Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

Селянські Селянські маси чинили опір на-

заворушення ступові феодалів на їхню землю

й права. Форми їхнього протесту

й боротьби проти посилення кріпосницького й національ-

но-релігійного гніту українських, польських, литовських,

угорських і молдавських панів були різноманітними. Сіль-

ські общини, які активно захищали інтереси жителів своїх

сіл, писали великому князеві чи королю скарги на утиски

феодалів, зокрема захоплення ними общинних земель. Се-

ляни часто відмовлялися виконувати панщину й інші по-

винності на користь феодалів, не допускали їх і їхніх слуг

на свої землі, нападали на маєтки, убивали їхніх власни-

ків і управителів, знищували панські посіви, маєткові бу-

дівлі, захоплювали майно феодалів. Поширеною формою

селянського протесту стали масові втечі покріпачених або

покріпачуваних селян із західних і північних районів у пів-

денні степи, на Подніпров'я, де феодальний гніт був слаб-

шим. Водночас відбувалися й масові антифеодальні зброй-

ні повстання.

У 1431 р. спалахнуло повстання селян Бакотської во-

лості на Поділлі. Озброєні хто чим міг — косами, вилами,

сокирами, списами,— селяни вигнали королівські війська

і феодалів, оголосили себе вільними людьми і протягом

трьох років не платили податків і не виконували повинно-

стей. Лише в 1434 р. польські й литовські війська спільни-

ми зусиллями придушили повстання. Бакотська волость

була включена до складу шляхетської Польщі.

Одним з найбільших було повстання 1490—1492 рр. під

проводом селянина Мухи. У ньому взяли участь україн-

ські і молдовські селяни Східної Галичини, Буковини,

Покуття і Молдови. Вони нападали на маєтки феодалів,

забирали коней, зброю, виганяли і вбивали панів і т. ін.

Польський король закликав до походу проти повстанців

шляхту і найняв прусські війська. Влітку 1490 р. біля Рога-

тина основні сили повстанців були розбиті королівськими

військами, а залишки їх на чолі з Мухою відступили на

Покуття (райони Коломиї і Снятина), а потім у ліси Пів-

нічної Буковини.

Навесні і влітку 1491 р., а потім і в 1492 р. повстанські

загони селян під проводом Мухи нападали на маєтки фео-

далів, палили їхнє майно, убивали панів. Але у 1492 р. гру-

па українських шляхтичів уночі напала на загін повстанців,

знищила його, а Муху захопила і видала польським

військам. Його перевезли в Краківську в'язницю, де він

незабаром і помер від катувань.

120

Активну участь, разом з угорськими, словацькими і ва-

ласькими селянами, взяли в антифеодальній війні, яка спа-

лахнула в Угорщині в 1514 р. під проводом Дєрдя (Гео-

рга) Дожі, українські селяни Закарпаття.

Цього року відновилася війна Угорщини з Туреччиною.

Для відбиття нападів турецьких військ, які вступили в Се-

миграддя й Молдову, угорський уряд зібрав велику армію

з селян, в тому числі й із Закарпаття. На чолі цього селян-

ського війська, яке налічувало близько 60 тис. чол. і яке

зібралося на Ракоському полі під Будапештом, було по-

ставлено Д. Дожу. Оскільки уряд не забезпечив військо

харчами, одягом, наметами і всім необхідним, селяни по-

чали нападати на маєтки феодалів, руйнували їх, забира-

ли одяг, хліб, худобу, вбивали власників цих маєтків

і т. ін. Розправившись із навколишніми феодалами, по-

встанці, очолювані Дожею, розділилися на п'ять загонів

і пішли громити феодалів в інших місцях. Два загони по-

слав Дожа і в Закарпаття. Дожа проголосив республіку

і загальну рівність та верховенство народу. Але, розпоро-

шені на окремі частини, повстанці були розгромлені об'єд-

наними силами угорських феодалів, які вчинили над ними

жорстоку розправу.

Усі антифеодальні селянські повстання мали стихійний

і локальний характер. Однак боротьба селян проти феода-

лів мала прогресивне значення. Вона певною мірою стри-

мувала ріст кріпосницького гноблення, у ній селяни усві-

домлювали своє становище і набували досвіду боротьби.

Розгорталася боротьба і в містах.

Виступи Міщани виступали проти утисків

міського населення феодалів, проти феодальної за-

лежності. Одночасно з цим, з по-

глибленням розшарування міського населення, з посилен-

ням експлуатації біднота ставала на боротьбу проти міської

верхівки. Так, у 1536 р. черкаські міщани вигнали з міста

старосту, який грабував населення. На допомогу черкас-

цям прийшли канівці. Побоюючись поширення повстання,

уряд призначив іншого старосту. У 1541 р. виступи міщан

відбулися в Брацлаві і Вінниці.

