Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

ЗО січня 1667 р. в Андрусові (неподалік Смоленська) був

підписаний договір про перемир'я на 13 з половиною років.

Згідно з договором Росії поверталися Смоленськ і Сівер-

ська земля. Лівобережна Україна і Київ залишились у

складі Російської держави, а Правобережжя — під владою

Польщі. Офіційне право управління Запорожжям зберіга-

лось за Росією і Польщею. Насправді Запорожжя визна-

вало управління лише з боку Росії.

По двадцяти роках, 6 травня 1686 р., між Росією і

Польщею був підписаний договір, відомий під назвою

«Трактат про вічний мир». Цей договір зафіксував остаточ-

не визнання Річчю Посполитою приєднання Лівобережної

України до Росії, а також назавжди закріпив за Росією

Кшв з навколишніми землями і Запорожжя. Більша части-

на Правобережної України залишалась під владою Речі

Посполитої. Крім того, трактат завбачав право Речі Пос-

политої на Поділля в разі його визволення від турецького

панування.

Відсіч турецьким і татарським нападникам. Чигирин-

ські походи турецько-татарських військ 1677—1678 рр.

У боротьбі проти турецьких і татарських загарбників знач-

на роль належить запорозьким і донським козакам, які

успішно продовжували свої сухопутні й морські походи на

Крим і турецькі фортеці. В 60-х роках XVII ст. такі походи

неодноразово очолювали запорожці Іван Сірко та Іван

Ріг. Основні напрями сухопутних і морських походів за-

порозьких козаків пролягали на Перекоп, Кафу, Судак, Ба-

лаклаву, Бахчисарай, Акерман, Буджак, Кизикермен, Тя-

гин та інші фортеці.

У 1676 р. султанська Туреччина розгорнула підготовку

до вторгнення в межі Російської держави, виношуючи пла-

ни покорити Україну. Того ж року турецька армія пере-

правилась через Дунай і рушила на Україну, плануючи за-

хопити Чигирин, а потім Київ. Проти турецьких і татарсь-

ких загарбників під Чигирин виступили російські війська

під командуванням Г. Ромодановського та українські ко-

зацькі полки (Київський, Чернігівський, Ніжинський, Лу-

бенський, Гадяцький, сердюцький і кампанійський) на чолі

з гетьманом І. Самойловичем. Заздалегідь був укріплений

Чигирин і поповнений його гарнізон. У серпні 1677 р. ту-

рецька армія підійшла до Чигирина і почала облогу. Про-

тягом чотирьох тижнів захисники міста мужньо обороня-

лись.

Тим часом на допомогу поспішали російські війська й

козацькі полки. 26—27 серпня вони з боями переправились

24а

на правий берег Дніпра поблизу Бужина. Зав'язалась жор-

стока битва. Не витримавши натиску російських й козаць-

ких полків, турецькі й татарські війська, що прибули на

допомогу своїм загонам до переправи, відступили від Бу-

жина, залишивши на полі битви 10 тис. вбитих. Поразка

під Бужином деморалізувала турецьку армію й кримських

татар під Чигирином. Припинивши облогу, вони залишили

обоз і в паніці кинулись тікати. 5 вересня у зруйнований

Чигирин вступили російські ратні люди й українські ко-

заки.

Однак султанська Туреччина не відмовилась від своїх

намірів захопити Україну і готувалась до нового походу.

Належну відсіч загарбникам готувало російське команду-

вання. Укріплявся Чигирин, зростав його гарнізон. Навесні

1678 р. із Курська вирушили на Чигирин Бєлгородський і

Севський полки. Із Батурина виступили козацькі полки під

командуванням гетьмана І. Самойловича. В перші дні

червня до Дніпра підійшли донські козаки на чолі з ота-

маном М. Самаріним і Ф. Мінаєвим.

