Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 8

УКРАЇНА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVIII ст.

ОБМЕЖЕННЯ ЦАРИЗМОМ АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ

У першій половині XVIII ст. українські землі залиша-

лися роз'єднаними, підлеглими різним державам. Лівобе-

режна Україна з Києвом (Гетьманщина), Слобожанщина

й Запоріжжя входили до складу Росії. Східна Галичина

і Правобережжя перебували під владою Польщі. За Кар-

ловицьким мирним договором між Польщею і Туреччиною

в 1699 р. від Туреччини до Польщі перейшло Поділля з

Кам'янцем-Подільським. Північна Буковина разом з Мол-

довським князівством залишалася під гнітом Туреччини, а

Закарпатська Україна — Угорщини.

1. Україна і Північна війна.

Війна з Туреччиною

Початок і хід Наприкінці XVII ст. Російська дер-

Північно? війни жава залишалася відрізаною від

до 1708 р. морів: на півдні від Чорного мо-

Участь у воєнних ря — володіннями султанської Ту-

діях українських реччини й Кримського ханства,

козаків на півночі — від берегів Балтій-

ського моря — Швецією, яка на

початку XVII ст. захопила стародавні руські землі на уз-

бережжі Фінської затоки й по Неві. Івангород, Ям, Ко-

пор'є, Орєшек, Корела за Столбовським миром 1617 р. пе-

рейшли шведам. Гирла життєво необхідних великих рік —-

Дніпра, Дону, Західної Двіни, Неви — перебували в чу-

жих руках. Для успішного розвитку економіки й культури,

розгортання торгівлі з іншими країнами, для ефектив-

ної організації оборони Росії потрібні були виходи

до морів..

Для здобуття виходу до Балтійського моря Петро І

19 серпня 1700 р. почав проти Швеції війну, що дістала

310

назву Північної, його союзником став курфюрст саксон-

ський Август, що перед цим був обраний і королем поль-

ським. Він намагався відібрати у Швеції Лівонію, що пе-

рейшла під її владу за Оливським договором 1660 р. До

союзу з Петром приєднався і датський король, який пре-

тендував на герцогство Шлезвіг-Голштинське.

Швеція була далекою від України, і у війні Україна не

мала прямих інтересів. Незважаючи на це, цар Петро І

враховував лише інтереси Росії і вимагав від України для

війки все більше матеріальних і людських ресурсів. З са-

мого початку війни за розпорядженням царя українські

козаки воювали проти шведів далеко поза межами Украї-

ни — в Лівонії, Литві, Польщі, Білорусі та в інших місцях.

При цьому козаків ставили під команду царських офіцерів

і генералів, які поводилися з ними жорстоко й грубо, зну-

щалися з них. Козацтво утримувалося за рахунок населен-

ня України, збільшувалися різні податки і збори. В Украї-

ні розташовувалося багато московських військ, які грабу-

вали і гнобили населення, чинили йому різні кривди

і образи. Важким тягарем на козаків та й усю людність

лягало будівництво фортець, таких, як Києво-Печерська,

Богородицька, Таванська. На розладнання господарства

України впливав і розрив торгівельних зв'язків з прибал-

тійськими портами, внаслідок чого українські експортери

зазнавали великих втрат.

Воєнні дії почалися в 1700 р. між Швецією і Данією та

королем Августом II. Незабаром датські війська зазнали

поразки, і Данія уклала мир з Швецією (7 серпня 1700 р.).

Потім у війну вступила Росія. Але погано озброєне і не-

підготовлене російське військо 19 листопада 1700 р. під

Нарвою було вщент розгромлено шведами. Перед цим за

наказом Петра І 12 тис. козаків на чолі з наказним гетьма-

ном Обидовським пішли під Нарву. Але коли козаки

дійшли тільки до Пскова, битва закінчилася, і вони прове-

ли на холодній півночі зиму, дуже намерзлися й наголоду-

валися, багато з них загинуло або стало інвалідами. На

зміну цим козакам було послано новий загін з семи тисяч

козаків під командою полковника Боруховича.