Боротьба народних мас — селян і міських низів — ма-

ла яскраво виражений класовий характер. Вона спрямову-

валась насамперед проти феодалів, проти соціального

гноблення. Разом із тим це була національно-визвольна

боротьба, оскільки народні маси виступали й проти чужо-

земного гніту, за визволення України від іноземного поне-

волення.

121

4. Виникнення козацтва

Виникнення Велику роль у визвольній боротьбі

козацтва українського народу відіграло

козацтво, що сформувалося в Пів-

денній Україні, яка в XV ст. являла собою окраїну вели-

кого князівства Литовського. Наприкінці XV ст. ця тери-

торія від Чорного моря аж по р. Рось була спустошена

кримськими Татарами й турками. Адміністративно Пів-

денна Україна поділялась на повіти: Канівський, Черка-

ський, Вінницький і Брацлавський.

Литовський уряд мало дбав про захист південних

українських замель від татар і турків. Єдиною, ненадійною

і хиткою охороною населення були окраїнні замки — в Ка-

неві, Черкасах, Вінниці, Брацлаві, Барі, Хмільнику.

Багатою і розкішною була природа Подніпров'я, Брац-

лавщини, дніпровського Низу. Родючі грунти, безкраї сте-

пи, де випасалися табуни диких коней, стада диких кіз та

ін., численні ріки, які кишіли різноманітною рибою (білуга,

осетер, севрюга, сом, сазан, судак, щука, лящ, тараня та

ін.), дніпровські плавні, де водились бобри, видри, куниці,

дикі свині та інші звірі і водяні птахи — гуси, лебеді, качки

та ін. У балках та байраках водилися лисиці, зайці, вовки,

ведмеді.

У цих благодатних краях, під постійною загрозою

смерті або турецького полону, під прикриттям, хоч і нена-

дійним, нечисленних замків продовжувало жити місцеве

населення. За даними люстрацій (описів), на середину

XVI ст. в названих вище чотирьох повітах, а також Київ-

ському і Житомирському існувало 208 поселень, в яких бу-

ло 3399 «димів» і налічувалося приблизно 17 тис. чол. на-

селення. Ці дані далеко не повні, але й вони рішуче спро-

стовують твердження деяких польських істориків про

нібито повне «запустіння» Південної України. До речі,

вони й назвали цю територію «диким полем».

Оскільки існувала постійна загроза нападу татар і тур-

ків, більшість населення зосереджувалася в «острогах»

при замках і навколо та поблизу замків. Селяни й міщани,

а також прийшлі з північних районів люди займалися

переважно рибальством, мисливством, бортництвом

і хліборобством. Міщани також займалися ремеслами

й торгівлею.

У містах жили й урядовці та служилі люди — старости

й підстарости із своїм штатом, бояри і слуги, зем'яни, що

122

відбували військову службу. Землевласники — князі, боя-

ри, зем'яни — одержували землі від уряду або місцевих

старост і воєвод чи захоплювали пустища шляхом зай-

манщини.

Місцеві селяни, які займалися хліборобством і уход-

нйцтвом, до середини XVI ст. були вільними, не закріпаче-

нйми, могли переходити з одного місця на інше. Податки

і повинності, що їх селяни відбували на користь господар-

ського, великокнязівського замку (подимне, пушкарівщи-

на, стації) та на користь власника — держави чи приват-

них осіб (натуральний податок — пшеницею, вівсом та ін.,

або чинш),— були порівняно легкі. Фільварків, панщини

на цій території тоді ще не існувало. Через часті набіги та-

тар усе населення жило по-військовому, готове у першу-

ліпшу годину відбити ворожий напад. Навіть наприкінці

XVI ст., як про це писав у своєму щоденнику Еріх Лясота,

посол австрійського імператора до Запорізької Січі, «ко-

жен селянин, виходячи на польові роботи, завжди має

рушницю на плечі і шаблю або тесак біля пояса...»

Територія Південної України, особливо Подніпров'я і

Побужжя, й стала місцем, де в XV ст. виникло козацтво,

якому судилося посісти важливе місце в історії україн-

ського народу.

Джерелом, з якого формувалося козацтво, було місце-

ве подніпровське населення, що продовжувало жити на

території Південної України і Середнього Подніпров'я, не-

зважаючи на постійну загрозу з боку татар, і втікачі, пере-

важно селяни, із Західної і Північної України, які, рятую-

чись від покріпачення, масами тікали в ці малозаселені

вільні місця, де не було ще панського гніту.

