Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

день — до Криму й Туреччини, на підтримку яких розрахо-

вували шведи; на захід — до Дніпра, до Польщі, звідки

Карл чекав приходу шведсько-польського війська

польського короля Станіслава Лещинського й генерала

Красова. Крім того, в Полтаві зберігалася значна кіль-

кість провіанту, фуражу й одягу, конче необхідних швед-

ським військам. У той час Полтава була невеликим містом,

в якому жило 4 тис. чол. населення. Укріплення її склада-

лися з земляного валу з п'ятьма бастіонами, обнесеного

глибоким ровом. У Полтаві стояв гарнізон чисельністю

4200 чол. На захист рідного міста піднялося все доросле

населення. Керував обороною комендант Полтави полков-

ник О. Келін. З кінця квітня до 27 червня, до дня вирі-

шального бою, захисники Полтави витримували облогу

15-тисячного шведського війська, відбиваючи його числен-

ні штурми и влаштовуючи вилазки, під час яких шведи за-

знавали великих втрат. І це тоді, коли Карл XII до облоги

хвальковито заявляв: «Полтава — фортеця нікчемна».

Як Петро І, так і Карл XII готувалися до вирішального

бою. Петро І переправив свої війська на правий берег Вор-

скли, до збудованого біля с. Яківців укріпленого табору.

Перед табором на відкритій долині, якою мало наступати

шведське військо, були споруджені за новою системою

окремі (шість фронтальних і чотири перпендикулярних до

них) земляні редути, що мали розрізати наступаючі воро-

жі лави. Російські війська, якими командував Петро І, на-

лічували 42 тис. чол., на чолі 30-тисячного шведського

війська стояв Карл XII. У складі російської армії перебу-

вали українські лівобережній слобідські полки, очолювані

гетьманом Іваном Скоропадським. За наказом Петра І во-

ни займали позиції на північний захід від поля бою і мали

завдання — не допустити втечі шведів до Польщі. У Пол-

тавській битві взяв участь і Семен Палій, повернутий з Си-

біру після того, як стало відомо про перехід Мазепи

у табір шведів (помер у січні 1710 р.).

О другій годині ночі 27 червня Карл XII вишикував

свої війська і вирішив рішучим ударом прорвати фронт

російських військ. Але шведам вдалося захопити лише

два крайніх недобудованих редути. Під натиском ро-

сійських військ вовн змушені були відступити.

Вирішальний бій почався о 9-й годині ранку. Перед його

початком Петро І звернувся до своїх солдатів із словами:

«ВоиныІ Вот пришел час, который решит судьбу отечества.

Итак, не должны вы помышлять, что сражаетесь за Петра,

320

но за государство, Петру врученное, за род свой, за оте-

чество... А о Петре ведайте, что ему жизнь не дорога, тодь-

ко бы жила Россия в блаженстве и в славе для благосо-

стояния нашего».

Лави російських і шведських військ пішли одні одним

назустріч, і спалахнув гарячий, запеклий бій. Гуркіт гар-

мат, густий рушничний вогонь, рукопашні бої...

Могутнім натиском російські солдати та українські ко-

заки посіяли паніку серед шведських військ. Вони почали

втікати. Як говориться в «Журналі Петра Великого», «не-

победимые господа шведы скоро хребет показали». За дві

години могутня раніше шведська армія була вщент роз-

громлена: понад 9 тис. чол. було вбито, близько 3 тис.

взято в полон. У полон потрапили генерал-фельдмаршал

граф Реншільд, перший міністр Пітер, генерал Шліп-

пенбах та ін.

Рештки шведської армії — 16 тис .чол. швидко втікали

до Дніпра, але біля Перевалочної ЗО червня їх оточили

кіннота Меншикова й козаки Палія. Лише Карлу й Мазепі

з невеликим загоном вдалося переправитися через Дніпро

і втекти до турецьких володінь. Решта шведів на чолі з Ле-

венгауптом капітулювала. Лівобережна Україна була очи-

щена від шведських військ.

Полтавська битва стала переломним моментом у всій

Північній війні. Зріс міжнародний авторитет Росії, її

вплив на всю європейську політику. Разом з тим полтав-

ський розгром став катастрофою для Мазепи, крахом його

планів щодо досягнення незалежності України.

Втікши з-під Полтави в турецькі володіння, Карл XII,

Мазепа, Орлик та інші їхні прихильники опинили-

ся в Бендерах. Не перенісши поразки, Мазепа 22 ве-

ресня 1709 р. помер і був похований в православ-

ному монастирі в Галаці.

