Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

17 серпня до Варшави на сейм прибули посли Хмель-

ницького, які домагалися відновлення козацьких прав за

Зборівським миром. На таємних нарадах король з сенато-

рами вирішили не вступати з ними в переговори, а висла-

ти до Чигирина своїх комісарів. Це посольство не мало

успіху — Хмельницький відмовився пристати на умови

шляхти.

10 листопада в Чигирині старшинська рада ухвалила

направити до Москви козацьких дипломатів, які мали б

добиватися приєднання України до Росії. Через два дні

разом із царським посланцем Андрієм Ардаб'євим до Моск-

ви виїхали посли Війська Запорозького на чолі з генераль-

ним суддею Самійлом Зарудним. На прийомі 17 грудня він

так заявив думним дякам і ближнім боярам: «И для того

гетман Богдан Хмельнитцкой и все Войско Запорожское

послали их, посланников своих, бити челом, чтоб царское

величество над ними умилосердился, велел принять под

свою государеву високую руку и держал их от неприяте-

лей во оборони. И велел би их, посланников, отпустить к

гетману вскоре, чтоб им, приехав в войско, государскую

милость об-ьявить и их тем утешить».

Про це знову йшлося 6 січня 1653 р. в Чигирині, куди

зібралися «на думу» полковники і сотники «з усіх городів».

Було також вирішено: незважаючи на втрати, понесені від

морової пошесті, а також на ненадійність союзників-татар,

готуватися до воєнних дій на випадок агресії шляхти.

Тоді Хмельницький звертає увагу на Швецію. Як тонкий політик, він

хотів скористатися з того, що Швеція здавна перебувала з Польщею

у ворожих відносинах. Ще у лютому 1649 р. український гетьман не-

двозначно натякав шляхетським комісарам, що сподівається порозумі-

тися з далеким північним сусідом: «Грозите мені шведами— і ці мої

будуть». Прагнучи втримати добрі стосунки з усіма сусідами, Хмель-

ницький обмінюється посольствами з Юрієм Ракоці, дякує його за

прихильність. Успішною була місія і до Туреччини. У відповідь до

Чигирина прибув турецький посол Магмет-ага з грамотою і багатими

дарунками для Хмельницького. Гетьман їх прийняв, але згодитися на

пропозицію султана перейти у підданство відмовився. Це було не ви-

падково. Саме тоді козацькі посли були в Москві, де ставили питання

про підданство Росії.

Протягом серпня — вересня у цьому напрямі йшла ак-

тивна дипломатична підготовка. Нарешті 4 жовтня Олек-^/

_ сій Михайлович прийняв козацьких послів на чолі з Лаврі^"""

ном Капустою. Тх було повідомлено, що. Земський собор

1 жовтня ухвалив рішення про приєднання України до Ро-

* сії. Для здійснення цієї місії цар відряджав спеціальне по-

сольство на чолі з ближнім боярином Василем Бутур-

ліним.

гзз

На початку грудня,_зважаючи на зраду хана, котрий за

спиною козаків потайно вів під Жванцем переговори з по-

ляками про перемир'я, Хмельницький погоджується на

припинення бойових дій на умовах Зборівського договору.

похідного табору під Гусятином він повідомляє російсь-

ких послів про перемир'я та про свій спішний виїзд «пря-

мо до Переяславля».

Переяславська рада. «Березневі статті»

>в

8 січня 1654 р.

за наказом Богдана Хмельницького до Переяслава з'їхала- '

ся козацька старшина з усіх полків. Зранку гетьман зібрав

їх,

і вони повністю підтримали рішення «под государеву

високую руку

ПОКЛОНИТИСЯ».

Після цього на площі біля

храму була скликана генеральна рада, на яку зійшлося

«великое множество всяких чинов людей».

Вийшовши на середину площі,. Хмельницький виголосив

промову, в якій вказав на ті наслідки, які могли б чекати

Україну за умови підпадання її під владу Туреччини, Кри-

му чи Польщі, зазначив, що єдино правильним рішенням

.буде приєднання України до Росії, про що її царя Олек-

сія Михайловича «мн уже шесть лет безпристанньїми мо-

лений нашими себе просим». Присутні на площі схвально

зустріли цю пропозицію: «А народ по нем вси одиногласно

возопили: Боже, утверди, Боже, укрепи, чтоб есми во веки

вси єдино били».

