Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

становила біднота — міський плебс — підмайстри, учні,

партачі, наймити, які вели запеклу класову боротьбу проти

міської верхівки.

Розвиток міст, реміснича й торговельна діяльність мі-

щанства гальмувалися численними середньовічними рег-

ламентаціями, багатьма митами, що їх збирали держава

й місцеві феодали, високими податками, які накладалися

на право виробництва й продажу товарів, монополією

держави й шляхти на ряд промислів (винокурний, мли-

нарський та ін.), правом шляхти на безмитну торгівлю,

гнітом, утисками й свавіллям місцевої королівської адмі-

ністрації (старост, комендантів) та феодалів, особли-

во магнатів. Українські міщани зазнавали ще й націо-

нально-релігійного гніту.

Незважаючи на численні перешко-

Торгівля ди, українські землі дедалі ширше

втягувалися в товарний обіг, поси-

лювалися економічні зв'язки між окремими місцевостями,

починав формуватися національний ринок. Розширювали-

ся старі і з'являлися нові торги, торжки і ярмарки, де тор-

гували як продуктами місцевого виробництва, так і девіз-

ними.

Розвивалася і зовнішня торгівля. Посилювалися торго-

вельні зв'язки України з Росією, з країнами Західної Єв-

ропи (Англією, Фландрією та ін.), де із зростанням капіта-

лістичного виробництва збільшувався попит на продукти

харчування і сільськогосподарську сировину, а також з

країнами Близького Сходу.

Із розширенням внутрішнього й

Розширення зовнішнього ринку і зростанням

фільваркового попиту на хліб та інші сільськогос-

господарства подарські продукти шляхтичі на-

в Галичині магалися виробити якомога біль-

й иа Волині ше продуктів для продажу. З цією

метою вони продовжували зміц-

нювати свої власні господарства — фільварки, водночас

посилюючи експлуатацію селянства. Розширюючи філь-

варки, феодали забирали найкращі землі у селян і перево-

дили їх переважно на панщину, оскільки панщина, відро-

біткова рента, давала їм більші прибутки, ніж рента про-

дуктова або грошова. При цьому як у селянському госпо-

дарстві, так і у фільварку земля оброблялася руками

селян, селянським інвентарем і тяглом.

130

Найшвидше зростали фільварки у Східній Галичині

і на Волині. Саме тут, де були більш розвинуті товарно-

грошові відносини, феодали інтенсивно збільшували філь-

варкові землі, а наділи селян урізали. Внаслідок цього

кількість малоземельних і безземельних селян досягла

35—40 %, з половинним наділом — близько 40 %. Повний

наділ (близько 21 га) мали лише 15—20 % селянських

дворів. Уже з другої половини XVI ст. у Східній Галичині

і на Волині панівною стала відробіткова рента. У Східній

Галичині селяни в другій половині XVI ст. працювали на

панщині 4-^6 днів на тиждень від ланового, а нерідко і від

півланового господарства, а в першій половині XVII ст.—

і від чвертьланового. Поряд з панщиною тут існували й

продуктова та грошова форми ренти. У 30—40-і роки

XVII ст. в центральних районах Волині і північно-західних

районах Поділля селяни працювали у фільварку на пана

4—6 днів на тиждень від ланового, а інколи й від пів-

ланового наділу. Крім панщини, селяни мусили давати

панові курей, яйця й інші продукти, платити грошо-

ві податки («горіхове» замість горіхів, «сторожове» за-

мість сторожування та ін.).

Розширенню фільварків і посилен-

«Волочна поміра» ню експлуатації селянства сприя-

ла «волочна поміра», проведена у

великокнязівських маєтках Литви, аахіднобілоруських

землях і Кременецькому повіті Волині відповідно до «Уста-

ви на волоки», виданої у 1557 р. великим князем литов-

ським Сигізмундом II Августом. Проведення «волочної по-

міри» передбачало розширення фільваркових земель,

посилення експлуатації селянства і на цій основі під-

вищення прибутковості великокнязівського господарства.

