Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

481

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

Існують дві різні тенденції розвитку: 1) висхідна, прогре!

сивна, перехід від простого до складного; 2) низхідна, спадна,

регресивна, перехід від складного до простого. З цього визна%

чення категорії розвитку виходить, що розвиток багатший за

своїм конкретним змістом, ніж рух, хоч рух за своїм обсягом

значно ширший від розвитку. Будь%який розвиток є рух, тобто

зміни взагалі, але не всякий рух є розвиток, оскільки у природі

має місце і такий рух, який не є ні прогресивним, ні регресив%

ним, як це характерно для механічного руху, простого пересу%

вання, переміщення тіл.

Тому матеріалістична діалектика всебічно і глибоко розкри%

ває зміст поняття «розвиток». Діалектичному розвиткові при%

таманні такі ознаки, що відрізняють його від руху взагалі.

 По%перше, діалектичний розвиток являє собою не просто

зміну одних станів матеріальної системи на інші, не про%

сто зміни їх кількісних характеристик, а якісні зміни,

структурну перебудову системи, що розвивається.

 По%друге, діалектичний розвиток є спрямованим процесом

змін, що передбачає певну послідовність проходження си%

стемою специфічних для неї ступенів.

 По%третє, діалектичний розвиток є не тільки спрямова%

ним, але й незворотним процесом, тобто реальні предме%

ти, явища, що змінюються у просторі і часі, виявляються

неповторними у своїх індивідуальних рисах.

 По%четверте, важливим моментом розвитку є й те, що він

являє собою внутрішню за своїм джерелом зміну матері%

альних об’єктів, тобто діалектика тлумачить розвиток як

саморозвиток, що здійснюється з причин, закладених у

самих матеріальних об’єктах.

Таким чином, розвиток являє собою певну форму зміни вза!

галі, особливий вид руху, якому притаманні закономірні, спрямо!

вані, незворотні, якісні зміни матеріальних об’єктів.

Причому розвиток є складна діалектична взаємодія прогре!

су і регресу. Розвиток світу в цілому не може бути охарактери%

зований як розвиток у якомусь одному напрямку – висхідно%

му, прогресивному або низхідному, регресивному. Про

Є. А. Подольська «Філософія»

482

спрямованість змін як розвитку припустимо говорити лише

стосовно окремих локальних систем і процесів, бо всякий діа%

лектичний розвиток – це процес зміни просторово%часових

якісних систем, які завжди мають початок і кінець. У зв’язку з

цим період існування матеріальних систем і їх розвиток вклю%

чає в себе: виникнення системи, висхідну стадію їх у розвитку,

низхідну, завершуючу стадію та загибель системи у зв’язку з

переходом її у якісно нову матеріальну систему.

Суттєвою характеристикою процесів розвитку є час: по%пер%

ше, всякий розвиток здійснюється у реальному часі, по%друге,

тільки час виявляє спрямованість розвитку.

Стародавня філософія і наука не знали ідеї розвитку у точ%

ному розумінні цього слова, оскільки час тоді сприймався як те,

що циклічно протікає і всі процеси сприймались як виконання

заданої «відвіку» програми. Для античного світогляду не існу%

вало проблеми незворотних змін, а питання про походження

світу в цілому зводилося головним чином до питання про те, з

чого походить дещо. Ідея замкненого, досконалого космосу

включала навіть постановку питання про спрямовані зміни, що

породжують приципово нові структури і зв’язки.

Християнство висунуло ідею лінійного напряму часу, однак

тільки у сфері духу. У Новий час сформувались уявлення про

природну історію, про спрямовані і незворотні зміни у природі

і суспільстві. Важливу роль тут відіграло створення наукової

космології і теорії еволюції у біології і геології. Глибоку розроб%

ку ідеї розвитку, хоча і в ідеалістичній формі, дає німецька кла%

сична філософія, особливо Гегель. Він показав універсальність

принципу розвитку, розкрив його загальний механізм і джере%

ло – виникнення, боротьбу і подолання протилежностей.

Загальною теорією розвитку виступає матеріалістична діа%

лектика, що виявляє головні особливості процесів розвитку,

зміст їх основних законів – єдності і боротьби протилежностей,

переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення.

