Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

441

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

Історично склались два підходи до простору і часу. Перший

може бути названий субстанціональною концепцією. Простір і

час тлумачаться тут як щось самостійно існуюче поряд з мате%

рією, як її порожня місткість. Простір – це чиста протяжність, а

час – чиста тривалість, у які ніби то «занурені», «розміщені»

матеріальні об’єкти. Таким чином, простір і час уявлялись як

арена, на якій відбуваються різні події. Першим цей погляд

висловив Демокріт, підкреслюючи, що існують атоми і порож%

неча, а свій розвиток і завершення субстанціальна концепція

одержала у Ньютона і у класичній фізиці в цілому.

Другий підхід можна назвати реляційною (від лат. relativus –

відносний) концепцією простору і часу. Намітки її можна вия%

вити ще у Арістотеля, але вперше з усією чіткістю вона сфор%

мульована Г. Ляйбніцем. З точки зору реля%ційної концепції,

простір і час – не особливі субстанціальні сутності, а форми

існування матеріальних об’єктів. Простір виявляє співіснуван%

ня об’єктів, час – послідовність їх станів. Реляційна концепція

у філософському плані була сприйнята і розвинута діалектич%

ним матеріалізмом, а у природничо%науковому плані – реляти%

вістською фізикою і у наш час найбільш повно відповідає рівню

розвитку природознавства.

Субстанційна і реляційна концепції не пов’язані однознач%

но з матеріалізмом і ідеалізмом. Тут можливі будь%які комбінації.

Зокрема, Ляйбніц намагався використовувати розроблену ним

реляційну концепцію для боротьби проти субстанційної кон%

цепції Ньютона, яка виявляла точку зору метафізичного мате%

ріалізму. Однак це не повинно приводити до оцінки самої ре%

ляційної концепції як ідеалістичної.

Існують дві концепції часу: динамічна і статична.

Згідно з динамічною концепцією, існують події тільки те%

перішнього часу, минулого буття немає, воно лише залишило

свої сліди в теперішньому і пішло в небуття. Майбутні події

не існують взагалі, є тільки їхні передумови. Тому є минуле,

теперішнє і майбутнє.

Згідно зі статичною концепцією, не існує поділу на мину%

ле, теперішнє, майбутнє. Всі вони існують реально одночасно.

Є. А. Подольська «Філософія»

442

Різниця між ними обумовлена не об’єктивними характеристи%

ками, а властивостями нашої свідомості, яка рухається по

світовій лінії.

До загальних властивостей простору і часу відносяться:

об’єктивність і незалежність від свідомості людини; їх абсо%

лютність як атрибутів матерії; нерозривний зв’язок часу і про%

стору між собою, а також з рухом матерії; залежність від струк%

турних відносин і процесів розвитку у матеріальних системах;

єдність перервного і неперервного у їх структурі; кількісна і

якісна нескінченність. Крім того, розрізняють метричні (тобто

пов’язані з вимірюваннями) і топологічні (наприклад, зв’язність,

симетрія простору і неперервність, одномірність. незворотність

часу) властивості простору і часу.

Поряд з єдиними характеристиками, притаманними як про%

стору, так і часу, для них характерні деякі особливості. До за%

гальних властивостей простору відносяться перш за все про%

тяжність, яка означає рядопокладання і співіснування різних

елементів (крапок, відрізків, об’ємів тощо), можливість додаван%

ня до кожного даного елементу деякого наступного елементу

або можливість зменшення числа елементів. Протяжною мож%

на вважати будь%яку систему, у котрій можливі зміни характе%

ру зв’язків і взаємодій складових елементів, їх чисельності, взає%

много розташування і якісних особливостей. А тому саме

протяжність тісно пов’язана зі структурністю.

Простору притаманна також зв’язність і неперервність, яка

виявляється як у характері переміщення тіл, так і у розповсюд%

женні фізичних впливів через різні поля (електромагнітне, граві%

таційне, ядерне) у вигляді близькодії у передачі матерії і енергії.

Зв’язність означає відсутність якихось «розривів» у просторі і

порушення близькодії у розповсюдженні матеріальних впливів у

полях. Разом з тим простору притаманна відносна перервність, яка

виявляється у розподільному існуванні матеріальних об’єктів і

систем, котрі мають певні розміри і межі, у існуванні різних струк%

турних рівнів матерії з різними просторовими відносинами.