відкривалася нова сторінка в історії України.

До Москви було вислане посольство на чолі з Самій-

лом Зарудним, що мало добиватися підтвердження прав і

привілеїв українського народу. Посли передали цареві лис-

ти Хмельницького. Задовольняючи прохання, висловлене

в одному з них, Олексій Михайлович повідомив Донське

Військо, що «учинился в подданстве под нашего царского

величества рукою гетман Богдан Хмельницкий и все Вой-

ско Запорожское и вся Малая Русь со всеми городами и

землями». Крім того, на прохання української старшини

цар наказував донцям: якщо татари допомагатимуть за-

порозьким козакам проти Польщі та Литви, «и ви б на

крьімские улуси степью и Черньїм морем не посилали и

задоров с ними ни в чем не чинили».

Успіхи дипломатичних зв'язків Хмельницького з Моск-

вою викликали, звісно, негативну реакцію в польському та-

борі. Зокрема, король Ян Казимир і литовський гетьман

Януш Радзивілл узялися розповсюджувати серед україн-

ського населення універсали із закликом відмовитися від

присяги російському цареві «і хоч цілими полками, хоч

одинцем переходити чи то до коронного війська, чи до Ве-

234

ликого князівства Литовського». Робилися такі спроби і

щодо козацької старшини: так, великий коронний гетьман

Станіслав Потоцький намагався привернути на свій бік

вінницького полковника Івана Богуна обіцянками різних

привілеїв. Про все це було добре відомо у Москві.

21 березня 1654 р. Олексій Михайлович і Боярська дума

затвердили «Статті Богдана Хмельницького» (так звані

«Березневі статті»), які визначали становище України у

складі Російської держави. Ними, зокрема, передбачався-

порядок правління в населених пунктах, витрачання кош-

тів на утримання козацького війська, оплату старшини.

Спеціальною статтею Війську Запорозькому дозволялися

дипломатичні зносини з іноземними державами, але під

контролем Москви: «послов о добрьіх приходили и с чем

отпущеньї будут, о том писать к царскому величеству под-

линно и вскоре. А которьіе посльї присланьї от кого будут

царскому величеству с противньїм делом, и тех послов и

посланников задерживать в Войске и писать об них о ука-

зе к царскому величеству вскоре ж, и без указу царского

величества назад их не отпускать. А с турским салтаном

и с польским королем без указу царского не ссьілатца».

Відправляючи з Москви посольство Самійла Зарудного,

цар вручив для передачі Богдану Хмельницькому «жало-

ванную» грамоту про збереження прав і вольностей

Війська Запорозького, а також нову військову печатку.

В окремій грамоті «староству Чигиринському со всеми при-

надлежностями велели бьіти Войска Запорожского при гет-

манской булаве, по прежним правами и привилеям непору-

шимо». Дещо пізніше Олексій Михайлович надіслав ще

одну грамоту, в якій запевнив, що «от нас, великого госу-

даря, опричь нашей государской милости и волностей их

(українців.— В. С.) тяготи им никакие ни в чем отнюдь не

будет, и они б в том на нашу государскую милость бьіли

надежньї безо всякого сумнения».

Однак ці запевнення не відповідали планам царського

самодержавства, бо вже в самих_«Березневих

статтях»

міс-

тилися значні обмеження економічних і особливо політич-

~них^

прав гетьманського уряду. В наступні роки Москва,

пішла по шляху дальших утисків усього українського на-

роду, накладення на нього ярма кріпацтва.

Треба зазначити, що під актом Переяславської ради

Хмельницький і козацька старшина розуміли насамперед

рівноправний воєнний союз, тим більше що Україна на цей

час уже була визнана європейськими державами як суб'єкт

міжнародних відносин. З цього приводу, наприклад, можна

навести слова шведського короля Карла X 1656 р.: «Ми

2Щ

знали, що між великим князем московським і народом за-

порозьким зайшов певний договір, але такий, що полишив

свободу народові цілою й непорушною». У 1657 р. послів

Хмельницького в Австрії вітали «як вельможних і славних

радників, що представляють славну і войовничу респуб-

ліку».

На жаль, у Москві все це розуміли по-іншому. І коли

це особливо яскраво проявилося восени 1656 р. під час під-

писання Віденського миру, то козацькі полковники були «в

великом сомнении, какими то мерами над ними учинилось».

