Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

Україна, і Крим зобов'язувалися тримати між собою

«вічний мир і братство» та оборонятися від зазіхань

Москви й Польщі. Крім того, за договором Україна і Крим

мали право безмитної торгівлі, українцям дозволялось

вільне рибальство, полювання й добування солі на ниж-

ньому Дніпрі.

Уклавши договір з кримським ханом, Петрик з 20 тис.

татар влітку 1692 р. прибув на Запоріжжя, де до нього

приєдналося всього чоловік п'ятсот голоти, що й обрала

його гетьманом. Петрик став розсилати по Україні універ-

сали з закликами «визволити Україну від тиранства Мо-

скви і немилостивих панів». Він закликав народні маси до

боротьби проти Польщі й Москви, виступав проти стар-

шин, проти «чортів-панів», орендарів і «дуків, що їм царі

маєтності понадавали».

Загони Петрика й татар, вийшовши з Січі, вступили на

південь Гетьманщини, на територію Полтавського полку,

береги Орелі і Ворскли. Населення окремих міст, зокрема

Царичанки й Китайгорода, підтримали Петрика. Але пол-

тавці вчинили йому опір, проти нього виступили лівобе-

режні козацькі полки під проводом Мазепи і російські

війська воєводи Б. Шереметева та князя Барятинського.

Татари стали втікати, а разом з ними й Петрик з своїми

прихильниками.

Після цього татари разом з Петриком ще не раз напа-

дали й руйнували українські землі. 1693 р. вони вторг-

лися в Полтавський полк, 1694 р.— у Переяславський,

1696 р.—знову в Полтавський полк.

Мазепа, щоб позбутися Петрика, пообіцяв за його

вбивство дати тисячу рублів. Якийсь Вечірченко наспів

Петрика й проколов списом, але і його вбили.

Невимовно тяжкий соціальний і

Козацтво національний гніт на Правобереж-

і визвольна боротьба жі і на західноукраїнських землях

на Правобережжі. викликав протест з боку гноблених

С. Палій селян і міщан. Вони відмовлялися

виконувати повинності, втікали від

панів, інколи об'єднувалися в опришківські загони (в Га-

лицькому Прикарпатті), нападали на маєтки шляхтичів,

їхніх власників убивали, а майно роздавали біднякам. Але

найбільше селян тікало на південну Київщину і Брацлав-

щину, на Правобережне Подніпров'я, де у 80-х роках

XVII ст. виникли нові козацькі полки. Наприкінці 70-х ро-

зов

ків XVII ст. польський уряд під тиском магнатів і шляхти

фактично ліквідував козацтво на Правобережжі. Коли в

1679 р. помер козацький гетьман Остап Гоголь, що служив

польському урядові, уряд не призначив нового гетьмана.

А з загонів козаків, які ще залишилися, організували най-

мані військові загони. Але оскільки польський уряд своїми

силами й найманими загонами не міг справитися з турець-

ко-татарськими нападами, король видав у 1684 р. універ-

сал, підтверджений у 1685 р. сеймовою конституцією, який

узаконив існування козацьких полків, визнав їх права

і вольності і дозволив займати землі навколо Корсу-

ня, Черкас, Чигирина, Лисянки, Умані, понад Тясмином

і Тікичем.

Найбільш видатними організаторами й керівниками ко-

зацьких полків стали полковники Семен Палій — у Фасто-

ві, Самуїл Іванович (Самусь) — у Богуславі, Захар Іск-

ра — в Корсуні і Андрій Абазин — у Брацлаві.

Найвизначнішими серед них був Семен Пилипович

Гурко, якого запорожці прозвали Палієм. Походив він з ко-

зацького роду з м. Борзни Ніжинського полку. Наприкінці

70-х років пішов на Запорізьку Січ, де в походах проти та-

тар і турків відзначився хоробрістю і мужністю. Будучи

полковником, у 1684 р. оселився на Фастівщині, де став

ватажком правобережного козацтва, очолив боротьбу всіх

знедолених проти польсько-шляхетського наступу.

