Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

Включення Буковини У той час як більша частина укра-

до складу їнських земель була захоплена

Молдовського Литвою, в середині XIV ст. на

князівства. землях між Дністром і Дунаєм, що

Закарпаття входили до складу Київської Русі,

під владою а потім Галицько-Волинського

Угорщини князівства було створено після ви-

гнання угорських загарбників са-

мостійне Молдовське князівство з столицею в м. Сучаві

(1359). До його складу входила й Буковина, де більшість

населення становили українці. Молдовське князівство, а в

його складі й Буковину, захоплювали то угорські, то

польські королі, а з початку XVI ст. воно потрапило

в залежність від турецького султана. Закарпаття зали-

шалося в складі Угорщини.

Після смерті у 1377 р. Ольгерда

Кревська унія. " великим князем литовським став

Загарбання один з його синів Ягайло. Проти

шляхетською нього виступили його брати й інші

Польщею родичі. Велику загрозу для Литви,

Галичини як і для Польщі, становив Тевтон-

ський орден. Щоб зміцнити свою

владу і сили країни в боротьбі з німецькими рицарями,

Ягайло погодився на пропозицію польських феодалів про

укладення унії між Литвою і Польщею, якою вони намага-

лися відкрити собі шлях до загарбання українських і біло-

руських земель, іцо входили до Литовського князівства.

14 серпня 1385 р. недалеко від Вільна у замку Крево

Ягайло й польські посли підписали акт про унію, за якою

Ягайло одержував польську корону і руку польської коро-

леви Ядвіги. За це він мав приєднати до Польщі навіки-

віків литовські й руські землі, прийняти католицтво і ох-

рестити все литовське населення «від мала і до велика».

Польські магнати скористалися унією насамперед для

оволодіння Галичиною. У 1387 р. Польща при вирішальній

участі литовсько-руських військ на чолі з князем Вітовтом

відвоювала в Угорщини галицькі землі й закріпила їх за собою.

Після загарбання Галичини поль-

Островська угода ські пани намагалися повністю

ліквідувати Литовське князівство

як окрему державу і перетворити всі його землі на провін-

ції Польщі. Проте внаслідок опору литовських феодалів,

підтримуваних населенням, Ягайло змушений був у

1392 р. підписати з Вітовтом у м. Острові угоду, за якою

Литовське князівство зберігалося і його довічним правите-

100

лем (намісником) на основі васальної залежності від

польського короля був визнаний Вітовт (1392—1430), дво-

юрідний брат Ягайла. Через деякий час Вітовт почав титу-

лувати себе великим князем, а за Городельською угодою

1413 р. польський король визнав, що й після смерті Вітовта

Литовське князівство залишиться окремою державою на

чолі з великим князем, хоча й збережеться його васальна

залежність від польського короля.

Утвердившись на великокнязів-

Посилення влади ському столі, Вітовт протягом

литовських феодалів 1392—1394 рр. за допомогою

в Україні зброї змістив як у Білорусі, так і

(90-ті рр. XIV ст.— в Україні князів, що перестали

1430 р.) йому коритися. В Україні Нов-

город-Сіверське, Володимирське

(Волинь), Подільське (Східне Поділля — Брацлавщина),

Київське удільні, майже незалежні від центральної влади

князівства були ліквідовані і перетворені на провінції Лит-

ви, якими стали правити не вічно бунтівні удільні князі,

а великокнязівські намісники, переважно з бояр, що безза-

перечно здійснювали волю великого князя. Тим часом За-

хідне Поділля з центром у Кам'янці в 1396 р. Вітовт зму-

шений був передати Польщі (хоча воно ще було повернено

до складу Литви в 1411 р. і боротьба за нього між Литвою

і Польщею тривала до 1432 р.).

Отже, за часів князювання Вітовта влада литовських

князів в Україні зміцнилася, посилився гніт литовських

феодалів, що викликало незадоволення й опір українсько-

го населення. За словами сучасника, Вітовт тримав захоп-

лені руські землі в «залізних кайданах». У 1399 р. на

р. Ворсклі, при впадінні її в Дніпро, литовські війська за-

знали поразки від орд хана Тімур-Кутлука та його мурзи

Едигея. Проте Вітовт, спираючись на підтримку місцевого

українського населення, що не мирилося з набігами

ординців, у третьому десятиріччі XV ст. зумів поширити

свій вплив на південь до берегів Чорного моря від

Дніпра і Криму до Дністра.