Визвольна війна 1648—1654 рр.— одна з найяскравіших

сторінок в історії українського народу. Це був переломний

етап у його

житті,

який круто змінив його долю, етап

справжнього злету суспільної енергії та творчих сил, що

проявилося не тільки в небачених до того часу бойових

успіхах, айв економічному піднесенні, завдяки чому мож-

на було вести тривалу й виснажливу війну з таким могут-

нім супротивником, як Річ Посполита. Тоді ж була створе-

на військово-адміністративна система, яка підтверджувала

свою

життєздатність

ще протягом більш як століття.

Рекомендована література

Голобуцкий В. Дипломатическая история Освободительной войньї

украинского народа 1648—1654 гг. К., 1962.

Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. К-, 1990.

Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. К., 1990.

Документи Богдана Хмельницького. К., 1961.

Документи об Освободительной войне украинского народа 1648—•

1654.

К., 1965.

Костомаров Н. И. Малороссийский гетман Зиновий-Богдан Хмель-

ницкий // Исторические произведения. Автобиография К.., 1989.

Критіякевт І. П. Богдан Хмельницький. Львів, 1990.

ЛЕКЦІЯ

із

СПІЛЬНА БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОГО І

РОСІЙСЬКОГО НАРОДІВ ПРОТИ

ЗОВНІШНІХ ВОРОГІВ

(друга половина XVII—XVIII ст.)

Війна проти шляхетської Польщі 1654—1667 рр.

Відсіч турецьким і татарським нападникам. Чигиринські

походи турецько-татарських військ 1677—1678 рр. ф По-

чаток боротьби за визволення Північного Причорномор'я

та Приазов'я. Кримські 1687, 1689 рр. та Азово-Дніпров-

ські 1695—1696 рр. походи російсько-українських військ

Події Північної війни 1700—1721 рр. на Україні

Україна в російсько-турецьких війнах XVIII ст.

Війна проти шляхетської Польщі 1654—1667 рр. Вход-

ження України до складу Росії не відповідало інтересам

сусідніх країн, зокрема шляхетської Польщі, султанської

Туреччини, Кримського ханства і Швеції. Королівський

уряд шляхетської Польщі не бажав змиритись із втратою

українських земель і не визнавав рішення Переяславської

ради 1654 р. З метою відірвати Україну від Росії він на-

правив посольство до Москви із завданням — зірвати рі-

шення Переяславської ради. 23 лютого 1654 р. король звер-

нувся до українського народу із закликом повернутися у

підданство Речі Посполитої. Однак ці дії залишилися без-

результатними. Султанська Туреччина і Кримське ханство,

зі свого боку, розуміючи, що приєднання України до Росії

відкривало більш широкі можливості для зміцнення пів-

денного порубіжжя Російської держави, тобто створення

суттєвої перепони для спустошливих турецько-татарських

нападів на українські й російські землі, також прагнули

зірвати рішення Переяславської ради. З цією метою сул-

тан направляв кілька посольств до Б. Хмельницького, од-

нак вони також не дали результатів. Зміцнення Російської

держави і можливість наближення її кордонів до Балтій-

ського узбережжя непокоїли і Швецію.

В такій міжнародній обстановці перебували українсь-

кий і російський народи. Невдовзі розпочалася війна проти

Речі Посполитої.

У березні 1654 р. польсько-шляхетське військо вторгло-

ся на територію Брацлавщини, Поділля і Волині. Україн-

ський народ піднявся на боротьбу проти загарбників. Ге-

роїчний опір ворожому нашестю чинили жителі багатьох

237

міст і сіл. Особливо мужньо захищалося населення Неми-

рова, Ягубця та інших містечок. Ослаблені діями козаць-

ких загонів та мужнім опором місцевого населення, поль-

сько-шляхетські війська змушені були відступити від Брац-

лава та Умані.

На захист України виступила Росія. Царський уряд

прийняв рішення про початок війни проти Речі Посполитої.

Головні воєнні дії проти польсько-литовського шляхетсь-

кого війська велися на території Білорусії та Смоленщини.