За «Уставою на волоки» всі землі, де «кметь и вся его

маетность наша (господарська) єсть», необхідно було

перемірювати і ділити на однакові ділянки — волоки. Най-

кращі, найродючіші землі мали відводитися під фільварки

за співвідношенням: на 7 селянських волок—1 під

фільварок.

Кожне тяглове селянське господарство — дим — діста-

вало в своє користування одну волоку, бідняцькі господар-

ства одержували зменшені ділянки. Волока розподілялася

на три поля (трипільна система). Отже, «волочна поміра»

підривала общину, оскільки земля тепер

вйділялася не на

общину, а на окреме господарство

—4йт.

б»

131

«Устава на волоки» значно збільшувала повинності та

податки селян. Тяглові селяни за волоку мусили відбувати

два Дні панщини на тиждень і додаткові дні «толоки».

Крім того, селяни мали сплачувати грошові й натуральні

податки.

За «Уставою на волоки» старі виборні общинні селян-

ські власті — десятники, отамани — замінювалися війта-

ми й лавниками, які призначалися управителем маєтку і

основна функція яких полягала в тому, щоб виганяти се-

лян на роботу і наглядати за ними.

Селяни не могли залишити маєток без згоди його упра-

вителя, причому мусили перейти не будь-куди, а обов'язко-

во на великокнязівську землю, в інший маєток великого

князя.

За прикладом великого князя в ряді місць, зокрема

у Володимирському і Луцькому повітах Волині, «волочну

поміру» проводили і шляхтичі в своїх маєтках, підвищую-

чи цим прибутковість своїх володінь і погіршуючи стано-

вище селян. Отже, «волочна поміра» сприяла розвиткові

великого фільваркового господарства і його зв'язкам

з ринком, посилювала експлуатацію і закріпачення селян.

Одночасно із збільшенням фео-

Юридичне дальних повинностей і особливо

оформлення панщини завершувався процес

кріпосного права. прикріплення селян до землі, пере-

Литовський статут творення їх на власність феодала.

1588 р. На українських землях кріпосне

право юридично було оформлено

сеймовою постановою 1573 р. (так званими артикулами

польського короля Генріха Валуа) і третім Литовським

статутом 1588 р. За артикулами 1573 р. кожен пан діста-

вав право за непокору покарати селянина на свій розсуд

на горло. За третім Литовським статутом 1588 р. селяни

уже не мали права самостійно виступати на суді і свідчити

ні за панів, ні проти панів. Відхід селянина від пана був

обумовлений такими обмеженнями, що фактично ТЧпохо-

жий» селянин не міг змінити місця проживання, перетво-

рюючись на кріпака. Якщо особисто вільний, «похожий»

селянин прожив 10 років у маєтку пана і захотів би віді-

йти, то він мусив заплатити 10 кіп грошей, що становило

половину вартості селянського господарства із землею, а

також повернути позику, одержану при поселенні. Пан діс-

тав право розшукувати селянина, що втік від нього, протя-

гом 20 років. Отже, селяни юридично остаточно закріпачу-

валися, їхні землі і вони самі ставали власністю феодалів.

132

Загарбання Іншим, ніж у Східній Галичині та

феодалами земель на Волині, було становище на

на Подніпров'ї Брацлавщині, південній Київщині,

і Брацлавщині а також на Лівобережжі (Черні-

та посилення гівщина, Полтавщина). До се-

феодально- редини XVI ст. тут фільварки не

кріпосницького існували і панщини майже не було,

гноблення переважала рента продуктами, на

другому місці була грошова рента.

