Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

на Слобожанщину. І там вона наштовхнулась на всенарод-

ний опір. Жодне місто не здавалося без бою, за кожне во-

рог платився життям сотень своїх воїнів. Загарбники від-

повідали жорстоким терором, палили міста і села. Опусто-

шені і спалені були Колонтаїв, Коломак, Хухри, Лутище,

Каплунівка, Красний Кут, Городня, Мерефа та інші насе-

лені пункти.

Вторгнення на Слобідську Україну не справдило споді-

вань Карла XII вийти на територію Росії з боку Харкова.

Несучи великі втрати, шведська армія залишила Слобо-

жанщину і перейшла на Лівобережжя в межиріччя Ворск-

ли і Псла, зосередившись навколо головної квартири, роз-

ташованої у Великих Будищах. Залишилась нездійсненною

надія Карла XII на допомогу військ генерала Крассау та

Лещинського, просуванню яких по території Правобереж-

ної України перешкоджали дії союзних російських, поль-

ських і литовських полків.

Російські Бійська, переслідуючи відступаючого із Сло-

божанщини противника, продовжували його стратегічне

оточення. Водночас активно діяли українські козацькі пол-

ки.

Військо І. Скоропадського дислокувалось в районі

р.

Псьол. Д. Апостол із своїми полками займав Голтву.

Сотні охотницького полку І. Галагана стояли на правому

березі Дніпра. Гадяцький, Полтавський і Переяславський

полки несли сторожову службу на півдні, перетинаючи

шлях можливому вторгненню ханських загонів із Криму,

Проте Карл XII все ще мріяв про перемогу. На пропо-

зицію царського уряду укласти мир на умовах повернення

Швеції втрачених земель (крім Іжорської) Карл XII від-

повів,

що погодиться на мир лише в Москві, одержавши з

росіян велику контрибуцію.

Російська й шведська армії готувались до генеральної

битви.

У складних умовах Північної війни царський уряд прагнув вико-

ристати військові сили козаків Запорозької Січі для боротьби проти

шведських загарбників і можливого наступу з боку Туреччини і Крим-

ського ханства. Після переходу І. Мазепи на бік Карла XII Петро І

ЗО жовтня 1708 р. надіслав на Січ грамоту, в якій пояснював станови-

ще,

що склалося, і запрошував січову старшину в Глухів на раду для

обрання нового гетьмана. Оскільки представники Запорожжя до Глухо-

ва не з'явилися, в кінці листопада на Січ прибули посланці Петра І

та І. Скоропадського з новою грамотою і річним жалуванням козацько-

му війску.

Шведський король і Мазепа також прагнули використати запорожців

у своїх інтересах і докладали зусилля для того, щоб привернути їх

на свій бік. Старшинська верхівка, очолювана прибічником І. Мазепи

кошовим К. Гордієнком, зуміла залучити лише невелику частину за-

можного козацтва. Більшість же рядових козаків залишались на по*

253

зиції необхідності боротьби проти шведських загарбників. 1 березня

1709 р. К. Гордієнко виступив із Січі до Переволочної із тисячним

загоном козаків ніби для з'єднання з російськими військами. Однак

із того часу спільно із шведськими загонами він діяв проти козацьких

гарнізонів в Царичанці, Кобеляках, Маячці тощо. 27 березня у Великих

Будищах він склав присягу на вірність Карлу XII.

Царський уряд вважав необхідним ізолювати Січ від ворожого

впливу. Протягом тривалого часу царський уряд вичікував нагоди, щоб

позбутися Запорозької Січі як постійного вогнища антифеодальної

боротьби.

Все це й послужило приводом для ліквідації Січі. У квітні царські

війська зайняли Келеберду, Переволочну, фортеці Старий і Новий Кодак.

7 травня царські полки вступили до фортеці Кам'яний Затон, а 14 трав-

ня—

в Запорозьку Січ. Укріплення і будівлі Січі були зруйновані, арти-

лерія,

бойове спорядження та військовий скарб вивезені. Частина за-

порожців втекла і заснувала Нову С4ч спочатку на р. Кам'янці, а потім

в Олешках (на території, підвладній в той час Кримському ханству).