У червні 1678 р. 200-тисячна турецька армія переправилась через

Дністер, підійшла до Чигирина і розпочала його облогу. Водночас ро-

сійські війська під командуванням Г. Ромодановського і козацькі полки

І. Самойловича біля Бужина переправились на правий берег Дніпра і

просувались до Чигирина. Прагнучи не пропустити їх до міста, турецьке

командування зосередило значні сили біля Стрельникової гори, повз

яку пролягала дорога на Чигирин. На цьому місці зав'язалась жорстока

битва, що затяглася на кілька днів. На допомогу російським й ко-

зацьким полкам підійшли калмицькі загони, очолювані К. Черкаським.

З серпня російські війска й українські козацькі полки оволоділи Стрель-

никовою горою, а 4 серпня підійшли до Чигирина.

Після виснажливих боїв, що точилися близько місяця, гарнізон

Чигирина залишив місто. Загарбникам воно дісталось напівзруйноване,

охоплене полум'ям. Російське командування відвело війська до Бужина.

Слідом рушила турецька армія. У серпні поблизу Бужина відбулася

семиденна жорстока битва, в результаті якої турецька армія, втративши

третину своїх сил, спішно відступила.

Таким чином, обидва походи турецької армії під Чи-

гирин завершились повним її розгромом. Перемога росій-

ських військ та українських козацьких полків в Чигирин-

ських походах стала переламним етапом російсько-турець-

кої війни, назавжди зупинила вторгнення турецької і та-

тарської армій вглиб Російської держави. Надалі захист

державних кордонів, що значно перемістилися на південь,

російський уряд поєднував з наступальними діями безпо-

середньо на Крим та проти султанської Туреччини.

Переконавшись в неможливості захопити Україну, а та-

кож враховуючи міжнародну обстановку та зростаючу

244

роль Російської держави, султанська Туреччина погодилась

на мирні переговори. 13 січня 1681 р. в Бахчисараї між Ро-

сією,

з одного боку, Туреччиною і Кримським ханством,

з другого, було підписане перемир'я на 20 років. Султан-

ська Туреччина і Кримське ханство визнали умови Андру-

сівського перемир'я 1667 р. між Росією і Польщею. Півден-

на Київщина, Брацлавщина і Поділля залишались під но-

мінальною владою султанської Туреччини. Обидві сторо-

ни зобов'язались не заселяти землі між Бугом і Дніпром.

Кордон між ними проходив по нижньому Дніпру. Татари

одержали право кочувати і займатись полюванням в пів-

денних степах з обох сторін Дніпра, а запорозькі коза-

ки — право риболовства в Дніпрі та його притоках, а та-

кож вільного плавання по Дніпру до Чорного моря.

Початок боротьби за визволення Північного Причорно-

мор'я та Приазов'я. Кримські 1687, 1689 рр. та Азово-Дні-

провські 1695—1696 рр. походи російсько-українських

військ. Бахчисарайське перемир'я було нетривким. Згідно з

умовами «Трактату про вічний мир» між Росією і Поль-

щею (1686 р.) царський уряд розірвав мирні відносини з

Портою. Російська держава приєдналась до антитурецької

«Священної ліги», створеної західноєвропейськими країна-

ми—

Австрією, Венецією та Польщею, і зобов'язалась ви-

ступити війною проти Кримського ханства. 5 вересня

1686 р. було оголошено про підготовку до воєнного походу

на Крим.

Російські війська прибули на Україну і дислокувались

в Охтирці, Сумах і Красному Куті. В травні 1687 р. росій-

ська армія під командуванням В. Голіцина виступила в по-

хід.

Поблизу р. Самари до неї приєдналось 50-тисячне вій-

сько українських козаків на чолі з гетьманом І. Самойло-

вичем. Переправившись через Самару і Кінські Води, об'-

єднані війська просувались на південь. Однак на їх шляху

виникли непередбачені труднощі. Щоб перешкодити насту-

пові російського й козацького війська, татари підпалили

степ. До того ж армія відчувала нестачу продовольства,

води, фуражу. Поблизу р. Карачакрак російське команду-

вання прийняло рішення припинити похід і повернуло ар-

мію на Полтавщину.