У 1701—1704 рр., коли Карл XII зосередив свою голов-

ну увагу на воєнних діях у Польщі і Саксонії, російські

війська провели в Прибалтиці ряд успішних боїв, у ході

яких було відвойовано гирло Неви й здобуто вихід до Бал-

тійського моря. У 1703 р. були взяті Нотебург і Нінїєн-

шанц, де було збудовано Петропавловську форте-

зи

цю—майбутній Санкт-Петербург, а в 1704 р.— Дерпт

і Нарву.

У багатьох з цих боїв активну участь брали українські

козацькі полки — Гадяцький, Лубенський, Переяслав-

ський, Миргородський, Ніжинський, Чернігівський, слобід-

ські козацькі полки й загони запорожців. Зокрема козаки

під проводом миргородського полковника Д. Апостола бра-

ли участь у розгромі загону шведських військ Шліппец-

баха 29 грудня 1701 р. біля с. Ерестфера (поблизу Дерпта

на захід від Чудського озера). Козаки захопили велику

військову здобич, але московські командири відібрали

її. Козаки билися під Гдовом, Псковом, Ригою, Биховом

і в інших місцях. У 1704 р. козацькі полки спільно з ро-

сійськими військами успішно діяли проти шляхтичів, що

підтримували шведів, на Правобережній Україні, у

1705 р.— на Волині, у 1706 р.— в Білорусі, у 1707 р.— на

Правобережжі і західноукраїнських землях.

Важливим був похід українських військ під проводом

Мазепи (40 тис. чол.) на Правобережну Україну в

1704 р. на підтримку ставленика Петра І на польському

престолі Августа II у боротьбі проти ставленика Швеції

Станіслава Лещинського. Цей похід дав можливість Мазе-

пі зайняти Правобережну Україну, зокрема Київщину

і Волинь. Висланий Мазепою вперед 17-тисячний загін під

командою полковників Апостола й Мировича разом з

військами Августа воював проти шведів у Познані. Загін

Апостола розгромив шведські війська Лейонгельма, а ко-

заки Мировича брали участь у взятті Варшави. У 1705 р.

козацька армія Мазепи зайняла Галичину і дійшла до

Сандомира. У 1706 р. вони вели бої в Білорусі. Особливо

високі зразки героїзму козаки проявили в боях при оборо-

ні міста Несвіж і фортеці Ляховичі.

Але шведські війська захопили майже всю Польщу,

вдерлися у Саксонію. Війська Августа II капітулювали,

і 24 вересня 1706 р. він уклав з Карлом XII в м. Альтранд-

штадті сепаратний мирний договір (Альтрандштадський),

за яким зрікся польської корони на користь шведського

ставленика познанського воєводи Станіслава Лещинсько-

го і вийшов' із антишведської коаліції. Польща ставала

васалом Швеції. Наприкінці 1706 — на початку 1707 рр.

на західноукраїнських землях було зосереджено значні си-

ли російських військ і українських козаків.

Отже, сьомий, рік Україна була втягнута у війну зі

Швецією і за цей час зазнала величезних збитків, несла

312

важкий тягар. У походах і запеклих боях далеко від Віт-

чизни — у Ліфляндії, Литві, Польщі, Саксонії та в інших

краях загинули десятки тисяч українських козаків. Госпо-

дарство України руйнувалося, торгівля гальмувалася, з

краю вивозили хліб, фураж та інші товари, населення гна-

ли на різні, зокрема, фортифікаційні роботи. Російські воє-

води та інші начальники самовільно розпоряджалися у

містах і козацьких військах, не рахувалися ні з законами,

ні з звичаями українців, свавільничали й чинили всякі

неподобства.

Так, у 1704 р. за наказом Петра І козаків послали у

Польщу. Передовий тритисячний загін Апостола був під-

порядкований царському посланнику німцю Паткулю.

Паткуль, навчаючи козаків німецькому військовому строю,

люто бив їх. «Від самого початку вірної служби нашої пре-

столу пресвітлійших монархів,— писав Апостол Мазепі,—

ніколи не були ми в такім безчестю й нарузі, як тут від

пана Паткуля. Він самовільно велить нам бути під його

командою і каже, що цар нас прислав сюди тільки

по те, щоби тут ім'я наше пропало. Військо голе, босе

й голодне...»