У цей час із заходу й півночі,

Розгром Польщі, Литві, руським і всім сло-

німецьких в'янським землям загрожували ні-

хрестоносців мецькі рицарі, що намагалися роз-

під Грюнвальдом ширити межі своїх володінь за

рахунок загарбання чужих земель.

Вирішальна битва відбулася 15 липня 1410 р. в лісисто-

болотистій місцевості поблизу сіл Грюнвальд і Танненберг

101

у Пруссії. Вітовт привів сюди свої війська з Литви,україн-

ських, білоруських і російських земель. Тут були полки з

Смоленська, Брянська, Стародуба, Києва, Луцька, Воло-

димира, Вітебська та інших міст. Прибули також війська

на чолі з Ягайлом із Польщі, Галичини, Поділля. У складі

польських військ були наймані загони з Чехії під команду-

ванням майбутнього вождя таборитів Яна Жижки, з Мо-

равії і Сілезії. Польсько-литовсько-руська армія налічува-

ла 100 тис. чол. і кількісно перевищувала армію рицарів

(80 тис. чол.), але рицарі мали перевагу у воєнній підго-

товці й озброєнні. Литовсько-українсько-білоруські

війська Вітовта займали правий фланг, на лівому фланзі

розташувалися польські війська Ягайла, а в центрі —

три смоленські полки, якими командував мстиславеький

князь Юрій.

Битва розпочалася зранку і мала запеклий характер.

Під натиском хрестоносців війська Вітовта та Ягайла

прийшли в замішання. Але становище врятували смолен-

ські полки, які витримали головний удар рицарської кінно-

ти і скували ударні сили хрестоносців. Завдяки цьому

польські й литовські війська змогли перегрупуватися й пе-

рейти в рішучий наступ. На вечір рицарська армія, втра-

тивши 18 тис. убитими, була вщент розгромлена.

Грюнвальдська битва мала велике значення у боротьбі

народів Східної Європи проти німецько-католицької фео-

дальної агресії за свою незалежність. Російському,

українському і білоруському війську належить важлива

роль у розгромі хрестоносців, який припинив дальше їхнє

просування на схід і південь, у слов'янські і литовські землі.

У 1430 р. після смерті Вітовта ро-

Боротьба сійські, українські і білоруські

проти литовських феодали, яких змушені були під-

і польських тримати і феодали литовські, на

поневолювачів сеймі у Вільні обрали великим

(30-ті рр. XV ст.) князем литовським молодшого

Загарбання брата Ягайла Свидригайла Оль-

шляхетською гердовича, що був близьким до

Польщею руських феодалів і виступав проти

Західного Поділля польсько-литовської унії.

Того ж року польсько-шляхетські

війська, розбивши сили литовських намісників, зайняли

Західне Поділля і оволоділи західноподільськими замка-

ми— Кам'янцем, Червоногородом, Скалою, Смотричем,

Улітку 1431 р. польські війська на чолі з Ягайлом вдерлися

на Волинь, захопили Володимир і підступили до Луцька;

102

Місто під керівництвом одного з воєвод Свидригайла Юр-

ші успішно захищалося, відбиваючи неодноразові штурми

польських військ.

Незабаром за участю польських панів у Литві виникла

змова великих литовських феодалів проти Свидригайла на

чолі з молодшим братом Вітовта Сигізмундом Кейстутови-

чем. Унаслідок виступу змовників у 1432 р. Свидригайло

змушений був утекти до Полоцька, а Сигізмунд за віднов-

леною у 1432 р. польсько-литовською унією став довічним

князем Литви. Західне Поділля закріплювалося за Поль-

щею, а Волинь — за Литвою. Однак спочатку майже всі

російські, українські і білоруські землі — Полоцька, Вітеб-

ська, Смоленська, Новгород-Сіверська, Київська, Волинь,

Брацлавщина — не визнали влади Сигізмунда і підтрима-

ли Свидригайла.