Протягом 1688 р. велася підготовка до другого походу

на Крим: удосконалювалось озброєння російської армії,

створювався рухливий обоз із продовольством та боєза-

пасами. Навесні 1689 р. російська армія (112 тис. чоловік)

під командуванням В. Голіцина рушила на південь. По-

близу р. Самари до неї приєдналося 40-тисячне військо

245

українських козаків на чолі з гетьманом І. Мазепою. До-

лаючи натиск ординців, вигравши битви в урочищі Зелена

Долина та біля Каланчака, російські війська й українські

козацькі полки підійшли до Перекопа, за яким зосереди-

лись війська кримського хана. Виходячи із стратегічних

міркувань (відірваність армії від баз постачання, потен-

ціальна загроза з боку татарських гарнізонів, зосередже-

них у фортецях на пониззі Дніпра, відсутність підтримки

з боку союзників тощо), російське командування прийня-

ло рішення не розпочинати штурм Перекопа і припинити

похід. Наприкінці травня російські війська й українські

козацькі полки відійшли вглиб своєї території.

Кримські походи 1687, 1689 рр. поклали початок актив-

ним наступальним діям Російської держави на Кримське

ханство, показали можливість здобуття Росією виходу до

Чорного моря і звільнення Північного Причорномор'я від

панування Османської

імперії.

У 90-х роках XVII ст. стратегічні плани царського уря-

ду дещо змінились. Головні сили російської армії планува-

лося спрямувати на здобуття турецької фортеці Азов. Вод-

ночас, з метою відволікти значну частину сил противника

від Азова, царський уряд у січні 1695 р. оголосив про під-

готовку походу на пониззя Дніпра «для промьісла над

Кримом». У березні 1695 р. головні сили російської армії

вирушили на Азов. Інша частина російських військ, до

складу яких увійшли й українські козацькі полки, під за-

гальним командуванням Б. Шереметєва виступила в похід

на пониззя Дніпра. В цьому поході брали участь й запо-

розькі козаки. Перед військами Б. Шереметєва стояла го-

ловна мета — забезпечити воєнні операції в Причорномор'ї,

відволікти сили кримських татар і затримати їх від походу

на допомогу Азову. Водночас планувалось здобуття ниж-

ньодніпровських турецько-татарських фортець.

В Азово-Дніпровському поході 1695 р. найбільш успішним виявилось

здобуття російськими й українськими козацькими полками цих фортець.

Найбільшою з них була фортеця Кизикермен, розташована на правому

березі Дніпра. Неподалік на острові знаходилась невелика фортеця

Таванськ (Мустриткермен). На деякій відстані в гирлі р. Конки стояли

фортеці Асламкермен (Арслан, Орслан) і Мубереккермен (Шагін-

кермен).

Наблизившись до Кизикермена 24 червня, російські ратні люди

й українські козаки зайняли найважливіші підступи до фортеці, захопи-

ли турецькі судна і забезпечили її повну блокаду, відрізавши гарнізону

всі шляхи для відступу. ЗО липня 1695 р. російські й українські воїни

зуміли ввірватися в Кизикермен. Не витримавши натиску, гарнізон фор-

теці капітулював.

246

Із падінням Кизикермена значно послабшав опір сусід-

ніх фортець. Невдовзі капітулювали гарнізони Таванська,

Асламкермена і Мубереккермена. Здобуття чотирьох ту-

рецько-татарських фортець на пониззі Дніпра відкривало

водний шлях до Чорного моря. Однак невдачі на головному

театрі війни — під Азовом — змусили російське команду-

вання припинити воєнні дії на пониззі Дніпра.

Восени 1695 р. розпочалася підготовка до другого похо-

ду на Азов. Головна увага приділялася будівництву мор-

ського флоту. Водночас готувалася до походу Азовська ар-

мія,

до складу якої включили частину війська (10 тис. чо-

ловік),

яке брало участь у штурмі Кизикермена.