Слово «козак» — східного походження, очевидно,

тюркське. Воно означало вільний воїн, вільна людина, їз-

дець. У розумінні «вільна людина, незалежна від феодала

й уряду» це слово закріпилося в Україні.

Перші вірогідні згадки про козацтво відомі з кінця

XV ст. Тоді українські козаки згадуються в дипломатично-

му листуванні між Росією, Польщею, Кримом, Туреччи-

ною, Молдовою і Валахіею (1489, 1492, 1494, 1499 рр.

та ін.).

Так, у 1489 р. у дипломатичному листуванні між мо-

сковським і литовським князями говориться, що того року

загони козаків під проводом отаманів Богдана, Голубця

і Василя Жили з'явилися на низів'ях Дніпра, на лівому

березі на Таванській переправі, розігнали татарську охо-

рону, захопили в купців частину товарів, а деяких потопили.

123

1492 р. козаки напали на татарське судно під Тягиною

на Дніпрі, розбили його, полонили кілька чоловік, захопи-

ли майно, гроші, стада волів, коней та ін. На скаргу про це

хана великий князь литовський Олександр наказав місце-

вим старостам розшукати пограбоване і повернути тата-

рам. У 1494 р. козаки напали на посла московського князя

боярина І. Суботу, який ішов від валаського господаря

Стефана разом з його послом у Крим до Менглі-Гірея. їх

на шляху «козаки потоптали, все поймали, пеша оставили...»

Про це сповіщав Менглі-Гірей Івана III. У 1499 р. про

козаків говорилося в уставній грамоті м. Києва: козаки

ходять з Києва по Дніпру вниз і з усього, що здобудуть

там, платять воєводі десяту частину.

На основі цих та інших перших документальних звісток

кінця XV — початку XVI ст. можна дійти висновків про те,

що, по-перше, козаки — це місцеві, а не прийшлі звідкись

люди («черкаси»), і, по-друге, оскільки уже наприкінці

XV ст. про козаків говориться в дипломатичному листу-

ванні між урядами держав, то, очевидно, козацтво набуло

на той період певної сили, для досягнення якої йому потрі-

бен був певний час. Отже, козацтво, мабуть, виникло не

наприкінці XV ст., а десь в середині цього століття або

принаймні у другій його половині.

У перший час свого існування,

Козацтво десь до середини XVI ст., козацтво

до середини XVI ст. не становило окремої організова-

ної суспільної групи населення.

Серед нього були вихідці з різних класів і прошарків насе-

лення. Основну масу становили селяни місцеві і селяни —

втікачі із Західної і Північної України, але «козакували»

й міщани і навіть дрібні бояри. «Козакували» групами —

«ватагами» на чолі з отаманами. Ці ватаги не були постій-

ними, після повернення з степів додому, в населені місця,

вони розпадалися.

У походах проти татар і турків разом з козаками часто

брали участь і великі феодали, зокрема старости окраїн-

них старосте, повітів. Та вони не були ні організаторами,

ні фундаторами козацтва, як про це твердили деякі історики.

Окраїнні старости (староста канівський і черкаський

Євстафій Дашкевич, староста хмільницький Представ

Лянцкоронський та ін.) використовували сили і вміння ко-

заків для охорони своїх повітів від татар і турків і «козаку-

вали разом з козаками», наживалися на походах, заби-

раючи із здобичі «што лепшее». Щоправда, деякі літописи

називають першим козацьким гетьманом Предслава

124

Лянцкоронського, що начебто був обраний гетьманом у

1506 р,, а після нього, як гетьмани, фігурують Євстафій

Дашкевич і Венжик Хмельницький.

Протягом першої половини XVI ст. козацтво в Україні

кількісно зростало, набирало сил, про що свідчать числен-

ні скарги татар і турків на напади козаків і їхні вимоги

приборкати «свавільців».

Козацтво було явищем, притаманним не тільки Україні.

Приблизно в один час з українським козацтвом сформува-

лося (також передусім із селян, що втікали від кріпосного

гніту) російське козацтво на Дону.

Українські і російські козаки відіграли велику роль у

захисті від турецько-татарської агресії не Тільки півдня

нашої країни, а й усієї Європи. Велика також заслуга ко-

заків у освоєнні південних районів і розвиткові їхніх про-

дуктивних сил. Нарешті, козацтво тривалий час стояло в

центрі визвольної боротьби українського народу, було осе-

редком притягання всіх незадоволених соціальним і націо-

нально-релігійним гнітом.

Розділ 5

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ.

БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ І НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

УКРАЇНИ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVI —ПЕРША

ПОЛОВИНА XVII ст.)