У ці райони масами втікали із Східної Галичини й Волині

селяни-кріпаки й міщани, тут продовжувало зростати

козацтво. Селяни, міщани і козаки займалися землеробст-

вом, скотарством, бджільництвом, рибальством, мислив-

ством, ремеслами і торгівлею. Південні і східні землі

України швидко заселювалися й освоювалися саме завдя-

ки широкій народній колонізації. Французький інженер

Г. Боплан, що перебував на службі в польського уряду

і багато років у першій половині XVII ст. жив і працював

в Україні, у своїх мемуарах писав, що саме «місцева люд-

ність... так далеко відсунула її (держави) кордони і до-

клала стільки зусиль для обробітку пустинних земель... що

тепер їхня надзвичайна родючість становить головне дже-

рело доходу... держави». Про розмах народної колонізації

свідчить той факт, що населення Південно-Східної Украї-

ни, за далеко не повними даними, з середини XVI ст. до

1625 р. зросло в 15—20 разів (з 4400 господарств до

92 тис. димів).

Та одночасно з масовою народною колонізацією після

Люблінської унії 1569 р. на Київщину, Брацлавщину, а з

кінця XVI ст. і на Лівобережжя посунули польські магнати

й шляхтичі, які дістали право володіти землями в Україні.

Завдяки королівським наданням і прямим загарбанням

польські й українські магнати й шляхтичі наприкінці

XVI — у першій половині XVII ст. присвоїли багато земель

і створили величезні латифундії в Південній і Східній Ук-

раїні. Так, у 1620 р. лише у володіннях князів Острозьких

налічувалося 80 міст та містечок і 2760 сіл. Магнати Ко-

нєцпольські в 40-х роках XVII ст. тільки у степах басейну

Південного Бугу мали 170 міст і 740 сіл. Тоді ж у маєтках

ополяченого українського магната князя Яреми Вишне-

вецького на Лівобережжі (в основному на Полтавщині)

було близько 40 тис. селянських та міщанських госпо-

дарств і 423 млини.

133

Захоплюючи південні і східні українські землі та засно-

вуючи тут фільваркове господарство, магнати й шляхтичі

намагалися завести панщину й закріпачити місцеве насе-

лення. Але відразу досягти цього їм не вдавалося. Землі

ці були порівняно малозаселені, на них сиділи досі вільні

козаки й селяни — втікачі від кріпосного гніту, які не могли

примиритися з тим, що повинні знову гнути спину на панів.

Вони чинили опір спробам закріпачення або переселялися

далі на південь, у степи, часто аж за дніпровські пороги,

куди ще не досягала влада панів.

Через це магнати й шляхтичі, щоб забезпечити свої но-

ві володіння робочими руками, обіцяли всім, хто живе або

поселиться в межах їхніх володінь, пільги («слободи») на

20—40 років. Але минали роки «слобід», і селяни мали йти

на панщину й закріпачувалися.

2. Брестська церковна унія та посилення

національно-релїгійного гніту.

Боротьба українського народу проти унії

Національно- Захоплюючи українські землі й

релігійний гніт посилюючи феодально-кріпосни-

в Україні цький гніт, польські магнати й

шляхтичі одночасно з цим намага

лися примусити український (і білоруський) народ зректи-

ся рідної мови і православної віри. Вони переслідували

українську мову й православну віру, закривали, а то й

руйнували православні церкви й монастирі, захоплювали

їхні землі, знущалися з православних священиків, накла-

дали на українських селян і міщан спеціальні податки за

сповідування ними православ'я, всіляко примушували їх

полонізуватися і окатоличуватися.

Великих утисків зазнавало українське населення міст,

особливо в містах Східної Галичини, Західної Волині, За-

хідного Поділля — Львові, Кам'янці, Саноку та ін. У па-

нівній верхівці міст вирішальні позиції посідали польські

й німецькі католицькі купці й ремісники, яких всіляко під-

тримував польський уряд. Українських православних Мі-

щан усували від користування привілеями відповідно до

магдебурзького права, обмежували їхню участь у місько-

му самоврядуванні, перешкоджали заняттю торгівлею й

ремеслом, не давали можливості відкривати свої майстер-

ні, не допускали до багатьох цехів або виключали з них.

У деяких містах православні українці могли жити лише

в певних кварталах.

134

Незважаючи на жорстокі національно-релігійні переслі-

дування, переважна більшість українського населення за-

лишалася вірною своїм національним традиціям і вірі. Ли-

ше частина православної шляхти, дбаючи про свої класові

інтереси, зраджувала свій народ і приймала католицизм.