Основні ідеї діалектико%матеріалістичної концепції розвитку

сформулював В. І. Ленін: «Розвиток, що ніби повторює прой%

дені вже ступені, але повторює їх інакше, на більш високій ос%

483

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

нові («заперечення заперечення»), розвиток, так би мовити, по

спіралі, а не по прямій лінії; розвиток стрибкоподібний, катаст%

рофічний, революційний; розриви поступовості; перетворення

кількості в якість; внутрішні імпульси до розвитку, що надають%

ся суперечностями, зіштовхуванням різних сил і тенденцій, що

діють на дане тіло або в межах даного явища або всередині да%

ного суспільства; взаємозалежність і щільніший, нерозривний

зв’язок усіх сторін кожного явища (при цьому історія відкриває

все нові і нові сторони), зв’язок, що надає єдиний, закономірний

світовий процес руху – такі деякі риси діалектики, як найбільш

змістовного (ніж звичайно) вчення про розвиток» [22].

У наш час поширились уявлення про розвиток як у природ%

ничих, так і у суспільних науках. Предметом вивчення стають

насамперед внутрішні механізми розвитку. Така переорієнтація

суттєво збагатила загальні уявлення про розвиток. По%перше,

біологія, а також історія культури довели, що процес розвитку

неоднорідний, у ньому є і прогресивні, і регресивні, і нелінійні,

і стрибкоподібні зміни. По%друге, аналіз механізмів розвитку

потребує більш глибокого вивчення внутрішньої будови

об’єктів, особливо їх організації і функціонування.

У середині XX ст. виникли дискусії про пріоритет структур%

ного або історичного підходів у історичній науці, етнографії,

мовознавстві, біології. На певному етапі пізнання виникає по%

треба у синтезі еволюційних і організаційних уявлень про

об’єкт (як це відбувається, наприклад, у сучасній теоретичній

біології). Для реалізації такого синтезу важливе значення має

поглиблення уявлень про час: саме по собі розрізняння еволю%

ційного і структурного аспектів передбачає і відповідне розріз%

няння масштабів часу, причому на передній план виступає не

фізичний час, не проста хронологія, а внутрішній час об’єкта –

ритміка його функціонування і розвитку.

Вчення про взаємозв’язок і взаємообумовленість явищ

об’єктивного світу є важливим принципом діалектики. Він

органічно випливає з того, що, по%перше, світові притаманна

матеріальна єдність, що полягає у визнанні єдиного, загального

першопочатку, який лежить у підґрунті усієї різноманітності

Є. А. Подольська «Філософія»

484

речей і явищ. По%друге, цей принцип походить з того, що в

об’єктивному світі не існує абсолютно простих предметів і явищ.

Всі вони мають складну структурну організацію, тобто склада%

ються з якихось елементів, частин, що пов’язані між собою. По%

третє, цей принцип відображує те, що у світі немає абсолютно

ізольованих явищ. Завдяки зв’язку і взаємодії одні процеси і

явища породжують інші, відбувається перехід від одних форм

руху до інших і внаслідок цього здійснюється вічний рух і роз%

виток, що являє собою загальну форму буття.

Те, що об’єктивний світ містить у собі глибокі і всебічні

зв’язки і відносини на всіх рівнях, на всіх ступенях розвитку,

можна спостерігати в усіх його станах. Наприклад, наша Земля

знаходиться в певному складному зв’язку і взаємодії із Сонцем

та іншими планетами Сонячної системи, що являє собою кільце

Галактики, яке містить у собі багато пов’язаних між собою зірок

і планет. Сама Галактика входить складовою частиною у веле%

тенську матеріальну систему, у метагалактику і у межах цієї

системи пов’язана з цілою низкою інших зоряних утворень.

Не тільки світ у цілому, а й кожне його кільце являє собою

складну систему взаємопов’язаних частин, сторін, елементів. Так,

кожний окремий атом – це система взаємопов’язаних елементар%

них частинок, кожна конкретна речовина – сукупність взаємо%

пов’язаних молекул, молекула – сукупність взаємопов’язаних

атомів і так далі. Складний зв’язок існує і в будь%якому живому

організмі, що являє собою цілу систему клітин, тканин, органів,

що функціонально взаємодіють одне з одним. Різноманітні зв’яз%

ки і взаємовідносини існують і в розвитку усіх сторін суспільно%

го життя: економічної, соціальної, політичної, духовної.

Взаємозв’язок різних речей і явищ матеріальної дійсності

обумовлює усі якісні особливості предметів і явищ. Природа

і властивості кожної речі розкриваються тільки через зв’яз%

ки, через відношення до інших речей. Поза цими зв’язками

речі і явища позбавлені свого реального значення. Наприк%

лад, усі якісні особливості людини як соціальної істоти, фор%

муються у процесі спілкування з іншими людьми, на основі

трудової діяльності.

