Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

Зростання Як і в кожній країні за доби фео-

феодального далізму, населення України поді-

землеволодіння лялося на два основні класи-ста-

ни, що було закріплено юридично,

в законах: панівний — клас феодалів і експлуатований

клас — селянство. Обов'язком феодалів (князів, панів,

бояр, шляхти та. ін.), підданих великого князя литовського

або короля польського, було відбувати на їхню користь

військову службу і брати участь в управлінні державою.

За цю службу феодали діставали землі в спадкове

або тимчасове володіння («вотчини» і «помісти» або

«держави»).

З розвитком феодальних відносин феодальне землево-

лодіння — основа феодального ладу — зростало. А це ве-

ло до посилення експлуатації і покріпачення селянства.

Наприкінці XIV ст. на українських землях було лише

кілька десятків великих феодальних володінь. А вже в пер-

шій половині XVI ст. налічувалося понад сто магнатських

родин, які володіли тут великими маєтками, також тисячі

панських і шляхетських господарств.

Великими феодалами, землеволодіння яких зосереджу-

валося в основному на Волині, Київщині, Брацлавщині

(Східне Поділля), на Подніпров'ї були князі Острозькі,

Збаразькі, Чарторийські, Вишневецькі, Капусти, Глинськї

та ін. У Галичині й Західному Поділлі, поневолених Поль-

щею, багато було маєтків польських панів. Зростало

й церковне землеволодіння.

Господарство залишалося в своїй

Стан сільського основі натуральним. У панському

господарства дворі, який включав панський бу-

динок, житла для челяді, різні гос-

подарські будівлі і до якого прилягали орні землі, сінокоси,

пасовища, села з селянами, що обробляли панські землі,

вироблялося здебільшого все необхідне для потреб фе-

одала. Повністю натуральний характер мали господарства

селян.

Основною галуззю економіки України наприкінці

XIV — у першій половині XVI ст. залишалося сільське гос-

подарство, і передусім землеробство. Більш інтенсивно во-

но розвивалось в західних і північних українських землях,

які менше або зовсім не зазнавали спустошливих туре-

цьких і татарських нападів.

У Східній Галичині, Західному Поділлі, на Волині, у

центральних районах Київщини, взагалі в лісостеповій

смузі була поширена трипільна система землеробства, при

110

якій на озимину сіяли жито і пшеницю, а на ярину — яч-

мінь, овес, гречку, просо. У північних, лісистих місцево-

стях — у київському Поліссі, на півночі Чернігівщини за-

стосовувалася вирубна (підсічна), а в південно-східних

пристепових районах — двопільна і перелогова системи

землеробства. Землю обробляли в панських маєтках пере-

важно дерев'яними плугами із залізними лемешами і від-

вальними полицями, що давало можливість не лише роз-

пушувати грунт, а й перевертати скибу землі. У селянських

господарствах основним знаряддям була дерев'яна соха.

Як тяглова сила здебільшого використовувалися воли, рід-

ше — коні. Землю удобрювали гноєм.

Крім хліборобства, населення України займалося ско-

тарством, вирощувало городні культури, коноплі, льон, ри-

жій та ін. Значного поширення набули садівництво і

бджільництво. Поряд з розведенням бджіл на пасіках зай-

малися й бортництвом. Важливе місце належало також

рибальству й мисливству, особливо в лісистих районах, на

Поліссі.

Здійснювалась також, здебільшого у феодальних маєт-

ках, і переробка сільськогосподарської сировини. Най-

важливішою галуззю було млинарство, що становило

монополію феодалів. У XIV — XV ст. переважали водяні

млини, вітряки з'явилися пізніше.

Основною продуктивною силою

Сільська община було селянство. Селяни жили об-

і дворище. щинами, які грунтувалися на су-

Групи селян сідських, територіальних зв'язках.

В общині вони спільно володіли

й користувалися лісами, водами, випасами та іншими угід-

дями, інколи й орними землями, відбували повинності на

користь феодала і держави. Кілька сільських общин, сіл

об'єднувались у волость. Управління общинними, справами

було виборним. Очолювали його отамани, тіуни, десятни-

ки, у волостях — старці. Сільська община користувалася

і судовими правами. Був «копний суд» — суд селянського

сходу, копи" (копа, купа — громада), який роглядав різкі

цивільні і кримінальні справи (про земельні спори, крадіж-

ки, вбивства тощо).

