Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

селян, міщан залишали свої насиджені місця на Правобе-

режжі і переселялися на Лівобережну та Слобідську

Україну.

Російський уряд вирішив почати

Боротьба воєнні дії проти Туреччини й До-

за возз'єднання рошенка за відвоювання Правобе-

Правобережної режної України і возз'єднання її

України

з Лівобережжям,

з Лівобережною У 1674 р. російські війська під

в складі командуванням воєводи Г. Ромо-

Російської держави дановського й лівобережні коза-

(1674—1676) цькі полки на чолі з гетьманом

І. Самойловичем вступили на

Правобережжя. Місцеве населення добровільно здавало

їм міста і села, не бажаючи бути під владою Туреччини та

Дорошенка. До березня 1674 р. всі значні міста Правобе-

режжя, крім Чигирина, де сидів Дорошенко, здалися ро-

сійським і українським військам і склали присягу на вір-

ність Росії. 17 березня 1674 р. у Переяславі почалася гене-

ральна рада, на яку прибули також полковники й старши-

на десяти правобережних полків — Черкаського, Канів-

ського, Білоцерківського, Корсунського, Брацлавського,

Уманського, Могилівського (Подільського), Кальницько-

го, Торговицького і Паволоцького. В присутності Ромода-

новського й Самойловича рада вирішила всі ці полки воз-

з'єднати з Лівобережжям у складі Російської держави.

Гетьман Правобережної України Ханенко, що прибув пе-

ред радою, склав булаву й бунчук, зрікся гетьманства і був

поселений доживати віку в Козельці. Гетьманом рада об-

рала І. Самойловича, який став тепер гетьманом Правобе-

режної і Лівобережної України.

Боярин Ромодановський прочитав

Переяславські указ царя, яким затверджувалося

статті 1674 р. обрання гетьмана, і оголосив стат-

ті, які дістали назву Переяславсь-

ких статей 1674 р., на них старшини склали присягу.

За цими статтями цар приймав під свою протекцію 10 пра-

вобережних полків «по прежним статьям, каковы поста-

новлены при прежних гетманах і по Глуховским статьям».

Підтверджувалася заборона зносин гетьмана з чужозем-

ними державами, гетьман не міг самовільно, без слідства

й суду, карати старшин, без дозволу царя не можна було

скидати гетьмана і т. п. Підтверджувався пункт із ГлухіВ-

270

ських статей, за яким українцям заборонявся вільний про-

даж горілки й тютюну в Московській державі. Реєстр

правобережних полків визначався в 20 тис. чол.

Дорошенко залишався в Чигирині,

Зречення не підтриманий ні народними ма-

П. Дорошенка сами, ні більшістю старшин. На-

та оцінка його прикінці 1675 р. він скликав у

діяльності в Чигирині козацьку раду і на ній

історіографії зрікся гетьманської булави. Це

зречення прийняв запорізький ко-

шовий отаман Іван Сірко.

На початку 1676 р. козаки Самойловича оточили Чиги-

рин. Дорошенко виїхав за місто і поклав булаву перед Са-

мойловичем.

Спочатку Дорошенко поселився в Сосниці на Чернігів-

щині, але незабаром його було викликано до Москви, де

йому подарували будинок. Потім цар подарував йому має-

ток у с. Ярополче Волоколамського повіту під Москвою.

У 1679—1682 рр. він був воєводою у Вятці, а потім повер-

нувся в Ярополче, де и помер у 1698 р.

Так закінчив свою політичну діяльність один з найпал-

кіших борців за об'єднану самостійну Українську держа-

ву — гетьман Петро Дорошенко. Його прагнень і мрій не

зрозуміли ні народні маси, ні більшість козацьких стар-

шин, адже вони не могли примиритися з переходом Украї-

ни в залежність до «бусурменського» турецького султана.

Лише з часом історики стали прихильно відгукатися про

Дорошенка. Так, В. Антонович у праці «Про козацькі часи

на Україні» писав: «Звернімо увагу ще на одного гетьма*-

на, котрий з цілого їх ряду був найбільш талановитим,

найбільш розумним чоловіком і справжнім патріотом, що

дбав про долю свого народу. Таким гетьманом був Петро

Дорошенко».

