Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

431

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

вильній інтерпретації фактів навіть вченим із сміливим мислен%

ням і тонкою інтуїцією» [41]. А взагалі представники цієї різно%

видності суб’єктивного ідеалізму зводили енергію до відчуттів,

а перетворення енергії – до зміни відчуттів. Зрозуміло, що цей

висновок енергетизму цілком протилежний науці. Без сумні%

ву, енергія взагалі не може існувати окремо від матерії, вона

завжди виступає як одна з найважливіших властивостей ма%

терії. Енергія – це кількісна міра руху, що виражає внутрішню

активність матерії.

До фундаментальних положень філософського матеріалі%

зму належить і теза про незнищуваність руху. Якщо рух

являє собою спосіб існування матерії, якщо за межами руху

неможливий ні один матеріальний об’єкт, то незнищуваність

матерії означає так само і незнищуваність її невід’ємного ат%

рибуту – руху. Заперечування якісної незнищуваності ма%

терії веде до ідеалізму, бо для пояснення різномаїття форм

руху залучаються ідеальні сили.

Історично заперечення якісної незнищуваності руху пов’я%

зане з теорією «теплової смерті Всесвіту». У другій половині

XIX ст. деякі фізики (В. Томсон, Р. Клаузіус) розширено тлу%

мачили другий закон термодинаміки – закон зростання ент%

ропії у замкненій системі. Вони стверджували, що всі види

енергії з часом перейдуть до теплової, тепло ж поступово розс%

іється у просторі, температура Всесвіту вирівняється і після

цього ніякого взаємоперетворення енергії не буде – Всесвіт

«помре». У такому Всесвіті не було б життя, планет, зірок –

тільки молекули і атоми, які хаотично рухаються і заповнюють

увесь простір. Висновок цієї теорії – неминучість моменту теп%

лової рівноваги – не суперечив закону збереження енергії, але

вказував на якісне виродження руху, зведення його до хаотич%

ного теплового руху, нездатного здійснювати роботу. Теорія

«теплової смерті» заперечує якісну незнищуваність руху і веде

врешті%решт до ідеї творця Всесвіту, котрий у момент творен%

ня світу «розрізнив» різні види енергії і «зарядив» ними

Всесвіт. Тепер, мовляв, Всесвіт закономірно наближається до

своєї смерті. Релігійно%ідеалістичне тлумачення другого першо%

Є. А. Подольська «Філософія»

432

початку термодинаміки використовують церковні діячі для

підтвердження ідеї про Бога%першотворця.

Розвиток статистичної фізики Больцманом, термодинаміки

відкритих нерівновісних систем І. Р. Пригожиним дозволив

термодинамічно описати можливість процесів ускладнення

матеріальних систем, їх розвитку, особливо якісної незнищува%

ності форм руху матерії, тобто закласти теоретичну основу при%

родничо%наукового спростування теорії «теплової смерті Все%

світу». Спростування, звичайно, полягає не у відміні другого

закону термодинаміки, а у принциповій можливості самодов%

ільного ускладнення форм матеріального руху.

Різномаїття форм руху матерії і розгортання цієї різноман%

ітності можливе внаслідок саморозвитку матерії. Принцип само!

руху вперше знайшов відображення у давньогрецькій філософії

(Геракліт, Арістотель). Ідею саморуху розвивав і Ляйбніц, який

розкрив у тілесній субстанції діяльний першопочаток. У річних

формах принцип внутрішньої активності матерії і її саморуху

обстоювали представники матеріалізму (Б. Спіноза, Дж. Толанд

та ін.). Вчення про саморух матерії розробляли і французькі

матеріалісти (Гольбах, Дідро, Гельвецій), Ньютон і деякі філо%

софи%метафізики XVIIІ ст. Із заперечення саморуху робили

висновок про наявність у всякого руху зовнішнього джерела

(абсолютного першопочатку, Бога). Розгорнуту концепцію са%

моруху і його модусів розробив Гегель, однак вони тлумачать%

ся ним як форми самовиявлення абсолютної ідеї.

Джерелом саморуху виявляється суперечність між устален%

істю і змінністю, складним і простим, старим і новим, прогре%

сивним і регресивним. Так, механічному рухові притаманне

протиріччя між змінним станом тіла у просторі й часі і зв’яз%

ком цих станів. У розвитку живих організмів усталеність ви%

являється у збереженні спадкових ознак, а змінюваність – у

пристосуванні організму до нових умов середовища.