Ставало дедалі ясніше, що цар Петро І розглядає

Україну як свою вотчину, розпоряджається нею за своїм

розсудом, не зважає на потреби й інтереси українського

народу, може в перший-ліпший момент пожертвувати

Україною заради потреб Москви. Так, ходили чутки, що

цар Петро І збирається з українських земель створити

князівство і віддати його за допомогу герцогу Мальборо,

а гетьманом зробити Меншикова. Мазепі ж за усунення

від гетьманства надати титул князя Святої Римської

імперії. За участь у боротьбі проти шведів польських

військ цар погоджувався повернути Польщі Право-

бережну Україну. Мазепа в час ради у Жовкві просив

царя для оборони України на випадок наступу польських

або шведських військ надати на поміч хоча б десять

тисяч війська. Петро І відповів, що «не тільки десяти

тисяч, а й десяти душ не можу дати,— самі обороняйтеся,

як хочете».

У величезному тягарі і руйнуванні України народні ма-

си звинувачували передусім правлячу верхівку — стар-

шин й гетьмана. Про це прямо заявили наприкінці

1706 р. козацькі полковники Апостол і Горленко Мазепі:

«Всі ми за душу Хмельницького бога молимо, за те, що він

визволив Україну з польського ярма, а твою душу й кості

313

діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш

козаків у такій неволі».

Мазепа й старшини мусили думати: якою має бути

дальша доля України. А війна тривала.

У грудні 1706 р., прибувши у ставку російських військ

до м. Жовкви (нині районний центр Львівської області),

Петро І провів генеральну раду командирів російських

військ, на якій було схвалено стратегічний план дій: через

ненадійність польського тилу у Польщі шведським

військам вирішального бою не давати, відходити до своїх

кордонів, бити шведів частинами, виснажувати їх «обло-

жением провианта, фуража, томить неприятеля». Водно-

час за наказами Петра Г будувалися й зміцнювалися

укріплення між Псковом, Смоленськом і Брянськом, поси-

лювалася оборона Москви, Петербурга та інших міст.

Здобувши перемогу в Польщі, внаслідок якої королем

її поставили Станіслава Лещинського, Карл XII вирішив

повернути основні сили проти Росії. Влітку 1708 р. на чолі

50-тисячної армії він через Гродно — Мінськ вирушив на

Москву. 7 липня його передові частини ввійшли до Моги-

льова, а потім пробилися до Мстиславля. Російська армія,

не даючи вирішального бою, безперервно громила окремі

загони шведів. Солдати й місцеві жителі, зокрема біло-

руські селяни й міщани, не давали спокою шведам. Насе-

лення втікало з міст і сіл, виводило худобу, ховало й зни-

щувало провіант і фураж, створювало завали на шляхах,

руйнувало мости, розгортало партизанську війну.

Шведська армія опинилася в тяжкому стані: йшла

вона по спустошеній місцевості, оточена ненавистю

народних мас, солдати були стомлені, не вистачало про-

віанту, фуражу, боєприпасів. До того ж шведські війська

наткнулися на укріплення, які захищалися російськими

військами.

Карл XII, натрапивши на опір народних мас і ро-

сійських військ, не ризикнув наступати на Москву через

Смоленськ, повернув на південь, щоб там спробувати про-

битися до Москви через Брянськ — Калугу, а коли й це не

вдалося, повів свої війська далі на південь. 21 вересня

1708 р. біля села Дрокова на Стародубщині шведські

війська вступили на територію Лівобережної України і по-

чали повільно заглиблюватися в її межі. Але Україна не

була готова до прийому шведських військ. Та це їй і не бу-

ло потрібно, краще було б, щоб Росія і Швеція знесилили

себе в боях за межами України.

зи

Союз Мазепи Однією з причин, що зумовили

з Карлом XII спрямування Карлом XII своїх

військ в Україну, був перехід геть-

мана Мазепи та його найближчих прихильників на бік

шведів.