Особа і діяльність гетьмана Ук-

Оцінка особи раїни Мазепи, який став широко

і діяльності відомим у Європі ще за життя,

І. Мазепи оцінювалися як сучасниками, так

і нащадками, надзвичайно неодно-

значно, з найполярнішими характеристиками. Одні зма-

льовували Мазепу тільки негативно, чорними фарбами,

як «зрадника, кривоприсяжника й Юду». Інші характе-

ризували його лише в рожевих тонах, без належного

аналізу, як беззавітного борця за волю і незалежність,

України.

11 «Історія Украіяю, ч. І.

321

Негативну оцінку Мазепи започаткував цар Пет-

о І. Як тільки він дізнався про перехід Мазепи у табір

-ІІВЄДІВ, він звернувся 28 жовтня 1708 р. до українського

народу з маніфестом, у якому й оголосив Мазепу зрадни-

ком. А через кілька днів у листі до полтавського полковни-

ка Петро І писав: «Гетьман Мазепа, забыв страх божий,

изменил нам... Изменник, богоотступник, вор... для собст-

венной своей тщетной славы и властолюбия учинил, а шве-

да для того в Украину призвал, дабы поработить сей

малороссийский народ...» За розпорядженням царя духів-

ництво відлучило Мазепу від православної церкви і прого-

лосило йому анафему (прокляття). І після цього щороку

на Великдень у всіх православних храмах Російської

імперії виголошувалася Мазепі анафема.

Багаторічний прес пропаганди царського світського й

духовного апарату зумовив те, що більшість населення,

навіть істориків, у тому числі й українських, повірили ца-

реві і його чиновній братії.

Російські дореволюційні історики, які здебільшого спе-

ціально не досліджували діяльності Мазепи, вважали Ма-

зепу зрадником і, відповідно, негативно оцінювали його

діяльність. Наприклад, В. Ключевський у своєму курсі ро-

сійської історії говорив, що Мазепа — «бесполезный пре-

датель Петра».

Одним із перших по-науковому став вивчати епоху Ма-

зепи М. Костомаров. У 1882—1884 рр. він опублікував

праці «Мазепа» і «Мазепинці», а також нарис «Гетьман

Іван Степанович Мазепа». Костомаров на основі пильного

дослідження джерел, передусім архівних, докладно й за-

хоплююче розповів про життя і діяльність Мазепи. Але

оцінки Мазепи в цілому у нього відповідали офіційній ідео-

логії. Роблячи висновки із праці «Мазепа», Костомаров

писав: «Гетьман Мазепа, як історична особа, не був пред-

ставником ніякої національної ідеї. Це був егоїст в пов-

ному розумінні цього слова. Поляк за вихованням і прийо-

мами життя, він перейшов в Малоросію і там зробив

собі кар'єру, підлещуючись... до московських властей і аж

ніяк не зупиняючись ні перёд якими аморальними шля-

хами. Найвірніше визначення цієї особи буде сказати, що

це була втілена лжа...» На думку Костомарова, Мазепа

обманював і поляків, і малоросіян, і царя, і Карла, всім

був готовий заподіяти зло, як тільки траплялась йому мож-

ливість дістати собі вигоду або вивернутися з небезпеки.

Він обманював і своїх українських співучасників приви-

дом незалежності, а насправді збирався їх ввергнути

з усією країною в рабство.

322

Аналогічні оцінки Мазепи, як зрадника, боговідступни-

ка тошо, були притаманні майже всім працям російських

істориків. Лише у І897 р. вийшла спеціальна моногра-

фія Ф. Уманця- «Гетьман Мазепа» (Петербург, 1897),

в якій автор на основі нових матеріалів зробив спробу ві-

дійти від існуючих тоді стереотипів і більш-менш об'єк-

тивно розглянути досліджувану тему.

Данину офіційній версії щодо оцінки Мазепи віддали

й автори перших узагальнюючих праць з історії Украї-

ни Д. Бантиш-Каменський і М. Маркевич. Бантиш-Ка-

менський в «Історії Малої Росії» вважав Мазепу зрадни-

ком і писав про нього так: «Мазепа мав на увазі особисті

тільки вигоди, і зійшов з життєвого шляху з такою гань-

бою, як і з'явився на ньому». Зрадником України називає

Мазепу в своїй «Історії Малоросії» Маркевич. Він вважає,

що не заради національних інтересів перейшов на бік

шведів Мазепа. Ставши гетьманом через «інтриги» Софії

і Голіцина, «не любимий військом і посполитством», Мазепа

«перед Полтавою став зрадником України і брехуном

перед вітчизною».

