раніше,

феодальна земельна власність збільшувалася, з одного боку, за рахунок

освоєння цілини та пусток, а з іншого — шляхом купівлі або ж загарбан-

ня ділянок селян, рядових козаків, бідних міщан. Про розміри й темпи

купівлі й загарбання земель свідчать, зокрема, швидке спочатку зростан-

ня,

а потім зменшення кількості дворів посполитих у «вільних» військо-

вих містечках і селах. Так, за переписом 1666 р. було зареєстровано

24 604 таких дворів, у 1729—1730 рр.—27 969, у 1743 р.— 19 684. А на

початку 50-х років XVIII ст. у «вільних» військових маєтностях зберегли-

ся лише 1723 двори та 1852 бездвірних хати, решта ж була «спродана»

господарями або захоплена феодалами. В першій половині 80-х років

XVIII ст. «вільні» військові маєтності, які ще не встигли потрапити до

рук поміщиків, були оголошені феодальною власністю держави, а їхні

селяни й міщани переводилися на статус державних підданих. Така ж

сама доля спіткала й рангові маєтки. При цьому слід відзначити: з кінця

XVII ст. царський уряд дедалі активніше втручався в аграрні відносини

на Україні. Так, згідно з «Коломацькими статтями» 1687 р. Іван Мазепа

при обранні його гетьманом уже не мав юридичних підстав прибирати

до своїх рук маєтки, визначені царськими грамотами як державні.

Освоєння земель на Слобідській Україні розпочалося

ще в XVI ст., але масового характеру воно набуло під час

і особливо в перші десятиліття після Визвольної війни

1648—1654 рр. Наприкінці XVII ст. на Слобожанщині меш-

кало до 100 тис. українців і 20 тис. росіян, у той час як на

Лівобережжі — понад 1,5 млн чоловік. На Слобожанщині

264

також відбувався інтенсивний процес зростання феодальної

земельної власності. Наприкінці XVIII ст. половиною зе-

мельного фонду цього регіону володіли 250 поміщицьких

родин (Кондратьєви, Квітки, Донець-Захаржевські та ін.).

Збільшувалася й власність дрібних і середніх феодалів, на

частку яких припадало близько 1,5 млн десятин землі. До-

сить значних розмірів на Слобожанщині досягла монас-

тирська власність. На середину 80-х років XVIII ст. площа

земельних угідь, підлеглих монастирям, перевищувала

85 тис. десятин.

Докорінних змін (особливо після визволення Північного

Причорномор'я та Приазов'я від турецько-татарського па-

нування й приєднання Криму до Росії) зазнали феодальна

земельна власність і землеволодіння в південних районах

України. Якщо наприкінці XVII — у першій половині

XVIII ст. освоєння земель тут мало відносно довільний ха-

рактер і здійснювалося головним чином шляхом «займан-

щини», то вже з середини XVIII ст. розподіл земель відбу-

вався під пильним наглядом і керівництвом царського уря-

ду та місцевої адміністрації. В 1787 р. поміщики Катерино-

славського намісництва володіли 5730 тис. десятин землі

(41,5%

загальної площі земельного фонду намісництва),

а державні селяни — 4193 тис. десятин

(30,3%

загальної

площі). У Криму феодали в 1784 р. одержали 24,4 тис. де-

сятин, а в 1787 р. площа поміщицьких маєтностей тут дося-

гала вже 116,555 тис. десятин.

Здійснюючи в загальнодержавних масштабах політику,

спрямовану на підпорядкування духовної влади світській,

царський уряд у 1786—1788 рр. секуляризував монастир-

ські маєтки на Лівобережній, Слобідській і Південній Ук-

раїні. Більшість церковних угідь перейшла у власність дер-

жави та деяких світських феодалів.

Відновлення згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 р.

між Росією й Річчю Посполитою влади польської магнате-

рії на Правобережній Україні надовго загальмувало тут

формування національних господарників і розвиток еконо-

міки. Після укладення Прутського трактату 1711 р. поль-

ські магнати і шляхта посилили наступ на ще не зайняті

масиви українських земель. В першій половині XVIII ст. на

Правобережжі повсюдно утвердилася феодальна земельна

власність. На одного з великих землевласників перетвори-

лася «корона». Якщо в 1683 р. їй належало на Правобе-

режній Україні тільки 23 населених пункти зі 185 дворами,

то в 1765 р — уже відповідно 332 і 20 680.