Створення козацьких полків активізувало визвольний

рух народних мас Правобережжя. Селяни, міщани, козаки

піднімалися проти магнатів і шляхтичів, виганяли або вби-

вали їх, палили панські маєтки, захоплювали в них збіж-

жя, худобу та інше майно, усували від влади польських

урядовців. Наприкінці XVII ст. значна територія Київщи-

ни, Брацлавщини й Поділля фактично визволилася з-під

польсько-шляхетського панування і там був відновлений

козацький устрій. Зміцнилися козацькі полки з центрами

у Фастові, Вінниці, Брацлаві, Корсуні, Богуславі,

Козацькі полковники, і передусім Палій, очолюючи на-

родну боротьбу, ставили за мету повністю ліквідувати

польсько-шляхетський режим і возз'єднати Правобереж-

жя з Лівобережжям у складі Російської держави. Ще в

1688—1689 РР- Палій через гетьманський уряд Лівобереж-

жя звертався до царя з проханням прийняти Правобереж-

жя під свою владу. Але через те що Росія була зв'язана

«Вічним миром» з Польщею (Польща виступала як союз-

ник Росії у війнах проти Туреччини, а з початку

301

XVIII ст.— проти Швеції), царський уряд не міг позитив-

но розв'язати цього питання. Він таємно допомагав

правобережним козакам — посилав їм жалування, порох,

свинець, залізо, різні подарунки; дав згоду на те, щоб

Палій з козаками перейшов на Запоріжжя, а вже звідти

на Лівобережну Україну.

У той же час визвольна боротьба на Правобережжі

проти шляхетської Польщі наростала і в 1702—1704 рр.

вилилася у велике народне повстання.

4. Культура України в другій половині XVII ст.

Загальна Ліквідація внаслідок визвольної

характеристика війни 1648—1654 рр. польсько-

розвитку шляхетського режиму сприяла

української культури розвиткові української культури.

Водночас польсько-шляхетська й

турецько-татарська агресія, численні війни, спустошливі

напади чужинців, що тривали протягом другої половини

XVII ст., вели до знищення культурних цінностей, гальму-

вали як економічний, так і культурний розвиток. Оскільки

на територіях, що перебували у складі Росії — Лівобереж-

жі, Слобожанщині, Запоріжжі — польсько-шляхетського

гноблення не існувало і вони були краще захищені від на-

падів, тут склалися більш сприятливі умови для розвитку,

культури, вона розвивалася інтенсивніше, ніж на Право-

бережжі і на західноукраїнських землях.

Після визвольної війни 1648—

Освіта і друкарство 1654 рр. на Україні у багатьох се-

лах існували початкові (дяківські)

школи, в яких навчалися діти козаків, селян, духівництва.

Учителями здебільшого були дяки.

У містах продовжували існувати школи, утримувані

братствами, В них учні вивчали мови — слов'яно-руську,

латинську, грецьку, польську, діалектику (мистецтво

вести полеміку), граматику, риторику, піїтику, а у вищих

класах — математику, астрономію і музику.

Головним осередком освітнього, наукового, літератур^

ного і всього культурного життя України і в другій полови-

ні XVII ст. залишався Київ, Визначну роль відіграла Київ-

ська (Києво-Могилянська) колегія. У ній навчалося щоро-

ку близько 1 тис. учнів як з України — діти козацької

старшини, духівництва, рядових козаків, міщан, так і з Ро-

сії, Білорусі, Молдови, Сербії, Чорногоргї, Болгарії, Греції

302

та інших країн. У Київській колегії навчалися, а потім ви-

кладали визначні вчені й письменники — Лазар Барано-

вич, Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель та ін.

Немало вихованців Київської колегії, які стали видат-

ними діячами освіти й культури, такі як Єпіфаній Слави-

нецький, Арсеній Сатановський, Симеон Полоцький та ін.,

переселилися до Росії і відіграли визначну роль у розвитку

російської культури. Вони організовували в Росії навчаль-

ні заклади, зокрема духовні училища, працювали в галузі

літератури, науки, книгодрукування, музики та ін. Слов'я-

но-греко-латинську академію в Москві в 1687 р. заснував

вихованець Київської колегії білорус Симеон Полоцький.

Серед перших її викладачів було багато українців, вихід-

ців з Київської колегії.

На українських землях, підвладних Польщі,—у Схід-

ній Галичині й на Правобережжі — продовжували існува-

ти єзуїтські, протестантські та уніатські школи.

Відкритий у Львові в 1661 р. університет польсько-шля-

хетські кола також використовували для полонізації й

окатоличення українського населення.

Багато українців, передусім дітей козацьких старшин,

шляхтичів, духівництва навчалося в закордонних універ-

ситетах — у Лейпцігу, Гейдельберзі, Лейдені, Геттінгені,

Страсбурзі, Падуї, Лондоні, Парижі, Празі та ін. Так, за

кордоном навчалися письменники М. Смотрицький, Силь-

вестр Косів, Інокентій Гізель, Феофан Прокопович та

ін. Україна взагалі не відгороджувалася від Європи, від

західної культури.