Саморух притаманний усім рівням будови матерії – від

механічного, квантово%фізичного (зміни у субатомних, атомних

і молекулярних системах внаслідок нестійкості їх структур) і

хімічного (процеси саморуху в каталітичних системах) до біо%

433

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

логічного і соціального рівнів. На хімічному, біологічному і

більш високих рівнях спонтанність саморуху знаходить своє

виявлення перш за все у відкритих і цілісних системах

(організм, суспільство, біосфера), у яких відбувається не про%

сто саморух, а саморозвиток, тобто саморух, який супровод%

жується переходом до більш високого ступеня організації.

У сучасних дослідженнях сінергетики вивчаються фізичні,

хімічні, біологічні системи, для яких характерні суперечності

між стійкістю і нестійкістю, порядком і безладом, організацією і

дезорганізацією. Внаслідок нестійкості, викликаної флуктуаці%

ями і їх посиленням, виникає новий стійкий динамічний ре%

жим, або структура. Перехід від однієї структурної організації

матерії до другої характеризує процес ускладення форм орган%

ізації матерії і руху, при цьому відбувається спонтанна самоор%

ганізація матеріальних систем.

Суперечливість руху виявляється і в тому, що він являє

собою єдність перервності і неперервності. Рух – це постійний,

тривалий, безупинний процес змінювання матерії, але існує він

лише у вигляді окремих, якісно відмінних одна від іншої форм;

отже, неперервний потік руху матерії одночасно і перервний.

У природі є безліч якісно відмінних матеріальних систем, і

кожна з них має специфічний для неї рух. Отже, рух матерії

існує в різноманітних формах, розкриття взаємовідносин між

якими має важливе значення, по%перше, для розуміння якісних

відмінностей між формами організації матерії, а по%друге, – для

виявлення матеріальної єдності світу. Форми руху матерії зна%

ходяться у певній супідрядності, а тому їх можна класифікува%

ти за деякою загальною ознакою. Відомо, що протягом історії

філософії, починаючи ще з Арістотеля, неодноразово мали місце

намагання класифікувати рух. Певна заслуга у цьому питанні

належить Ф. Енгельсу, який у творі «Діалектика природи» го%

ворить про існування таких форм руху:

 механічного (просторове переміщення);

 фізичного (електромагнетизм, гравітація, теплота, звук,

зміни агрегатних станів речовини);

 хімічного (перетворення атомів і молекул речовини);

Є. А. Подольська «Філософія»

434

 біологічного (обмін речовин у живих організмах);

 соціального (суспільні зміни, а також процеси мислення).

Серед основних форм руху матерії Енгельс розрізняв вищі

і нижчі форми, які з необхідністю пов’язані одна з одною. Він

відмічав, що елементи нижчих форм входять у вищі, ніби суп%

роводжують їх. Намагаючись підкреслити цю обставину, Ен%

гельс називав фізику «механікою молекул», хімію – «фізикою

атомів», а біологію – «хімією білків». Хімію він визначав як

«науку про якісні зміни тіл» [42] і наводив численні приклади,

які свідчать про те, що хімічна форма руху матерії має справу з

утворенням і руйнуванням молекул речовини.

Органічне життя неможливе без механічних, молекулярних,

хімічних, термічних, електричних та інших змін, але й уся їх

сукупність не становить основну ознаку біологічної форми

руху. Хоч вона і містить у собі всі ці зміни, все ж якісно

відрізняється від інших форм руху матерії.

Соціальна форма руху також містить у собі зміни, які харак%

теризують більш «низькі» форми, але ні в якому разі не зводить%

ся до них. Між формами руху існують якісні відмінності, а тому

їх не можна ні відривати одну від одної, ні зводити одну до

іншої. Це має велике методологічне значення, бо зрозуміти за%

кономірності вищих форм неможливо, якщо не дослідити ті

процеси, які відбуваються у їх фундаменті. Неможливо, наприк%

лад, визначити сутність життя, не відшукавши його фізико%

хімічну основу. Хімічний процес не зрозуміти без дослідження

фізичного «підґрунтя».