Процес формування та розвитку земельної власності на

західноукраїнських землях, як і на Правобережжі, визна-

265

чався умовами іноземного поневолення (до 1772 р. Польщі,

потім Австрії). Після загарбання цих земель Габсбурзь-

кою монархією соціально-економічне становище їхнього

населення не зазнало істотних змін. Як і до цього, панува-

ла феодально-кріпосницька система з її відсталими вироб-

ничими відносинами. За даними першого австрійського пе-

репису 1773 р., у Галичині налічувалося 19 тис. шляхет-

ських родин, але до заможної верхівки належало лише

кілька десятків. Найбільшими магнатами тут залишалися

Потоцькі, Любомирські, Замойські, Яблоновські, Понятов-

ські, Дзедушинські та ін. Нижчий щабель в ієрархії зе-

мельних власників займала дрібнопомісна шляхта із не-

значними земельними угіддями. Проведені австрійським

урядом у 70—80-х роках XVIII ст. реформи (юридичне ви-

знання за селянами права переходу, обмеження сваволі

феодалів і вотчинних судів, певне зменшення ренти тощо)

не привело до зламу на західноукраїнських землях старих

аграрних відносин. Зміцнивши ж у регіоні свою владу і

придушивши антифеодальні виступи, австрійські урядовці

стали на шлях ліквідації тимчасових поступок селянству.

Зростання великої земельної власності та її перерозпо-

діл сприяли консолідації в соціальній структурі українсь-

кої народності класу феодалів.

Характер володіння землею селянами, міщанами й ря-

довими козаками, особливо на Лівобережжі, Слобожанщи-

ні,

Правобережжі, а в другій половині XVIII ст.— і на Пів-

денній Україні, значною мірою визначала займанщина

«явочним порядком» землі під посіви, влаштування млинів,

пасік тощо. У XVII ст. займанщина служила достатньою

підставою для користування зайнятою землею та на право

спадковості. А проте з подальшим наступом феодалів на

права посполитих і рядового козацтва займанщина втра-

тила своє первісне значення. Вже у другій половині

XVIII ст. державна влада не визнавала права селян, міщан

і козаків на землю, придбану в такий спосіб.

Існування на Україні особистого, сябринного та общин-

ного (громадського) землеволодіння зумовлювалося всім

попереднім соціально-економічним розвитком. Однак від

середини XVIII ст. у зв'язку з формуванням капіталістич-

ного укладу, передусім приватної власності на землю, зем-

леволодіння сябринних і общинних союзів поступово зане-

падає. Особиста форма власності козаків і селян на землю

ставала пануючою. Така тенденція особливо чітко просте-

жувалася на Лівобережжі та Слобожанщині.

Формування великої феодальної власності на землю

призводило до обезземелення безпосередніх виробників. На

266

1751 р. такі категорії козаків на Лівобережжі, як «мало-

грунтові» та «нищетні», чисельно в сотні разів перевищу-

вали «можно»- й «середньогрунтових». Двори заможних

селян і міщан, визначені в документах як «можногрунтові

та знатного промислу» і «середньогрунтові та середнього

промислу», становили менш ніж 1 % загальної кількості

дворів, а «малогрунтові та малого промислу» й «нищет-

ні»—

близько 99%. Причому число дворів «нищетних»

селян і міщан перевищувало кількість «малогрунтових та

малого промислу» більш ніж у 12 разів. На Галичині число

обезземелених у першій половині XVIII ст. перевищувало

41 % загальної кількості селян проти 25,9 % у другій по-

ловині XVII ст. Втрачаючи землю, посполиті змушені були

шукати побічних заробітків.

Зміни в земельній власності зумовлювали й відповідні

зрушення в структурі феодальної ренти. На Лівобережній

Україні в другій половині XVII ст. вона ще не була суворо

фіксованою, проте вже на початку XVIII ст. у ряді стар-

шинських і монастирських маєтків запроваджувалася регу-

лярна дводенна панщина. В 40-х роках її розмір досягав

двох — трьох днів на тиждень. В окремих маєтностях під

час польових робіт мала місце й щоденна панщина, дедалі

частіше поєднувана з натуральними і грошовими оброками.

В деяких маєтках проживали посполиті, які, за терміноло-

гією тогочасних джерел, «сиділи на чинші», тобто за кори-

стування землею сплачували певну суму грошей або відда-

вали панові якусь частку своєї продукції.

В другій половині XVIII ст. панщина в окремих катего-

ріях маєтків досягала вже п'яти і більше днів на тиждень.

Поряд з посиленням відробіткової ренти відбувався процес

заміни натуральних оброків грошовими. Значного поши-

рення цей процес набув у північних районах Лівобережжя.

Рядові козаки нерідко потрапляли тут у залежність від

феодала і нарівні з його посполитими виконували повин-

ності. У згаданий період панщина на Правобережжі та

Слобожанщині становила чотири — п'ять днів на тиждень

проти одного —двох, рідше — трьох днів у другій полови-

ні XVII — першій половині XVIII ст. Велика відробіткова

рента співіснувала тут із великими грошовими оброками.

В Прикарпатті наприкінці XVII — у першій половині

XVIII ст. посполиті працювали на пана пересічно два —

чотири дні щотижня (залежно від розмірів земельного на-

ділу та кількості робочої худоби), причому в більшості

випадків переважала дводенна відробіткова рента. Протя-

гом другої половини XVIII ст. вона досягла вже чоти-

рьох— п'яти днів. Крім того, селян і міщан нерідко приму-

267