Мазепа й козацькі старшини дедалі більше перекону-

валися, що царський уряд не зважає на інтереси України,

накладає на неї дедалі більший тягар, веде лінію на повну

ліквідацію політичної автономії Гетьманщини. У цих умо-

вах вони шукали виходу, щоб забезпечити незалежність

України і, відповідно, зберегти українську державність

та своє панування, свою владу.

На цьому грунті в Мазепи й визрів план зберегти неза-

лежну Українську державу, «княжіння» за допомогою

шведського короля. Але, на жаль, оригінальних, цілком

вірогідних документів про зносини Мазепи з Карлом XII не

знайдено. Доводиться використовувати окремі згадки і за-

писки сучасників, зокрема Пилипа Орлика, генерального

писаря, а потім, після смерті Мазепи, гетьмана. В літера-

турі говориться, що ще у 1703 р. Мазепа увійшов у таємні

зносини з прошведською групою польської шляхти, очолю-

ваною Станіславом Лещинським, а через неї згодом, десь

у 1705 p., і з Карлом XII. Посередницею у переговорах ви-

ступала княгиня Анна Дольська, рідна тітка Станіслава

Лещинського, знайома з Карлом XII і Мазепою (вона бу-

ла кумою Мазепи).

На початку 1708 р. Мазепа і Лещинський, що в той

час був королем польським, уклали угоду, за якою Украї-

на як велике князівство мала входити до складу Польщі.

Мазепа діставав князівський титул і в своє володіння воє-

водства Вітебське та Полоцьке на основі васальної залеж-

ності від польського короля.

Але головним для Мазепи був союз з Швецією.

У 1708 р. між Мазепою і Карлом XII договір був укла-

дений. Цей договір у політичному меморіалі гетьмана Пи-

липа Орлика «Вивід прав України», складеному в 1712 p.,

знайшов у 1922 р. професор Ілько Борщак в архівах замку

Дентевіль (у Франції), що належав дружині Григора Ор-

лика, Олені Орлик, уродженій Маркізи де Дентевіль.

За договором шведський король зобов'язувався оборо-

няти Україну і прилучені до країни землі й задля цього не-

гайно висилати, на просьбу князя (гетьмана) й старшин,

помічні війська, які будуть В Україні доти, доки вона по-

требуватиме їх.

315

Все, що буде завойоване на території Московщини, але

що належало колись українському народові, буде приєд-

нане до князівства Українського.

Князь (гетьман) і стани зберігали всі права, якими

користувалися доти, на всім просторі князівства і частин,

прилучених до нього. Іван Мазепа визнавався довічним

законним князем або гетьманом України, а після його

смерті стани (Генеральна рада) мали право обрати нового

гетьмана. Король шведський не мав права присвоювати

собі герб і титул князя України.

Для забезпечення як договору, так і самої України

Мазепа погоджувався на весь час, поки триватиме ця

війна, а з нею й небезпека, передати шведам міста Ста-

родуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч.

Отже, як свідчить документ, Мазепа намагався забез-

печити свободу, незалежність і соборність усіх україн-

ських земель Української держави. Про це неодноразово

говорили й сучасники. Пилип Орлик у надгробному слові

над Мазепою наголошував: «Цей славетний і високошанов-

ний вождь, якого великий вік залишався без нащадків, який

володів безмежними багатствами —> все офірував задля

свободи батьківщини... Він віддав навіть своє життя, щоби

його батьківщина могла знищити московське ярмо».

Це ж мусив перед Полтавською битвою визнати й цар

Петро І, хоча й з іншою оцінкою: «Король шведський і са-

мозванець Лещинський перехилили на свій бік зрадника

Мазепу й присягою умовилися відірвати Малу Русь, зро-

бити з неї незалежне князівство під владою того зрадника,

приєднавши до цього князівства й Волинь».

Мазепа тримав свій задум у глибокій таємниці. Про

нього знало дуже вузьке коло найближчих до нього людей.

Частина старшини не підтримувала планів Мазепи і спові-

щала про них царя. Зокрема, про ці плани Мазепи пові-

домляли царя генеральний суддя Василь Кочубей і пол-

тавський полковник Іван Іскра. Але, поїхавши добровіль-

но до штаб-квартири Петра І у Вітебськ, вони під час

слідства, спрямованого на те, щоб довести невинність Ма-

зепи, під тяжкими тортурами відмовились від обвинува-

чень проти гетьмана. За наказом Петра І Кочубей та

Іскра, заковані в кайдани, були передані Мазепі, і 14 лип-

ня 1708 р. у його таборі біля м. Борщагівки на Київщині

їм було відтято голови.