Наукою було відкрито багато нових форм руху в мікро% і

мегасвіті: рух і перетворення елементарних частинок, процеси

в атомних ядрах. Тепер з основних форм руху можна виділити

насамперед такі, що виявляються в усіх просторових масшта%

бах і структурних рівнях матерії. До них належать: просторове

переміщення механічний рух атомів, молекул, макроскопічних

тіл, поширення електромагнітних і гравітаційних хвиль, рух

елементарних частинок; електромагнітна взаємодія; гравітацій%

на взаємодія. Далі виділяють такі форми руху, які проявляють%

ся на певних структурних рівнях у неживій і живій природі та

435

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

в суспільстві. У неживій природі – це передусім взаємодія, пе%

ретворення елементарних частинок, атомних ядер. У результаті

перерозподілу зв’язків між атомами в молекулах, зміни струк%

тури молекул одні речовини перетворюються в інші. Цей про%

цес становить хімічну форму руху. Для макроскопічних тіл –

це теплота, процеси кристалізації, зміни агрегатних станів,

структурні зміни в твердих тілах, рідинах, газах, плазмі. Геоло%

гічна форма руху включає комплекс фізико%хімічних процесів,

пов’язаних з утворенням найрізноманітніших мінералів, руд та

інших речовин в умовах великих температур і тисків. Форми

руху в живій природі включають у себе процеси, що відбува%

ються як усередині живих організмів, так і в надорганізмових

системах. Усі живі організми – відкриті системи. Постійно об%

мінюючись речовиною і енергією з навколишнім середовищем,

живий організм безперервно відтворює свою структуру і

функції. Обмін речовин приводить до постійного самооновлен%

ня клітинного складу тканин.

Найвищим станом розвитку матерії на Землі є людське сус%

пільство з властивими йому соціальними формами руху. Ці

форми руху безперервно ускладнюються з прогресом суспіль%

ства. Вони включають в себе найрізноманітніші прояви цілесп%

рямованої діяльності людей, всі соціальні зміни і види взаємодії

між різними суспільними системами – від людини до держави

і суспільства в цілому.

Звичайно, між усіма формами руху матерії існує тісний взає%

мозв’язок. Він виявляється насамперед в історичному розвит%

ку матерії та у виникненні вищих форм руху на основі віднос%

но нижчих. Вищі форми руху синтезують у собі відносно нижчі.

Важливо уникати як відриву вищих форм від нижчих, так і

механічного зведення перших до других. Відриваючи вищі

форми від нижчих, не можна пояснити їхнє походження і

структурні особливості. Ігнорування якісної специфіки вищих

форм руху і грубе зведення їх до нижчих форм призводить до

механіцизму і неприпустимих спрощень.

Останніми роками існують численні спроби удосконалити

або доповнити сучасними науковими досягненнями класиф%

Є. А. Подольська «Філософія»

436

ікацію форм руху. За критерії класифікації беруть такі прин%

ципи: визначення законів, притаманних даній формі руху; су%

бординації і взаємозв’язку видів матерії і форм руху; визна%

чення типів взаємодії об’єктів; зокрема, вводять геологічну і

галактичну, виділяють внутрішньоядерну, ядерну і атомну, які

об’єднуються у квантово%механічну форму руху та інші. Ці

спроби цілком правомірні, хоча ще і не створена загальноприй%

нята класифікація.

Таким чином, в основі матеріалістичного, діалектичного

розуміння руху лежать три основних положення. Згідно з пер%

шим з них, рух є невід’ємна, необхідна і суттєва властивість,

спосіб існування матерії. «Матерія без руху, – писав Ф. Ен%

гельс, – неможлива так само, як і рух без матерії» [42]. Згідно

з другим положенням, рух визначається як будь!яка зміна,

«зміна взагалі». У третьому положенні підкреслюється, що рух

являє собою суперечність, а її джерелом, внутрішнім імпуль!

сом є взаємодія протилежностей.

   –

 



Усі предмети, що нас оточують, ма%

ють певні розміри, протяжність у різних

напрямках, переміщуються один віднос%

но одного або разом з Землею – віднос%

но космічних тіл. Так само всі об’єкти

виникають і змінюються у часі.

Простір і час є загальними формами буття всіх матеріаль%

них систем і процесів. Не існує об’єкта, який перебував би поза

простором і часом, як немає простору і часу самих по собі, поза

матерією, що рухається. Абсолютного простору як нескінченої

порожньої протяжності не існує. Всюди є матерія в тих чи

інших формах (речовина, поле), а простір виступає як загальна

властивість (атрибут) матерії. Так само немає і абсолютного

часу, час завжди нерозривно зв’язаний з рухом, розвитком ма%

терії. Простір і час існують об’єктивно і незалежно від свідомості,

але зовсім не від матерії.