Але серед українських істориків поступово стала утвер-

джуватися більш об'єктивна характеристика особи й

діяльності Мазепи. Ще в 1811 р., перебуваючи на могилі

Мазепи в Галаці, виходець з Полтавщини, тоді російський

офіцер О. Мартос, що пізніше написав п'ятитомну історію

України, у своєму щоденнику записав: «Мазепа умер в от-

даленности от отечества своего, коего он защищал незави-

симость; он друг свободы и за сие стоит уважения потом-

ства... Мазепа — просвещеннейший, человеколюбивейший

человек, искусный полководец и повелитель вольного, сле-

довательно, счастливого народа».

Високо оцінював Мазепу видатний український істо-

рик В. Антонович. Він вважав Мазепу «чоловіком, най-

більш освіченим серед українських діячів», «природним

талантом», «справжнім політиком». «Коли придивитися до

його діяльності,— писав Антонович,— то можна перекона-

тися, що він був дуже щирим і гарячим патріотом, бо

завжди дбав про повну автономію свого краю».

Так само, як українського патріота, борця за волю

й незалежність України характеризував Мазепу М. Грушев-

ський. «Не любили в народі «вельмишановного Мазепу»

і не без причини,— писав він.— А про те, не був він воро-

гом українському народові. Навпаки, судячи по всьому,

він був українським патріотом,—- хотів високо піднести

її*

323

Україну, її освіту й культуру...» Діяльність Мазепи Гру-

шевський поєднував з політикою його попередників — Ви-

говського і Дорошенка. Він писав: «Галицький трактат

1658 р., яким українська старшина з гетьманом Вигов-

ським на чолі давала згоду на повернення під верховенст-

во Польщі, за умови повної автономії для утвореного із

українських земель «великого князівства Руського»; дого-

вір Дорошенка з Туреччиною 1669 р., який забезпечував

автономію України під верховенством Туреччини; нарешті,

договори Мазепи й Орлика з Карлом XII в 1709 І

1710 рр.— це найбільш характеристичні моменти у пра-

гненнях України до забезпечення свого автономного

життя».

Після 1917 р., за радянських часів, у всій країні, в тому

числі і в Україні, панівною була дореволюційна царська

версія про зраду Мазепи. Тільки за межами України істо-

рики мали можливість вільно досліджувати і трактувати

діяльність Мазепи. Ряд праць з цієї тематики написав Іль-

ко Борщак (1892—1959) —відомий український історик

і літературознавець, який працював у Львові і Парижі

(«Мазепа» (1931), «Войнаровський, сестрінок Івана Мазе-

пи» (1939), «Григорій Орлик, французький козак — гене-

рал» (1956) та Ін.). Зокрема, всебічну характеристику Ма-

зепі, як видатному українському діячеві, Борщак дав у

доповіді «Людина і історичний діяч», виголошеній на свят-

ковому засіданні наукового товариства ім. Т. Шевченка

у Львові 11 вересня 1932 р.

Останніми роками; після проголошення суверенітету і

незалежності України, в історичній науці розпочався пере-

гляд стереотипів, штампів і міфів, що утвердилися за бага-

то років. З'явилося ряд статей істориків, публіцистичних

і художніх творів, в яких автори намагаються об'єктивно

підійти до характеристики особи й діяльності Мазепи.

Багато українських, російських, польських і західноєв-

ропейських письменників присвятили свої твори Мазепі.

У XIX ст. романи про Івана Мазепу опублікували ҐІ. Голо,-

та («Іван МазеТіа», 1832), О. Кузьмич («Козаки», 1843),

Д. Мордовець («Цар і гетьман») та ін. У 20-х роках

XX ст. найбільший роман про Мазепу написав Богдан

Лепкий. Він складається з таких частин: «Мотря» — два

томи, «Не вбивай», «Батурин», «Полтава» — два томи.

В останні роки роман про Мазепу опублікував Г. Колісник.

Але особливо велике значення мало опублікування поеми

Володимира Сосюри «Мазепа» (Київ. 1988. № 12). Поет

вкладає такі слова в уста Мазепи:

824

Я так люблю твої дороги, Що час визволення настане,

'~С\ Моя Україно сумна! І шабля золота моя.