Російське військо боярина В. Шереметєва із Новгорода і

Пскова йшло на Невель — Полоцьк — Вітебськ; головні си-

ли під командуванням Я. Черкаського і царя Олексія Ми-

хайловича виступили із Москви на Дорогобуж — Смо-

ленськ — Оршу; військо А. Трубецького — із Брянська на

Рославль — Мстиславль. На допомогу їм Б. Хмельницький

направив 20 тис. козаків Ніжинського, Чернігівського і

Стародубського полків під командуванням ніжинського

полковника І. Золотаренка.

Населення Білорусії також включилось в боротьбу про-

ти польсько-шляхетських поневолювачів, радо зустрічало

російських воїнів та українських козаків, допомагало їм у

визволенні ряду міст.

Протягом червня — серпня шляхетські війська залиши-

ли Полоцьк, Мстиславль, Друю, Оршу. Переслідуючи ли-

товського гетьмана Я. Радзивілла, російські війська одер-

жали важливу перемогу в битві на р. Шкловці. Після три-

валої облоги російські війська та українські козаки звіль-

нили Смоленськ (вересень). До кінця 1654 р. вся Смолен-

щина і значна частина Білорусії були звільнені від загарб-

ників.

Водночас головні сили козацької армії на чолі з

Б.

Хмельницьким діяли проти польсько-шляхетських військ

на Волині. До складу цієї армії входило кілька російських

полків. Авангардні загони під командуванням козацького

полковника Я. Пархоменка та капітана І. Бабкіна розгро-

мили шляхетський військовий табір між Острогом і Ме-

жиріччям. Загін під командуванням капітана Количева

звільнив Рівне, Колки і ряд інших населених пунктів. На

середину вересня українські й російські війська поверну-

лися на Подніпров'я.

Восени 1654 р. Річ Посполита активізувала воєнні дії

на Україні. Сподіваючись на обіцяну кримським ханом

військову допомогу, польське командування направило

свої війська на Поділля. Авангардна частина цього війсь-

ка на чолі з коронним обозним С. Чарнецьким на своєму

шляху руйнувала міста і села, знищувала місцеве насе-

238

лення. Захопивши Бар, Шаргород та інші міста, вороже

військо підійшло до невеликого сотенного містечка Буші

(Брацлавський полк). Населення містечка, у тому числі

жінки і діти, відчайдушно захищалося. Коли загарбники

вдерлись до міської фортеці, дружина сотника Олена За-

висна висадила у повітря пороховий погріб. Від вибуху за-

гинуло чимало ворогів, загинула й сама Олена. Однак си-

ли були нерівні. Під ворожим натиском полягло майже все

населення містечка.

10 січня 1655 р. польсько-шляхетське військо й загони

кримських татар взяли в облогу Умань. Оборону міста три-

мали козацький полк на чолі з І. Богуном та місцеві жи-

телі. Щоб зробити фортечні вали неприступними для во-

рога, І. Богун наказав облити їх водою, яка в тріскучі

морози перетворила їх на льодові гори. Так і не зумівши

подолати опору мужніх захисників, ворожі війська зняли

облогу і відступили.

Незабаром проти польсько-шляхетських загарбників

із-під Білої Церкви виступило 70-тисячне військо — коза-

ки на чолі з Б. Хмельницьким та російські ратні люди під

командуванням В. Шереметєва. В авангарді рухався Пол-

тавський полк на чолі з М. Пушкарем. Польсько-шляхет-

ське військо, підкріплене загонами кримських татар, ото-

чило полк Пушкаря, який зайняв оборону в невеликій фор-

теці Охматів. Неподалік, у долині р. Багви, зустрілися го-

ловні сили воюючих сторін.

Українські козаки та російські ратні люди спішно розбили табір.

19 січня 1655 р. почалася жорстока битва, яка точилася три дні і три

ночі на сильному морозі. Польсько-шляхетські війска зазнали значних

втрат. Як зазначав літописець, «трупом жолнирским козаки отабори-

лись». А коли шляхетським драгунам вдалося ввірватися в табір, то

козаки і ратні люди, за свідченням того ж літописця, їх «не так стріл-

бою,

як оглоблями з саней били і многих побили, з котормх мало хто

увойшол». Місце цієї битви згодом дістало назву Дрижиполя.

У вирішальний момент І. Богун з козаками, підійшовши з Умані,

вдарив у тил ворога. Польсько-шляхетські війська спішно залишили поле

битви. Татарські загони пустилися грабувати українські села. 22 січня

весь табір, не порушуючи зімкнутості рядів, наблизився до Охматова.