Почалася шестирічна війна, в якій населення ро-

сійських, українських і білоруських земель під проводом

Свидригайла вело боротьбу проти влади Литви. 1 вересня

1432 р. на північний захід від Вільни на р. Свенті у запек-

лому бою Сигізмунд розгромив війська Свидригайла. Але

українське населення, особливо на Київщині, ще деякий

час чинило опір литовським військам. Лише в 1438 р. Си-

гізмундові вдалося знову підкорити захоплені раніше ро-

сійські, українські і білоруські землі.

Коли у 1440 р. змовники з числа

Остаточна великих феодалів-князів і панів,

ліквідація серед яких були й князі Чарто-

удільних князівств рийські, вбили Сигізмунда, литов-

на Україні ські пани, всупереч волі польських

магнатів, знову обрали окремого

князя литовського, яким став тринадцятилітній син Ягай-

ла Казимир (1440—1492), при якому справами фактично

керував один із литовських панів дядько Казимира Ян

Гаштовт — віленський воєвода. Польсько-литовську унію

було розірвано. Але після того як у 1444 р. у битві з турка-

ми під Варною загинув польський король Владислав III,

польські пани у 1445 р. обрали новим королем Казимира,

який залишався і великим князем литовським. Отже, від-

носини між Польщею й Литвою встановилися на основі

персональної унії. Такі відносини в основному зберігалися

до середини XVI ст.

У перші роки князювання Казимира становище його

виявилося неміцним. На початку 40-х рр. XV ст. повстало

проти влади Литви населення Смоленська, відокремилися

Волинь, Київщина та інші землі. Це змусило Казимира

103

піти на деякі поступки. Були поновлені удільні князівства:

Київське, до якого ввійшла й Переяславщина, де удільним

князем став син зміщеного Вітовтом київського князя Во-

лодимира Ольгердовича Олелько (Олександр) (близько

1441—1454), а після смерті Олелька його син Семен

Олелькович (1455—1471), і князівство Волинське (разом

із Східним Поділлям), у якому князем став Свидригайло,

що перейшов на бік Казимира (1445—1452).

Щоб заручитися підтримкою феодалів Литви, ро-

сійських, українських та білоруських земель, Казимир ви-

дав у 1447 р. загальноземський привілей, яким розширю-

вав права всіх феодалів — гарантував шляхті особисту не-

доторканість, звільняв феодалів та інших підданих від

ряду державних повинностей, зокрема виплати постійного

грошового податку — серебщини, надавав феодалам пра-

во вотчинного суду, заборонив селянам перехід з маєтків

феодалів на великокнязівські землі, і навпаки, з велико-

князівських дворів у шляхетські. Ці поступки послабили

незадоволення російських, українських і білоруських фео-

далів пануванням Литви.

Одночасно з розширенням прав феодалів Казимир зміц-

нював позиції литовських феодалів в Україні. У 1452 р.,

коли помер Свидригайло, було остаточно ліквідоване

і перетворене на звичайну провінцію Литви Волинське

князівство, яким управляв намісник литовського князя.

Східне Поділля (Брацлавщина) було приєднане до Київ-

ського князівства, а в 1471 р,. після смерті київського

князя Семена Олельковича, Київське князівство також

було ліквідоване.

Отже, на кінець XV ст. в українських землях, що вхо-

дили до складу Литви, було повністю ліквідовано удільно-

князівський лад, і вони стали звичайними провінціями

Литви. Адміністративно вони поділялися на землі-воєвод-

ства, які складалися з повітів, а повіти — з волостей.

У 1458 р. православна церква України й Білорусі виділи-

лася в київську митрополію, незалежну від митрополії

московської.

Проте населення російських, українських і білоруських

земель, включене до складу як Литовської, так і інших

держав, не бажало окатоличуватися і продовжувало до-

тримуватися православної віри. Воно вело боротьбу проти

іноземного гноблення і намагалося забезпечити свою на-

ціонально-релігійну незалежність.

