Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

471

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

тіл. Для нього існувала одна духовна субстанція. Він вважав,

що від духу «ми безумовно і досить залежні», у ньому «ми

живемо, рухаємось і існуємо»; дух «творить все у всьому».

Джордж Берклі писав, що «буття духу, нескінченно мудро%

го, благого і всемогутнього, надмірно достатнє для пояснен%

ня усіх явищ природи. Що ж стосується закляклої, невідчу%

ваючої матерії, то ніщо, що сприймається мною, не має до неї

ніякого відношення» [5].

Конфронтація монізму ідеалістичного і монізму матеріалі%

стичного характерна для всієї історії філософії. Нерідко вона

супроводжувалась і виходом до сцени філософського плюралі%

зму. Саме у зв’язку з цим важливий матеріалістичний субстан!

ціалізм. Як «самостійну» тлумачив Спіноза субстанцію, бо вона

«існує сама у собі і виявляється сама через себе... уявлення чого

не потребує в уявленні іншої речі, з якої воно повинно було б

утворюватись» [34]. Оскільки матерія вважалась єдиною суб%

станцією, то уявлення про Бога як пояснювального принципу

було недопустиме.

Пізніше термін «субстанція» стали тлумачити як «те, що

лежить у підґрунті», «сутність», незмінну основу мінливих

явищ, носія якостей. Але визначились два підходи: перший:

субстанція – основа конкретної різноманітності, основа ат%

рибутів матерії, будівельний матеріал; друга: термін «субстан%

ція» – застарілий спосіб навішувати властивості як щось

окреме від субстанцій, а тому потрібно відмовитись від ньо%

го і закріпити за матерією лише гносеологічний зміст.

Отже, трактування субстанції лише як основи конкрет%

них речей веде до нових конфронтацій навіть серед при%

бічників матеріалістичного світогляду. Згадаємо, що Б.

Спіноза підкреслював нерозривний зв’язок основи речей і

їх конкретної різноманітності у межах субстанції, до якої він

включав модуси та атрибути. Субстанція виявляє активний,

самовідтворюючий характер, вона вічна в часі і нескінчен%

на у просторі. Отже, сам Спіноза зруйнував уявлення про

Є. А. Подольська «Філософія»

472

надприродний першопорядок природи і про субстанцію як

тільки «підґрунтя» окремих речей.

Крім таких атрибутів, як відображення і рух (взаємодія,

причинність, детермінація), матерії притаманні інші –

простір, час, системність. Матерія здатна породжувати будь%

які форми відображення, включаючи свідомість. «Мислячий

дух» існує лише на високоорганізованій субстратній основі.

На відміну від гносеологічного аспекту тут має місце відно%

шення не причини і наслідку, а органа і його функцій. Тут

протилежність матерії і свідомості відносна.

Підхід до матерії через поняття «субстанція» дозволяє роз%

горнути її атрибути, модуси і більш чітко встановити демарка%

цію з ідеалістичним субстанціалізмом. Крім того, виявляється

нерозривний зв’язок онтологічного аспекту матерії з уявлення%

ми спеціальних наук про її структуру, види матерії. Акцент при

цьому робиться не на протиставленні, а на єдності.

Постановка питання про матерію як субстанцію стимулює

розробку загальнонаукових понять, адже неможливо розкри%

ти причинність без розуміння фізичних взаємодій («речови%

на», «енергія» та інші). Щоб розкрити філософські поняття

«буття», «існування», «реальність», необхідно спиратись на

науки про природу.

Гносеологічний і субстанціальний аспекти поняття ма!

терії не виключають, а доповнюють одне одного. Уявлення

про матерію як об’єктивну реальність, що існує зовні і не

залежно від людської свідомості, не тільки містить у собі

момент зв’язку цієї реальності із свідомістю, акцентуючи

увагу на вторинності свідомості, а і включає в себе установ%

ку на дослідження різних модифікацій об’єктивної реаль%

ності, що ведуть до породження свідомості. З іншого боку,

у матерії%субстанцїї закладена протилежність матерії «усві%

домлюючої» і матерії «не усвідомлюючої». Провідним, зви%

чайно, є гносеологічний аспект, але він не здатний охопи%

ти усю різноманітність поняття матерії, бо відволікається від

усього останнього. Щоб імпліцитне, що міститься у предметі

473

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

у прихованому, приглушеному вигляді, стало експліцитним,

тобто явним, розгорнутим, необхідно від гносеологічної сто%

рони поняття матерії перейти до субстанціональної. Якщо

гносеологічна сторона є вихідною, «початковою», то субстан!