Тим часом шведи стягували свої війська в район Пол-

тави. Крім найближчої мети — забезпечити армію продо-

вольством, фуражем та зручними квартирами, Карл XII

пов'язував з оволодінням Полтавою здійснення своїх по-

дальших загарбницьких планів. Захопивши місто, він роз-

раховував оволодіти басейном р. Ворскли, зручною пере-

правою через Дніпро в районі Переволочної, забезпечити

безперешкодні зносини з Кримом і Туреччиною, одержати

від них допомогу і поповнити свою армію військами гене-

рала Крассау і Лещинського з вельми необхідною арти-

лерією і боєприпасами. До того ж Полтава прикривала

стратегічно важливий Муравський шлях, що пролягав від

центра Росії до Перекопу.

Початок бойових дій під Полтавою відноситься до

1 квітня 1709 р. Проявляючи надзвичайний героїзм, гарні-

зон Полтави зумів відбити численні атаки шведського вій-

ська, яке прагнуло будь-що захопити місто. Протягом

87 днів тривала облога Полтави. Однак усі спроби Кар-

ла XII оволодіти містом виявилися безрезультатними, а

втрати його армії становили 6 тис. чоловік. Загинула і час-

тина гарнізону Полтави — понад 1600 чоловік.

Наближався день генеральної битви, напередодні якої

головні сили російської армії налічували 42 тис. регуляр-

ного війська, а шведська армія складалася майже із

ЗО тис. чоловік. Надаючи великого значення місцевості для

майбутньої битви, Петро І обрав найбільш зручні позиції

поблизу с. Яківці, п'ятьма верстами північніше Полтави.

При цьому враховувався досвід попередніх битв зі шведа-

ми,

які в умовах пересіченої місцевості втрачали свої пере-

ваги у діях лінійним бойовим порядком. Майбутнє поле

битви обмежувалося з півдня і заходу Яковецьким і Буди-

254

щанським лісами, між якими залишався невеликий промі-

жок — єдино можливий шлях просування шведської армії.

З півночі поле обмежувалося глибокими ярами, а зі сходу

р.

Ворсклою.

До 25 червня російські війська спорудили табір, тил

якого прикривав крутий берег Ворскли. Між Яковецьким

і Будищанським лісами влаштували систему редутів, яка

значно зміцнювала передові позиції російської армії.

Полтавська битва розпочалась на світанку 27 червня наступом

шведської армії. Вже на лінії редутів під перехресним вогнем вона

розділилася на дві частини. Правофлангові колони змушені були під

натиском російської кавалерії відступити до Яковецького лісу. Лівим

флангом шведські війська наблизились до російського табору і потра-

пили під раптовий вогонь усієї російської артилерії. Рятуючись від кар-

течі, вони спішно відступили до Будищанського лісу.

О дев'ятій годині ранку шведська армія, відновивши свій бойовий

порядок, знову виступила на поле битви. З протилежного боку від та-

бору назустріч їй рушила в бойовому порядку російська армія. Зав'яза-

лася жорстока битва, яка невдовзі перетворилась на рукопашну. Першою

не витримала натиску і почала відступати кіннота шведського правого

флангу, за нею похитнулася і піхота у центрі. А далі під посиленим

натиском російських військ нещодавно грізна шведська армія перетво-

рилась у безладну масу і почала відступати. На 11 годину битва за-

вершилася повною перемогою російської армії. Втрати шведських

загарбників були величезними: 9234 чоловік убитими, 2874 пораненими.

Російські війська втратили 1345 чоловік убитими, 3290 було поранено.

Залишки шведської армії з Карлом XII і Мазепою втекли до Пере-

волочної. Кілька знайдених човнів були використані лише для переправи

через Дніпро Карла XII з кількома генералами і тисячним загоном,

а також Мазепи зі старшиною і кількома сотнями козаків. Решту швед-

ської армії — понад 16 тис. чоловік — наздогнали і полонили російські

війська під командуванням О. Меншикова.