Коли шведські війська вступили на Лівобережжя,

а О. Меншиков з військом за наказом Петра І став

Зів

наближатися до гетьманської резиденції, Мазепа 24 жо-

втня 1708 р. з невеликим загоном козаків та групою

старшини покинув Батурин, перейшов на правий берег

Десни і через кілька днів прибув до табору шведських

військ біля м. Макошина.

28 жовтня 1708 р. у своєму мані-

Народні виступи фесті до українського народу Пет-

на Україні проти ро І, повідомляючи про перехід

• шведських військ Мазепи в табір Карла, закликав

у 1708—1709 рр. рішуче виступити проти швед-

ських інтервентів. Батурин — геть-

манська резиденція, де знаходилося багато гармат і вій-

ськових припасів, які могли бути використані шведами,

в ніч на 2 листопада був Меншиковим узятий і спалений.

Генеральна рада, скликана за указом Петра І у Глухові

6 листопада 1708 р., проголосила зміщення Мазепи з поса-

ди гетьмана. Його чучело повісили на шибеницю. Духів-

ництво прокляло і навічно піддало Мазепу анафемі. Геть-

маном з волі царя був обраний старий і безвільний ста ро-

ду бський полковник Іван Скоропадський (1708—1722),

про якого сучасники, глузуючи, говорили: «Іван носить

плахту, а Настя (його дружина) — булаву». За наказом

царя гетьманську резиденцію з м. Батурина перенесли до

м. Глухова.

Повертаючи в Україну, Карл XII сподівався, що тут

його війська, як обіцяв Мазепа, будуть з радістю зустрі-

нуті народом, розмістяться в теплих квартирах, дістануть

продовольство, спокійно відпочинуть, до них приєднаються

українські козацькі полки і 16-тцсячний корпус Левен-

гаупта, який прямував з Риги з провіантом та боєпри-

пасами.

Але сподівання Карла виявилися марними. Корпус Ле-

венгаупта 28 вересня 1708 р. на р. Сожі поблизу м. Про-

пойська (тепер у Білорусі) російськими військами був роз-

громлений. Замість десятків тисяч козаків з Мазепою до

шведського табору прибули лише приблизно 2 тис. пере-

важно найманих сердюків і компанійців та невелика купка

старшин, з яких через короткий час чимало повернулися

до своїх полків. Основна ж маса козацьких військ як на

Лівобережжі, так і на Правобережжі не пішла за Мазе-

пою. Селянство, міське населення, козацтво, нижчі й се-

редні прошарки старшини, частина полковників і духів-

ництва не зрозуміли й не підтримали задумів Мазепи. Во-

ни піднялися на партизанську боротьбу проти шведських

817

військ, разом з російськими військами й козаками героїчно

захищали міста й села, виловлювали й знищували

шведських солдатів, вели розвідку на користь російських

військ, не давали ворогам ні провіанту, ні фуражу. Харак-

теризуючи широкий розмах народної війни, сучасник, ав-

тор Лизогубівського літопису, писав, що «малоросияне

везде на квартерах и по дорогам тайно и явно шведов би-

ли, а иных живых к государю привозили, разными спосо-

бами бьючи и ловлячи блудящих».

Особливо багато самовідданості, винахідливості, муж-

ності і хоробрості виявили місцеві жителі, козаки й росій-

ські війська при обороні багатьох міст і містечок Лівобе-

режжя й Слобожанщини, здебільшого погано або зовсім

неукріпЛених,— Стародуба, Мглина, Новгорода-Сівер-

ського, Почепа, Погара, Недригайлова, Пирятина, Вепри-

ка, Зінькова, Опішні, Охтирки, Красного Кута та ін. Опір

захисників Пирятина й Недригайлова був настільки рішу-

чим, стійким, що шведам так і не вдалося цими містами

оволодіти. Відбиваючи щораз дужчі атаки ворога, жителі

Недригайлова вперто заявляли, що вони шведів «у місто

не пустять, хоч смерть приймуть». Починаючи з І9 листо-

пада 1708 р., 50 днів витримувало ворожу облогу слабко

укріплене сотенне містечко Гадяцького полку Веприк.