Ти на груді моїй, як рана... Мазепи, гетьмана Івана,

О, як залізно вірю я, Над трупом ката засія.

Серед творів російських письменників найбільш відомі

поеми К. Рилєєва «Войнаровський» і О. Пушкіна «Полта-

ва». Поему «Мазепа» написав відомий англійський поет

Байрон, вірш «Мазепа» — французький письменник

В. Гюго, драму «Мазепа» — польський письменник ІО. Сло-

вацький. Музичні твори про Мазепу створили її. Со-

кальський, Ф. Ліст, П. Чайковський. У художній літературі

образ Мазепи теж подається по-різному: то в романтично-

му дусі, як лиходійного й любовного героя, то як борця за

волю України, то як «зрадника, кривоприсяжника й Юди».

Оцінюючи діяльність Мазепи, слід передусім з'ясувати

питання: чому Мазепа пішов на союз з Карлом XII, які він

мав наміри? Цар Петро І і його послідовники говорили, що

Мазепа перейшов на бік шведів із своїх егоїстичних,

корисливих інтересів. Але які ж могли бути в Мазепи

особисті інтереси?

Мазепі було тоді понад 70 років, дружини й дітей у ньо-

го Не було. Понад 20 років він був гетьманом, мав найбіль-

шу владу в Україні, користувався безмежною довірою ца-

ря, одержав від нього орден Андрія Первозванного № 2,

завдяки його клопотанню дістав титул князя Святої Рим-

ської імперії, був, мабуть, найбагатшою людиною в Украї-

ні. Очевидно, що особистих мотивів для такого ризикова-

ного заходу, як союз з Швецією, у Мазепи не було. Мазепа

піклувався про долю України, про її волю і незалежність,

Саме в союзі з Швецією, яка була на віддалі від України,

під протекторатом шведського короля Мазепа й розрахо-

вував забезпечити незалежність Української держави.

Про це зізнався сам Мазепа у сповіді перед Пилипом Ор-

ликом 17 вересня 1707 р., виголошеній ним на хресті та

євангелії: «Я кличу всемогучого Бога в свідки і заприся^-

гаю, що не ради високих почестей, не для багатства або

яких інших цілей, а для вас усіх, що есте під моїм урядом,

задля жінок і дітей ваших, для добра матері нашої, бідної

України, для користі всього народу українського, для під-

несення його прав і вольностей — хочу я за поміччю Бога

так чинити, щоб ви з жінками вашими і рідний край не за-

гинули ні під москалями, ні під шведами. Коли ж я це роб-

лю задля яких-небудь приватних інтересів, то нехай побере

мене душею і тілом Бог, в Тройці Святій Єдиний, і безне-

винно понесені муки Христові».

32В

Отже, є всі підстави вважати Мазепу борцем за волю:

й незалежність України. Він був видатним політичним дія-

чем, який прагнув зміцнити й повністю унезалежнити

Українську державу. У своїй діяльності він багато зробив

для розвитку економіки й особливо культури України. Тур-

ботами Мазепи було споруджено багато як цивільних, так

і церковних та монастирських будов. Мазепа збудував на

свій кошт ряд монастирів і церков у Києві, Чернігові, Пе-

реяславі та інших містах, розбудував Києво-Могилянську

колегію, піклувався про школи, бурси, шпиталі, про розви-

ток літератури й мистецтва.

Разом із тим Мазепа у розбудові Української держави

спирався на козацьку старшину, якій роздавав багато зе-

мель і з якої намагався утворити міцний привілейований

стан. А це вело до посилення від старшин залежності

основної маси населення — селянства, що й викликало

його незадоволення. Мазепа був віддалений від селян-

ства й рядових козаків, які вважали його «ляхом»,

«поляком». І народні маси, коли Мазепа відкрито пере-

йшов до шведського табору, не зрозуміли його намірів

І не підтримали його. У цьому була трагедія Мазепи

і його найближчих прихильників.

Після смерті Мазепи на еміграції

Гетьман залишилися його найближчі при-

Пилип Орлик. хильники — генеральний писар

Війна між Туреччиною Пилип Орлик, генеральний обоз-

і Росією ний Іван Ломиковський, генераль-

ні 1—1713 рр. ний осавул Григорій Герцик, ге-

неральний бунчужний Федір

Мирович, полковник прилуцький Дмитро Горленко, пле-

мінник Мазепи Андрій Войнаровський та деякі інші і кіль-

ка тисяч запорожців на чолі з кошовим Костем Гор-

дієнком.