485

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

Зв’язки і взаємодії у матеріальному світі характеризуються

такими рисами:

 по%перше, цей зв’язок об’єктивний, тобто існує незалеж%

но від свідомості людей як об’єктивна закономірність;

 по%друге, зв’язки і взаємодії універсальні, оскільки вияв%

ляються усюди і завжди, у всіх явищах, на всіх рівнях і

ступенях.

 по%третє, взаємозв’язок багатогранний за своєю сутністю

і природою, оскільки кожний предмет, будь%яке явище ти%

сячами ниток пов’язані з іншими, бо цей зв’язок характе%

ризується невичерпною сіткою відносин між явищами і

процесами матеріального і духовного світу;

 по%четверте, реальні зв’язки нескінченно різноманітні за

характером, ступенем глибини і складності, за формами

виявлення.

Різні специфічні види зв’язків, що мають місце в механіці,

фізико%хімічних, біологічних, історичних та інших явищах, вив%

чаються спеціальними науками. Наприклад, хімія досліджує

всю різноманітність хімічних форм зв’язків, біологія – біологі%

чних тощо.

Серед невичерпної різноманітності конкретних форм

зв’язків матеріалістична діалектика вивчає найбільш суттєві,

загальні зв’язки, що виявляються в усіх явищах і процесах

дійсності. До таких форм зв’язків відносяться: зв’язки внутрішні

(між елементами або сторонами одного і того ж матеріального

об’єкта) і зовнішні (між різними об’єктами і оточуючим середо%

вищем); суттєві (глибинні, стійкі, що визначають специфіку

даної системи) і несуттєві (другорядні, що не мають значного

впливу); прямі (безпосередні, без проміжних ланок) і опосеред!

ковані, непрямі, що встановлюються через проміжні ланки.

Вчення про загальний зв’язок явищ об’єктивної дійсності є

вченням про закономірний характер її розвитку, адже будь%який

закон природи і суспільства виявляє якийсь об’єктивний, суттє%

вий зв’язок між явищами і речами матеріального і духовного

світу. При цьому закон – це не одиничний, притаманний будь%

якому одному явищу, а загальний, властивий для всіх явищ цього

Є. А. Подольська «Філософія»

486

класу, зв’язок. Закономірні, суттєві зв’язки мають тому і необхі%

дний характер, а також є усталеними, повторюються. Вони по%

вторюються завжди і всюди, де й коли є відповідні умови.

Таким чином, будь%який закон природи і суспільства ви!

являє об’єктивний, суттєвий, необхідний, тривкий зв’язок, що

повторюється між явищами і процесами дійсності. Наприклад,

періодичний закон Менделєєва виявляє об’єктивний, необхід%

ний, суттєвий, тривкий зв’язок, залежність хімічних і фізичних

властивостей елементів від атомної ваги.

За сферою своєї дії закони поділяються на три великі групи:

 закони специфічні, що виявляють зв’язки у межах однієї

форми руху (закони механіки, фізики, хімії та інші);

 закони загальні, що є спільними для деяких наук про при%

роду або суспільство (закон збереження і перетворення

енергії, закон природного добору; загальносоціологічні

закони);

 універсальні закони, які виявляють універсальні зв’язки і

відносини між усіма явищами і процесами як матеріаль%

ного, так і духовного світу (закони діалектики).

У історії пізнання принцип загального взаємного зв’язку

предметів і явищ виступав як один із основних принципів діа%

лектики. Однак аж до XX ст. головним предметом обговорен%

ня був саме принцип загального взаємозв’язку, а не поняття

зв’язку самого по собі, не його логічна структура. Наука оперу%

вала порівняно вузьким набором типів зв’язку: внутрішні і

зовнішні, необхідні і випадкові, суттєві і несуттєві.

Важливий крок у розвитку уявлень про зв’язок було зроб%

лено в XIX ст., коли на підґрунті критики механіцизму було

виявлено специфіку зв’язків, що притаманні різним формам

руху матерії (наприклад, хімічні і біологічні зв’язки), їх незво%

димість до зв’язків механічного руху.