Загальною властивістю простору є тривимірність, яка орган%

ічно пов’язана зі структурністю систем та їх рухом. Всі матері%

443

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

альні процеси і взаємодії реалізуються лише у просторі трьох

вимірів. В одномірному або двомірному просторі (лінія, пло%

щина) не могли б відбуватися взаємодії речовини і поля. Аб%

страктні (концептуальні) багатомірні простори у сучасній ма%

тематиці і фізиці утворюються шляхом додавання до трьох

просторових координат і інших параметрів, врахування взає%

много зв’язку і змін яких необхідне для досконалого дослід%

ження процесів. Однак не слід ототожнювати ці концептуальні

простори, які вводяться як засіб опису систем, з реальним про%

стором, що завжди тривимірний і характеризує протяжність і

структурність матерії, співіснування і взаємодію елементів у

різних системах.

До специфічних (локальних) властивостей простору відно%

сяться симетрія і асиметрія, конкретна форма і розміри, місце,

відстань між тілами, просторовий розподіл речовини і поля,

межі кожної системи. Простір кожної матеріальної системи

принципово незамкнений, безперервно переходить у простір

іншої системи, яка може відрізнятися за метричними і іншими

локальними властивостями. Звідси походить багатозв’язність

реального простору, його невичерпність у кількісному і якісно%

му відношеннях.

До загальних властивостей часу відносяться: об’єктивність;

нерозривний зв’язок з матерією, а також з простором, рухом і

іншими атрибутами матерії; тривалість, яка виявляє по%

слідовність існування і зміни стану тіл. Тривалість утворюєть%

ся з моментів або інтервалів часу, які виникають один за одним

і складають у сукупності весь період існування тіла від його

виникнення до переходу у якісно інші форми. Час існування

кожного конкретного об’єкту скінченний і перевний, оскільки

кожний предмет, явище має початок і кінець існування. Однак

матерія, з якої складається тіло, при цьому не виникає з нічого

і не знищується, а тільки змінює форми свого буття. Завдяки

загальному збереженню матерії і руху час її існування безперер%

вний, ця неперервність абсолютна, тоді як перервність віднос%

на. Неперервність часу тотожна його зв’язності, відсутності

«розривів» між його моментами і інтервалами.

Є. А. Подольська «Філософія»

444

Час одномірний, асиметричний, незворотний і спрямований

завжди до майбутнього. Конкретними фізичними факторами,

які характеризують незворотність часу, є зростання ентропії у

різних системах, зміни кількісних законів руху тіл.

Специфічними властивостями часу є конкретні періоди

існування тіл з моменту їх виникнення до переходу у якісно

інші форми, одночасність подій, котра завжди відносна, ритм

процесів, швидкість зміни станів, темпи розвитку, часові відно%

сини між різними циклами у структурі систем.

Розвиток науки у XX ст. розкрив нові аспекти залежності

простору і часу від матеріальних процесів. Спеціальна теорія

відносності (1905) показала, що простір і час не можна розгля%

дати як незалежні від рухомої матерії самостійні сутності. Про%

сторові і часові проміжки відносні, оскільки змінюються в за%

лежності від руху об’єктів, тобто від їх швидкостей. Час у

рухомій системі уповільнюється порівняно з нерухомою, а всі

просторові розміри скорочуються у напрямку руху. Простір і

час виявились не абсолютними величинами, а відносними, ос%

кільки вони мають сенс тільки за умов урахування того, віднос%

но яких матеріальних тіл (систем числення) вони змінюються.

Простір і час мають той же сенс, що, наприклад, і швидкість

тіла, яка не абсолютна, а відносна. Таким чином, спеціальна

теорія відносності виявила нерозривний зв’язок простору і часу

від руху матеріальних об’єктів.

Загальна теорія відносності (1916) ше більш глибоко виявила

зв’язок простору, часу і матерії. А. Ейнштейн довів, що в разі зни%

щення всіх матеріальних речей зникли б простір і час. Загальна

теорія відносності виявила фізичний зв’язок між розподіленням

матеріальних мас, простору і часу – поблизу великих мас час упо%

вільнюється, а просторові розміри у напрямку на центр маси ско%

рочуються. Ця теорія виявила фізичний сенс неевклідових гео%

метрій. Вона показала, що наявність гравітації відрізняє геометрію

простору від евклідової геометрії. Отже, у Всесвіті, залежно від

розподілу мас, можуть реалізовуватися різні геометрії простору.

