Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

нів російських військ у фортецях, у містах України булок од

розташовано 10 драгунських полків, утримання яких ляга- *

ло важким тягарем на місцеве населення.

29 квітня 1722 р. Петро І видав указ Скоропадському

про створення Малоросійської колегії. У ньому говорило-

ся, що оскільки в судах, збиранні податків і взагалі

в управлінні Гетьманщини багато непорядків, цар на-

казав заснувати із шести штаб — офіцерів російських

полків, розташованих в Україні, колегію, на чолі з пре-

зидентом— бригадиром Степаном Вельяміновим, яка

й ставала вищим судовим, контролюючим і наглядаючим

органом краю.

Створення Малоросійської колегії мотивувалося тим,

що до царя доходять скарги від народу на хабарі й здир-

ства в судах, на відбирання полковниками у козаків грун-

тів, лісів, млинів, примусового їх переходу в підданство, на

безпорядки в Генеральній військовій канцелярії. Колегія

створювалася для того, щоб Україні «быть под великорос-

сийским судом и управлением, дабы тем всему малорос-

сийскому народу все неправые суды и напрасные отя-

гощения пресечены были». Разом із тим, управління

Україною передавалося з Колегії закордонних справ до

Сенату.

З липня 1722 р. помер гетьман Скоропадський, і цар не

дозволив обрати нового гетьмана, а доручив управління

чернігівському полковникові Павлу Полуботку (1722—

1723). Полуботку й старшинам наказувалося, щоб вони

в усіх справах, радах і розсипці універсалів мали «сноше-

ния»- з бригадиром Вельяміновим.

Коли Вельямінов прибув до Глухова і Малоросійська ко-

легія почала прибирати до своїх рук фінанси і все правлін-

ня Лівобережжям, обмежуючи цим владу, старшини, стар-

шинська верхівка стала виявляти незадоволення. Воно

стало ще більшим тому, що Малоросійська колегія обкла-

ла маєтності старшини, церков та монастирів податками

й повинностями.

Взявши до своїх рук центральний апарат управління-*:з

Лівобережною Україною, царський уряд посилював свій

вплив на місцеву — полкову й сотенну — адміністрацію, ;

У 1722 р. у Стародуб, Чернігів, Переяслав і Полтаву>були

призначені царські коменданти, які, крім виконання функ-

цій військових командирів, здійснювали й контроль за

діяльністю полковників і полкової старшини. Слобідські

ж полки перейшли в пряме підпорядкування царським

340

воєначальникам, а в адміністративному відношенні Сло-

божанщина підлягала царським урядовим установам.

У 1723 р. українські полки були підпорядковані князю

М- Голіцину, який став командуючим усіма нерегулярними

військами Росії. Дійшло до того, що царський уряд став

призначати полковниками козацьких полків російських

та іноземних офіцерів (Толстого, Богданова, Кокошкіна,

серба Милорадовича та ін„).