У квітні 1696 р. армія і флот під командуванням Пет-

ра І вирушили в похід на Азов. На пониззя Дніпра на-

правлялось військо Б. Шереметєва, на яке покладалось

завдання — відволікти на себе сили кримських татар і здо-

бути турецьку фортецю Очаків.

Під час другого походу вирішальною стала боротьба за

Азов, яка завершилася 19 липня здобуттям цієї фортеці.

На допомогу сухопутним військам, що діяли під Азовом,

прибули українські козаки під командуванням наказного

гетьмана Я. Лизогуба — Чернігівський, Прилуцький, Га-

лицький, Лубенський і два охотницькі полки (всього

близько 15 тис. чоловік).

Воєнні дії на пониззі Дніпра велися в менших масшта-

бах. Російські війська й українські козацькі полки розта-

шувались біля рік Берестової та Орчика і не допускали

вторгнення татарських загонів на південні українські зем-

лі.

Водночас активізувались сухопутні й морські походи

запорозьких козаків на Крим, що змушувало кримського

хана й турецького султана утримувати значні сили для охо-

рони північного узбережжя Чорного моря і сприяло, та-

ким чином, успішним діям російської армії під Азовом.

У результаті Азово-Дніпровських походів зросла безпека

південних рубежів Російської держави.

Під кінець XVII ст. змінилася міжнародна обстановка.

Австрія і Річ Посполита погодились на сепаратний мир із

Туреччиною. Враховуючи це, Росія в січні 1699 р. уклала

Карловицьке перемир'я з Туреччиною на два роки, а З лип-

ня 1700 р.— Константинопольський мирний договір. Згідно

з умовами договору Азов переходив до Росії і припинялась

виплата данини Кримському ханству. Водночас уряд Пет-

ра І на вимогу Туреччини погодився зруйнувати дніпров-

ські фортеці, відбудовані в попередні роки. Територія від

Запорозької Січі до Очакова і в районі Азова залишалась

247

незаселеного. Російська держава позбавлялась права на

вільне судноплавство по Чорному морю.

Таким чином, перші кроки Російської держави в бо-

ротьбі за вихід до Чорного й Азовського морів, звільнення

Північного Причорномор'я принесли лише частковий успіх.

Здобути вихід до Чорного моря не вдалось.

Події Північної війни 1700—1721 рр. на Україні. Спіль-

на боротьба українського і російського народів проти зов-

нішніх ворогів у XVIII ст. продовжувалася у двох напря-

мах: проти Швеції — Північна війна 1700—1721 рр.; проти

султанської Туреччини і Кримського ханства — кілька ро-

сійсько-турецьких воєн.

На початку XVIII ст. склалася сприятлива міжнародна

обстановка для боротьби Російської держави за вихід до

Балтійського моря. У 1699 р. зусиллями російської дипло-

матії був створений Північний союз — антишведська коа-

ліція в складі Російської держави, Саксонії і Данії. Північ-

на війна розпочалася навесні 1700 р. діями проти Швеції

саксонського війська і датської армії. Росія оголосила вій-

ну Швеції 18 серпня 1700 р. після підписання Константи-

нопольського мирного договору з Туреччиною.

На той час шведська армія розгромила воєнні сили Да-

нії, яка змушена була погодитись на укладення невигідно-

го для неї Травендальського миру (7 серпня 1700 р.) і

вийти з коаліції. Саксонські війська Августа II також тер-

піли невдачу. Однак Август II (курфюрст саксонський —

1694—1733;

король польський — 1697—1706, 1709—1733)

залишався союзником Петра І.

Події Північної війни, що розтяглися більш як на два

десятиріччя, відбувалися і на території українських зе-

мель—

як на тих, що перебували під владою Речі Поспо-

литої, так і на тих, що знаходилися в складі Російської

держави.

Значні події розгорнулися на території Польщі у 1702 р. її війська

зазнавали поразок, а обидві польські столиці — Варшава і Краків —

були окуповані шведами. Скориставшись невдоволенням шляхти участю

Речі Посполитої у війні проти Швеції, частина магнатів і шляхти пере-

йшла на бік Швеції, погодилась на детронізашю Августа II та обрання

польським королем шведського ставленика Станіслава Лещинського.