Полтавська битва стала поворотним етапом і визначила

переможне завершення всієї Північної війни. Росія здобу-

ла вихід до Балтійського моря і зміцнила своє міжнародне

політичне становище як великої європейської держави. Ук-

раїнський народ, який взяв героїчну участь у війні, уник

загрози польсько-шляхетського поневолення.

Україна в російсько-турецьких війнах XVIII ст. Важли-

вим напрямом зовнішньої політики Росії, що відповідав

корінним інтересам України, була боротьба за вихід до

Чорного і Азовського морів. Султанська Туреччина, щоб

перешкодити зміцненню Російської держави, підтримувала

Швецію і навіть спробувала змінити весь хід Північної вій-

ни своїм збройним втручанням.

Перебуваючи кілька років у Бендерах, Карл XII під-

бурював турецький уряд до війни проти Росії. На таких же

позиціях залишались І. Мазепа та його прибічники. Після

255

смерті І. Мазепи (22 вересня 1709 р.) старшинська група

в Бендерах обрала гетьманом колишнього генерального пи-

саря П. Орлика, який підписав Бендерські

статті,

де про-

голошувався протекторат Швеції над Україною і союз Ук-

раїни з Кримським ханством. Загострення відносин з Ро-

сією відповідало інтересам Порти, яка все ще не відмовля-

лася від планів загарбання українських земель.

5 листопада 1710 р. Туреччина оголосила війну

Росії.

Вмотивуванням причин війни ставилось спорудження Ро-

сійською державою фортець на турецькому кордоні, зосе-

редження великого флоту на Азовському морі, порушення

кордону під час переслідування Карла XII, перебування

російських військ на Правобережній Україні, підвладній

Польщі.

22 лютого 1711 р. у Москві було офіційно оголошено

маніфест про початок війни проти Туреччини. Головна роль

покладалась на російську армію під командуванням Б. Ше-

реметєва, яка підійшла до Дністра 27 травня з метою не

допустити переправи турецької армії через Дунай. Проте,

переконавшись, що ворожа армія вже знаходиться побли-

зу м. Ісакчі, російське командування з півдороги поверну-

ло армію на Ясси. Стомлена тривалим походом, страждаю-

чи від спеки, гострої нестачі продовольства та фуражу,

44-тисячна російська армія була оточена під с. Станілеш-

ти (поблизу Ясс) на правому березі Пруту 127-тисячним

турецько-татарським військом. Російське командування за-

пропонувало перемир'я.

12 липня 1711 р. поблизу Ясс між Росією і Туреччиною

було укладено Прутський мирний договір. Росія повертала

Туреччині Азов із прилеглими землями, зобов'язувалась

зруйнувати фортеці — Таганрог на Азовському морі, Кам'я-

ний Затон на Дніпрі та Новобогородицькому в гирлі Са-

мари. Російська армія дістала право вільного виходу з

табору.

Відносини Росії з Туреччиною залишались напружени-

ми.

Для оборони південних кордонів від можливої турець-

кої агресії та відсічі постійним нападам татар на україн-

ські землі протягом 1731—1733 рр. споруджувалась Укра-

їнська лінія, що пролягала від Дніпра вздовж Орелі, Бе-

рестової та Береки до Сіверського Дінця загальною довжи-

ною 285 верст. На лінії спорудили 16 фортець, розташова-

них на відстані 20—ЗО верст одна від одної, і 49 редутів.

Обороняли лінію 20 полків ландміліції (близько 22 тис. чо-

ловік).

Споруджували укріплену лінію в основному укра-

їнські козаки та селяни, які виконували земляні роботи,

несли сторожову службу тощо.

256

Велася підготовка до війни проти Туреччини, заготов-

лялося продовольство і фураж, постачання яких поклада-

лося головним чином на Україну. Створювалися запаси

борошна, круп і солі у магазинах Києва, Кременчука, Пе-

револочної, Усть-Самари, Царичанки, Лубен, Полтави,

Харкова та деяких інших міст.