Вельямінов, Малоросійська колегія, царські офіцери,

посилюючи гноблення й визиск українських трудящих, за-

чіпали й життєві інтереси козацької старшини. Наказний

гетьман Павло Полуботок і верхівка старшини не раз

зверталися до царя з проханням дозволити обрати нового

гетьмана, ліквідувати Малоросійську колегію, заведені

нею податки та інші обмеження. Від імені всього україн-

ського народу вони складали чолобитні й надсилали царе-

ві. Але цар відповідав, що оскільки з часу першого гетьма-

на Богдана Хмельницького і до Скоропадського «все гет-

маны явились изменниками», то і «надлежит приискать

в гетманы верного и известного человека, о чем и имеем

мы непрестанное старание» через що «о сем деле докучать

не надлежит». Однак Полуботок і старшини продовжува-

ли «докучать», складали від імені всього українського на-

роду чолобитні й надсилали цареві. Тоді у квітні

1723 р. цар звелів Полуботка, генерального суддю Івана

Чарниша та генерального писаря Семена Савича виклика-

ти до Петербурга. Оскільки вони наполягали на своїх ви-

могах, а До того ж до Петербурга були прислані так звані

Коломацькі чолобитні, Петро І наказав Полуботка, Чар-

ниша і Савича посадити в Петропавловську фортецю. На

початку 1724 р. було заарештовано й відправлено до Пе-

тербурга миргородського полковника Данила Апостола,

генерального осавула В. Жураковського, генерального

бунчужного Я- Лизогуба та деяких інших старшин, яких

теж було кинуто до Петропавловської фортеці. 18 грудня

1724 р. у фортеці Полуботок помер. А 28 січня 1725 р. по-

мер Петро І. У в'язниці померли і реєнт (управитель) гене-

ральної військової канцелярії Дмитро Володковський та

наказний переяславський полковник Карпека. Іншим стар-

шинам загрожувало заслання до Сибіру й конфіскація

всього майна.

Але після смерті Петра І, коли царицею стала Катери-

на І, 8 лютого 1725 р. був виданий маніфест, за яким Чар-

ниша, Савича, Журановського, Лизогуба й Апостола

341

звільнили з в'язниці й наказали жити з сім'ями в Петер-

бурзі, без права повернення в Україну. *

У цьому ж маніфесті були сформульовані й провини, за

які карали старшин. Царський уряд звинувачував їх у то-

му, що вони завдавали багато кривд народові — допуска-

ли здирства, примушували простих людей працювати на

себе, накладали непосильні податки, козаків обертали В

посполитих і т. п. Уряд начебто виступав на захист Про-

стих людей, обороняв їх інтереси від старшин, але порушу-

вав автономію, права і вольності ^українського народу.

Особа і діяльність Павла Полу-

Павло Полуботок ботка дістали неоднозначну оцін-

в історіографії ку в історіографії й громадській

думці.

Павло Леонтійович Полуботок народився близько

1660 р. Його батько обіймав посади генерального осавула,

переяславського полковника, був одним із найближчих

співробітників гетьмана Самойловича. З 1706 р., за часів

Мазепи, Павло Полуботок став чернігівським полковни-

ком. Він не пристав до Мазепи, одним з перших прибіг у

табір Петра І, дістав великі земельні надання за рахунок

«изменничьих маєтностей», зібрав у своїх руках багато во-

лодінь і багатств у Чернігівському, Лубенському, Гадяць-

кому та інших полках Гетьманщини й Слобожанщини,

став одним з найбагатших землевласників. Існує легенда,

що Полуботок відправив до Англії в банк бочки з золотом*

які заповідав Україні, коли вона етане вільною, незалеж-

ною державою.

Коли Таємна канцелярія засудила Павла Полуботка

і його товаришів до довічного ув'язнення та конфіскації

всього їхнього майна і оголосила свій вирок, то, як пише

про це автор «Історії русів», Полуботок звернувся до царя

з промовою, в якій засудив гноблення України. Полуботок

говорив, що правота і лагідність, суд і милість суть єдине

добро всіх монархів світу сього, і вони мусять бути перші

наглядачі та охоронці законів. «Звідкіля ж походить,— гово-

рив далі Полуботок,— що ти, о Государю, ставлячи себе

понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш

у вічне ув'язнення, загорнувши до скарбниці власне майно.,

наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність на-,

ша, і повинність свята, у всіх народах так шанована, а

жодним чином не законопреступна і до осуду не належна.

Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до

отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрова-

ної, просимо поновити права наші і привілеї, урочистими

342

договорами затверджені, що їх і. ти, Государю, декілька ра-

зів потверджував*. За участь в «усіх військових рушеннях

і здобуттях», «за безприкладну ревність нашу до Тебе і Ро-

сії»,— говорив далі до даря Полуботок,— «стягнули на се-

бе саму зневагу та лютість і, замість подяки і нагороди,

вкинуті в найтяжче рабство і змушені платити данину га-

небну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непрот

лазні багнища, угноюючи все те тілами наших мерців, що

впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату». І далі

Полуботок сказав: «Поневолювати народи і володіти ра-

бами та невільниками є справа азіатського тирана, а не

християнського монарха, який мусить славитися і направ-

ду бути верховним батьком народів».