Таким чином, загальна теорія відносності блискуче

підтвердила тезу: простір і час – не самостійні сутності, а фор%

445

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

ми існування матерії. З теорії відносності і експерименталь%

них фактів сучасної фізики виходить, що із збільшенням

швидкості руху тіл і наближенням її до швидкості світла зро%

стає маса, відносно скорочуються лінійні розміри у напрямку

руху, уповільнюються усі процеси порівняно зі станом віднос%

ного спокою тіл. Важливі висновки одержані також у кван%

товій механіці. У галузі слабих взаємодій виявлена просторо%

ва асиметрія розпаду деяких мезонів (незбереження парності).

Висувається гіпотеза квантування простору і часу, що викли%

кало у певної частини фізиків тенденції до заперечення загаль%

ності простору і часу. Насправді ж зникають не простір і час,

а певна межа наших знань про них. У зв’язку з наступним

проникненням у мікросвіт і в космос можна виявити нові

незвичайні властивості простору й часу.

%  ’2

1

3

Людина володіє найпрекрас%

нішим даром – свідомістю, мис%

лячим розумом з його здатністю

сягати в далеке минуле і май%

бутнє. Що ж таке свідомість, як

вона виникла, як вона співвідноситься з мозком людини?

Над таємницею своєї свідомості людина почала замислюва%

тися ще з давніх давен. Кращі уми людства протягом багатьох

століть намагалися розкрити природу свідомості. Вони шукали

відповіді на питання про те, як нежива матерія на певному рівні

свого розвитку породжує живу, а остання – свідомість, яка її

структура і функції, який механізм переходу від відчуттів,

сприйнять до думки, від чуттєво%конкретного до абстрактно%

теоретичного, яким чином свідомість співвідноситься з матері%

альними фізіологічними процесами, що відбуваються в корі

головного мозку.

У трактуванні явищ свідомості великого поширення набу%

ли різні концепції. Так, ще в ранньому суспільстві виникло

уявлення про свідомість як прояв якоїсь нематеріальної суб%

станції – «душі», нібито не залежної від матерії взагалі, від

людського мозку зокрема, здатної вести самостійне існування,

безсмертної і вічної. Не вміючи пояснити природними причи%

Є. А. Подольська «Філософія»

446

нами сновидіння, непритомність, смерть, різні пізнавальні і

емоційно%вольові процеси, люди приходили до розуміння душі.

Так, сновидіння тлумачилися як враження «душі», яка покидає

уві сні тіло і мандрує в різних місцях. Смерть уявлялась як

різновид сну, коли «душа» з невідомих причин не повертаєть%

ся в покинуте тіло. Ці наївні, фантастичні погляди дістали на%

далі своє теоретичне обгрунтування і закріплення в різних іде%

алістичних філософських і богословських системах.

Вперше ці погляди були розвинуті в філософії Сократа і

його учня Платона. До Сократа і Платона філософія не мала

поняття ідеального. Душа розглядалась як повітря, вогонь, ком%

бінація атомів. Так, Геракліт стверджував, що душа – то вогонь.

Основа усвідомлених дій людини позначалася Гераклітом тер%

міном «логос», який тлумачився як слово, думка, сутність са%

мих речей. Цінність людського розуму визначалася залежно від

міри залучення до цього логосу – об’єктивного світопорядку.

У вченнях давньогрецьких мислителів психічні процеси нерідко

ідентифікувалися з матеріальними (псюхе).

Тільки Сократ, а за ним Платон стали розуміти під душею

щось ідеальне, протиставляти його матеріальному. Платон сфор%

мулював ідеалістичне вчення про душу. Душа і тіло в нього –

це дві самостійні субстанції. Мислитель вважав, що як для всьо%

го космосу безтілесний розум є першодвигуном, джерелом гар%

монії, силою, котра здатна адекватно осмислювати саму себе,

так і в кожній індивідуальній душі людини розум споглядає

самого себе і разом з тим виступає активним першопочатком,

який регулює поведінку людини. Арістотель присвятив цій

проблемі свою працю «Про душу». Важливими є його погляди

на пам’ять, емоції тощо. У своїх філософських поглядах він

намагався подолати ідеалізм Платона. Для Арістотеля душа і

тіло знаходяться в єдності, невіддільні одне від одного.

Важливу роль у формуванні поглядів на свідомість як особ%

ливу форму психічного, на відміну від інших її форм, відіграли

досягнення природознавства і медицини. Вони дали мож%

ливість відокремити свідомість як здатність людини усвідомлю%

вати власні вольові і розумові акти від інших проявів психіч%

447

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

ного (Гален). Свідомість співвідносилась із своєрідністю функ%

ціонування організму, у якому матеріальний носій психіки –

пневма локалізувалась у різних частинах організму.