Воєнні дії розпочалися восени 1735 р. Вони покладали-

ся на Донську і Дніпровську армії, яким ставилося зав-

дання — оволодіти Азовом і закріпитися в Криму. До скла-

ду Дніпровської армії, крім російських полків, входили та-

кож лівобережні й слобідські козаки та запорожці.

У 1736 р. Дніпровська армія оволоділа Перекопом, Гезле-

вом (Євпаторія) і Бахчисараєм, а згодом Очаковом

(1737 р.). Донська армія здобула Азов, а 1737 р. форсу-

вала Сиваш і вступила в Крим.

Навесні 1739 р. вся російська армія вирушила на Хо-

тин. Рухаючись через Костянтинів, Меджибіж, Летичів,

Тернорудки, форсувавши Дністер, російська армія розгор-

нула воєнні дії проти турецько-татарських військ. Зламав-

ши опір передових частин ворога та просуваючись до Чер-

нівців, російські війська та українські козаки здійснили

складний перехід через буковинські ліси і вийшли в тил

головних сил турецької армії поблизу Хотина. 17 серпня

1739 р. поблизу с. Ставчани відбулася генеральна битва,

в якій російська армія здобула блискучу перемогу. Через

два дні здався Хотин, а 1 вересня російська армія пере-

правилась через Прут і зайняла Ясси.

Однак на цьому успішні дії російської армії припини-

лись.

Союзниця Росії Австрія у вересні 1739 р. уклала се-

паратний мир із Туреччиною. Крім того, загроза воєнного

нападу з боку Швеції примусила Росію 18 вересня 1739 р.

укласти Белградський

трактат

із Туреччиною, за яким ос-

танній поверталися Кінбурн та Очаків. Азов залишався в

нейтральній зоні, а його укріплення руйнувалися. Росія

дістала можливість збудувати фортецю на Дону, поблизу

Черкаська, а Туреччина — в гирлі Кубані, неподалік Азо-

ва. Росія втрачала право утримувати флот на Чорному й

Азовському морях.

Отже, російсько-турецька війна 1735—1739 рр. призве-

ла до незначних для Російської держави наслідків і до

того ж дорогою ціною — втратою 100 тис. солдатів. Дер-

жавні кордони дещо просунулись на південь за рахунок

приєднання території вздовж середньої течії Дніпра. Про-

те все ще тривала загроза спустошливих нападів кримсь-

ких і ногайських татар з півдня. Не виключалась можли-

вість нових конфліктів між Росією і Туреччиною.

9 1-358

257

Протягом другої половини XVIII ст. Росія двічі — у

1768—1774 і 1787—1791 рр.— вела виснажливі війни про-

ти Туреччини за відвоювання Північного Причорномор'я та

здобуття вільного виходу до Чорного й Азовського морів.

Воєнні дії відбувалися на суші і на морі. Російські вій-

ська здобули Хотин і Ясси (1769 р.), перемогли турецьку

армію в битвах біля річок Ларга і Кагул (1770 р.), росій-

ський флот розгромив турецькі морські сили в Чесменській

бухті (Егейське море), війська під командуванням

О. В. Суворова здобули фортецю Туртукай (1773 р.) і роз-

громили турецьку армію біля с. Козлуджі (1774 р.).

Україна, яка безпосередньо прилягала до театру воєнних дій, стала

районом зосередження та розгортання російських військ. Тут розміщу-

валися тилові служби діючої армії, зокрема склади провіанту, фуражу,

озброєння та боєприпасів. Лівобережна Україна і частково Новоросія

стали головними постачальниками транспортних засобів. Потребам армії

підпорядковувалася заготівля лісоматеріалів на півночі України, а та-

кож продукція Шостківського порохового заводу.

Головною тиловою базою армії командування обрало Київ, розта-

шований на важливих сухопутних і річкових шляхах. У Печерській

фортеці був споруджений великий арсенал для ремонту і зберігання

гармат та іншої зброї, а також пороховий погріб на кілька тисяч пудів

пороху.