За переказом, коли Полуботок захворів, то до нього

у в'язницю Петро І прислав лікаря. Але Полуботок відмо-

вився з ним зустрітися, сказавши: «Нащо мені життя, коли

я не можу бути корисним своєму народові». Тоді до в'язни-

ці прийшов цар і став умовляти в'язня прийняти лікаря.

Але Полуботок відповів: «Ні, государю, Ти не в силі вже

повернути мені життя, яке от-от згасне... І тоді Петро і

Павло обоє стануть на одній дошці перед Богом. Він і роз-

судить їхні діла».

Подана «Історією русів» промова Полуботка, в якій він

виступає як захисник вітчизни своєї, борець за її волю,

лягла в основу поглядів авторів перших узагальнюючих

праць з історії України — Д. Бантиша-Каменського

(«Історія Малої Росії») і М. Маркевича («Історія Малоро-

сії»). Бантиш-Каменський вважав Полуботка твердою,

сміливою людиною, що був захоплений «полум'яною до віт-

чизни любов'ю». Говорячи про смерть Полуботка, Бан-

тиш-Каменський писав: «Так помер Полуботок, підприєм-

ницький, відважний і твердий у правилах своїх вождь ма-

лоросіян». Маркевич вважав, що Полуботок був патріо-

том, любив свій край як рідну матір. Слідом за Бантишем-

Каменським і Маркевичем Т. Шевченко у своїх творах

«Сон», «Великий льох», викриваючи гнобительську політи-

ку царизму, змальовував Полуботка як «вольного гетьма-

на», «славного Полуботка», мученика і героя українського

народу.

На початку 60-х років XIX ст. історик О. Лазаревський

започаткував критичну лінію в оцінці Полуботка. У 1861 р.

він опублікував статтю «Говорил ли Полуботок речь, при-

водимую Конисским?» (Основа. 1861. № 8), а в 1880 р.—

спеціальну монографію «Павло Полуботок» (Русский ар-

343

хив. 1880. Кн. 1). Заперечуючи вірогідність промови По-

луботка, Лазаревський разом з тим вважав, що Полубо-

ток діяв лише в інтересах панства і щодо народу дозволяв

собі.такі ж насильства', як і останні. «Полуботок,— робив

висновок Лазаревський,—якщо й був героєм, то героєм

одного тільки шляхетства,— народним героєм він не був

і не міг бути».

Але оцінка Лазаревського не дістала широкого визнан-

ня серед українських істориків. М. Костомаров, Я. Шуль-

гін, В. Модзалевський, М. Василенко та інші оцінюють

Полуботка як видатного політичного діяча, борця за неза-

лежність України, за інтереси українського народу, як ве-

ликого патріота своєї вітчизни.

. Після смерті Полуботка в 1724 р., а потім і Петра І

в 1725 р. гетьмана не було, а Лівобережною Україною

управляла Малоросійська колегія, що підлягала Сенатові

и цариці.

У цілому царський уряд і далі продовжував політику

поступового обмеження автономії України, а потім і її

повної ліквідації. Але це робилося не одразу, з деякими

відступами, бо Російській державі у XVIII ст. доводилося

вести тривалі війни з Туреччиною, Кримським ханством,

з Польщею. Україна в цих війнах була найближчим плац-

дармом і тилом російських військ, забезпечувала їх квар-

тирами, провіантом, фуражем, транспортом, у бойових

діях брали участь і козаки. Через це царський уряд змуше-

ний був враховувати настрої козацьких старшин і взагалі

населення, часом ішов на поступки, послаблював наступ

на автономні права України.

І жовтня 1727 р. на генеральній

Гетьманство раді у Глухові за указом царя

Д. Апостола Петра II під наглядом таємного

(1727—1734) радника Ф. Наумова було оформ-

лено обрання нового гетьмана

73-річного миргородського полковника Д. Апостола

(1727—1734), який користувався великою повагою і авто-

ритетом серед старшин та козацького війська. Малоро-

сійська колегія була ліквідована. Україна із відання Сена-

ту була переведена в Колегію закордонних справ.

Данило Павлович Апостол народився 4 грудня 1654 р.