1. Соціально-економічний розвиток

Загарбання На українських землях, які входи-

шляхетською ли до складу Литовської держави,

Польщею з розвитком феодального землево-

україн ських земель, лодіння і посиленням залежності

Люблінська унія селян зростав, зміцнювався і кон-

1569 р. солідував панівний клас феодалів.

До середини XVI ст. у Литві він

поділявся на дві не однакові за економічним становищем

і політичними правами групи. Першу, кількісно меншу,

становили великі землевласники — магнати, пани, князі,

що зосередили в своїх руках великі земельні простори, ма-

ли багато залежних селян, займали найвищі державні по-

сади (канцлер, гетьман, підскарбій, маршалок, воєводи,

старости та ін.), підлягали лише юрисдикції великого кня-

зя, а не місцевої адміністрації, засідали в «панів раді»,

при великому князі, що обмежувала його владу. Другу,

значно більшу групу феодалів, становили середні і дрібні

землевласники, які в XV ст. називалися боярами, зем'янами,

шляхтичами, а з XVI ст. переважно шляхтичами. Шляхти-

чі мали набагато менше від магнатів землі й селян, часто

зазнавали від них утисків, підлягали юрисдикції місцевих

великокнязівських намісників — воєвод і старост. До того ж

у Литовській державі литовська, українська і білоруська

шляхта мусила відбувати військову службу в формі «поспо-

литого рушення» (загальношляхетського ополчення) і

платити податки (серебщину) на утримання військ.

У Польщі ж основну роль відігравало не посполите рушен-

ня, а наймане, так зване «кварцяне військо», яке утриму-

валося не за рахунок шляхти, а за рахунок „«кварти»

126

(1/4) прибутків від королівських, державних маєтків.

Литовська, українська і білоруська шляхта намагалася

здобути такі ж права, як і шляхта в Польщі. А польські

магнати і шляхта добивалися включення (інкорпорації)

/Литовської держави до складу Польщі і захоплення

українських земель, що входили до складу Литви.

Литовська, українська і білоруська шляхта у своїй

значній частині, виходячи з Вузькокласових, егоїстичних

інтересів, пішла назустріч домаганням польської шляхти.

Тим часом литовські, українські й білоруські магнати, які

боялися втратити в об'єднаній державі своє панівне стано-

вище, виступали проти включення Литви до складу Поль-

щі. У січні 1569 р. в Любліні почався спільний польсько-

литовський сейм. Литовські, українські й білоруські маг-

нати, які не хотіли схвалити польський проект польсько-

литовської унії, щоб зірвати сейм, почали роз'їжджатися

по домівках. І хоч незабаром вони повернулися на сейм,

польський король, підтриманий Литовською, українською

і білоруською шляхтою, на пропозицію польських феодалів

видав універсали про відокремлення Підляшшя, Волині,

Київщини і Брацлавщини від Литовського князівства і

включення їх до складу шляхетської Польщі.

1 липня 1569 р. у Любліні сейм схвалив нову польсько-

литовську унію, за якою Польща й Литва об'єднувалися

в єдину державу — Річ Посполиту (польськ. Кгесгрозроіі-

іавід латинськ. гезриЬІіса — «справа народна»), на чолі

якої стояв один державець, що мав титул короля

„польського та великого князя литовського, обирався на

'спільному польсько-литовському сеймі в Польщі і корону-

вався у Кракові. Єдиними для Литви й Польщі мали бути

сейм і сенат, а також гроші. Польські феодали діставали

право володіти землями в Литві, а литовські — в Польщі.

Литовське князівство, в складі якого залишилися влас-

не литовські землі та більша частина Білорусі, мало авто-

номію, зберігалися також уряди, закони, суди, війська, які

існували й до того.

Люблінська унія була здійснена польськими феодала-

ми за активної допомоги литовських, українських і біло-

руських шляхтичів, які з метою задоволення своїх вузь-

кокласових інтересів зрадили батьківщину. Люблінська

^унія була угодою між феодалами Польщі, шляхтою Литви

й України, спрямованою на дальше посилення гноблення

народних мас. Маючи загарбницький характер, вона не

відповідала інтересам не тільки литовського і українського

народів, а й інтересам народу польського.

127

Після Люблінської унії 1569 р. більшість українських

земель опинилися в складі шляхетської Польщі. Це були

Східна Галичина, Волинь, Поділля, Київщина, частина

Лівобережної України (майбутня Полтавщина). Ці тери-

торії поділялися на воєводства: Волинське, Подільське,

Брацлавське, Київське, Руське (Східна Галичина). Части-

на українських земель входила до складу Белзького воє-

водства.