ціальна базовою.

Субстанціальний зміст поняття матерії має дві форми:

природну і соціально%практичну, яка містить у собі не

тільки «технічну реальність», усі результати практики по%

передніх етапів соціального розвитку, але й практику, що

розгортається у наші дні.

Людина здатна змінювати склад елементів і структуру ма%

теріальних (природних і соціальних) систем, пізнавати їх, хоча

і не завжди адекватно. Практика як матеріальний процес виво%

диться з об’єктивно%природних процесів, а тому ця форма ма%

терії вторинна.

У взаємовідношенні суб’єктивного і об’єктивного у

структурі практики визначним є об’єктивне. Практика «дає»

суб’єкту природу в тому розумінні, що за межами практи%

ки не може розкриватися її сутність. Людський параметр

надихає матерію: людина виявляє можливості, пізнає їх,

оцінює і використовує. Отже, практика – це специфічна

можливість перетворення можливості у дійсність. Завдяки

пізнанню властивостей і законів природи людина відкриває

нові можливості і ставить нові цілі. Створення таких «но%

вих можливостей» відбувається тільки завдяки тим можли%

востям, що притаманні природній матерії.

У практичній діяльності і в процесі творчості людина роз%

криває свою сутність, стає подібною матерії, ніби зливається

з нею, «підвищуючись до неї», завдяки чому «знімається по%

передня гносеологічна та і життєво%світоглядна абсолютна

протилежність «Я» і «не%Я». Практика задає людський кут

зору на природу, накладає на неї інтереси людини. У практиці

природне соціалізується.

Деякі мислителі стверджують, що «матеріальне породжує

ідеальне, але не навпаки». Але ж матеріальне не може пря%

Є. А. Подольська «Філософія»

474

мо і безпосередньо створювати ідеальне, адже у самому ма%

теріальному є тільки можливості, а при їх відображенні ви%

никає «чиста копія» того, що вже є в об’єкті. Ідеальне по%

роджується тільки свідомістю, тільки завдяки творчості, у

процесі духовно%конструктивної діяльності. Ідеальне як

модель, проект майбутнього матеріального є первинним

відносно матеріалізованого продукту практичної діяльності.

Матеріальне є опредмечене ідеальне. Тут має місце не

відношення М

=ОМ

, а М

o ОМ

o Тo ОМ

o М

(М

–

вихідний матеріальний об’єкт; ОМ

– образ цього об’єкта;

Т – творчість, у процесі якої конструюється образ ОМ

Отже, слід чіткіше розмежовувати поняття «матерія» – «ма%

теріальне», «свідомість» – «ідеальне».

Крім онтологічної і гносеологічної сторін, в основному

питанні філософії останнім часом справедливо виявляють

соціально!аксіологічний, ціннісний аспект. Тлумачення основ%

ного питання філософії Енгельсом вірне, бо в ньому відоб%

ражено підґрунтя для полярності головних світоглядних

орієнтацій – матеріалізму та ідеалізму, пізнавального реал%

ізму та агностицизму. Але це питання не може бути вуж%

чим від основного питання світогляду (якщо філософія

претендує на те, щоб бути дійсним світоглядом). Основне ж

питання світогляду – як ставиться людина до світу? Або:

яке місце людини у світі? Отже фокус світогляду сановить

система людина – світ, або дух – природа. Сама ж система

людина – світ розчленовується на дві субстратні підсисте%

ми (людина і світ) і чотири підсистеми релятивного типу

(онтологічну, гносеологічну, аксіологічну і праксеологічну).