Пізніше, у 1705 р., останній підписав зі шведським королем Карлом XII

Варшавський договір про воєнно-політичну й економічну залежність

Польщі від Швеції, який спрямовувався проти Росії.

Однак велике магнатсько-шляхетське угруповання Польщі 1702 р.

утворило Сандомирську конфедерацію, яка не визнавала детронізацію

Августа II, обрання королем С. Лещинського і Варшавського договору.

Сандомирська конфедерація оголосила війну Швеції і постійно дотриму-

валась союзу з Росією.

248

Вторгнення шведських військ на територію Польщі, за-

хоплення ними ряду міст і втручання у внутрішні справи

країни викликали рішучий опір населення. На боротьбу

проти загарбників піднялися й західноукраїнські землі.

Яскравою сторінкою цієї боротьби була оборона Львова.

Ще у 1703 р. у зв'язку із загрозою захоплення міста кор-

пусом генерала М. Стенбока населення Львова дало клят-

ву захищати своє місто. Однак шведи не насмілились по-

чати облогу добре укріпленого Львова і відступили.

На початку серпня 1704 р. військо М. Стенбока знову

підступило до Львова. Петро І наказав направити на до-

помогу захисникам міста ЗО тис. лівобережних козаків. Од-

нак гетьман І. Мазепа зволікав виконання цього наказу

і з великим запізненням надіслав 10-тисячне військо

під командуванням переяславського полковника І. Миро-

вича. Польсько-литовські війська, яким доручався захист

Львова, не ввійшли в місто, а зайняли позиції поблизу

Бродів.

Карл XII планував раптовим ударом захопити Львів.

5 вересня 1704 р. 17-тисячне шведське військо на чолі з

Карлом XII розпочало його облогу. Львів обороняли міща-

ни,

цехові ремісники і невеликий гарнізон. Проте кількісна

перевага ворога та відсутність досвідченого воєначальника

в обложеному місті призвели до поразки. Багато хоробрих

захисників загинуло на вулицях Львова. Ввірвавшись в

місто, шведські загарбники жорстоко розправилися з на-

селенням, пограбували будинки, церкви, костьоли. Значно

потерпіли дорогоцінні пам'ятки старовини.

Незабаром після захоплення шведами Львова до міста

підійшло військо І. Мировича. Розташувавшись у навко-

лишніх лісах, козаки розгорнули активні дії проти швед-

ських загарбників. Становище останніх ускладнилось.

В середині вересня 1704 р. шведське військо під натиском

козацьких загонів та за браком продовольства і фуражу

змушене було залишити місто. Воно вирушило до Замостя,

а потім на Варшаву.

Українські козаки вели боротьбу проти шведських за-

гарбників і на території Білорусії. На початку березня

1706 р. з Волині сюди прибули козацькі полки — Старо-

дубський, Миргородський, Переяславський, а також полк

кампанійців. Вони розташувались в містах Мінську, Слуць-

ку, Несвіжі, у фортеці Ляховичі.

В обороні Несвіжа, що продовжувалась від березня до

14 серпня, брали участь 400 козаків Стародубського полку.

Багато з них загинуло в боях. Загинув і стародубський

249

полковник М. Миклашевський. Понад два місяці продов-

жувалась оборона фортеці Ляховичі, до складу гарнізону

якої входила 1 тис. козаків Переяславського полку. Швед-

ські війська оволоділи фортецею. Чимало її мужніх захис-

ників загинуло у кривавих боях. Частина козаків із пол-

ковником І. Мировичем потрапила в полон. Лише 160 пере-

яславцям, які прорвали оточення, вдалося з'єднатися з ро-

сійськими військами.