Поза межами Польщі залишилися: 1) Закарпатська

Україна — в складі Угорщини, 2) Північна Буковина —

під владою Молдови і 3) Чернігівщина, що входила до

складу Російської держави. Але в 1618 р. за Деулінськйм

перемир'ям між Польщею і Росією Польща захопила Смо-

ленськ і Чернігово-Сіверщину.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст.,

незважаючи на роз'єднаність різних частин України

і тяжкий іноземний гніт, на українських землях зростали

продуктивні сили в сільському господарстві, розвивалося

ремесло, зароджувалося мануфактурне виробництво,-

поглиблювався поділ праці між містом і селом, роз^

ширювалися товарно-грошові відносини, посилювалася

експлуатація селянських мас.

На українських землях, що входи-

Розвиток ремесла ли до складу Польщі, збільшувала-

і промислів ся кількість ремісників і ремісни-

чих спеціальностей як у містах,

так і в селах. Найбільшого розвитку ремесло досягло у

Східній Галичині і на Волині. На селі було поширене

ткацтво,,гончарство, обробка дерева — виготовлення плу-

гів, возів, саней, меблів та ін., шевське і кравецьке ремесла,

кушнірство (обробка Овечих шкур та хутра), _гарбар_ство—

(виготовлення підошов, юхти та інших шкіряних виро-

бів), лимарство (обробка шкіри для господарських по-

треб)/ У Руському воєводстві діяли соляні промисли.

Сільські ремісники, що становили до 3 % населення, виго-

товляли свої вироби як для власних потреб, так і на замов-

лення та на ринок. Здебільшого вони були кріпаками і не

поривали з сільським господарством.

При шляхетських маєтках, фільварках засновувалися

різноманітні промислові підприємства з переробки сільсь-

когосподарських продуктів та корисних копалин — млини

(переважно водяні, рідше — вітряки), ґуральні, броварні,

рудні (виплавка заліза з болотної руди), поташні (вироб-

ництво поташу, що застосовувався при виготовленні скла,

128

мила, промиванні вовни, відбілюванні і фарбуванні тканин

і т. ін.), селітряні варниці (селітра використовувалася

головним чином для вироблення пороху), соляні жупи,

воскобійні, гути («скляні заводи») та ін.

Набагато інтенсивніше, ніж на селі, розвивалося ре-

месло в містах. Зростала кількість ремісників — як тих, що

об'єднувалися в цехи, так і позацехових — оартачів. Поча-

ли з'являтися скупники — купці, які ставали посередника-

ми між ремісниками і ринками сировини та збуту товарів,

що породжувало розсіяну мануфактуру.

Разом із тим створювалися і підприємства, в яких по-

ряд із кріпаками працювали вільнонаймані робітники з

числа розорених ремісників і селян, зароджувався поділ

праці. У виробництві переважала ручна реміснича праця,

хоча певною, мірою застосовувалися й машини, рушійною

силою яких була вода (водяні колеса). Поступово з про-

стого товарного виробництва виростала мануфактура. До

числа мануфактур на Україні належали ливарні, зокрема

ті, що виробляли гармати і дзвони (у Львові, Острі, Черка-

сах, Білій Церкві та інших містах), гути, особливо виготов-

лення художнього скла, підприємства для карбування мо-

нет (у Львові), папірні (найдавніша папірня у Янові біля

Львова відома з 1552 р.), жупи та ін.

Із розвитком ремесла й товарного

Міста обігу збільшувалась кількість

міського населення, зростали старі

міста, виникали й нові, особливо в Південній та Південно-

Східній Україні, куди масами втікали селяни й міщани

з півночі й заходу. У 40-ві роки XVII ст. в Україні існувало

близько 1000 міст і містечок, більшість яких мало в чому

відрізнялася від сіл. Містечка переважно були невелики-

ми, багато з них мали всього по 100, а то й менше дворів.

Найбільшими містами були Львів, де в першій половині

XVII ст. налічувалося близько 18 тис. чол. населення, Київ

(населення 13—14 тис. чол.), Кам'янець-Подільський,

Луцьк, Чернігів, Ніжин, Переяслав, Полтава, Пере-

мишль та ін.

Як і раніше, більша частина міст належала світським

і духовним феодалам і лише невелика кількість їх була

державними. Ряд міст мав магдебурзьке право. Серед

міського населення дедалі більше посилювалося розшару-

вання — зростала міська верхівка — патриціат. Середні

купці, цехові майстри — заможне міщанство — входило

до другої групи (бюргерство). Найбільш масову групу

5 «Історія України», ч. 1

129