Сільська община складалася з дворищ, в основі яких

лежали великі сімейні общини, родини. До дворища вхо-

дили як родичі, так і прийшлі. Поряд з рівноправними чле-

нами дворища — «поплічниками», «потужниками», «спіль-

никами», «сябрами» — були залежні люди — «половинники»,

«дольники», «підсусідки», «закупні», «люди в пенезях».

Дворище, в свою чергу, складалось з 5—11 «димів», тобто

окремих господарств.

Дворище мало в своєму володінні орні землі, ліси, ви-

паси, водойми. Площа земельних ділянок у різних двори-

щах, залежно від їхніх розмірів, якості землі та інших фак-

торів, була неоднаковою, вона коливалася від 1—2 до

9 волок орної землі (волока — в різних місцевостях від

16,8 до 21,4 га). Селяни різних дворищ спільно користува-

лись луками, випасами, водоймищами та ін., а орна земля

часто вже перебувала у володінні окремих господарств.

Селянство як у майновому, так і в правовому відношен-

нях не становило однорідної маси. У розглядуваний період

більшість селян ще не була закріпачена. Ці селяни жили

на державних землях, зокрема в Литві на землях, що вва-

жалися власністю великого князя. З розширенням земель-

них володінь окремих феодалів дедалі більша частина се-

лян опинялася на землях приватних власників. Феодали

всіма силами прагнули закабалити і закріпачити селян,

збільшити повинності, виконувані ними.

Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. серед се-

лянства існували різні групи. До найзаможніших належали

переважно служиві селяни — слуги, які перебували на тій

або іншій «земській» службі — військовій (замкова або

польова «сторожа»), «листівній» (роз'їзди з листами),

служили соцькими, десяцькими, землемірами, великокня-

зівськими мисливцями, рибалками та ін. За службу вони

одержували одну-дві волоки землі і звільнялися від інших

повинностей.

Іншою великою групою селян були данники, які за ко-

ристування землею давали данину державі натурою (ку-

ницями, рибою, медом, воском та ін.) або платили пода-

ток грішми. Більшість данників також залишалися ще

вільними.

Ще одна група сільського населення — тяглові селя-

ни — за користування землею виконували відробіткову

повинність спочатку тільки на користь держави, а потім

і окремих феодалів. Вони із своїм тяглом та інвентарем

обробляли поля, збирали врожай, гатили греблі, будували

млини, палаци, замки тощо. Кількість вільних тяглових се-

лян швидко зменшувалася, вони потрапляли під владу

феодалів, які закріпачували їх.

За своїм правовим становищем селяни поділялися на

«похожих» (вільних), що юридично мали право необумов-

леного відходу від феодала, «непохожих» селян («отчичі»,

«люди заседелі»), позбавлених такого права, тобто вже

112

закріпачених, і селян залежних, що становили проміжну

групу. Вони формально мали право відходу, але за певних

умов: могли залишати феодала лише в певний час, мусили

посадити на землю замість себе іншу людину, заплатити

викуп і т. ін.

Серед селян було чимало збіднілих людей. Це — «су-

сідки» і «підсусідки», які переходили в залежність до за-

можних селян або феодалів й інколи селилися при їхніх

дворах; коморники, що також не мали свого житла і най-

мали в багатих селян і міщан комори; городники, або заго-

родники, що володіли лише городами; халупники, у яких

були тільки хати; дворова челядь та ін.

Усі селяни мусили платити різні податки й виконувати

повинності на користь держави, а селяни, що жили в маєт-

ках приватних власників,— і на користь феодалів. У ме-

жах Литовської держави до 1447 р. всі селяни сплачували

щороку загальнодержавний грошовий податок — сереб-

щину — на військові потреби (на Київщині і Поділлі він

називався подимщиною, на Чернігівщині — поголовщиною,

на Волині — воловщиною). Поряд з цим селяни мали від-

бувати на користь держави різні повинності: вартувати в

замках і в полі, будувати й ремонтувати замки, мости,

шляхи, косити сіно, давати підводи й стацію — харчі

і житло великому князеві і тим, хто супроводив його при

переїздах. З часом стація перетворилася на постійний гро-

шовий податок.