Після впертої битви полк М. Пушкаря був звільнений із облоги. Поль-

сько-шляхетські війська відійшли за Буг.

Війна проти шляхетської Польщі продовжувалась. На

допомогу Б. Хмельницькому в червні 1655 р. із Севська до

Києва прибула російська армія під командуванням В. Бу-

турліна та Г. Ромодановського. 1 липня разом із козаць-

кими полками на чолі з Б. Хмельницьким об'єднані сили

виступили в похід на західноукраїнські землі. Планува-

239

лось із боку Поділля завдати удару польсько-шляхетській

армії, що зосереджувалась під Львовом.

На шляху просування російського й козацького війська

від Білої Церкви до Бара і Кам'янця-Подільського ворожі

залоги здавалися без бою. На Поділлі піднімалися народні

повстання, селянські загони брали участь у воєнних діях

проти польсько-шляхетських поневолювачів.

Водночас, у липні 1655 р., з метою затримати татарські

війська, які готувалися виступити на допомогу польському

королеві, запорозькі й донські козаки на чолі з П. Чесно-

чихіним і С. Вергуном здійснили морський похід на Крим-

ське ханство. Козаки змушували хана тримати в Криму

значну частину військ для оборони.

Не одержавши допомоги від кримських татар, польсь-

ко-шляхетська армія виявилась неспроможною зупинити

просування російських й козацьких полків, які протягом

липня — серпня зайняли Меджибіж, Скалу, Борщів, Ягель-

ницю. Оволодіваючи королівськими й шляхетськими фор-

тецями, російські й козацькі війська наближалися до Льво-

ва. 19 вересня 1655 р. поблизу Городка відбулася битва,

в якій проявилась чітка взаємодія російських і козацьких

полків. Польсько-шляхетські війська зазнали поразки. По-

тім головні сили російських і козацьких полків взяли в об-

логу Львів, а частина їх вирушила в напрямі Любліна,

щоб розгромити розрізнені шляхетські загони.

Таким чином, в результаті спільного походу російських

й козацьких полків західноукраїнські землі були звільнені

від польсько-шляхетського панування до західних кордонів

Галичини і Холмщини.

Протягом 1655 р. відбувалися успішні воєнні дії росій-

ського війська й козацьких полків проти польсько-лигов-

ських шляхетських сил і на території Білорусії. На північ-

но-західному напрямі російські й козацькі полки зайня-

ли Вільно — столицю Великого князівства Литовського,

Ковно і Гродно. На півдні Білорусії російські війська і ко-

зацькі полки оволоділи містами Туров, Пінськ та рядом

фортець. Російське військо М. Урусова під Брестом розгро-

мило полки литовського гетьмана К. Сапіги.

Однак закріпити перемогу не вдалось. Восени 1655 р.

кримські татари напали на Поділля, що в свою чергу

ускладнило позиції російських та козацьких полків під

Львовом і змусило їх відійти на Подніпров'я. З другого

боку загрожувала Швеція. Скориставшись ослабленням

Речі Посполитої і прагнучи не допустити виходу Росії до

Балтійського моря, в липні 1655 р. шведські війська захо-

пили значну частину території Польщі та північно-західні

240

райони Литви, не зайняті російськими військами. Швеція

претендувала на всю Литву і Білорусію, а також на захід-

ноукраїнські землі, звільнені російськими й козацькими

полками.

В такій міжнародній обстановці Росія припинила воєнні

дії проти шляхетської Польщі (квітень 1656 р.), розірвала

дипломатичні відносини зі Швецією (травень 1656 р.) і ого-

лосила їй війну. Тим часом мирні переговори з Поль-

щею затяглись до осені. Лише 24 жовтня 1656 р. між

Росією і Польщею була підписана Віденська угода про пе-

ремир'я.

Воєнні дії шляхетської Польщі проти Російської держа-

ви відновились після підписання гетьманом Іваном Вигов-

ським Гадяцького договору (вересень 1658 р.), згідно з

яким Україна віддавалась під владу Речі Посполитої,

а магнати і шляхта одержали право повернутися в свої

колишні маєтки на Україні. Водночас обумовлювався ряд

привілеїв козацькій старшині та православній церкві. Са-

мому ж Виговському було обіцяно посаду київського воє-

води, а також Барське і Любомирське староства.