Отже, є необхідність у складі основного питання філософії

виділяти аксіологічний і праксеологічний (духовно%практич%

ний) аспекти. При цьому, гносеологічно абсолютна проти%

лежність матерії і свідомості знімається онтологічною і

предметно%практичною відносністю цих протилежностей.

Аналогічне характерно і для аксіологічного аспекту їх

співвідношення. Емоції, наприклад, складають одну з важливі%

475

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

ших структур духовного світу людини і забезпечують її

ціннісно%оціночне ставлення до світу, зовсім не виступають

протилежними об’єкту і матерії в цілому.

Таким чином, існує певна межа протилежності матерії і

духу. Ігнорування цієї межі оскуднює ту історичну форму

матеріалізму, яка спрямована до духовності, її розкриття і

ствердження у світі. Таке положення не відміняє протилеж%

ності матеріалізму та ідеалізму, а тільки створює більш спри%

ятливі умови для їх полеміки. Матерія у своєму дійсному

субстанціальному аспекті включає у себе людину в усій її

духовній різноманітності. Можна навіть сказати, що оскіль%

ки людина – частина матерії, то матерія містить у собі і ду%

ховність. З цим пов’язані і загальнолюдські виміри філософії.

476

Розділ сьомий

ДІАЛЕКТИКА ЯК ВЧЕННЯ ПРО

ЗАГАЛЬНИЙ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ТА

РОЗВИТОК





 

Філософів завжди цікавили не

тільки проблеми теорії, тобто тлума%

чення, пояснення світу, але й про%

блеми методу, тобто шляхів, заходів

і прийомів наукового пізнання і пе%

ретворення світу. Філософською теорією, методом і методо%

логією наукового пізнання і творчості взагалі виступає діа!

лектика, що в перекладі з грецької мови означає мистецтво

вести бесіду, суперечку.

Сам термін «діалектика» вперше застосував Сократ, маючи

на увазі діалог, спрямований на взаємозацікавлене обговорен%

ня проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства

думок, поглядів. Платон теж тлумачив діалектику як логічну

операцію розчленування і пов’язування понять завдяки питан%

ням і відповідям. У розумінні, близькому до сучасного, понят%

тя діалектики застосовував і Гегель, що трактував її як вміння

відшукувати протилежності у самій дійсності.

Уже стародавні мислителі виходили з уявлення про космос

як світове завершене ціле, що перебуває у спокої. Всередині

цього цілого завжди відбуваються безперервні процеси зміню%

вання, руху, становлення. Космос, таким чином, уявлявся як

протилежність спокою і змін, де відбувається перетворення

одного першопочатку в інший – землі у воду, води у повітря,

повітря у вогонь, вогню в ефір і навпаки. Найбільш яскраве

виявлення антична діалектика одержала у Геракліта, який роз%

глядав світ у вічному русі, єдності протилежностей. Арістотель

розвинув діалектику далі – у напрямі пізнання реально існую%

чого космосу. У своєму вченні про чотири причини (матеріаль%

ну, формальну, рушійну і цільову) Арістотель стверджував, що

477

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

всі вони існують у кожній речі абсолютно нероздільно і тотожні

самій речі. Арістотель вважав необхідним узагальнення одинич%

них форм в універсальний саморух усієї дійсності, який він на%

звав першодвигуном, що мислить самого себе, тобто виступає і

суб’єктом, і об’єктом.

Панування монотеїстичної релігії в середні віки перенес%

ло діалектику у сферу теології. Бог з творця і упорядкувача

світу перетворювався на принцип саморуху усього сущого. У

Миколи Кузанського ідеї діалектики розвиваються у вченні

про вічний рух, про співпадання протилежностей, а також

максимуму і мінімуму.

У філософії Нового часу, не дивлячись на панування мета%

фізичних поглядів у всіх сферах мислення, висувались діалек%

тичні ідеї. Декарт розвивав ідею про неоднорідність простору,

про розвиток стосовно космології. Спіноза вводить діалектич%

не розуміння субстанції (природи) як «причини самої себе» і

виявляє діалектику необхідності і свободи, стверджуючи, що

свобода є усвідомлена необхідність, а зв’язок ідей у мисленні

трактує як відображення зв’язку речей. Лейбніц підкреслює, що

матерія виявляється через активні, саморухомі субстанції –

монади, кожна з яких відображує світ і присутня в усякій іншій.