З розвитком феодально-кріпосницьких відносин, коли

феодали привласнювали дедалі більшу кількість земель і

закріпачували селян, що сиділи на цих землях, зростали

повинності селян на користь феодалів. Це були натураль-

на та грошова рента і рента відробіткова, панщина.

Закабалюючи селян, феодали намагалися зруйнувати

общину, бо селяни спільно, общиною чинили більший опір

наступові панів. Тому феодал постійно втручався в общин-

ні справи, призначав на посади отаманів угодних йому лю-

дей, обмежував, а то й ліквідовував копний суд тощо.

З кінця XIV ст. до середини XVI ст.

Розвиток ремесла в Україні продовжувало розвива-

тися ремесло, яке дедалі більше

відокремлювалося від сільського господарства і зосере-

джувалося переважно в містах. Зростало число ремісників,

для яких ремесло уже було основним заняттям, збільшува-

лася кількість ремісничих спеціальностей. Якщо в часи

Київської Русі їх було близько 60, то на початку XVI ст.

налічувалося вже понад 200. У містах і селах жили

1ІЗ

й працювали ковалі, слюсарі, ювеліри, кравці, шевці, бон-

дарі, каменярі, муляри, кушніри, гончарі та ін.

Щоб регулювати розвиток ремісничого виробництва й

успішніше протистояти наступові феодалів, міські ремісни-

ки об'єднувалися в цехи. Найраніше, ще з кінця XIV ст.,

у зв'язку з інтенсивним розвитком ремесла, цехи почали

створюватися в містах Галичини. Пізніше, в XV ст., цехи

виникли в Києві, Луцьку та інших містах. Цехові майстри;

які були власниками майстерень і зосереджували в своїх

руках засоби виробництва, гнобили й експлуатували під-

майстрів і учнів. Частина ремісників залишалася поза це-

хами. Ці ремісники називалися партачами.

Розвиток сільського господарства

Торгівля й ремесла, поглиблення суспільно-

го поділу праці, збільшення місь-

кого населення сприяли дальшому розширенню внутрі-

шнього ринку, економічних зв'язків міста з селом і між

окремими містами й землями, пожвавленню торгівлі. У мі-

стечках і селах відбувалися, здебільшого один раз на тиж-

день, торги, що обслуговували невеликі території. Тут

продавалися сільськогосподарські продукти й ремісничі

вироби.

У великих містах відбувалися, переважно один раз на

рік, ярмарки, куди з'їжджалися купці як з різних територій

України, так і з інших країн. На ярмарках у Львові, Луць-

ку, Кам'янці, Києві, Острозі (Київ, Львів і Луцьк дістали

право на два ярмарки на рік) та в інших містах торгували

як різними місцевими товарами — хлібом, худобою, хутра-

ми, сіллю, медом, рибою, воском, птицею, лісом, одягом,

взуттям, шкірами та ін.,— так і іноземними.

Водночас із внутрішньою розвивалася й зовнішня тор-

гівля. Незважаючи на несприятливі умови, зокрема загар-

бання українських земель Литвою й Польщею, зростали

економічні зв'язки України з російськими землями. Росій-

ські купці були постійними відвідувачами й учасниками

українських ярмарків, а українські купці систематично

торгували в російських містах, найчастіше в Москві і Нов-

городі. З Росії в Україну привозили хутро (соболине, ли-

сяче, боброве, куняче та ін.), зброю, різні вироби з дерева

тощо. З України в Росію вивозили сіль, горілку, ювелірні

вироби, іноземні товари (сукна, шовкові тканини, прянощі

та ін.).