Взагалі ж в античній філософії свідомість причетна до ро%

зуму, що є космічним, і виглядає як узагальнення дійсного світу,

як синонім універсальної закономірності.

Ідеалістичні погляди на свідомість продовжували домінува%

ти і в філософії середніх віків. Бог створив людину за своєю

подобою і вдихнув у неї душу. Душа – дар, або іскра Божа.

Вона безсмертна. Будь%яка ідеалістична система так чи інакше

проголошувала свідомість (розум, ідею, дух) самостійною над%

природною сутністю, що не тільки не залежить від матерії, а й

більше того, творить весь світ і керує його рухом, розвитком.

Розум у середні віки тлумачиться як атрибут Бога, а за люди%

ною залишається лише крихітна «іскорка» всепронизуючого

полум’я божественного розуму. Разом з тим у глибинах хрис%

тиянства виникає ідея спонтанної активності душі. За Авгус%

тином, усе знання закладено у душі, яка живе і рухається у

Богові, накопичуючи внутрішній досвід. Для Фоми Аквінсько%

го внутрішній досвід – це засіб самозаглиблення і спілкування

із Всевишнім у формі свідомого розуму. Несвідома душа – у

рослин і тварин, а в людини усі психічні акти, починаючи з

відчуттів, наділені ознаками свідомості. Було введено поняття

інтенції як спрямованості на зовнішній об’єкт. Матеріалістич%

ну традицію в епоху середньовіччя розвивали арабомовні мис%

лителі Разі та Ібн Сіна, а також Іоанн Дунс Скотт, який дово%

див, що матерія мислить.

Разом з тим проблема свідомості виявилась надзвичайно

важливою і для матеріалістично мислячих філософів і психо%

логів. Деякі матеріалісти опинилися у скрутному становищі

перед проблемою виникнення свідомості, почали розглядати її

як атрибут матерії, як її вічну властивість, притаманну всім –

як вищим, так і нижчим її формам. Вони оголосили всю мате%

рію здатною мислити. Цей погляд отримав назву гілозоїзму (від

грец. – гіле – речовина, зое – життя). Це філософське вчення,

за яким здатність відчувати нібито притаманна всій матерії. Сам

Є. А. Подольська «Філософія»

448

термін з’явився в XVII ст. Але ці погляди зустрічаються ще в

давньогрецьких філософів (Фалес, Геракліт). Гілозоїзм ототож%

нює «живе» і «сутність», висловлює ідею наявного буття як

результату проростання у світі. Звідси – назва простіших он%

тологічних сутностей (елементів) «коренями» (Емпедокл) або

«насінням» (Анаксагор). Фалес стверджує, що «все заповнено

богами», що магніт і янтар мають душу.

Елементи гілозоїзму відображуються у вченнях Дж. Бру%

но і Б. Спінози, філософських системах французьких мате%

ріалістів XVIII ст. (Д. Дідро, Ламетрі). Гілозоїсти твердили,

що відчуття, мислення є іманентною властивістю матерії, і за%

перечували ідеалістичні положення про нематеріальну, ду%

ховну субстанцію.

Незважаючи на загальну помилковість гілозоїзму, він таки

містив раціональну думку, що носієм свідомості може бути тільки

матерія, що свідомість слід тлумачити як властивість матерії.

На розробку проблеми свідомості у філософії Нового часу

значно вплинув Декарт, який розглядав свідомість як

внутрішнє споглядання суб’єктом змісту власного внутрішньо%

го світу як субстанцію, яка протистоїть простору. Важливо, що

свідомість починають ототожнювати зі здатністю суб’єкта мати

знання про власний психічний стан. На противагу Декарту було

висунуто вчення про несвідому психіку (Лейбніц). Французькі

матеріалісти XVIII ст. (особливо Ламетрі і Кабаніс), спираючись

на досягнення передової фізіології і медицини, обгрунтували

положення про те, що свідомість є особливою функцією мозку,

котра відрізняється від інших функцій тим, що завдяки їй лю%

дина здатна набувати знання про природу і саму себе.

Нову епоху в поясненні генезису і структури свідомості

було відкрито німецьким класичним ідеалізмом, який показав

різні рівні організації свідомості, її активність, історизм, діалек%

тику чуттєвого і логічного, індивідуального і соціального.

Позитивне знання про свідомість суттєво збагатилося зав%

дяки досягненням нейрофізіології (зокрема, вченню Сєченова

і його послідовників про рефлекторну діяльність мозку) і екс%

периментальної психології (дослідження закономірностей зв’яз%

449

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

ку феноменів свідомості у працях Е. Вебера, Бюхнера, Вундта,

Джемса та ін.).