М. Грушевський в «Ілюстрованій історії України» так

оцінював Дорошенка: «Був він чоловік великого духу, ду-

шею і тілом відданий визволенню України». Разом з тим

Грушевський в «Очерке истории украинского народа»

з співчуттям писав про трагічну долю Дорошенка: «Це —

справжній герой дочасності, який викликає трагізмом сво-

го становища і силою духу глибокий інтерес і співчуття».

Зречення П. Дорошенка гетьман-

Проблема тривалості ства і відхід його з політичної

визвольної війни арени в 1676 р. були важливою

межею в боротьбі українського

народу за створення своєї національної держави, яка б

об'єднала в своїх межах всі етнічні землі. Історики В. Смо-

271

лій і В. Степанков у працях «У пошуках нової концепції

визвольної війни українського народу XVII ст.» (1992) і

«Богдан Хмельницький» (1993) висунули думку, що «ви-

звольна війна, що велася проти іноземного гніту за націо-

нальну незалежність, відбувалася не в межах 1648—

1654 рр., а 1648—1676 рр., з часу захоплення козаками За-

порозької Січі (кінець січня 1648 р.) до капітуляції

уряду П. Дорошенка (вересень 1676 р.). її найбільш ха-

рактерною особливістю було поєднання національно-ви-

звольної боротьби з соціальною». Що дальша розробка

проблем визвольної війни і сформування, характеру та

історії Української козацької держави конче необхідна —

сумніву ніякого немає, і тому вищевикладена ідея заслуго-

вує всілякої уваги. Безумовно, що протягом 1648—

1676 рр. відбувалася боротьба українського народу за

утворення і утвердження Української самостійної об'єдна-

ної держави. Але характер цієї боротьби, склад її учасни-

ків і противників у різні часи не був однаковим. У 1648—

1654 рр. майже весь український народ, за винятком вели-

ких українських полонізованих магнатів і шляхтичів, під

керівництвом козацьких старшин на чолі з гетьманом Бог-

даном Хмельницьким єдиним фронтом виступив проти

шляхетської Польщі^ добився визволення більшості своїх

земель з-під її влади ї утворив свою національну козацьку

державу. А в 1654—1676 рр. боротьба мала ряд інших рис:

держава уже була створена, і йшлося уже про її зміцнен-

ня, але не стало попередньої єдності в самому народі, за-

гострилися соціальні суперечності, виникали масові народ-

ні виступи, спрямовані не тільки проти іноземних понево-

лювачів, а й проти своїх старшин і гетьманів, численні бої

відбувалися не лише проти польсько-шляхетських військ,

а й проти турків, татар, російських підрозділів, доводилося

чинити опір намаганням царського уряду обмежити авто-

номію України і т. п. Отже, можна погодитись з В. Смо-

лієм і В. Степанковим, що політичні події 1648—

1676 рр. становлять собою ланки єдиного процесу бороть-

би українського народу за створення національної держа-

ви, її незалежність і територіальну цілісність. Але достат-

ніх підстав для того, щоб увесь цей час вважати єдиним

періодом визвольної війни, немає. Все ж таки визвольна

війна, як єдиний процес із своїми характерними рисами,

закінчилася в 1654 р., з укладенням Переяславського до-

говору.

272

Чигиринські походи Султанська Туреччина продов-

1677—1678 рр. жувала загарбницьку політику

та їх провал щодо України. Замість Дорошен-

ка у 1677 р. гетьманом і «князем

Малоросійської України» турецький уряд проголосив

Юрія Хмельницького (1677—1681), який, перебуваючи в

таборі Ханенка ще в 1669 р., під час битви його військ про-

ти полків Дорошенка під м. Стебловом потрапив у полон

до бєлгородських татар і за наполяганням Дорошенка був

відправлений ними до Константинополя, де його ув'язни-

ли. Намагаючись використати популярне ім'я Хмельниць-

кого, турецькі правителі організували в 1677 р. наступ

120-тисячного турецько-татарського війська, маючи на ме-

ті захопити Чигирин і Київ і завоювати надалі всі україн-

ські землі. Нападникам протистояли 32-тисячне російське

і 20-тисячне козацьке військо на чолі з Ромодановським

і Самойловичем. При найактивнішій підтримці населення

вони витримали в Чигирині тритижневу облогу, завдавши

при цьому турецько-татарським військам великих втрат,

унаслідок чого останні змушені були відступити. Так зва-

ний перший Чигиринський похід закінчився невдачею.