Польсько-литовські феодали, захопивши українські

землі, експлуатуючи трудящі маси, водночас не змогли за-

104

безпечити захист України від нападів на українські міста

й села турків і кримських татар, які утвердилися в Криму

і поширювали свій вплив на Північне Причорномор'я.

Кримський півострів під назвою

Крим і Північне Таврія (очевидно, від назви одно-

Причорномор'я го з народів — таврів, що мешка-

ли тут у давні часи) відомий

в історії ще за кілька століть до нашої ери. Назва ж Крим

з'явилася лише в XIII ст., коли на півострові осіли татари

і назвали Кримом м. Солхат (тепер Старий Крим). Протя-

гом XIV—XV ст. ця назва закріпилася за всім пів-

островом.

В XI ст. Тмутараканське князівство, до якого входила

й східна частина Кримського півострова, перебувало

у складі'Давньоруської держави. У XII — на початку

XIII ст. на Крим і Північне Причорномор'я поширилась

влада половців. У середині XIII ст., як і інші землі Русі,

в тему числі й Північне Причорномор'я, Крим був завойо-

ваний монголо-татарами. Було створено улус з центром

у м. Солхаті, який підлягав ханам Золотої Орди. У Криму

тоді жили представники різних народів — руські, греки,

алани, половці та ін. У XIII ст. до кримських міст у значній

кількості -стали переселятися вірмени й італійці. Італійці,

зокрема генуезькі купці, почали засновувати на кримсько-

му узбережжі свої факторії — торговельні й військово-ад-

міністративні пункти, що стали головними посередниками

в торгівлі між Сходом і Заходом. Найбільшою генуезькою

факторією в Криму, заснованою в другій половині XIII

ст. на місці давньої Феодосії, була Кафа, яка незабаром

перетворилася на великий центр міжнародної торгівлі.

Особливо недобру пам'ять Кафа залишила як невільниць-

кий ринок, де татари й турки збували захоплених під час

набігів на сусідні землі бранців, яких потім генуезькі купці

вивозили до Генуї та Олександрії, де продавали в рабство.

Крім Кафи, генуезькими факторіями стали Чембало

(Балаклава), Солдайя (Сурож, тепер Судак), Боспоро

(на місці нинішньої Керчі), Тана в гирлі Дону та ін.

Унаслідок феодальної роздробленості Золотої Орди в

1449 р. від неї відокремилися кримські татари і було ство-

рено Кримське ханство. Кримським ханом став Хаджі-Гі-

рей. Свою резиденцію він переніс з Солхата до Бахчиса-

рая. Однак самостійним Кримське ханство було недовго.

Незабаром воно потрапило в залежність до турецького

султана.

105

Туреччина ще з кінця XII ст., з часів султана Османа

(1288—1326), почала швидко розширюватися і перетво-

рюватися на могутню державу. Турецькі завойовники за-

хопили візантійські володіння в Малій Азії, слов'янські

землі на Балканах наприкінці XIV ст., а в 1453 р. оволоді-

ли Константинополем, перейменували його на Стамбул і

перетворили на столицю Османської (Оттоманської) імпе-

рії (Порти). У 1475 р. вони вдерлися в Крим, у 1487 р. хан

Менглі-Гірей визнав себе васалом турецького султана. На

початку XVI ст. васалом Туреччини стало й Молдовське

князівство, до складу якого входила й Буковина.

В основу своєї політики турецькі

Турецько-татарські й кримські феодали поклали за-

напади на Україну гарбницькі, агресивні війни. Вони

захоплювали чужі землі, грабу-

вали підкорені народи, брали в полон і продавали в раб-

ство мирних жителів, збирали данину й інші податки,

по-звірячому знущалися з невільників. За турецької

навали XV і XVI ст., як і під час монгольського нашестя,

небезпека знову загрожувала всьому європейському роз-

виткові.

Особливо багато горя від турецьких і татарських напа-

дів зазнавали український і російський народи. У 1482 р.

кримський хан Менглі-Гірей (1478—1515) напав на Київ,

пограбував і підпалив його. Никонівський літопис спові-

щає, що Менглі-Гірей «град Киев взя... и огнем сожже...