В ході підготовки до війни на Україні формувалися місцеві військові

полки — гусарські, пікінерські й ландміліцейські. Було утворено корпус

із лівобережного козацтва в 12 тис. чоловік, а з числа жителів Право-

бережної України — так званий добровільний козацький корпус. До скла-

ду діючої армії входили також запорожці. У ході війни тисячі людей

з України залучалися до різних допоміжних робіт — обслуговування

транспортних засобів, будівництва укріплень, мостів, переправ та інших

споруд.

Російсько-турецька війна 1768—1774 рр. завершилася

підписанням Кючук-Кайнарджійського мирного договору.

До Росії відійшли Велика і Мала Кабарда, східна частина

Керченського півострова (в тому числі Керч і Єнікале),

а також Азов з навколишніми землями, фортеця Кінбурн у

гирлі Дніпра, територія між Дніпром і Південним Бугом

(по нижній течії до узбережжя Чорного моря). Туреччина

зобов'язалась вивести свої війська із Криму, Кубані і Та-

мані, а Росія — із Криму, Дунайських князівств і Кавказу.

Росія одержала право вільного торгового судноплавства по

Чорному морю.

За умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору

Кримське ханство одержало незалежність від султанської

Туреччини. Однак Порта не бажала миритись із втратою

васально-залежного Криму і докладала зусиль для його

повернення. Турецькі емісари розгорнули підривну діяль-

ність в Криму і серед народів Кавказу, спрямовану проти

258

Росії. З метою не дати можливість Туреччині знову підко-

рити собі Кримське ханство у квітні 1783 р. Катерина II

підписала рескрипт про включення Криму до складу

Росії.

Таким чином, повністю був ліквідований основний плац-

дарм багатовікової турецько-татарської агресії на україн-

ські й російські землі. Тоді ж Грузія добровільно визнала

протекторат Росії.

У грудні 1783 р. Туреччина визнала приєднання Криму

до Росії. Однак всупереч формальному акту Порта вино-

шувала плани повернення Криму під свою владу. В Туреч-

чині розгорнулась підготовка до війни проти Російської

держави. Російське командування також готувалося до

війни проти султанської Туреччини. Україні, як і раніше,

відводилось місце постачальника армії продовольством,

фуражем, кіньми для артилерії, транспортними засобами.

У Києві, Чернігові, Переяславі, Кременчуку створювалися

великі базові склади, у Києві, Херсоні та інших містах об-

ладнувалися шпиталі. З 1778 р. розгорнулося будівництво

військових кораблів у Херсоні.

На військову службу залучалися колишні запорозькі

козаки, з яких на початку війни почали формувати «Військо

вірних козаків» (з кінця 1788 р.— Чорноморське козацьке

війско).

Це військо мало організацію, близьку до колиш-

нього запорозького.

В ході російсько-турецької війни 1787—1791 рр. росій-

ські війська здобули Очаків (1788 р.), під командуванням

О. Суворова розбили турецькі сили під Фокшанами та на

р.

Римніку (1789 р.), здобули фортецю Ізмаїл (1790 р.).

Після поразки під Мачіном у 1791 р. турецький уряд під-

писав Ясський мирний договір, за яким до Росії відійшла

територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи

Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму

до Росії, а також кордон з останньою по Кубані.

* * *

Довготривала боротьба українського і російського наро-

дів проти зовнішніх ворогів протягом другої половини

XVII—XVIII ст. була не безуспішною. Війна проти шля-

хетської Польщі 1654—1667 рр. завершилась визнанням

останньою приєднання Лівобережної України, Києва з нав-

колишніми землями та Запорожжя до

Росії.

Більша части-

на Правобережної України залишалась під владою Речі

Посполитої. Лише наприкінці XVIII ст. в результаті друго-

го і третього поділів Польщі до Росії була приєднана Пра-

вобережна Україна — Київщина, Брацлавщина, Поділля і

259

Волинь,

тобто відбулося возз'єднання етнічної території

української народності.