Широкими були торговельні зв'язки України з країна-

ми Заходу і Сходу. Особливо вони пожвавилися з кінця

XV — початку XVI ст., коли в Західній Європі зростало

114

мануфактурне виробництво, формувалися капіталістичні

відносини і збільшувався попит на хліб, інші сільськогос-

подарські продукти й сировину. Дедалі швидше зростає

вивіз з України, особливо через балтійський порт Гданськ,

на захід — в Англію, Шотландію, Голландію та інші краї-

ни — хліба, лісу, поташу та ін. Водночас збільшувався

ввіз в Україну із західних і східних країн різноманітних

товарів, зокрема предметів розкоші для феодалів (тонкі

сукна, полотна, шовкові й парчеві тканини, оксамит, кили-

ми, вина тощо).

Водночас Україна виступала як важливий посередник

у торгівлі між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем.

Найбільшими транзитними пунктами, через які прохо-

дили найважливіші міжнародні торгові шляхи, були

Львів, Київ, Кам'янець і Луцьк.

З розвитком ремесла, внутрішньої

Міста й зовнішньої торгівлі зростала

кількість міського населення, роз-

ширювалися старі й виникали нові міста. Якщо спочатку

багато міст були лише фортецями й адміністративними

центрами, то поступово вони ставали й економічними цент-

рами, центрами ремесла і торгівлі.

Залежно від того, на чиїй землі стояло місто — дер-

жавній (великого князя литовського або польського коро-

ля) чи приватновласницькій — міста були великокнязів-

ські (королівські) або приватновласницькі. Відповідно на-

селення міст сплачувало і різні податки, виконувало нату-

ральні повинності, а іноді й панщину.

Як і в інших країнах Європи, міське населення України

намагалося позбутися залежності від державних урядов-

ців і феодалів, уникнути їхнього свавілля, добитися само-

врядування і цим забезпечити кращі умови для розвитку

ремесла й торгівлі. Держава, прагнучи діставати собі біль-

ші прибутки від міст, також була зацікавлена в розширен-

ні ремесла й торгівлі. З цією метою уряд видавав окремим

містам «хартії» (грамоти) на так зване магдебурзьке пра-

во (зразком була хартія німецького м. Магдебурга). Насе-

лення міст, які одержали магдебурзьке право, звільнялося

від управління й суду королівських або великокнязівських

намісників — воєвод і старост — і діставало право на са-

моврядування. За це воно вносило в державну скарбницю

певну суму грошей, звільнялося від більшості натураль-

них повинностей, обкладалося грошовими платами з тор-

гівлі і промислів. Управління містом переходило до вибор-

ного магістрату, на чолі якого ставав війт.

115

Ще в XIV — XV ст. самоуправління за магдебурзьким

правом дістали українські міста Санок, Львів, Кам'янець-

Подільський, Кам'янець, Берестя, Дорогичин, Більськ,

Луцьк, Кременець, Житомир, Київ та ін. Порівняно із За-

хідною Європою в Україні магдебурзьке право мало обме-

жений характер.

Панівне становище у міському самоврядуванні посіда-

ла найзаможніша міська верхівка. У справи міст, хоч вони

й мали магдебурзьке право, часто втручалися воєводи й

старости. Війти здебільшого не обирались, а призначалися

королем або великим князем. До того ж в українських містах

магдебурзьке право сприяло посиленню позицій інозем-

ців— німців, поляків та ін. Цьому сприяв і уряд, заохо-

чуючи переселення в українські міста іноземців, пере-

важно німців. Порівняно з українцями вони діставали

значно більші привілеї.

З розвитком ремесла й торгівлі посилювалось розшару-

вання міського населення. Дедалі більше виділялася міська

аристократія (патриціат), до якої належали найбагатші

купці, лихварі, багаті цехові майстри. Друга, також екс-

плуататорська група міського населення (бюргерство) скла-

далася із заможного міщанства: середніх купців, дрібних

торговців, цехових майстрів, які були незадоволені пануван-

ням аристократії, але займали помірковану, угодовську пози-

цію. Третя група — це експлуатована біднота — наймити,

підмайстри, позацехові ремісники, обезземелені селяни, що

втікали до міст. Соціальне гноблення українських міщан

поєднувалося з національним гнітом, який посилювався.