Полону безчисленно взя; и землю Киевскую учиниша пу-

сту». З тих часів українські землі майже не знали спокою.

З 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86 вели-

ких грабіжницьких нападів на українські землі.

Українська народна пісня так розповідає про лихо, що

його несли татари:

За річкою вогні горять.

Там татари полон ділять.

Село наше запалили

І багатство розграбили.

Стару неньку зарубали,

А миленьку в полон взяли.

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть:

Коло шиї аркан в'ється

І на ногах ланцюг б'ється.

А я, бідний, з діточками

Піду лісом стежечками,—

Нехай йому із водою...

Ось-ось чайка надо мною.

Литва і Польща мало дбали про організацію оборони

краю. Через це південно-східні українські землі — Подніп-

ров'я і Побужжя аж до Полісся й Західного Поділля —-

систематично спустошувалися.

106

Російська держава Російська держава, яка утвори-

і українські землі лася внаслідок об'єднання північ-

но-східних руських земель навколо

Москви, уже наприкінці XV—на початку XVI ст. стала

однією з могутніх і впливових держав Європи. Вона стала

силою, яка змогла протистояти зазіханням на її землі з бо-

ку Золотої Орди, Литви, Польщі, Туреччини та Кримсько*

го ханства і відстояти свою незалежність. Разом з тим мо-

сковські великі князі, а потім царі стали претендувати на

приєднання до своєї держави всіх східнослов'янських —

українських і білоруських — земель, які в давні часи вхо-

дили до складу Київської Русі.

Уже великий князь московський Іван III, об'єднуючи

навколо Москви російські землі, ставив своєю метою воз-

з'єднати в межах Російської держави всі землі, які входи-

ли колись до складу Давньоруської держави, вважаючи

українські і білоруські землі, захоплені Литвою і Польщею,

своєю «отчиною», а себе — «государем всея Руси».

У 1489 р. Іван III вперше заявив великому князеві литов-

ському! королеві польському Казимиру: «Наши городы,

и волости, и земли, и воды король за собою держит».

Цілком зрозуміло, що уряд Російської держави підтри-

мував як переселення простих людей, так і перехід від

Литви з землями під владу Москви руських князів з при-

кордонних, зокрема чернігово-сіверських, земель, їх пра-

гнення відірватися від Литви і приєднатися до держави

Російської. Часто це мотивувалося захистом православної

віри, що зазнавала в Литві утисків.

У 1481 р. князі Михайло Олелькович, брат останнього

київського князя Семена Олельковича, Федір Бєльський

та Іван Гольшанський влаштували змову. Вони задумали

запросити Казимира на весілля до Бєльського, схопити і

вбити його, а великим князем проголосити Михайла

Олельковича. Якщо ж це не вдасться, вони мали намір

«відсісти від Литви з усіма землями до р. Березини

і приєднатись до Московської держави». Але змова випад-

ково була викрита раніш, Бєльський прямо з весілля,

напіводягнений, залишивши молоду дружину, втік до

Москви, а Михайло Олелькович і Іван Гольшанський були

страчені в Києві.

Проте ряд чернігово-сіверських князів із своїми воло-

діннями— Новосильські, Одоєвські, Воротинські, Бєлєв-

ські, Семен Можайський (з Черніговом і Стародубом), Ва-

силь Шемячич (з Новгород-Сіверським і Рильськом) та

інші — перейшли під владу Москви.

1в7

З 1492—1494 pp. з перервами до 1503 р. тривала війна

Російської держави з Литвою. У 1503 р. за шестилітнім

перемир'ям, після поразки литовського війська, вся Черні-

гово-Сіверщина з 319 містами і 70 волостями була закріп-

лена за Російською державою.