Багатобічна боротьба українського і російського наро-

дів проти Кримського ханства і султанської Туреччини

мала також вагомі результати — звільнення наприкінці

XVIII ст. Північного Причорномор'я й Приазов'я від ту-

рецького і татарського володіння та включення Криму до

складу Російської держави.

Визволення південних і правобережних українських зе-

мель від чужоземного панування стало суттєвим чинником

дальшого економічного й культурного розвитку українсько-

го народу, формування української

нації.

Рекомендована література

Апанович О. М. Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татар-

ської агресії (50—70-ті роки XVII ст.). К., 1961.

Галактионов И. В. Из истории русско-польского сближения в 50—

60-х годах XVII века (Андрусовское перемирие 1667 г.). Саратов, 1960.

Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. К., 1957.

ГоАобуцшй В. А. Черноморское казачество. К., 1956.

Дружинина Е. И. Кючук-Кайнарджийский мир 1774 года. М, 1955.

Дружинина Е. И. Северное Причерноморье в 1775—1800 гг. М., 1959.

Дядиченко В. А. Участь українських козацьких полків в Азовсько-

Дніпровських походах 1695, 1696 рр.//Наук. зап. Ін-ту історії України.

К., 1952. Т. 4.

Мальцев А. Н. Россия и Белоруссия в середине XVII ст. М., 1974.

Марченко М. Боротьба Росії і Польщі за Україну (1654—1667).

К., 1941.

Санин Г. А. Отношения России и Украйни с Крьімским ханством

в середине XVII века. М., 1987.

Тушин Ю. П. Русское мореплавание на Каспийском, Азовском и

Черном морях (XVII век). М., 1978.

ЛЕКЦІЯ 14

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ

В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII—XVIII ст.

ф Зміни в сільському господарстві та аграрних відно-

синах 0 Зрушення в промисловому виробництві ф Поши-

рення найманої праці ф Формування національного рий-

ку # Україна в загальній системі всеросійського ринку

Зміни в сільському господарстві та аграрних відноси-

нах. Еволюція соціальних відносин і розвиток народного

господарства на Україні в період пізнього феодалізму від-

бувалися в складних, неоднозначних суспільно-політичних

умовах. З одного боку, об'єднання в 1654 р. новоствореної

260

Української національної держави на чолі з гетьманом

Богданом Хмельницьким з Російською державою сприяло

прискоренню поступу продуктивних сил у сільському гос-

подарстві, ремеслі й промислах, піднесенню мануфактурно-

го виробництва та зростанню міст як великих адміністра-

тивних і культурних осередків. З іншого ж боку, не можна

заперечувати й негативну роль царизму в історичній долі

українців (на території, що об'єдналася з Росією). Протя-

гом другої половини XVII—XVIII ст. самодержавство

поступово активізувало тут національно-колоніальну полі-

тику. Фактично відразу ж після акту 1654 р. розпочалося

підпорядкування української економіки й гетьмансько-стар-

шинської влади царському урядові, що завершилося зго-

дом цілковитою ліквідацією самобутнього суспільно-полі-

тичного устрою в краї, монополізацією окремих галузей

виробництва. Протягом XVIII ст. податки з української

людності в російську державну казну зросли в десятки ра-

зів,

а Катерина II законодавчо запровадила на Україні

кріпацтво. Десятки тисяч козаків, селян і міщан, особливо

під час правління Петра І (1682—1725), загинули від жах-

ливих умов життя й праці на будівництві каналів, фортець"

та інших оборонних споруд. Водночас жорсткішала царська

антиукраїнська політика в питаннях національної мови й

культури. Однак і за цих умов відбувався об'єктивний про-

цес становлення української

нації,

зміцнювалася її еконо-

мічна спільність.

У той час у надрах пануючого натурального господар-

ства дедалі чіткіше визрівали ознаки буржуазного суспіль-

ства. Перш за все вони проявилися в основі української

економіки — сільському господарстві, його розвиток в ок-

ремих регіонах відбувався нерівномірно. Спочатку перед

вела Лівобережна і Слобідська Україна, а згодом підтяг-

нувся й Південь, де значно розширилися посівні площі, що

було викликано постійним зростанням попиту на сільсько-

господарську продукцію.