5 квітня 1710 р. в Бендерах козацька рада обрала геть-

маном генерального писаря Пилипа OpликaJ Пилип Сте-

панович Орлик народився в 1672 р. на Віленщині в

Ошмяиському повіті в с. Коеуті. Походив з чеського

шля-

хетського роду, одна лінія якого й перебралась до Польщі.

Навчався в Києво-Могилянській колегії, після Цього слу-

жив консисторським писарем у київській митрополії, потім

у Генеральній військовій канцелярії, де його й запримітив

Мазепа. З 1700 р. став генеральним писарем — одним з

найближчих співробітників і однодумців Мазепи.

32в

/На козацькій раді 5 квітня 1710 р. в Бендерах одночас-

ної виберем и гетьманом Пилипа Орлика була прийнята

й «Конституція прав і свобід Запорізького війська». Голов- .

ними ідеями, які проходили через цю «Конституцію», була

ідея незалежності України від Польщі та Росії й ідея де-

мократичності державного устрою, за якого «гетьманське

самодержавство» обмежувалося Генеральною радою, без

рішення якої гетьман не мав права приймати будь-які

важливі ухвали.

Конституція проголошувала, що Україна на вічні часи

має бути вільною від чужого панування у всіх своїх кордо-

нах, причому з боку Польщі вони мали йти по р. Случі.

Гетьман Орлик не повинен був «самодержавно» правити,

а мусив дотримувати усіх пунктів, що містилися в цій Кон-

ституції. В Україні мала бути утверджена навічно єдина

віра православна східного сповідання. Гетьман мав пода-

вати всіляку допомогу Запорізькій Січі, щоб Дніпро було

очищено від городків та фортець московських. Повернути

місто Терехтемирів запорізькому війську.

Гетьман в усіх «публічних справах» мусив радитися з

усіма генеральними старшинами, полковниками й обрани-

ми від кожного полку генеральними радниками. Щороку

в гетьманській резиденції мали відбуватися три генеральні

ради: на різдво, воскресіння Христове, на Покрову.

Гетьман не мав права самовладно привласнювати

маєтності, військове майно, мусив стежити, щоб «людям

військовим та посполитим зайві не чинилися утяження, на-

клади, пригнічення та здирства...», щоб старшини не гнали

посполитих і козаків па панщину і т. п. Мали бути скасова-

ні державні монополії, оренди, відкупи, ярмаркові податки

та ін.

Отже, Конституція Орлика певною мірою була демо-

кратичною, ліберальною. Вона стала видатною^ пам'яткою

суспільно-політичної думки України XVIII ст. 1

Ставши гетьманом, Орлик і його прихильники розгор-

нули широку дипломатичну діяльність по згуртуванню

коаліції держав для боротьби проти Москви і забезпечен-

ня незалежності Української держави. Передусім вони ра-

зом з Карлом XII намагалися спонукати до війни проти

Москви Туреччину, татар і прошведську групу польської

шляхти. 20 листопада 1710 р. Туреччина оголосила війну

Росії. У січні 1711 р. 50-тисячна орда кримських татар вий-

шла з Перекопу, дійшла до річки Самари і рушила на Сло-

бідську Україну. Не дійшовши до Харкова, татари зруй-

нували ряд поселень, взяли багато полонених і напри-

кінці березня повернулися до Криму. Приблизно в той

327

же час кубанська орда понад Доном підійшла до Ізюма,

пограбувала населення, набрала ясиру і повернулась

додому.

Але головним був наступ на Правобережній Україні.

У березні І 7-М р. тут стали діяти Орлик і Гордієнко з запо-

рожцями, польсько-шляхетські війська на чолі з київським

воєводою Йосифом Потоцьким, прибічником Станіслава

Лещинського, турки, буджацькі і білгородські Татари.

Спочатку ці об'єднані сили мали успіхи. Правобережні ко-

зацькі тіолки, крім Білоцерківського, перейшли на бік Ор-

лика і визнали його гетьманом. Загін лівобережних коза-

ків, посланий гетьманом Скоропадським, був розгромле-

ний під Лисянкою. Його командир генеральний осавул

Бутович був узятий у полон військами Орлика. Але на цьо-

му успіхи Орлика і військ, що йшли з ним, закінчилися.

Триденна облога Білої Церкви, що почалася 25 берез-

ня, завершилася невдачею. Царське військо вистояло, а

татари припинили бої і стали грабувати та поневолювати

населення. Армія Орлика, яка досягла 16 тис. чол., швидко

розтанула, бо правобережні козаки змушені були бігти ря-

тувати свої сім'ї і оселі від татар.