У 1678 р. відбувся другий Чигиринський похід турець-

ко-татарських військ кількістю в 200 тис. чол. Цього разу

їм удалося захопити і зруйнувати Чигирин, але 70-тисячне

російське і 50-тисячне козацьке військо на чолі з Ромода-

новським і Самойловичем зупинили загарбників і примуси-

ли їх відступити. Велику роль у відбитті навали відіграли

запорізькі козаки, які на чолі з Іваном Сірком руйнували

тили ворога, знищували його обози, окремі загони.

Відводячи свої війська з України, турецький уряд зали-

шив у м. Немирові на Брацлавщині з невеликими загона-

ми турецько-татарських військ Юрія Хмельницького як

«правителя України». Будучи маріонеткою в руках ту-

рецького султана, Юрій Хмельницький з татарськими

загонами нападав на українські міста й села, навіть

на Лівобережжі, завдаючи великої шкоди населенню.

Діставши рішучу відсіч від російських військ і українських

козаків, Туреччина не наважилася продовжувати війну

і пішла на замирення з Росією.

У 1681 р. в Бахчисараї між Росією

Бахчисарайський і Туреччиною та Кримським хан-

мнрний договір ством була укладена угода про

1681 р. перемир'я на 20 років. Султан

" турецький і хан кримський зобо-

в'язалися не допомагати ворогам Росії, бути «його цар-

ської величності другові — другом, а недругові — недру-

гом». Туреччина й Кримське ханство відмовлялися від пре-

273

тензій на Лівобережну Україну й Київ, на містечка Ва-

сильків, Стайки, Трипілля, Радомишль, визнавали над

ними, а також над Запоріжжям владу російського уряду.

Але Правобережжя на південь від Києва — південна

Київщина, Брацлавщина й Поділля —• залишалося під

владою Туреччини. Там гетьманом вважався Юрій Хмель-

ницький. Оскільки придушити повстанський рух не вдало-

ся, турецький уряд позбавив у тому ж 1681 р. Ю. Хмель-

ницького гетьманства. У 1685 р. Ю. Хмельницького знову

було призначено «гетьманом України», але через півроку

він був страчений у Кам'янці-Подільському.

Укладення Бахчисарайського мирного договору зміцни-

ло позиції Росії і примусило Польщу підписати з нею мир.

Оскільки турецька агресія загро-

Утворення жувала не тільки Україні й Росії,

«Священної ліги». а й іншим державам Європи, євро-

«Вічний мир» 1686 р. пейські держави, серед яких були

Австрія, Польща та Венеція, ство-

рили так звану «Священну лігу», війська якої в 1683 р. під

Віднем розгромили велику турецько-татарську армію.

Внаслідок цієї перемоги Польща відновила свою владу

над^ільшою частиною Правобережної України і стала

шукати шляхів до укладення з Росією тривалого миру за-

мість тимчасового Андрусівського перемир'я.

6 травня 1686 р. у Москві між Росією і Польщею був

укладений «Трактат про вічний мир». Польща визнала за

Росією Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Черніго-

ве-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом та Смо-

ленськ. Північна Київщина, Волинь і Східна Галичина за-

лишалися під владою Польщі, а Поділля — під владою Ту-

реччини (в 1699 р. було приєднане до Польщі). Південна

Київщина й Брацлавщина від містечка Стайок по р. Тяс-

мин, де лежали^міста Ржищів, Терехтемирів, Канів, Черка-

си, Чигирин та ін., дуже спустошена турецько-татарськими

й польсько-шляхетськими нападами, мала стати «пуст-

кою», нейтральною територією між Росією й Польщею.

Польський уряд обіцяв надати православним свободу

віросповідання, а російський уряд діставав право їх зат

хищати.

Підписавши «Вічний мир» з Польщею, Росія анулюва-

ла попередню угоду з турецьким урядом та кримським ха-

ном і вступила до антитурецької «Священної ліги». Росія

й Польща домовились про взаємодопомогу в боротьбі про-

ти агресії Туреччини й Кримського ханства.