Сучасники відзначали високий рівень письменності і

культурності українського населення в XVII ст. Павло

Алепський, що в 1654 р. з своїм батьком антіохійським

патріархом Макарієм подорожував Україною, у своєму

щоденнику писав, що, починаючи з міста Рашкова, «по

всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас

дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть зде-

більшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають поря-

док богослужби й церковний спів. Крім того, священники

вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками

по вулицях». «Дітей у них,— пише далі Алепський,— біль-

ше, ніж трави, і всі вміють читати, навіть сироти».

Велике значення для розвитку й поширення культури

на Україні мали друкарні, які існували в другій половині

XVII ст. у Києві при Києво-Печерській лаврі, в Новгороді-

363

Сіверському, Чернігові, Львові і в деяких інших містах І

(всього одинадцять). На першому місці стояла друкарня

Києво-Печерської лаври, що протягом другої половини

XVII ст. випустила в світ 117 видань, які розходилися не

тільки по Україні, а знаходили свого читача і в Росії, Біло-

русі, Молдові, Болгарії, Сербії. Книги, що вийшли з дру-

карні Києво-Печерської лаври, мали гарне поліграфічне

оформлення (чіткий шрифт, красивий орнамент, гравюри

тощо).

Взагалі в Україні шанувалася книга, в Київській

\ колегії, в школах, у старшин було немало книг, вони

і мали гарні бібліотеки.

В Україні продовжувала розвива-

Розвиток літератури.

тися

література, яка грунтувалася

Усна народна на традиціях попередніх часів,

творчість у центрі літературного процесу

стояли викладачі Київської коле-

гії, київські церковні діячі, письменники і вчені.

Як і раніше, писались полемічні твори, авторами їх

переважно виступали представники вищої православної

ієрархії (Галятовський, Баранович, Гізель та ін.).

Розвивалася ораторсько-проповідницька проза, житій-

на й паломницька література. Серед проповідників, які

здебільшого відображали ідеологію панівного класу, ви-

значне місце займали випускники і викладачі Київської

колегії, зокрема ректор цієї колегії Іоаникій Галятовський,

проповіді якого зібрані в збірнику «Ключ разумвния»

(1659), та ігумен Пустинно-Миколаївського монастиря Ан-

тоній Радивиловський, проповіді якого видані в двох кни-

гах — «Огородок Марии богородицьі» (1676) і «Венец

Христов з пропов-Ьдей недЬльньїх» (1688).

Визвольна війна 1648—1654 рр., приєднання України

до Росії, тривала й напружена боротьба проти іноземних

загарбників посилили інтерес до історичного минулого. На

цьому грунті з'явилася історично-мемуарна проза. Най-

більш значними історичними творами були «Синопсис»,

авторство якого приписується архімандритові Києво-Пе-

черської лаври Інокентію Гізелю, і «Хроніка з літописців

стародавніх» ігумена Києво-Михайлівського монастиря

Феодосія Сафоновича. Важливим жанром історичних тво-

рів стали козацько-старшинські літописи, в яких найбільш

широко Описувалася героїчна боротьба українського на-

роду в період визвольної війни і автори яких відбивали

304

ідеологію козацької старшини, що поступово перетворюва-

лась у феодалів. На першому місці серед цих творів стоїть

літопис Самовидця, опис подій у якому доведений до

1702 р.

Широкого розмаху набула поезія. Автори, серед яких

у цей час стало більше представників нижчого духівницт-

ва, мандрівних дяків, канцеляристів, писали поряд з вір-

шами на релігійну тематику і вірші світського характеру,

в яких відображалися життя людей, їхні настрої, почуття

{світська лірика), вірші гумористичні, панегіричні та ін.

Але особливо велике значення мали близькі до народ-

них дум і пісень історичні вірші. У них автори оспівували

переважно героїку визвольної війни 1648—1654 рр., зве-

личували Богдана Хмельницького, оповідали про перемоги

народу над польсько-шляхетськими загарбниками, карта-

ли зрадників-старшин та ін. («Висипався хміль із міха»,

«Дума козацька о Берестецькім звиченстві» тощо).

У другій половині XVII ст. значно ширше, ніж раніше,

розвинулася шкільна драма. П'єси писалися викладачами

Київської колегії, а виконавцями були школярі. Від

1673 до 1695 р. збереглося понад 20 текстів шкільних драм.