У 1508 р. група українських і білоруських феодалів

зробила ще одну спробу визволити українські, білоруські

і російські землі з-під влади Литви і включити їх до складу

Російської держави. Очолив цей виступ один із найбагат-

ших князів Махайло Львович Глинський. Він походив із

татарського роду, що переселився в Україну ще при Вітов-

ті, володів широкими просторами на Полтавщині (прізви-

ще походить від м. Глинська на Ворсклі), учився і багато

років жив за кордоном, служив у німецького імператора

Максимиліана, у курфюрста Саксонського Альбрехта, в

Іспанії та Італії і скрізь здобув репутацію талановитого

військового і державного діяча. Повернувшись у Литву,

він швидко висунувся при дворі великого князя литовсько-

го Олександра Казимировича (1492—1506) і дістав зван-

ня двірського маршалка. Коли ж Олександр помер і став

новий великий князь Сигізмунд І Старий, під впливом литов-

ських вельмож Глинський був усунений з високих посад.

У 1508 р. Глинський і його прихильники підняли по-

встання в Білорусі й на Київщині, але українське й біло-

руське православне шляхетство їх не підтримало, союзник

кримський хан допомоги не подав, допомога російських

військ була недостатньою, і повстанці зазнали поразки.

Михайло Глинський утік до Москви.

Великі князі московські продовжували політику об'єд-

нання російських земель. У 1514 р. було відвойовано у

Литви Смоленськ, населення якого відкрило ворота ро-

сійським військам.

Одночасно з цим Російська держава з кінця XV ст. ста-

ла приділяти багато уваги захистові своїх південних зе-

мель від спустошливих набігів турків і кримських татар.

Розгорнулося будівництво оборонних ліній, так званих

«засечных черт», що складалися з системи міст, острогів,

острожків і сторожових башт, а також із завалів з дерев

(засіка).

На оборонних рубежах несли службу служилі люди,

які разом з місцевим населенням, зокрема за участю

українських козаків, відбивали напади кримських татар

і турків. Найпівденніше була разтащована оборонна

лінія, яка йшла від Алатиря до Новгорода-Сіверського

і Путивля.

108

Разом з тим уже в 50-х рр. XVI ст., за часів Івана IV,

російські війська зробили кілька походів на Крим.

У 1556 р. загони російських військ під начальством дяка

Ржевського прийшли на р. Псьол, а потім разом з кілько-

ма сотнями черкаських і канівських козаків, на чолі яких

стояли отамани Млинський і Єськович, спустилися вниз по

Дніпру. У 1558 р. російські війська під командуванням

українського князя Дмитра Вишневецького, що кілька ро-

ків перебував на службі у російського уряду, здійснили

успішний похід проти татар на Крим, під Перекоп. Наступ-

ного року загони російських військ під начальством околь-

ничого Данила Адашева спустилися на човнах в гирло

Дніпра, висадились у Криму, оволоділи кількома татар-

ськими містами і звільнили багатьох невільників.

У 1558 р. почалася тривала і виснажлива війна Ро-

сійської держави з Лівонією за вихід до Балтійського мо-

ря, до якої включилися і Литва, Данія, Швеція, Польща.

Через це російський уряд змушений був послабити наступ

своїх військ проти татар і турків на півдні.

У Лівонській війні в складі російських військ билися

й українці. Так, відомо, що українець Микола Черкаський

на чолі загону козаків брав участь в обороні Пскова від

польських військ у 1581 р. і там загинув у бою.

3. Соціально-економічний розвиток України

в другій половині XIV — першій половині XVI ст.

Умови розвитку Складні зовнішньополітичні і вну-

економіки. трішні умови негативно впливали

Населення на економічний і культурний роз-

виток українських земель, але зов-

сім спинити його не могли. Зусиллями народних мас роз-

вивалася економіка, передусім землеробство і ремесла,

виростали міста, розширювалися товарно-грошові відно-

сини. Незважаючи на тяжку експлуатацію і на те, що та-

тарські й турецькі завойовники тисячами виводили невіль-

ників з України на рабські ринки, кількість населення, що

жило на українських землях, збільшувалася. Якщо, за

приблизними підрахунками, на початку XV ст. в Україні

налічувалося близько 3,3 млн чол. населення, то напри-

кінці першої чверті XVI ст.— 3,8, а наприкінці першої

чверті XVII ст. 5—6 млн чоловік.

109