Різноманітність сучасних уявлень про зв’язок знаходить

відображення у великій кількості їх класифікацій. З філософсь%

ко%методологічної точки зору першочергове значення має кла%

сифікація зв’язків за формами руху матерії. Важливим є розрі%

знювання зв’язків за формами детермінізму: якщо класична

487

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

наука оперувала переважно однозначно%детерміністськими,

суворими зв’язками, то в багатьох галузях сучасного пізнання

вивчення статистичних сукупностей спирається на імовірнісні і

кореляційні зв’язки. Розрізняють також зв’язки за їх силою

(жорсткі, коли явище суворо пов’язане з будь%яким іншим, як,

наприклад, органи тіла, і корпускулярні, коли зв’язки встановлю%

ються статистично, як, наприклад, зв’язки у деякій популяції); за

характером результату, коли одне явище виступає як безпосеред%

ня причина іншого; за напрямом дії (прямі і зворотні зв’язки);

за типом процесів, які визначає даний зв’язок (зв’язки функціо%

нування, зв’язки розвитку, зв’язки керування); за субстратом, або

змістом, що є предметом зв’язку (зв’язки, котрі забезпечують

перенесення речовини, енергії або інформації) та ін.

Своє теоретичне втілення діалектика природи знайшла у

відкритті закону збереження і перетворення енергії, в еволюцій%

ному вченні Дарвіна, у створенні Менделєєвим таблиці хімічних

елементів, у теорії відносності Ейнштейна, у створенні кванто%

вої механіки, у сучасних теоріях генетики, астрофізики тощо.

Фундаментальними проблемами діалектики природи є насам%

перед суперечливість природних процесів як їх суттєва характе%

ристика, рушійна сила їх розгортання, становлення і самоорган%

ізації; співвідношення якісно різних змін у природі і їх

обумовленість кількісними змінами; ієрархія різних рівнів орган%

ізації матерії; форми руху і пов’язана з цим класифікація наук про

природу; породження життя і виникнення мислячої матерії; ста%

новлення людини, перехід від природи до суспільства. Саме діа%

лектико%матеріалістичний метод сприяє побудові сучасної нау%

кової картини світу, на яку спирається науковий світогляд.

Якщо процеси природи здійснюються самі по собі, то істо%

рія суспільства твориться людьми, поведінка яких мотивується

певними потребами, інтересами, цілями. Кардинальними про%

блемами соціального пізнання є: діалектика об’єктивного і суб!

’єктивного в історії, взаємодія виробничих сил і виробничих

відносин з політичною та ідеологічною надбудовою і відповід%

ними їй формами суспільної свідомості; діалектичні взаємовід%

носини природи і суспільства, особи і суспільства.

Є. А. Подольська «Філософія»

488

Виявляючи суперечності історичного процесу в усіх сферах

соціальної реальності, діалектика показує, що кожний ступінь сус%

пільного розвитку носить історично швидкоминучий характер.

Соціальна практика і соціальна теорія передбачають і діалек%

тично суміщують у собі як позитивну, творчу, так і руйнівну,

критичну сторони життя суспільства. Діалектико%матеріалістич%

ний підхід до аналізу явищ природи, суспільного життя і свідо%

мості дозволяють розкрити їх дійсні закономірності і рушійні

сили розвитку, науково передбачати майбутнє і знаходити ре%

альні способи його створення.

Реформування сучасної України, оновлення усіх сфер сус%

пільного життя передбачає уміння діяти і мислити, спираючись

на діалектику. Оволодіння діалектичним мисленням означає

розгляд дійсності у всій її багатогранності, у постійному русі,

суперечливості, боротьбі нового із застарілим.

Діалектика виступає і як теорія пізнання, і як логіка. Це вип%

ливає з того, що мислення людини і об’єктивний світ підкорені

одним і тим же законам, а тому вони не можуть суперечити

одне одному у своїх результатах. Однак єдність буття і мислен%

ня, їх підкореність одним і тим же законам не означає, що ця

єдність є тотожність. Якщо загальні зв’язки і розвиток об’єктив%

ної реальності існують поза і зовні свідомості людини, то зв’яз%

ки і розвиток пізнаючого мислення, відображуючи об’єктивні

зв’язки і розвиток, підкорюються своїм специфічним гносеоло%

гічним і логічним принципам.

Діалектика як теорія пізнання заснована на принципі відоб%

раження і являє собою застосування діалектики до розвитку

пізнання. Вона дещо ширша, ніж діалектична логіка, і вивчає

такі проблеми, як пізнаваність світу, види знання, рушійні сили

пізнавальної діяльності, практика як основа пізнання і критерій

істини, форми істинного знання, чуттєве і раціональне знання

і діалектика їх співвідношення тощо.

Разом з тим діалектика як логіка в іншому відношенні шир%

ша від теорії пізнання – вона вивчає весь категоріальний устрій

мислення. Предмет дослідження діалектики як логіки – творче

пізнаюче мислення (пошукова діяльність і розвиток через по%

489

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

долання постійно виникаючих суперечностей), його логічної

структури і співвідношення понять, суджень, теорій; прогнозу%

юча функція мислення.