Тим часом шведська армія у серпні 1706 р. вторглась на територію

Саксонії. Август II, намагаючись зберегти свої спадкові володіння,

24 вересня 1706 р. заключне з Карлом XII сепаратний Альтранштадт-

ський мирний договір, згідно з яким припиняв відносини з Петром І,

відмовлявся від польського трону, визнавав польським королем С. Ле-

щинського, а також погодився сплатити велику контрибуцію. КарлХІІ

готував сили для вторгнення в Російську державу.

У грудні 1706 — квітні 1707 р. у Жовкві (поблизу

Львова) військовою радою за участю Петра І був вироб-

лений загальний стратегічний план, що покладався в осно-

ву дій російської армії у 1707—1708 рр. Рада ухвалила не

вступати в генеральну битву з ворогом на території Поль-

щі,

а обезсилювати шведську армію на шляху її просу-

вання.

Спішно укріплювалися західні кордони Росії. Від Пско-

ва до Брянська була створена оборонна лінія. Зміцнюва-

лись фортеці Пскова, Новгорода, Смоленська і навіть

Москви. Оборонна лінія від Пскова до Смоленська прохо-

дила через Білорусію.

Водночас вживалися заходи і щодо оборони України.

Всі гарнізони підпорядковувались єдиному командуванню,

під керівництвом якого здійснювалося укріплення міст.

Київ,

Ніжин, Чернігів, Переяслав із відомства Малоросій-

ського приказу передавалися до Бєлгородського розряду,

а бєлгородського воєводу Д. Голіцина царський уряд при-

значив київським воєводою. Протягом 1706—1708 рр. спо-

руджувалася Печерська фортеця в Києві. Зміцнювалися

фортеці також в Переяславі, Ніжині, Стародубі, Чернігові,

Полтаві та інших містах.

За Жовквівським планом головна роль відводилась бо-

йовим операціям російської армії. Передбачалося дати

шведам генеральний бій у межах Російської держави, ви-

бравши вигідне місце і час. Велась відповідна робота що-

до доукомплектування і переозброєння військових сил.

Значна увага приділялась розгортанню народної війни про-

ти шведських загарбників.

Уже на початку 1707 р. російському командуванню став

250

відомий план шведської армії, удар головних сил якої

спрямовувався через Білорусію і Смоленськ на Москву.

Частина шведської армії, керована генералом Крассау, ра-

зом з польськими військами С. Лещинського мала насту-

пати через Волинь на Київ, щоб згодом з'єднатися з го-

ловними шведськими силами десь на шляху до Москви.

Наприкінці грудня 1707 р. шведська армія наблизилась

до білоруських земель, а в січні 1708 р. захопила Гродно

і направилась до Сморгоні. Білоруський народ піднявся на

справедливу війну проти шведських окупантів. Долаючи

опір російської армії та білоруських партизан, війська

Карла XII протягом березня — вересня 1708 р. просувались

від Сморгоні через Радашковичі, Мінськ, Березину, Голов-

чино,

Могилів, Черіков і наблизились до російських кор-

донів.

Поблизу с. Стариші на Смолепщині Карл XII всупереч

наміченому плану (похід у напрямі Смоленська — Мо-

жайська — Москви) повернув армію на Україну. Таке рі-

шення зумовлювалось тяжким продовольчим становищем

шведської армії, відсутністю зв'язку з корпусом генерала

А.-Л. Левенгаупта, що супроводжував обоз із продоволь-

ством, артилерією і боєзапасами, а також розрахунком на

допомогу українського гетьмана І. Мазепи.

Ще на початку Північної війни І. Мазепа звернувся до Карла XII

С. Лещинського з пропозицією об'єднати сили проти Росії, і в резуль-

таті тривалих таємних переговорів уклав із ними таємну угоду. І. Мазепа

настійно закликав Карла XII повернути армію на Україну і зобов'язу-

вався надати йому під зимові квартири Стародуб, Мглин, Новгород-

Сіверський, Батурин, Чернігів та інші міста. Крім того, він обіцяв при-

єднати до армії Карла XII 50-тисячне козацьке військо, а також

забезпечити всю армію продовольством і фуражем. Угода І. Мазепи із

С.