Загони польських шляхтичів і кримських татар при-

йшли на допомогу І. Виговському, який виступив на при-

душення народного руху, що піднявся проти гетьмана і

Гадяцького договору. Ворожі сили дійшли до Лохвиці, од-

нак, зазнавши поразки у боях з російським військом під

командуванням Г. Ромодановського, відійшли до Чигирина.

Польща готувалася до війни проти Російської держа-

ви,

маючи на меті захопити Україну. Щоб попередити

вторгнення ворожих сил, командування російських та ко-

зацьких військ прийняло рішення (червень 1660 р.) про

розв'язання воєнних дій проти польсько-шляхетських військ

на Волині та в Галичині. В серпні того ж року лівобереж-

ні козацькі полки та російські війська під командуванням

В.

Шереметєва і наказного гетьмана переяславського пол-

ковника Т. Цицюри виступили із Києва.

Водночас польсько-шляхетське військо переправилось

через Західний Буг і вирушило на Волинь. Зустріч відбу-

лася у вересні 1660 р. під Любаром. Близько півтора міся-

ці продовжувались жорстокі бої. Під натиском більш чи-

сельного польсько-шляхетського війська, на підмогу якому

прибули кримські татари, російські й козацькі полки поча-

ли відступати до Слободищ, що в 25 верстах від Чуднова.

їм на допомогу поспішав гетьман Ю. Хмельницький із пол-

ками. Однак, прибувши на місце боїв, останній погодився

на мирні переговори з польсько-шляхетськими правителя-

ми і 17 жовтня 1660 р. підписав Слободищенський трактат,

241

яким передбачалися відрив України від Росії і відновлен-

ня панування шляхетської Польщі на українських землях.

Ю.

Хмельницький наказав Т. Цицюрі припинити воєнні дії.

Полки В. Шереметєва, оточені ворожими силами, капіту-

лювали. Значна частина російських воїнів та українських

козаків потрапила в татарську неволю.

Шляхетській Польщі вдалось відірвати від Росії Пра-

вобережну Україну (без Києва). Війна за Лівобережну Ук-

раїну продовжувалась.

У листопаді 1663 р. польсько-шляхетські війська під

командуванням польського короля Яна II Казимира висту-

пили в похід на Лівобережну Україну. Південна колона,

очолювана Я. Собеським, пройшла через Бар, де до неї

приєдналося 40 тис. татарського війська. Переправившись

на лівий берег Дніпра в районі Ржищева і Стайок, праве

крило польсько-шляхетської армії на чолі з Я. Собеським

просувалось на південь вздовж Дніпра, зруйнувало Кре-

менчук і пішло вглиб Полтавщини вздовж рік Сули (на

Прилуки), Ворскли (на Гадяч) і Псла (на Ромни).

Ліве крило польсько-шляхетської армії під командуван-

ням короля Яна II Казимира від Ржищева вирушило в на-

прямі Воронкова, Борисполя, Гоголева, Остра. Незва-

жаючи на героїчний опір населення північного Лівобереж-

жя,

ворожі війська захопили ряд містечок і сіл цього краю.

З особливою мужністю захищались жителі с. Салтикової

Дівиці. Після впертої битви загарбники частину жителів

знищили, а решту віддали в рабство татарам. Відчайдуш-

ний опір зустріли загарбники від захисників Мени, Сос-

ниці, Нових Млинів, Коропа, Кролевця та ін. Ціною кро-

вопролитних боїв їм вдалося захопити ці міста.

Польсько-шляхетські війська уникали тривалої облоги

великих міст, де спільно з козацькими полками стояли ро-

сійські гарнізони. Витримавши тяжкі бої, не покорились

ворогові Ніжин, Батурин, Глухів. У лютому 1664 р. російсь-

кі й козацькі війська за участю місцевого населення нанес-

ли нищівний удар під Новгород-Сіверським. Король з го-

ловними силами почав відступати через Стародуб у Біло-

русію.

Похід Яна II Казимира завершився повною поразкою

польсько-шляхетського війська. За допомогою російських

ратних людей український народ зумів відстояти завою-

вання Визвольної війни 1648—1654 рр.

Російсько-польська війна продовжувалась ще кілька ро-

ків.

Однак обидві сторони проявляли зацікавленість в при-

пиненні воєнних дій і шукали шляхи до примирення. В ре-

зультаті тривалих переговорів між Росією і Польщею

242