Таким чином, унаслідок численних нападів на Україну,

тяжких воєн, що тривали понад тридцять років, українські

274

землі були дуже зруйновані, багато міст, містечок і сіл,

особливо на Правобережній Україні, спустошено і обез-

люднено. Не без підстав історики цей час на Україні

називали періодом Руїни. Царський уряд не виконав

своїх зобов'язань, які містилися в Переяславському

договорі 1654 р., про безумовний захист українських

земель. Виходячи лише з своїх розрахунків, він ігно-

рував інтереси України і пішов на розчленування, роз'-

єднання українських земель, що було великим лихом

для українського народу.

Туреччина і Кримське ханство,

Боротьба за тримаючи в своїх руках північне

відвоювання Причорномор'я й Приазов'я, за-

північного кривали Росії й Україні виходи до

Причорномор'я. Чорного й Азовського морів, свої-

Кримський похід ми частими нападами спустошува-

1687 р. ли південні українські й російські

землі, гальмували їх господарське

освоєння, економічний і культурний розвиток, пере-

шкоджали нормальним відносинам Росії і України з краї-

нами Близького Сходу й Півдня. Дедалі більше поставала

потреба ліквідувати постійно нависаючу загрозу турецько-

татарських нападів, відкрити вихід до Чорного й Азовсько-

го морів.

Уклавши «Вічний мир» з Польщею у 1686 р., Росія

вступила до антитурецької «Священної ліги», куди входи-

ли Австрія, Венеція й Польща, й почала готуватися до вій-

ни проти Туреччини та її васала — Кримського ханства.

У 1687 р. відбувся перший похід російських військ

(100 тис. чол.) на чолі з боярином В. Голіциним і україн-

ських козаків під проводом гетьмана І. Самойловича на

Крим. Похід розгорнувся в травні — червні, у велику спе-

ку. Не вистачало води, продовольства, фуражу, до того ж

татари запалили степ. І коли російські війська і українські

козаки дійшли до р. Карачокрака (20 верст від Січі), Голі-

цин 17 червня наказав відступати. Вину за провал походу

було звалено на Самойловича.

Ставши у 1672 р. гетьманом Ук-

Скянення раїни, Іван Самойлович надто

з гетьманства сильно піклувався про своє осо-

I. Самойловича бисте збагачення, безмірно розда-

вав землі й уряди своїм численним

родичам, з старшиною, навіть вищою, рахувався мало, по-

водився з нею грубо, правив самовладно, прагнув зробити

гетьманство спадковим. Це викликало гостре незадоволен-

276

ня старшинської верхівки, серед якої склалася змова

проти Самойловича. Після невдачі першого Кримського

походу 1687 р. старшина подала тодішньому всесильному

правителю Росії бояринові В. Голіцину донос, в якому

звинувачувала Самойловича в зносинах з кримським

ханом, у зраді, покладала на нього вину за підпалений

степу та провал походу і просила усунути його від гетьман-

ства. З дозволу царського уряду 25 липня 1687 р. на р. Ко-

ломаці на козацькій раді, яка відбувалася в оточенні росій-

ських військ на чолі з Голіциним, Самойлович був скинутий

з гетьманства. Після цього його й сина Якова відправили

до Москви. Там їх катували, а потім вислали до Сибіру,

де в 1690 р. Самойлович і-помер у Тобольську. Другого

сина, Григорія, скарали на смерть у Севську.

Гетьманом на Коломацькій гене-

Обрання гетьманом ральній раді, на яку козаків було

І. Мазепи. допущено не більше двох тисяч,

Коломацькі статті 25 липня 1687 р. обрано генераль-

1687 р. ного осавула І. Мазепу. Тут же

були прочитані «прежние и ново-

прибавленные пункты», які дістали назву Коломацьких

статей. Гетьман і старшина склали присягу цареві й підпи-

сали статті. Царів Петра і Івана та царівну Софію пред-

ставляв князь В. Голіцин. Коломацькі статті, в основі яких

лежали Глухівські статті, мали 22 пункти, причому нових

було 5 статей. Хоча ці статті формально й підтверджу-

вали «прежние права и вольности» гетьмана, всього Вій-

ська Запорізького й «народу малороссийского», які

містилися у Переяславському договорі 1654 р. і повто-

рювалися у Глухівських статтях 1669 р., фактично вони

далі обмежували владу гетьмана і в цілому автономію

України.