Римський папа, католицькі єпископи та інше духів-

ництво, єзуїти намагалися всіма силами й способами ока-

толичити українське православне населення, через шля-

хетську Польщу поширити на нього свій вплив, щоб погра-

буванням українських земель збільшити свої прибутки.

В Україні до кінця XVI ст. пануючою була православна

церква. Православні церкви, єпископські кафедри, мона-

стирі мали у своїй власності багато землі, володіли незлі-

ченними багатствами й гнобили та експлуатували кріпос-

них і залежних селян не менше, ніж світські феодали.

Величезні земельні володіння й

Реформаційні течії багатства як католицької, так

в Україні і православної церкви, тяжка екс-

плуатація духовними феодалами

селянства, намагання глави католицької церкви — рим-

ського папи підкорити собі світську владу, розкішне життя

частини вищого католицького й православного духівни-

цтва викликали незадоволення народних мас— міщан,

буржуазних елементів, що народжувалися, широких кіл

селянства і навіть частини світських феодалів.

У XVI—XVII ст. країни Європи, особливо ті, де інтен-

сивно розвивався капіталізм і наростала буржуазна рево-

люція, охопив реформаційний (від лат. reformatio —-

перетворення, виправлення) рух, спрямований проти

католицької церкви як опори феодального ладу (кальві-

нізм, лютеранство та ін.). Цей рух мав на меті зірвати

з феодальних відносин «ореол святості». Ідеологи рефор-

мації або протестанти заперечували верховну владу

римського папи в церкві, вимагали створення національ-

них церков і богослужіння національною мовою, висту-

пали проти складної і дорогої церковної ієрархії, проти

чернецтва, культу святих, проти церковного землеволодін-

ня, а отже, і проти церковної десятини та інших поборів,

що їх стягала католицька церква на користь римської

курії.

В Україні, де в XVI ст. буржуазні елементи були слаб-

кими, широкого реформаційного руху не було, хоча серед

деякої частини заможного міщанства й шляхти поширю-

валися кальвінізм і лютеранство. В цілому ж в Україні бо-

ротьби проти католицизму, що його польський уряд і маг-

нати та шляхти намагалися тут насадити як державну

і»

релігію, набула національно-визвольного характеру і, по

суті, не мала характерних для західноєвропейської рефор-

мації рис. Православна ж релігія в Україні не була

офіційною, державною (як у Росії), хоча її і сповідала

більшість населення. Навпаки, польські правлячі кола ути-

скували її, намагаючись православну церкву знищити.

У таких умовах, коли необхідно було боротися проти спроб

денаціоналізації й окатоличення українського народу, для

чого потрібно було перед лицем агресивного наступу Ваті-

кану зміцнювати єдиний антикатолицький фронт, в Украї-

ні не було грунту для широкого розповсюдження цер-

ковних єресей — сект, спрямованих проти православної

церкви.

Серед реформаційних течій найбільш поширеним в Ук-

раїні було социніанство — одне із учень антитриніта-

святу трійцю), що відображало прагнення демократичних

верств населення. Ідеологом його був швейцарець Фауст

Социн (1539—1604), який через гоніння втік із Швейцарії

і в 1579 р. прибув до Польщі. В основу свого вчення Социн

поклав раціоналізм. Він вважав необхідним перебудувати

всю християнську догматику на основах розуму. Виходячи

з цього, социніани заперечували все містичне, святу трій-

цю, Христа вважали не богом, а людиною, виступали про-

ти таїнств (причащання, хрещення дітей і ін.) та обрядів,

відстоювали свободу совісті, думки і волі, піклувалися про

розповсюдження освіти і влаштування шкіл.

Оскільки социніани не заперечували феодального ладу,

їх учення охопило частину шляхти в Україні, особливо на

Волині й Київщині. Шляхта намагалась використати соци-

ніанство, як і інші реформаційні вчення, для боротьби про-

ти магнатів, секуляризації церковних маєтків та інших

багатств.