Він висунув діалектичні ідеї про простір як порядок співісну%

вання матеріальних речей і про час – як порядок їх послідов%

ності, про неперервність, зв’язок минулого і сучасного.

Класична німецька філософія розробляє на ідеалістичній

основі цілісну концепцію діалектики як універсальної теорії і

методу пізнання світу. Діалектика, за Кантом, виявляє ті неми%

нучі суперечності, у яких заплутується розум, спрямований до

осягнення абсолютної цілісності. Причина цього в тому, що

знання спираються на чуттєвий досвід і обґрунтовуються діяль%

ністю розсудку, а вищим поняттям розуму (Богу, світу, душі,

свободі) ці властивості не притаманні. Вершиною класичної

ідеалістичної філософії є вчення Гегеля про діалектику, що

охоплює усю дійсність, починаючи з чисто логічних категорій,

здійснюючи далі перехід до природи і духу і закінчуючи кате%

горіальною діалектикою історичного процесу. У його діалектиці

Є. А. Подольська «Філософія»

478

дано змістовну картину загальних форм руху. Він поділяє діа%

лектику на буття (кількість, якість, міру), сутність, що являє

протиставлення буття самому собі, тобто є рефлектуючим (яви%

ще, дійсність та ін.) і поняття, де фігурують категорії, що містять

у собі як буття, так і сутність.

Розвиток, таким чином, є перехід від абстрактного до конк!

ретного, перехід явища з одного якісного стану в інший, що

здійснюється на підґрунті виявлення і розв’язання суперечностей.

При цьому сам розвиток тлумачився як саморозвиток абсолют%

ного духу, що проходить від буття до сутності, а потім від сутності

до поняття. У Гегеля поняття виявлялося і суб’єктом, і об’єктом, і

абсолютною ідеєю. Але моделлю гегелівської діалектики слугува%

ла не об’єктивна реальність, а відображуюче її мислення. Діалек%

тика Гегеля суперечила свідоцтвам природознавства, у межах

якого були висунуті глибокі діалектичні ідеї: теорія розвитку

стосовно геології (Ч. Лайель), еволюційні ідеї Ламарка, космо%

гонічні ідеї Канта%Лапласа та ін. Марксизм зумів піднятися до

всеосяжного синтезу принципу матеріалізму і діалектики і вия%

вити результати узагальнення свідоцтв суспільних наук і приро%

дознавства у створенні діалектичного матеріалізму.

У XX ст. під впливом соціальних суперечностей і кризи у

природознавстві відроджується інтерес до діалектики: у межах

релігійної філософії екзистенціалістично%містичні версії діа%

лектики розвивали К. Ясперс, К. Барт, М. Бубер; Ж.%П. Сартр

намагався побудувати екзистенціалістично%фе%номенологічну

діалектику історичної дії; представники франкфуртської шко%

ли Т. Адорно, Г. Маркузе розробляли соціоцентристську вер%

сію діалектики.

У філософії Росії та України діалектична традиція була про%

довжена у «філософії всеєдності» В. Соловйова, антиномічній

діалектиці С. М. Булгакова і П. О. Флоренського, екзистенці%

альній діалектиці М. Бердяєва і парадоксальній діалектиці Л.

Шестова. У новітній західній філософії розглядаються різні діа%

лектичні спорудження еволюційного характеру (у соціобіології,

герменевтиці, еволюційній епістемології, а також у постпозити%

вістських концепціях).

479

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

Діалектика виникла і історично розвивалась у боротьбі з

метафізичним методом мислення, характерною особливістю

якого є однобічність, абстрактність, абсолютизація того чи

іншого моменту у складі цілого.