Татарській ловлі людей, знущанню над ними, грабу-

ванню й плюндруванню осель не було меж. Сам Орлик у

листі до Карла XII писав: «Яких нечуваних під місяцем

жорстокостей не вчинили тоді дикі татари! Вони обдирали

і спустошували церкви... Дівчата, ще неповнолітні, зґвал-

товані; люди обох статей найжорстокіше закатовані, по-

збавлені всього свого майна — вогнем, мечем, грабунком...

Та й небагато їх залишилося. Від самої ріки Дністра аж

до річки Росі всіх, що не встигли сховатися — священни-

ків, козаків, поспільство, жінок, дівчат, хлопців, малих ді-

тей,— позабирали татари в неволю... Після того за річкою

Россю аж до рік Тетерева й Дніпра, в Київському воєвод-

стві, в повітах Білоцерківському й Канівському, всі міста,

містечка, села... спустошили вони [татари] вогнем і мечем,

пограбували жителів, звели в неволю всіх...». Зазнаючи не-

бачених знущань і плюндрувань від татар, союзників Ор-

лика, козаки й усе населення Правобережжя відвернулися

від Орлика і його прихильників, які були змушені відійти

до Бендер ні з чим.

Влітку 1711 р. царські війська й українські козаки роз-

горнули наступ і ввійшли в Молдову. Але у липні російські

війська (45 тис. чол.) поблизу Ясс, на р. Пруті, оточила

набагато переважаюча турецько-татарська армія (близь-

ко 200 тис. чол.). Царським військам загрожував повний

розгром, але Петрові І вдалося підкупити турецького візиря,

328

«?«ітой дав • згоду провести переговори. Внаслідок перего-

- ворів .12 липня 1711 р. був укладений так званий Гїрут-

ський трактат, за яким Росія повертала Туреччині Азов,

зобов'язувалася зруйнувати перед тим збудовані фортеці

Таганрог, Кам'яний Затон і Новобогородицьку в гирлі

р. Самари, а також відмовлялася від втручання в поль-

ські справи. За пізніше укладеними угодами —

1712 і 1713 рр.— царський уряд відмовився від претензій

на Правобережну Україну і виводив звідти свої війська.

У 1711 —1714 рр. за наказом Петра І царські війська

й козацькі загони Скоропадського силою перегнали на Лі-

вобережжя й Слобожанщину правобережне населення.

У листі до Меншикова Петро І 3 травня 1711 р. писав, що

Задніпровську Україну «...изрядно наши вычистили,

и оных скотов— иных за Днепр к гетману, а прочих, чаю,

в подарок милости вашей в губернию на пустые места при-

шлем».

Після закінчення війни з Туреччиною російські війська

здобули ряд перемог над шведською армією і флотом, а то-

му Швеція змушена була піти на переговори. 10 вересня

1721 р. у Ніштадті (Фінляндія) між Росією і Швецією був

підписаний мирний договір. Росія здобула вихід до Бал-

тійського моря і зміцнила свої міжнародні позиції. Вона

стала Російською імперією з столицею на берегах Неви —

Санкт-Петербургом.

Після невдачі Відвоювання України з допомогою ту-

рецько-татарських військ Орлик у 1714 р. разом з Карлом

XII перебрався до Швеції. Потім він жив у різних краї-

нах—Німеччині (Ганновер), Польщі (Вроцлав), Туреч-

чині (в Салоніках у 1722—1734 рр.), Франції. До самої

смерті в 1742 р. Орлик намагався створити коаліцію дер-

жав — Швеції, Туреччини, Польщі, Франції та інших для

боротьби проти Російської держави, за визволення Украї-

ни. Разом з Пилипом Орликом діяв його син Григорій Ор-

лик (1702—1759), який став генералом французької армії.

Орлики все життя боролися за незалежну Українську дер-

жаву, в якій були б об'єднані всі українські землі.

Після російсько-турецької війни

Російсько-турецька 1711—-1713 рр. проблема захисту

війна 1735—1739 рр. південних українських і росій-

: та участь у ній ських земель від турецьких і та-

населення України тарських нападів, вільного виходу

до Азовського і Чорного морів не

була розв'язана. Через це ще тривалий час між Росій-

ською державою і Туреччиною спалахували війни, в яких

брав участь і український народ.

329