Лещинським обумовлювала відрив України від Росії і відновлення

шляхетсько-польського панування.

Свої наміри І. Мазепа не насмілювався розкрити навіть перед най-

ближчими прибічниками. Користувався він повним довір'ям з боку царя

Петра І та російських урядовців. Тому достовірні повідомлення гене-

рального судді В. Кочубея та колишнього полтавського полковника

І. Іскри про наміри гетьмана царські урядовці розцінили як прояв осо-

бистої неприязні до І. Мазепи. Вони звинуватили В. Кочубея та І. Іскру

в наклепництві, ув'язнили їх і піддали катуванням, а потім видали геть-

ману на розправу. У липні 1708 р. в с. Борщагівці біля Білої Церкви

В.

Кочубея та І. Іскру було страчено.

10 жовтня 1708 р. головні сили шведської армії висту-

пили із Костеничів в напрямку Стародуба. Неодноразові

спроби захопити це місто виявилися безуспішними. Не по-

корилися загарбникам і захисники Новгорода-Сіверського.

Зазнавши значних втрат, шведські війська відступили. Го-

лодну і виснажену армію Карл XII повернув до Десни.

251

В той час неподалік Новгорода-Сіверського на правому

березі Десни вже знаходився корпус російських військ під

командуванням Б. Шереметєва. Водночас на Лівобережну

Україну вступило 14 драгунських полків О. Меншикова.

З наближенням шведської армії до Десни І. Мазепа

встановив зв'язок з Карлом XII і квапив його з просуван-

ням вглиб України, де були заготовлені провіант, фураж

і спорядження. 24 жовтня з кількома тисячами козаків

І. Мазепа виступив назустріч Карлу XII. При цьому він

повідомив козаків, що веде їх на з'єднання з російськими

військами для спільних дій проти шведських загарбників.

І лише поблизу шведського табору він розкрив справжню

мету походу. Козацький полковник І. Галаган, свідок і

учасник подій, писав, що, вислухавши промову І. Мазепи,

«многие бьівшие с ним казаки с немалим ропотом, под

разньши видами отставши, разбежались». Замість обіця-

них 50 тис. він привів з собою близько 2 тис. козаків, біль-

шість із яких не проявляло бажання воювати спільно з

шведською армією і вичікувало слушної нагоди, щоб пере-

йти на сторону російських військ. Отже, сподівання Кар-

ла ХІІ на допомогу гетьмана не справдились.

Шведи поспішали до Батурина, але російське військо

О. Меншикова випередило їх та за допомогою козаків гар-

нізону 2 листопада оволоділо містом. Фортецю й місто бу-

ло зруйновано й спалено, усі заготовлені Мазепою запаси

знищено. Це завдало серйозного удару шведській армії.

Разом з тим, розуміючи стратегічну ціль — не допустити

ворога в Батурин, український народ був гостро вражений

жорстокістю царського полководця щодо місцевого насе-

лення, який не шкодував навіть стариків, жінок і дітей.

Шведським загарбникам та їх прихильникам мазепин-

цям з боями вдалося отаборитися на деякий час в Ром-

нах, Гадячі, Рашівці, Лохвиці, Прилуках. Мазепа допо-

магав шведам грабувати Україну. Лише на території При-

луцького полку він наказав зібрати контрибуцію: 12 тис.

волів,

17 тис. свиней, ЗО тис. осьмачок вівса, стільки ж бо-

рошна, 20 тис. баранів, 7 тис. бочок солі і багато іншого.

Однак шведська армія не мала спокійного перепочинку.

Народна війна проти загарбників продовжувалась. Протя-

гом півтора місяця розрізнена шведська армія безуспішно

намагалась оволодіти навколишньою територією. Навіть

незначні укріплення містечок і сіл перетворювались для

неї в нездоланні об'єкти. Так, понад два тижні тривала

оборона невеликого сотенного містечка Веприк на Пол-

тавщині.

Наприкінці січня 1709 р. Карл XII повів свою армію

252