Гетьмана козакам дозволялося обирати «по прежним

их правам и вольностям», але лише з відома царя, а без

його «челобитья и указу гетмана не обирать, так же из гет-

манства не отставливать». Гетьман не мав права без цар-

ського указу позбавляти посад генеральних старшин.

Старшина й козаки мали стежити за гетьманом і, коли він

розпочне якісь «ссоры», мусили доносити цареві. Москов-

ські воєводи з царським військом залишалися в Києві,

Чернігові, Переяславі, Ніжині і Острі, але не повинні були

втручатися в місцеві справи. Реєстр козацький мав стано-

вити ЗО тис. Резиденцією гетьмана призначено м. Батурин.

При гетьмані в Батурині мусив стояти московський стрі-

лецький полк, що мав утримуватися за місцевий кошт.

276

Гетьманові заборонялося мати зносини з чужоземними

державами. «Ни с которыми государи,— говорилося у

статтях,— таких ссылок чинить не велено для того, что от

того чинятся в малороссийских городах многие ссоры».

Гетьман не повинен був порушувати «вічного» миру з

Польщею, мав на вимогу царя посилати свої війська проти

Криму. Для захисту від нападу татар цар наказував на

лівому березі Дніпра, напроти Кодака, побудувати форте-

цю, а на річках Самарі, Орелі, Берестовій і Орчику — «го-

роды и населить их малороссийскими жителями».

Якщо раніше цар міг видавати жалувані грамоти на

маєтності лише особам, яким ці маєтності надані за геть-

манськими універсалами, то за Коломацькими статтями

мали «быть в своей силе» всякі царські грамоти, видані

старшині або значним особам і без гетьманських універса-

лів. Цар обіцяв найбільш заслуженим із старшин надава-

ти дворянські звання. Половина конфіскованого майна

Самойловича переходила в царську казну, а половина —

до скарбу Війська Запорізького.

Цар вимагав, щоб гетьман «под жестоким наказаньем»

заборонив українським купцям торгувати тютюном і горіл-

кою в Росії. Заборонялася українцям також торгівля з

Кримом. Для плати війську, що перебувало за межами Ро-

сії, в основному в Україні, у Сєвську стали виробляти спе-

ціальні гроші — «чехи». В Україні населення не хотіло

приймати ці «чехи». Цар наказав приймати «чехи» нарівні

з іншою чужоземною монетою, за невиконання цього на-

казу загрожувала кара на горло. «А если б кто противен

учинился — и тем чинить смертная казнь».

Нарешті, царський уряд вимагав від гетьмана і стар-

шин «народ малороссийский всякими меры и способы с ве-

ликороссийским соединять и в неразорванное и крепкое

согласие приводить супружеством и иным поведением,

чтоб были под одною их царского пресветлого величества

державою обще, яко единой христианской веры, и никто б

голосов таких не испущал, что малороссийский край —

гетманского регименту, а отзывались бы везде единоглас-

но: их царского пресветлого величества самодержавной

державы гетман и старшина, народ малороссийский обще

с великороссийским народом, и вольный переход жителям

из малороссийских городов в великороссийские городы

имети».

Отже, царський уряд вперше відкрито заявив про своє

прагнення поступово асимілювати народ український з ро-

сійським «супружеством и иным поведением», а також

277

щоб ніхто не смів більше говорити про Українську дер-

жаву під регіментом гетьмана і щоб обидва народи —

російський і український — надалі були в одній само-

державній царській державі.

Новий гетьман Іван Степанович

Гетьман І. Мазепа Мазепа (1687—1708) народився

десь між 1632 і 1644 рр. Походив

з українських шляхтичів Мазеп-Колединських, які мали

маєтності, зокрема с. Мазепииці, на Білоцерківщині. Бать-

ко гетьмана Степан (Адам) під час визвольної війни

1648—1654 рр. пристав до Хмельницького і служив біло-

церківським сотенним отаманом. Мати Марія (Магдали-

на), зі старого шляхетського роду Мокієвських, овдовівши,

постриглася в черниці і з 1686 р. стала ігуменею Києво-

Печерського Вознесенського монастиря. Будучи висо-

коосвіченою жінкою, вона мала великий вплив на сина.