Частина матеріалістів, яка одержала назву вульгарних мате!

ріалістів, ототожнювала свідомість з матерією і розглядала її як

різновид матерії. Наприклад, Демокріт вважав душу матеріаль%

ною, яка складається з особливого виду атомів. Спроби звести

мислення, свідомість до певного виду матерії трапляються і

пізніше. Вульгарно%матеріалістична точка зору на свідомість

одержала досить значне поширення у 50%ті роки минулого сто%

ліття. Німецькі філософи Бюхнер, Фогт, Молешотт розглядали

свідомість як різновид матерії, вважали, що мозок виділяє дум%

ки так само, як шлунок – шлунковий сік, печінка – жовч. Таке

тлумачення свідомості ігнорує якісну відмінність свідомості від

матерії, викривлює дійсну природу свідомості.

Не дивлячись на те, що вульгарно%матеріалістична точка

зору заперечена досягненнями сучасної науки, особливо вчен%

нями Сєченова і Павлова та їх послідовників, спроби звести

свідомість до певного виду матерії виникають і досі. Наприк%

лад, у зв’язку з успіхами електрофізіології було висунуте поло%

ження, начебто думка є просто електромагнітні коливання, вип%

ромінювані мозком. Дійсно, мозок безперервно випромінює

електромагнітні хвилі, які змінюють свій характер, якщо мозок

починає активно працювати. Дослідження цих хвиль у разі

хвороби дозволяє виявити, які ділянки мозку пошкоджені.

Однак зміст думок по записаному на плівку визначити не%

можливо, бо думка не є матерія, а являє собою лише особливу

властивість матерії відображати матеріально%ідеальні процеси,

які відбуваються зовні свідомості людини. Саме це відмічав

Брей Уолтер у праці «Живий мозок»: у електроенцефалограмі

записується не думка, не зміст понять мислення і психічних

образів, а лише електрична активність мозку, фіксується фізіо%

логічна, матеріальна основа психічної діяльності пацієнта [37].

Взагалі ж свідомість – це одне з понять філософії, психо%

логії і соціології, яке позначає вищий рівень духовної активності

людини як соціальної істоти. Своєрідність цієї активності поля%

гає в тому, що відображення реальності у формі чуттєвих і уяв%

Є. А. Подольська «Філософія»

450

них образів попереджує практичні дії людини, надаючи їм

цілеспрямованого характеру.

Здатність людського мозку відображати дійсність – це резуль%

тат тривалого розвитку високоорганізованої матерії. Всій матерії

притаманна властивість відображення. Як загальна властивість

матерії відображення зумовлено тим, що предмети і явища пе%

ребувають в універсальному взаємозв’язку і взаємодії, отже, впли%

ваючи одне на одного, вони викликають при цьому ті або інші

зміни. Ці зміни виступають у вигляді певного «сліду», який

відображує особливості предмета, явища, що впливає. Форми

відображення залежать від специфіки і рівня структурної орган%

ізації взаємодіючих тіл. А зміст відображення виражається в тому,

які зміни сталися в предметі відображення і які сторони в пред%

меті впливу і явища вони відтворюють.

Відображення властиве матерії на всіх рівнях її організації.

В неживій природі падіння метеориту на землю залишає пев%

ний слід. Найпростішими прикладами властивості відображен%

ня, притаманного усій матерії, є звичайне відображення пред%

метів і явищ у дзеркалі, сліди людини на піску, відображення

дерев і хмар на поверхні води і т. ін.

У більшості випадків відображення як загальна властивість

матерії пов’язане із зміною внутрішньої структури тих матері%

альних об’єктів, які відображують зовнішній вплив. Так при

взаємодії куска заліза з магнітом залізо одержує властивості

магніту внаслідок перегрупування молекул заліза. У цьому разі

ми маємо таке відображення, коли внутрішній стан відображу%

ючого предмета відтворює стан відображеного. Відомо також,

що будь%яке фізичне і хімічне тіло відображує зміни навко%

лишніх умов: матеріальні тіла скорочуються або розширюють%

ся залежно від коливань температури. На цій елементарній

формі відображення заснована дія усіх приладів, які вимірюють

температуру. Явища відображення широко застосовуються в

різних технічних устроях: у радіотехніці, телебаченні, в елект%

ронно%вимірювальних приладах.

Співвідношення між результатами відображення (слідами) і

відображуваним (впливаючим) предметом може виражатися у