Уже в Стародавній Греції елеати, надаючи критиці гераклі%

тівський принцип усього сущого, загострили увагу на іншій

стороні – на усталеності, і дійшли протилежної крайності, зая%

вивши, що все незмінне. У Новий час метафізика виступила у

вигляді абсолютизації аналітично%класифікаційних засобів у

пізнанні природа. Метафізичне мислення виявилось у вигляді

так званого «плоского еволюціонізму» і різних концепцій

«творчої еволюції».

Конкретно сутність цієї концепції полягає в тому, що вона

ігнорує багатий конкретний зміст реальних життєвих процесів і

розглядає розвиток як тільки просте кількісне зростання одного

і того ж, як тільки зменшення або збільшення, як повторення

одних і тих же етапів; вона не визнає розвитку як процесу ви%

никнення нового і зникнення старого, що віджило свій вік, тоб%

то вона заперечує якісні зміни, якісні стрибки і взаємопереходи у

явищах об’єктивного світу. Метафізична концепція розглядає

явища і предмети матеріального світу як ізольовані і не пов’язані

між собою, як випадкове накопичення явищ і предметів.

Сутність метафізичної концепції зводиться також до того,

що вона заперечує внутрішнє джерело розвитку – саморозви%

ток. Причину розвитку природи і суспільства вона вбачає у

якійсь зовнішній, надприродній силі і врешті%решт у Богові.

Отже, діалектика і метафізика альтернативні способи

філософського осягання буття. Вони різняться у багатьох сут%

тєвих моментах.

 Якщо діалектика вважає рух абсолютним, а спокій віднос%

ним, то метафізика, навпаки, сприймає рух як суму станів

спокою, що є постійним.

 Діалектика визнає взаємозв’язок і взаємообумовленість

явищ, а метафізика розглядає їх у відриві, у відокремленості.

 З точки зору діалектиків, все тече, все змінюється. Мета%

фізики ж твердять, що явища незмінні у своїй сутності.

Є. А. Подольська «Філософія»

480

Діалектична концепція розвитку полягає в тому, що роз!

виток тлумачиться як боротьба протилежностей, стрибкопо!

дібний перехід кількості у якість і навпаки та як рух за спірал!

лю. Метафізики сприймають розвиток як результат

божественного першопоштовху, як збільшення або зменшення,

тобто як чисто кількісний процес та як рух по замкненому ко!

лу.У фрагменті «До питання про діалектику» В. І. Ленін пи%

сав, що, за концепцією метафізиків, «залишається у затінку

саморух, його рушійна сила, його джерело, його мотив, або це

джерело переноситься зовні (Бог, суб’єкт ...)». Діалектика ж

«головну увагу зосереджує саме на пізнанні джерела «само»

руху... тільки діалектика дає ключ до саморуху всього сущого,

тільки вона дає ключ до «стрибків», «до перериву поступо%

вості», до «перетворення у протилежність», до «знищення

старого і виникнення нового» [22]. Отже, діалектична концеп%

ція розвитку характеризує діалектику як всебічне, багате на

зміст, глибоке вчення про розвиток.

Важливим принципом матеріалістичної діалектики є прин/

цип розвитку, тобто розуміння розвитку як вічного і нескінчен!

ного процесу зміни старого новим, одних явищ і процесів – інши!

ми. Дійсний світ дає нам картину різноманітних рухів і змін,

переходів з одного стану в інший, неперервного виникнення

нового і знищення старого у всіх явищах природи і суспіль%

ства. Безперервний рух і розвиток, взаємоперетворення і пе%

ребудова предметів і явищ – це одна із значних рис і форм

буття матеріального світу, бо рух і розвиток являє собою не%

обхідну і суттєву, невід’ємну властивість матерії, без якої вона

не може існувати.

Але діалектику цікавить не рух взагалі, а насамперед розвиток.

Під рухом розуміють будь!яку зміну, тобто він охоплює всі проце!

си, що відбуваються у світі, незалежно від їх змісту. Розвиток же

розглядається як рух у певному напрямку, переважно як рух по!

ступовий, прогресивний, висхідний. Це значить, що будь%який пред%

мет, явище, система, як і весь світ взагалі, не просто змінюються, а

завжди переходять у нові стани, що раніше не існували, ніколи не

повторюють з абсолютною точністю стани, котрі вже існували.