Діалектика як логіка вивчає принципи і закономірності фор%

мування, зміни і розвитку знання, засоби і методи їх одержан%

ня і перевірки. Діалектика як логіка вивчає усю систему кате%

горій у їх гносеологічній і логічній функціях, а також специфічні

пізнавальні категорії, принципи і процедури (наприклад, сход%

ження від чуттєво%конкретного до абстрактного, перехід від

абстрактного до понятійно%конкретного, співвідношення емпі%

ричного і теоретичного, засоби узагальнення, ідеалізації, аналі%

зу і синтезу, індукції і дедукції тощо).

Однією з характерних особливостей діалектики як логіки є те,

що вона досліджує переходи від однієї системи знання до другої,

більш високої. При цьому неминуче виявляються діалектичні су!

перечності, що відображають суперечності у об’єкті пізнання, при

взаємодії об’єкта і суб’єкта, а також у самому процесі пізнання.

Особливо гострої форми вони набувають на «межі» такої теорії,

що вичерпала свої пояснювальні можливості, і є потреба у пере%

ході до нової. Цей перехід передбачає розв’язання суперечностей

між старою теорією і новою системою фактів.

Як логіка мислення діалектика тісно пов’язана з формаль%

ною логікою, що вивчає способи міркування, котрі ведуть до

істини, досліджує такі нормативні вимоги, які виступають не%

обхідною ознакою культури мислення.

Діалектичний метод всебічного і конкретного аналізу дійсності

корінним чином відрізняється від еклектики і софістики.

Еклектика являє собою спосіб розгляду явищ, коли механіч!

но, свавільно поєднуються протилежні означення, погляди, теорії,

принципи. Термін «еклектика» ввів у II ст. Потамон з Олек%

сандрії, назвавши свою школу еклектичною. Еклектицизм має

своїм підґрунтям підміну одних логічних засад іншими, мета%

фізичну абсолютизацію мінливості і відносності людського

пізнання. Вже починаючи з Сократа і Арістотеля, більшість

філософів відмічали марність і неплідність еклектичних побу%

дов, критикували еклектику за підміну засад, порушення прин%

Є. А. Подольська «Філософія»

490

ципів цілісності, об’єктивності, конкретності розгляду предметів

і явищ. Безмотивованим є також і підхід до розуміння дійсності,

характерний для софістики, що ігнорує реальні зв’язки, конк%

ретні умови, а хибні висновки намагається видати за істинні.

Софістика у перекладі з грецької мови означає вміння ве%

сти дебати. Це міркування (висновок, доказ), засноване на на!

вмисному порушенні законів і принципів формальної логіки, на

використанні хибних доводів і аргументів, що видаються за пра!

вильні. У своїх побудовах софістика використовує різні логічні

помилки, підміну понять, невірні форми висновків, а також

мовні виверти і хитрування, багатозначність понять. Порушу%

ючи вимоги формальної логіки, софістика веде до втрати мис%

ленням конкретності і визначеності, до суб’єктивістського зас%

тосування «гнучкості понять». Софісти висмикують події з їх

зв’язку з іншими, а також застосовують закономірності однієї

групи явищ до іншої. Отже, «софіст» в одіозному значенні –

особа, що будує хибні умовиводи і шукає користі в такій вига%

даній аргументації. Різні приклади софізмів наводить у своїх

діалогах Платон («Евтидем» та ін.). Логічний аналіз софізмів і

їх класифікацію дав Арістотель у творі «Про софістичні спрос%

тування». Прикладом софізму є «Рогатий»: «Те, чого ти не за%

губив, ти маєш; ти не загубив роги; отже, ти їх маєш» [3].

Помилка тут полягає у неправомірному висновку від загаль%

ного правила до окремого випадку, який це правило не передба%

чає. Розповсюдженими софізмами є, наприклад, міркування, що

побудовані на свавільно обраних, корисних для софіста, аль%

тернативах, за допомогою яких, власне кажучи, можна довести

все, що завгодно. Софізми виникають внаслідок свідомо некорек%

тного використання логічних і семантичних правил і операцій.

Тільки діалектика як логіка ставить завдання вивчати при%

роду і специфіку філософських категорій, взаємозв’язки і взає%

мопереходи їх, а також формулювати філософські принципи

пізнання (як форми мислення) і на основі їх змісту – типоло%

гізувати ці принципи. Саме в діалектиці міститься джерело

творчого характеру, науки, бо вона дає можливість вивчати

об’єкти у саморозвитку, самозмінюваності.