Сестра Мазепи була одруженою з шляхтичем Войнаров-

ським, але через те, що чоловік вимагав від неї прийняти

католицтво, вона з ним розлучилася. її син Андрій вихо-

вувався при дворі дяді — гетьмана.

Мазепа навчався в Киево-Могилянській колегії, а та-

кож в єзуїтській колегії у Варшаві чи Полоцьку. Службу

почав при дворі польського короля Яна II Казимира як

«покойовий дворянин». За його дорученнями їздив До

Франції, Італії, Німеччини, в Голландії вивчав артиле-

рійську справу. Став освіченою людиною, знав мови

польську, латинську, німецьку, італійську, французьку,

татарську і голландську. Після повернення до Варшави

за дорученням короля їздив до Виговського (1659 р.), до

Юрія Хмельницького (1660 р.). У 1663 р. відвозив Тетері

гетьманські клейноди. У цьому ж 1663 р. Мазепа залишив

службу у короля й деякий час жив у батьківському маєтку

в Мазепинцях.

У 1669 р. Мазепа почав служити в гетьмана Дорошен-

ка в Чигирині, де діетав ранг генерального осавула, а по-

тім писаря. У 1674 р. Дорошенко послав Мазепу у Крим

і Туреччину просити військової допомоги, та на шляху

його спіймали запорожці і хотіли стратити, але Сірко не

дозволив і відправив до Самойловича. У- Самойловича

Мазепа швидко завоював довір'я, виховував ного синів

і виконував різні доручення. У 1682 р. він став генераль-

ним осавулом, а в 1687 р. зайняв пост гетьмана.

Маючи неабиякий природний розум і здобувши гарну

освіту, Мазепа був видатним політиком, вправним орато-

ром і водночас людиною хитрою, честолюбною, владолюб-

278

[

ною. Особливістю його характеру була природна вкрадли-

вість, облесливість, уміння подобатися з першого разу,

здібність привабити до себе людину і ошукати її. Оскільки

оригінального портрета Мазепи не збереглося, про його

зовнішність можна судити з розповідей сучасників.

Цікавою є характеристика Мазепи в описі французького

дипломата Жана Бал юза про його перебування в Ба-

туринІ (лист від 1704 р.). «Володар Мазепа,— писав

Бал юз,— вже поважного віку... Вигляд у нього суворий,

очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його

міцніше, ніж тіло німецького рейтара, і їздець із нього

знаменитий».

З перших днів свого гетьманування Мазепа сумлінно

виконував повеління царського уряду й вірно служив

йому. Уже в 1688 р. відповідно до Коломацькнх статей

1687 р. почалося будівництво фортець, серед яких най-

важливішою була Новобогородицька (пізніше — Ново-

московськ) на р. Самарі, що містилася на запорозьких зем-

лях, проти чого протестували запорожці. Для цього було

зібрано близько 20 тис. козаків. У фортеці був посаджений

московський воєвода з 4 тис. війська. Козаків використо-

вували як робочу силу, як вартових, розвідників і т. п.,

причому утримувалися вони на власний кошт.

Українські козаки змушені були

Другий Кримський брати участь разом з російськими

похід 1689 р. військами у другому Кримському

поході. У березні 1689 р. вирушила

на південь російська армія (112 тис. чол.) під командуван-

ням князя В. Голіцина. 20 квітня на р. Коломаку до неї

приєдналося козацьке військо на чолі з гетьманом Мазе-

пою. Вони розбили передові татарські загони, і 20 травня

підійшли до Перекопа. Але через велике виснаження та

перевтому солдатів і козаків, нестачу води, провіанту

і фуражу, нестерпну спеку Голіцин не наважився ввійти

в Крим і 21 травня наказав відступати. 12 червня війська

повернулися до Самари. 24 червня українські козаки

й російські війська коло Коломака розійшлися і напра-

вилися по домівках.

Після повернення з походу у серпні 1689 р. Мазепа і по-

над 300 генеральних старшин, полковників та обслуги по-

їхали до Москви, щоб представитися царівні Софії і царям

Іванові та Петрові. Але в цей час Петро І усунув Софію

й відправив її до монастиря, Голіцина заслав на північ,

а сам узяв владу до своїх рук. Мазепа швидко зорієнту-

вався, поїхав до Петра в Троїце-Сергіїв монастир і зумів

279