Найбільш радикальною єрессю, яка розповсюджувала-

ся і в Україні й була спрямована не лише проти церкви,

а й феодального ладу взагалі, було вчення Феодосія Косо-

го. Будучи холопом, він утік із Москви в заволзькі скити,

став ченцем Кирило-Білозерського монастиря і почав про-

повідувати серед селян антифеодальні єретичні погляди.

У 1554 р. був заарештований і перевезений до Москви,

звідки втік до Литви. Косой виступав за загальну рів-

ність усіх людей незалежно від віросповідання й націо-

нальності, заперечував християнські догмати про святу

трійцю і божественність Христа, вважав непотрібною

ризму

тобто заперечення догмату про

136

як духовну, так і світську владу. Він твердив, що не по-

трібні ні царі, ні пани, ні раби.

Велику роль у боротьбі україн-

Братства та їх роль ського і білоруського народів про-

у боротьбі проти ти наступу католицизму й поль-

польсько- сько-шляхетського гноблення віді-

шляхетського наступу грали церковні братства, які були

й католицизму національно-релігійними громад-

ськими організаціями православ-

ного міщанства. Одним з перших широку діяльність у 80-х

роках XVI ст. розгорнуло Львівське братство. Наприкінці

XVI — на початку XVII ст. братства виникли і діяли в Ро-

гатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Дрого-

бичі та в інших містах і деяких селах Галичини, Холмщи-

ни. В 1615 р. оформилось Київське, а в 1617 р.— Луцьке

братства.

Братства, членами яких були переважно цехові реміс-

ники, торговці та представники інших груп православного

міського населення, матеріально підтримували свої церк-

ви, допомагали хворим, бідним, старикам, утримували

шпиталі, стежили за чистотою православних обрядів, від-

стоювали соціальні інтереси торгово-ремісничого населен-

ня. З наступом католицизму, посиленням польсько'шля-

хетського гноблення братства все ширше включалися в

суспільно-політичний рух, виступали проти національного

й релігійного гноблення, піклувалися про розвиток україн-

ської культури — відкривали друкарні й школи, організо-

вували друкування полемічних творів, спрямованих проти

католицизму й церковної унії, на захист православ'я і пра-

ва українського народу на свою національно-релігійну

самобутність і незалежність.

Найбільш міцні братства, і передусім Львівське брат-

ство, виступали за підпорядкування своєму контролеві

діяльності духівництва, зокрема вищого, засуджували

його зловживання і розбещене життя, домагалися введен-

ня виборності всіх духовних осіб.

Зважаючи на активність і авторитет братств, право-

славні патріархи у боротьбі проти католицизму й унії спи-

ралися на православне міщанство та його організації —

братства. У зв'язку з цим у 1586 р. антіохійський патріарх

Йоаким, що проїжджав через Львів на шляху до Москви,

затвердив статут Львівського братства, за яким братство

дістало право стежити за мораллю як «мирських людей»,

так і духівництва. Контролю братства підлягав і єпископ.

137

Брестська Польський уряд, польські феода-

церковна унія ли, Ватікан, все католицьке духів-

1596 р. ництво намагалися повністю під-

корити собі, окатоличити україн-

:ький народ. Та окатоличувалася лише частина україн-

ських феодалів. Тоді, щоб досягти поставленої мети,

сзуїти висунули ідею унії — об'єднання православної

іеркви з католицькою під зверхністю римського папи.

Ідея унії знайшла підтримку серед найбагатших укра-

нських магнатів і шляхтичів, які шляхом введення унії

іамагалися зрівнятися в своєму політичному становищі

і польськими феодалами.

Унію підтримували деякі православні єпископи (львів-

ський, луцький, володимирськии, холмський і туровський),

і також митрополит київський Михайло Рогоза. Вони бу-

ш незадоволені втручанням у церковні справи міщанства,

)б'єднаного в братства, прагнули вийти з-під влади право-

славних патріархів, які підтримували братства, зберегти

свої земельні володіння і зрівнятися в політичних правах

і католицькими єпископами, що мали титули «князів церк-

ви», засідали в сенаті і залежали тільки від папи римсько-

х> і частково від польського короля.

Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. ко-

>оль Сигізмунд III і митрополит Михайло Рогоза за дору-

іенням папи скликали в м. Бресті церковний собор. Та

>скільки з'їхалися як прихильники, так і-противники унії,

собор з самого початку розколовся на два окремі собори:

іравославний і уніатський. Уніатський собор проголосив

жію, і єпископи-відступники 18 жовтня 1596 р. підписали

ікт про унію. За цим актом замість православної церкви

$ Україні й у Білорусі створилась уніатська (греко-като-

шцька) церква, яка була підпорядкована римському папі.

Уніатський собор визнав основні догмати католицької

церкви, але церковні обряди залишалися православними,

і богослужіння велося церковно-слов'янською мовою.

Уніатське духівництво нарівні з католицьким звільнялося

їід сплати податків, уніатська шляхта, як і католицька,

іістала право обіймати державні посади, а уніати-міщани

фівнювалися в правах з католицьким міщанством. Уніат-

ським єпископам були обіцяні місця в сенаті, але ця обі-

цянка ніколи не була виконана.

Православний собор не прийняв унії, виступивши про-

ги дій митрополита Рогози та його прибічників.

Польський уряд, визнавши уніатську церкву обов'язко-

вою для всього православного населення України, поста-

із»

вив православ'я поза законом і насаджував унію силою.

Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніа-

там. Православні залишилися без вищої церковної ієрар-

хії, але народні маси, частина православних шляхтичів

і навіть окремі магнати лишилися вірні православ'ю.

Але й становище української греко-католицької церкви

після Брестської унії було складним і суперечливим. Пра-

вославні вважали уніатів відступниками, зрадниками, а

римо-католики не визнавали їх за повноцінних громадян,

і більшість обіцянок, даних їм на Брестському соборі,

не здійснювалась, польське духівництво їх всіляко при-

нижувало.

Оскільки в питанні про церковну унію, крім чисто релі-

гійних проблем, велике місце посідали національні та полі-

тичні моменти, й оцінку в історичній літературі вона діста-

ла далеко не однозначну. Більшість російських і значна

частина українських істориків (М. Коялович, М. Івани-

шев, М. Макарій, О. Левицький, М. Петров та ін.), виходя-

чи з позицій правовірного православ'я, оцінювали Брест-

ську унію негативно. Такого ж погляду дотримувалися й

радянські історики. Так, автор одного з останніх до-

сліджень на цю тему С. М. Плохій у своїй книзі «Папство

и Украйна. Политика Рим ской курии на украинских зем-

лях в XVI — XVII вв.» (К-, 1988) писав, що «унія стала

вираженням устремлінь папської курії на Схід... Очевидно,

що Рим переслідував в Україні свої корисні цілі і аж ніяк

не турбувався про «збереження самобутності українського

народу», «прилученні його до європейської цивілізації», як

це твердять уніатські історики» (с. 205).

Історики, які стояли на позиціях греко-католицької,

уніатської конфесії (А. Добрянський, К. Студинський,

О. Сушко, М. Чубатий та ін.), вважають Брестську унію

видатною подією в житті українського народу, а греко-

католицьку церкву — головним захисником української

народності проти полонізації й покатоличення. З такими

позитивними оцінками Брестської унії стали з'являтися

праці і в Україні. Так, повністю апологетичною щодо унії

і греко-католицької церкви є брошура В. Волошина

«Українська церква і процес національного відродження»,

видана у 1990 р. у Дрогобичі. Підкреслюючи прямо рятів-

ну роль греко-католицької церкви для українського наро-

ду, автор пише: «...Ще раз підкреслимо: сила ідеї унії

1596 року в тому, що вона виникла не з вузько-релігійних

інтересів, а з необхідності національного захисту. Від-

стоювати національні інтереси народу, запобігати його

139