Розвиток ремесла, торгівлі, ви-

Перехід до панщин- никнення нових і розширення

но-фільваркового старих міст, збільшення кількості

господарства ремісників, торговців та інших

груп міського населення, уже ві-

дірваного від сільського господарства, зумовлювали зро-

стання попиту на внутрішньому ринку на сільськогоспо-

дарські продукти, передусім на хліб. Одночасно зростав

попит на хліб, інші сільськогосподарські продукти й сиро-

вину також на зовнішньому ринку в країнах Західної

Європи, де вже в той час інтенсивно розвивалися капіта-

лістичні відносини.

Розширення товарно-грошових відносин змушувало

феодалів пристосовувати своє господарство до нових

умов. Для цього необхідно було, щоб селяни виробляли

більше продуктів, які можна було б збувати на ринку і ді-

ставати за них гроші.

не

Феодали України, як і Польщі та Литви, стали розши-

рювати свої власні господарства — двори, які почали ді-

ставати занесену.ще в XIV ст. з Польщі назву «фільвар-

ків» (хуторів). Фільварок, на відміну від двору, мав знач-

но більше панської орної землі, посівів і виробляв більше

продуктів на ринок, ніж двір. Якщо в дворі головною фор-

мою експлуатації селян були різні данини, переважно на-

туральні, то у фільварку — панщина. З виникненням філь-

варкового господарства особиста залежність селян від

феодала набагато зросла і мала вже характер кріпацт-

ва. У фільварку, крім землеробства, розвивалися також

скотарство, бджільництво, рибальство, винокуріння, пиво-

варіння, селітроваріння, млинарство і т. ін. Отже, фільва-

рок — багатогалузеве феодальне господарство, яке грун-

тувалося на експлуатації залежних селян, на панщинній (

праці, частково було пов'язане з ринком, але в своїй основі

ще залишалося господарством натурального, .споживчого

характеру.

З другої половини XV і до середини XVI ст. фільварко-

ве господарство інтенсивно розвивалося лише в західних

і північних українських землях — у Східній Галичині, За-

хідній Волині й Західному Поділлі, в київському Поліссі,

відносно густо заселених і менше зруйнованих турецько-

татарськими ордами. У південно-східній частині України

на Подніпров'ї, в південній Київщині і Брацлавщині, які

зазнавали систематичних руйнувань від татарських і ту-

рецьких нападників, фільваркове господарство почало

розвиватися порівняно швидко в другій половині XVI ст.

Для заснування і розширення

Обезземелення фільварків шляхтичам і магнатам

і закріпачення селян потрібно було багато землі і робо-

чих рук. Тому одночасно із зро-

станням фільварків йшли два процеси: обезземелення се-

лянства і збільшення панщини, посилення і юридичне

оформлення кріпацтва.

Феодали обезземелювали селян, зганяючи їх з їхніх ді-

лянок або примусово «скуповуючи» селянські землі, що

часто по суті було однаковим. Внаслідок цього землезабез-

печеність селян зменшувалася, кількість малоземельних і

безземельних селян — підсусідків, городників, комірників,

халупників та ін.— збільшувалася.

Поряд з відбиранням селянських земель під фільварки

феодали швидко збільшували панщину та грошові і нату-

ральні побори. Якщо на початку XV ст. у Східній Галичині

117

селяни здебільшого відробляли 14 днів панщини на рік з

лану або волоки, то наприкінці століття — 2 дні на тиж-

день (104 дні на рік), а в середині XVI ст. в багатьох філь-

варках панщина вже доходила до 4 днів на тиждень, тобто

208 днів на рік. У Підляшші, яке входило до складу Литви,

у першій половині XV ст. селяни відбували на панщині

14 днів з волоки на рік, а в кінці століття — 1 день на тижт

день, тобто в 4 рази більше.

Водночас із обезземеленням селянства і збільшенням

панщини феодали намагалися перетворити вільних і за-

лежних селян, селян «похожих» на кріпаків, на «непохо-

жих», «отчичів» і юридично оформити кріпацтво. За за-

гальноземським привілеєм 1447 р. великий князь литов-

ський і король польський Казимир обіцяв не приймати

в свої маєтки селян, які втекли з маєтків феодалів, а фео-

дали не повинні були приймати втікачів з великокнязів-

ських володінь. Поступово право селян на переходи дедалі

зменшувалося, а потім воно було взагалі скасоване.