Основний зміст шкільної драми становили релігійні, біб-

лійні, міфологічні або історичні сюжети (прославлення

святих, всяких доброчесних понять — надії, любові, віри,

розуму та ін.). У перервах між діями ставилися інтерме-

дії — сценки з народного життя. Велику популярність у

народі мав вертеп — ляльковий театр, в якому зображува-

лося життя й дії простих людей, показувались їх розум,

дотепність, кмітливість.

Події визвольної війни 1648—1654 рр,, подальша бо-

ротьба проти іноземних загарбників викликали піднесення

усної народної творчості. У час війни і в перші роки після

її закінчення виникло багато народних дум, історичних пі-

сень і переказів, у яких на першому плані стояла народно-

визвольна боротьба проти польських магнатів і шляхтичів,

проти шляхетської Польщі, оспівувалися славні перемо-

ги народу, прославлялися Богдан Хмельницький, Нечай,

Богун, Кривоніс (Перебийніс), Морозенко, Іван Сірко

та інші ватажки, подавався епічний образ героїчного

народу. Велику популярність серед широких мас. мали

дума про Хмельницького й Барабаша, пісні про перемогу

під Жовтими Водами, про Корсунську битву, про.похід

козацьких військ у Молдову, про смерть Хмельницького

та ін.

306

У народних думах і піснях цих часів відбито також со-

ціальне розшарування, класові суперечності між бідняка-

ми й багатіями, боротьбу між заможними козаками-дуками

й сіромою. Особливо яскраво це змальовано в думі про

козака-нетягу Феська Ганжу Андибера. Потягаючи в «три

березини» дуків-сребреників, козаки-нетяги, друзі Ганжі

Андибера, промовляли:

«Ей, дуки,— кажуть,— ви, дуки!

За вами всі луги і луки,—

1 !

Нігде нашому брату, козаку-нетязі, стати )

І коня попасти!»

На тексти народних дум створюва-

Музичне мистецтво лася невідомими композиторами

музика. Народні співаки — коза-

ки-бандуристи — часто самі створювали тексти й музику

і розносили їх по всій Україні. Починається також музична,

обробка народних пісень. У цей час були оброблені такі

пісні, як «Та нема гірш нікому» і «Ой під вишнею, під че-

решнею». Продовжує розвиватися багатоголосий, партес-

ний спів. Гарний хор і оркестр мала Київська колегія.

У розвитку музичного мистецтва в Україні у другій поло-

вині XVII ст. визначне місце належало композиторові і

теоретикові музики М. П. Ділецькому, який написав

трактат «Граматика пенія мусікійського», підручник

«Ідеа граматики мусікійської», розвивав нотну систему

запису музики (замість крючкової) і партесний спів,

гаряче підтримував ідею використання народних мелодій

у процесі музичної творчості.

Архітектура й будівництво в дру^

Архітектура гій половині XVII ст. в Україні

і образотворче продовжували розвиватися на міс-

мистецтво цевій самобутній народній основі

Водночас вони зазнавали впливу

російської і західноєвропейської архітектури. Українські

архітектори запозичували й творчо застосовували прийо-

ми стилю барокко (від італійського Ьагоссо —вигадливий,

химерний), для якого характерними були декоративна

пишність, вигадливість, мальовничість.

На селі і значною мірою в містах як будівельний мате-

ріал використовувалось переважно дерево. Саме з дерева

будували хати селян, міщан, козаків, часто й будинки ко-

зацької старшини, сільські церкви. У містах частіше спо-

руджували будівлі з цегли й каменю — гетьманські пала-

ци, будинки старшини, магістратів, споруди монастирів,

306

церков. Якщо на Правобережжі міста майже не розвива-

лися, то міста Лівобережжя й Слобожанщини, насамперед

Київ, Чернігів, Переяслав, Новогород-Сіверський, Бату-

рин (у ньому з 1669 по 1708 р. перебувала гетьманська ре-

зиденція), Харків, Суми, Стародуб та ін„ інтенсивно роз-

будовувалися. Наприкінці XVII ст. в Києві російський.зод-

чий Йосип Старцев збудував кам'яні собори Микільського

(1690—1696) і Братського (1690—1693) монастирів, архі-

тектор Йоганн Баптіст — Троїцький собор у Чернігові

(1679—1695). Він же з Мартином Томашевським спору-

див Преображенський собор Мгарського монастиря біля

Лубен (1684—1692), Покровський собор у Харкові

(1689) та ін. До визначних пам'яток кам'яної архітектури

цих часів належать також Іллінська церква в Субо-

тові, збудована при Богдані Хмельницькому, і Троїцька

церква Густинського монастиря біля Прилук (80-ті роки

XVII ст.).