Розширення посівних площ у другій половині XVII ст. здійснювало-

ся головним чином за рахунок земель польських магнатів і шляхти,

вигнаних з України в ході Визвольної війни 1648—1654 рр. Надалі різні

угіддя в основному перерозподілялися. Так, у 1700 р. Петро І надав

канцлерові Г. Головкіну маєток у Лубенському полку на Лівобережжі.

Не задовольнившись його розмірами, Головкін розширив володіння за

рахунок землі, купленої в місцевих козаків. Лише в селах Добре, Лом-

нове і Тополя він придбав до 2,5 тис. четвертей земельних угідь. У дру-

гій половині XVIII ст. зернове господарство дістало великого розмаху

в економіях К. Розумовського та П. Румяннева-Задунайського. Лише

в Бакланській і Шептаківській волостях на Лівобережній Україні, що

належали Розумовському, в 1750 р. зберігалося понад 41 тис. четвертей

«різного хліба».

261

На Правобережжі

та

західноукраїнських землях

роз-

витком виробництва сільськогосподарських продуктів

при-

стосуванням господарств феодалів

до

потреб ринку також

спостерігалося поступове збільшення посівних площ, голов-

ним чином

за

рахунок освоєння луків, чагарників, заболо-

чених місцевостей, косогорів тощо.

На

півдні Волині

на-

прикінці XVII

— у

XVIII

ст.

розширення посівів відбува-

лося

багатьох фільварках.

деяких

з них вже в

першій

третині XVIII

ст.

посіви самої лише яровини зросли вдеся-

теро.

За доби пізнього феодалізму землеробство

на

Україні

мало головним чином

зерновий характер.

Як і

раніше,

по-

всюдно широко культивувалися жито, пшениця, ячмінь,

овес,

просо, гречка, горох тощо. Проте

вже з

другої поло-

вини XVII,

надто

XVIII

ст.

поглиблювалася спеціаліза-

ція окремих сільськогосподарських районів. Наприклад,

на

Лівобережжі

та

Слобожанщині більше уваги почали при-

діляти вирощуванню жита,

на

Півдні

—

пшениці, зокрема

арнаутки, попит

на яку за

кордоном зростав

кожним

ро-

ком.

На

півдні Волині

середині XVIII

ст. під

пшеницю

відводилося близько 20—25

фільваркового озимого кли-

ну.

другій половині століття

окремих фільварках пше-

ниця займала

вже ЗО %

озимого клину. Цьому

значній

мірі сприяв ріст

цін на

зерно.

фільварковому господар-

стві спостерігалося

розширення асортименту посівних

культур.

З середини XVIII

ст. на

Україні розпочали вирощувати

картоплю.

Освоєння цієї нової культури

різних місцевос-

тях відбувалося нерівномірно.

На

Галичині, наприклад,

картопля стала відомою лише

у 80-х

роках,

а з 20-х

років

XIX

ст. її

поширення набуло

тут

масового характеру. При-

близно

в цей же час

селяни Покуття

Півдня Поділля

почали культивувати

кукурудзу,

до

цього

в цих

краях неві-

дому. Розвиток товарно-грошових відносин вимагав збіль-

шення посівів

технічних культур,

зокрема тютюну, льону,

конопель.

кінця XVIII

ст. на

Полтавщині

та

Чернігівщи-

ні з'являються вищі сорти тютюну замість махорки

баку-

на.

До

другої половини століття відносяться перші спроби

ведення

садівництва

виноградарства,

особливо

на

Півден-

ній Україні

та в

Криму,

на

науковій основі.

культуру

запроваджуються

цукровий буряк

соняшник.

У другій половині XVII—XVIII

ст.

спостерігалися також

зрушення

системах обробітку грунту.

Зростала площа

угноюваних ланів. Окремі великі землевласники, зацікав-

лені

збільшенні прибутків

від

землеробства, поступово

руйнували стару двопільну сівозміну,

яка вже

відживала

262