Феодали дедалі більше посилювали свою владу над се-

лянами, руйнували общину, ліквідовували копний суд і до-

бивалися права вотчинного суду над селянами, витісняючи

великокнязівський або королівський суд. Ще в.30-х роках

XV с. право вотчинного суду дістала галицька^шляхта.

У 1447 р. за згаданим привілеєм Казимира право вотчин-

ного суду дістали феодали литовських, українських, біло-

руських і російських земель, що входили до складу Литви.

А на початку XVI ст. селяни втратили право навіть скар-

житися королеві або великому князеві" литовському і,

отже, перебували в повній залежності від волі феодала;

Велика роль у зміцненні феодаль-

Литовські но-кріпосницьких порядків, юри-;

статути дичному оформленні їх, зокрема |

у закріпаченні селянства, належа- \

ла кодексові законів Литовської держави, що дістав назву;

Литовського статуту. Він був складений на основі велико-:

князівських привілеїв, жалуваних грамот, судебника Ка-|

зимира 1468 р., звичаєвого права, польських законодавчих

актів та інших юридичних документів.

У першій редакції Литовський статут був виданий

великим князем 1529 р., у другій—1566 і в третій—V

1588 р. Ним користувалися в судах України, особливо*

Правобережної, не тільки в XVI, а часто і в XVII —т-ї

XVIII ст.

118

Литовський статут був кодексом законів феодального

права. У ньому все населення чітко поділялося на дві не-

рівноправні групи. Перша група — панівний клас — фео-

дали (княжата, панята, шляхтичі, магнати — «пани хору-

говні», «прелати духовні» та ін.), які мали всю повноту

Влади. Другу, нижчу групу становило феодально експлуа-

товане населення, права якого поступово зменшувалися

і дедалі більша кількість якого перетворювалась на кріпа-

ків. До цієї групи належали тяглові селяни, «закупні

люди», «путні люди», «челядь невільна» («парубки не-

вільні»), ремісники та ін.

Уже перший, «старий», Статут 1529 р. повністю визна-

чив норми феодального, шляхетського права. Він всіляко

захищав інтереси феодалів, підкреслював їхнє панівне,

привілейоване становище. Це видно особливо яскраво з

того, як високо оцінювалась особа шляхтича порівняно з

особою простої людини. За вбивство шляхтича шляхтич

мав заплатити 100 кіп грошей (60 крб.) «головщини» ро-

дичам і таку ж суму «вини» (штрафу) до скарбу велико-

князівського. А за вбивство «путного боярина» (з селян)

платили 12 крб., бортника —8 крб., за вбивсто «мужика

тяглового»— 10 кіп грошей (6 крб.), за «парубка невіль-

ного» — 5 кіп грошей (3 крб.). Життя тяглового селянина

оцінювалося в таку ж суму, як і королівського жеребця,

а «парубка невільного» — як кобили із королівського

табуна.

Разом з розвитком фільваркового господарства йшло

обезземелення й закріпачення селянства, дедалі більша

кількість селян мала відробляти панщину, втрачала осо-

бисту волю, потрапляла в повну владу феодала. Про над-

звичайно тяжке становище селян у Литві й Польщі писали

й сучасники. Так, посол германського імператора Сигіз-

мунд Герберштейн, який відвідав Литву в першій чверті

XVI ст., в своїх «Записках про московські справи» писав,

що в Литовській державі народ пригнічений тяжким раб-

ством, селяни, крім оброку, працюють на панів шість днів

на тиждень. «З часу Вітовта аж до наших днів вони пере-

бувають у настільки суворому рабстві, що, якщо хто-небудь

із них буде випадково засуджений на смерть, то він зо-

бов'язаний за наказом пана покарати сам себе і власно-

ручно себе повісити. Якщо щ він випадково відмовиться

виконати це, то його жорстоко відшмагають, люто

покатують і все ж повісять».

119