Загальною тендецією у розвитку образотворчого ми-

стецтва в Україні в другій половині XVII ст. був дедалі

ширший відхід художників від релігійних тем і підвищен-

ня інтересу до світських сюжетів, реального життя, об-

разів і переживань людей. Під впливом стилю барокко

багато творів живопису відзначалися пишністю, декоративні-

стю, яскравим колоритом, грою кольорів. Найважливіши-

ми пам'ятками монументального живопису є іконостаси,

зокрема іконостас Єлецького монастиря в Чернігові

(1669—1676), Богородчанський іконостас, створений для

скиту Манявського майстром Іовом Кондзелевичем з Во-

лині, іконостаси, виготовлені в 1667—1700 рр. Іваном Рут-

ковичем із Жовкви, та ін.-

Будинки прикрашалися різьбою по дереву, різноманітним

орнаментом, картинами, зокрема популярними малюнка-

ми на теми «Козак Мамай» і «Чайки».

Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників,

іншої старшини. Високого рівня досягла гравюра, особли-

во на міді.

Розцвітали різні галузі народного мистецтва: килимар-

ство, вишивання, гаптування, художнє ковальство, литво,

кахельне, гончарне виробництва та ін.

Українська культура розвивалася у тісних зв'язках з:

РОСІЙСЬКОЮ

бІЛОруСЬКОЮ

КуЛЬТураМИ. При

ЦЬОМу

уже Вї

XVII ст., зокрема в його другій половині, українська куль-

тура справляла особливо великий вплив на культуру ро-

сійську. Про це відомий фахівець з історії української

307

культури професор І. І. Огіенко в своїй книзі «Українська

культура» писав так: «...І український вплив широкою річ-

кою покотився на Москву і дедалі він ширшав все більше та

більше. Українці принесли з собою всю свою велику куль-

туру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті. Він

одбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на

музиці, на звичаях, на праві, на літературі і навіть на са-

мій московській мові. Все життя складалося тоді так, що

ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісд

ників доставали з України; до Москви їздили наші ковалі,

гончарі, шапошники, каретники, шевці, масловари, шевці

рукавиць, селітровари, злотники, кахлярі і т. п...»

Великий вплив української культури на російську у

XVII ст. визнавали і російські вчені. Так, професор А. С. Ар-

хангельський у своїй праці «Из лекций по истории русской

литературы» (Казань, 1913) писав: «Киевляне, при всем

предубеждении против них Москвы, уже со второй полови-

ны XVII ст. в Московской Руси — хозяева положения, луч-

шие наиболее выдающиеся здесь деятели» (с. 118). Отже,

в розвитку освіти, літератури, науки, церкви в Росії багато

сил доклали українці. Не припинялися зв'язки української

культури і з культурами Молдови, Валахії, Польщі, Італії,

Сербії, Греції та інших країн.

Наявність єдиної цілісної території, спільної загально-

народної мови, що була рідною для населення різних тери-

торій, становлення національної культури і зростання на-

ціональної самосвідомості, певний рівень економічного

розвитку і економічних зв'язків свідчили про те, що на

кінець XVI — початок XVII ст. українська народність

повністю сформувалася.

У той же час у XVII ст. в Україні зростали міста, ремес-

ла, розширювався товарний обмін між окремими місцево-

стями, що означало початок злиття невеликих місцевий

ринків у один загальнонаціональний ринок. Почалося

складення національних зв'язків. А це, в свою чергу, було

важливим чинником, який визначав початок перетворення

української народності в націю.

Іноземне панування в Україні, гніт іноземних феодалів,

варварська експлуатація ними природних багатств, неба-

чене гноблення й визиск народних мас гальмували розви-

ток економіки, поширення товарно-грошових відносин,

зростання національних зв'язків, а отже, й становлення

української нації.

308

Проте іноземне поневолення й гноблення, намагання

польсько-шляхетських правлячих кіл денаціоналізувати

український народ, а також пряма загроза його винищен-

ня турецько-татарськими нападниками викликали більш

інтенсивну консолідацію населення різних місцевостей

в єдине ціле, прискорювали визрівання й піднесення

національної самосвідомості і розвиток процесу пере-

творення української народності в націю. Так, уже в твор-

чості письменників-полемістів чітко проводилася думка,

що український народ — це народ, окремий від польського

народу, що він має свої мову, культуру, свою право-

славну церкву, свою історію, сповнену звитяжних подви-

гів, і що він, отже, має право на свою національну

незалежність.