У боях за Веприк шведи втратили 1200 чол.

І незважаючи на те, що абсолютна більшість населення

українських земель вела відчайдушну боротьбу з швед-

ськими нападниками, за наказами Петра І були проведеш

в ряді українських міст каральні акції. Виконуючи наказ

Петра І «Батурин... другим за приклад сжечь весь», загони

царських військ під командуванням Меншикова влашту-

вали в гетьманській резиденції криваву оргію. Перебивши

і переколовши гетьманських сердюків, Меншиков, пише

автор анонімного трактату «Історія русів», «ударил на

граждан безоружных и в домах их бывших, кои ни мало

в умысле Мазепином не участвовали, выбил всех их до

единого, не щадя ни пола, ни возраста, ни самых ссущих

младенцев». Повного розорення і знущань зазнали й мирні

жителі Лебедина, Ромен та інших міст і сіл. Говорячи про

покарання Меншиковим населення Лебедина, автор «Істо-

рії русів» пише: «Казнь сия была обыкновенного Менши-

кова ремесла: колесовать, четвертовать и на кол сажать,

а самая легчайшая, почитавшаяся за игрушку, вешать

и головы рубить». І що це були непоодинокі факти, далі

зі*

автор «Історії русів» говорить: «Равной участи подвер-

жена была большая часть Малороссии. Разъезжавшие

по ней партии воинства царского сожигали и грабили

все селения без изъятия, и по праву войны, почти

неслыханному. Малороссия долго еще курилась после

пожиравшего его пламени».

Опинившись в дуже скрутному

Запорізька Січ становищі, Карл XII і Мазепа

під час шведської всіма силами намагалися залучи-

навали ти на свій бік Запорізьку Січ,

щоб заручитися її допомогою і по-

ліпшити відносини з Кримським ханством. Кошовий ота-

ман Кость Гордієнко і невелика група запорізької старши-

ни шляхом настійних умовлень зуміли повести за собою

незначну кількість запорожців. Гордієнко з загоном близь-

ко 1000 козаків 26 березня 1709 р. прибув у табір Мазепи

в Диканьку. І хоч основна маса козаків, що залишилась

у Запоріжжі, вороже поставилася до мазепинців, Петро І

віддав наказ про зруйнування Запорізької Січі. 14 трав-

ня 1709 р. царські війська полковника П. Яковлева за допо-

могою полка компанійців Г. Галагана узяли і зруйнували

Стару (Чортомлицьку, або Базавлуцьку) Січ. На умовлян-

ня колишнього запорожця компанійського полковника

Гната Галагана, який сам перед тим був разом з Мазепою

і тепер спокутував гріх свій перед Петром, не чинити опо-

ру царським військам, запорожці впустили їх до Січі. Але

й після цього запорожцям «головы обдирали, шеи рубили

на плахе, вешали и иной тиранской смерти предавали.

Много мертвых вырывали из могил не только товарист-

ва — но и монахов,— головы им рубили, сдирали кожу,

вешали». Це зруйнування Січі — важливого вогнища анти-

феодальної і центру національно-визвольної боротьби —

було викликане не лише воєнними потребами, а й класови-

ми міркуваннями. В умовах, коли царський уряд став на

шлях посилення кріпосницького гніту, Запорізька Січ як

вогнище антифеодальних рухів стала небажаною. Факт

переходу на бік шведів деякої частини старшинської

верхівки дав привід для ліквідації Запорізької Січі,

прискорив здійснення цього акту.

У зимову компанію 1708—1709 рр.

Оборона Полтави. Карл XII успіху не домігся. На-

Полтавська битва весні 1709 р. він вирішив оволодіти

містом Полтавою, яке мало велике

стратегічне значення. Полтава стояла на перетині важ-

ливих шляхів: на північний схід — у напрямі до Москви,

про похід на яку продовжував мріяти Кар л XII; на пів-