Поняття простору і часу є фундаментальними поняття%

ми людської культури. Вони настільки фундаментальні, що

на певному ступені розвитку людського пізнання (або не%

437

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

знання) їх розглядали як абсолютну субстанцію світу. Таким

є зрван у ранньому зороастризмі, хаос у давньогрецькій міфо%

логії, акаша і кала у давньоіндійських системах. Простір і час

вважалися основами Всесвіту і в античній натурфілософії

або у християнській картині світу. Для просторово%часових

уявлень тих часів характерне неймовірне різномаїття кон%

цепцій і моделей простору і часу: субстанційні, реляційні,

дискретні, циклічні, кінцеві тощо.

Зовсім інший напрям розвитку уявлень про простір і час

започатковується у працях Галілея, Декарта та Ньютона: ство%

рення класичної механіки ознаменувало народження нового

фізичного підходу до пізнання простору і часу. Було створено

низку фундаментальних фізичних теорій (спеціальна і загаль%

на теорія відносності, релятивістська космологія, квантова гео%

метродинаміка та ін.), у руслі яких оригінальні, більш усклад%

нені метричні, топологічні і інші структури простору і часу.

Сучасні вчені у пошуках нових ідей починають свідомо

звертатись до найбагатшої концептуальної комори міфологіч%

ного моделювання світу. Це особливо виявилося у фізиці

мікросвіту, де деякі дослідники почали залучати конструкцію

восьмирічного шляху Будди для систематики елементарних

частинок або притчу про перлинне намисто їндри як основу

парадигми бутстрапної моделі. Сучасні вчені запозичують з

давньої міфології такі концепції, структури і моделі, про існу%

вання котрих самі творці цієї міфології не тільки не знали, але

й принципово не могли знати. Таке реконструкційне запози%

чення виявляється важливою формою новаторства.

У самому загальному вигляді динаміку міфологічного світу

можна охарактеризувати як перехід від Хаосу до Космосу. У

більш розвинутих системах вода трансформувалась у деякі пер%

соніфіковані божественні образи (Намму у Шумері, Нун у

Єгипті, Апсу у Вавилоні, Асат у Індії та ін.). Вода – це невиз%

начений першопочаток, який у процесі організації (за допомо%

гою тотемних тварин, предків, Дике, нуса, ідеї, Бога та ін.)

трансформується у Космос, упорядкований у просторі й часі.

Все природне і соціальне виступало як єдине ціле, а тому ділен%

Є. А. Подольська «Філософія»

438

ня племені на групи визначало розподіл простору, а порядок

обрядової церемонії пов’язаний з напрямком у просторі. Весь

міфологічний пейзаж виявляється втіленим міфом. Тотемні

центри племені – це осередок «містичної енергії», під охороною

духів предків знаходиться територія племені, а весь простір за

цими межами злий і жахливий. Розвиток міжплемінних зв’язків

призвів до ідеї розмноження оазисів упорядкованого буття.

Простір існує «у малому» і у «великому», він неперервний, ба%

гатозв’язковий, а пізніше усвідомлюється як багатослоїстий

(верхній рівень – світ сакральних персонажів, середній – світ

людей, нижчий – світ мертвих).

Відповідно до уявлень про простір розвивались і ідеї часу.

Оскільки Всесвіт слоїстий, то душа шамана гониться за злим

духом у сакральному часі, який перебільшує вік життя люди%

ни. Для міфу характерна також спрямованість у минуле:

міфічний світ існує тоді, коли ще не було часу. Хоча час і відне%

сений до минулого, він виступає і як сучасне, і як майбутнє

(циклічна модель часу), як коливання між життям і смертю,

днем і ніччю.

Взагалі ж, міфологічний простір і час можуть бути визначені

таким чином: циклічна структура часу і багатослоїстий ізо%

морфізм простору. Саме на цьому підґрунті пізніше сформува%

лась спіральна модель часу.

Якщо специфічною ознакою міфології є віднесеність до

минулого, то релігія орієнтується на специфічне переживання

сучасного з метою досягнення певного майбутнього. Релігія

оволодіває душею людини саме своєю обіцянкою подолати і

перемогти час: нірвана буддиста, рай християнина, джанна му%

сульманина співвідносні не з часом, а з вічністю. Час – це фор%

ма існування світу між актом творення і есхатологічним актом.

В той же час підкреслюється життєвість Божих актів: у мусуль%

манстві пророк подолав великі відстані, а коли повернувся, то

помітив, що з келиха не встигла витекти крапля води.

Ставлення людей до простору на перших етапах людської

історії було обумовлене не. тільки специфікою життєдіяльності

(збирання, полювання, хліборобство), а й містичними і релігій%

439

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

ними уявленнями, особливо про смерть. Жахлива не сама по

собі смерть, а смерть на чужині. Пізніше розподіл праці, товар%

не виробництво, розквіт міст спонукали нові ідеї, пов’язані з

простором (нездоровий інтерес до чужих територій, тобто екс%

пансіонізм, спроби створення об’єднаних імперій). В умовах

панування уявлення про нерозривний зв’язок простору і Бога

як кару розглядали просторову трансформацію, тобто пересе%

лення повсталого народу або, навпаки, десакралізацію території

(переселення самого Бога). Так були покарані Ксерксом по%

встанці%вавилоняни: зруйнували головний храм, а статую бога

Мардука завезли до Персії. Такі просторові трансформації спри%

яли розвиткові уявлень людей про простір і час і оточуючий

світ. В уявленнях про богів відбулось абстрагування від їх ро%

дової належності – це вже не майбутня «рідня», а володарі те%

риторії і всього, що живе на ній.

Філософський зміст уявлень про простір зазнав тривалої і

суперечливої еволюції. Деякі стародавні філософи розглядали

простір як однорідну, нескінчену, нерухому порожнечу, запов%

нену атомами, субстанціями (Демокріт, Епікур). У науці Ново%

го часу простір уявляли однорідною і нескінченою протяжні%

стю. Класична механіка Ньютона привела до відриву простору

від матерії, руху і часу. В концепції Ньютона абсолютний

простір тлумачиться як нескінчена протяжність, яка містить у

собі всю матерію і не залежить від будь%яких матеріальних про%

цесів, а абсолютний час – як плинна безвідносно до всяких змін

рівномірна подовженість, у якій все виникає і зникає. У нью%

тоновській концепції простору і часу приписувались деякі суб%

станційні ознаки – абсолютна самостійність і самодостатність

існування; в той же час простір і час розглядались як порож%

нечі, субстанції, в котрих виникають всі тіла.

У релігійних і об’єктивно%ідеалістичних концепціях простір

і час трактувались як утворені разом з матерією Богом або аб%

солютним духом. З точки зору теології до Бога поняття просто%

ру і часу неприйнятні, оскільки він існує за межами простору і

часу у вічності. У суб’єктивно%ідеалістичних концепціях вису%

вались еклектичні і внутрішньо суперечливі тлумачення про%

Є. А. Подольська «Філософія»

440

стору і часу як апріорних форм чуттєвого споглядання (Кант)

або як форм упорядкування комплексів відчуттів і дослідних

даних, встановлення між ними функціональних залежностей

(Берклі, Мах, позитивізм).

Простір – це форма буття матерії, яка характеризує її про!

тяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів в

усіх матеріальних системах. Поняття простору тісно пов’язано

із структурністю матерії, її здатністю ділитися на частини.

Дійсно, сама можливість виділити у будь%якому об’єкті складові

частини дозволяє говорити про їх взаємне розташування, взає%

мну координацію, тобто говорити про простір.

Саме визначення простору має на увазі нерозривний зв’язок

його з матеріальними об’єктами, оскільки він визначається як

властивість цих об’єктів. Наприклад, абсолютної порожнечі, «чи%

стого вакууму» без будь%якої матерії існувати не може. Навіть

якби ми в уявному експерименті з%під деякого ковпака викача%

ли все повітря, вилучили всі молекули (що реально неможливо),

то й тоді там залишиться гравітаційне поле і так зване поле ва%

кууму. Буде там також і «звичайне» електромагнітне поле, котре

утворюється стінками ковпака, який має температуру, відмінну

від абсолютного нуля (абсолютний нуль, як відомо, недосяжний).

Ці поля не можна екранувати навіть в уявному експерименті.

Час – форма буття матерії, яка виявляє тривалість її існу!

вання, послідовність зміни станів у розвитку всіх матеріальних

систем. Поняття часу нерозривно пов’язане з рухом (змінюва%

ністю) матерії. Дійсно, змінюваність є зміна одного стану іншим,

але саме ця зміна станів і дозволяє говорити про час. Так, уже

у давні часи порівняння циклічних станів, повторень – зміна

дня і ночі – з усіма іншими станами, з якими мала справу лю%

дина, привело до поняття часу і винаходу приладдя для вимі%

ру його проміжків.

Довго час уявлявся у вигляді якогось потоку, річки, яка

рівномірно пронизує весь світ, несе на собі усі події. Звідси

вираз – ріка часу, потік часу. Самий же час не залежить від

будь%яких матеріальних процесів. Таке тлумачення одержало

назву «абсолютного часу».