у багатій козацько-старшинській сім'ї. Його батько Павло

Охримович був миргородським і галицьким полковником,

мав великі земельні володіння на Миргородщині. У 1682 р.,

у 28 років, Данило став миргородським полковником

і займав цю посаду протягом 45 років. На чолі з козаками

344

брав участь в Азово-дніпровських походах (1695—

1696 рр.), у Північній війні проти шведів, у Прутському

поході проти турків, у війні російських військ проти Персії

в 1722 р., де він очолював десятитисячне козацьке військо.

У всіх походах Апостол виявив військову умілість, муж-

ність, хоробрість, за що заслужив високий авторитет ви-

датного військового керівника. Коли 28 жовтня 1708 р.

гетьман Мазепа перейшов у табір Карла XII, то з ним був

і Апостол. Але 21 листопада 1708 р. він залишив Мазепу

і пробрався до свого маєтку Сорочинців у Полтавському

полку, покаявся і брав участь у Полтавській битві разом

з російськими військами. З волі царя йому повернули

маєтки, якими він володів доти, і посаду миргородського

полковника. У 1723 р. за участь у складанні Коломацьких

чолобитних Апостол разом з іншими старшинами був ви-

кликаний до Петербурга, ув'язнений, але після смерті

Петра І звільнений, однак мусив жити в Петербурзі.

Лише в 1726 р., склавши присягу на вірність цареві, Апо-

стол був відпущений в Україну, але заложником у Петер-

бурзі залишився його син Петро.

Ставши у 1727 р. гетьманом і ведучи себе лояльно що-

до царського уряду, Апостол, однак, намагався відновити

в попередньому обсязі автономію України, права і вольно-

стї, відповідно до Статей Богдана Хмельницького. На по-

чатку 1728 р. він поїхав до Москви на коронацію нового

імператора Петра II і 12 березня 1728 р. через канцлера

Головкіна передав цареві «Пункты статейные», в яких бу-

ли сформульовані просьби «про нужды Малороссии».

22 серпня через Колегію закордонних справ Апостол

одержав «решительную резолюцию» царя, через що цей

документ дістав назву «Решительные пункты» 1728 р.

«Решительные пункты», на відміну від попередніх

українсько-моековських «Статей», де Україна і Москва,

гетьман і цар, виступали як дві рівноправні сторони, були

уже не договором між Україною і Росією, а одноособовим

указом.царя у відповідь на прохання гетьмана. За цим

указом лише формально поновлювався автономний устрій

України, а фактично її адміністративне управління і все

життя підпорядковувалось царській владі. Уже на початку

«Решительных пунктов» пишеться, що саме цар «все-

мнлостивейше соизволяет в Малой России гетмана

и.всех подданых содержать по прежним правам и воль-

ностям».

Обрання гетьмана «вольными голосами» дозволялося,

але тільки з «волі і згоди» царя. Право виборів козацьких

345

старшин теж зберігалося, але рада мала обирати двох-

трьох кандидатів, із- них на уряди: полкових і сотенних

старшин вибирав і затверджував гетьман, а на посади гене-

ральних старшин і полковників— на подання гетьмана —

цар. Так само й усувати від посад генеральних старшин

і полковників міг лише цар на клопотання гетьмана. Без

царського указу не можна було й карати на горло коза-

цьких старшин. Реорганізувався Генеральний суд — тепер

він мав складатися з трьох старшин і трьох суддів-велико-

росів, а в інстанційному порядку підлягав уже не гетьма-

нові, а Колегії закордонних справ, тобто цареві. Податки,

введені Малоросійською колегією, ліквідовувались, але те-

пер фінансами завідували два підскарбії, з них один вели-

корос. Мито за ввізні товари (індукта) слід було передава-

ти до царської казни. Дозволялись вільний продаж і купів-

ля маєтностей росіянам в Україні, а українцям — у Росії.

Як і раніше гетьманам заборонялося мати зносини з чужо-

земними монархами і державами. При гетьмані мав постій-

но перебувати царський радник, міністр-резидент (тоді

Федір Наумов), без якого гетьман не міг вирішити жодної

справи.

Намагаючись відновити і розширити автономію Украї-

ни, гетьман Апостол піклувався про налагодження нор-

мального державного порядку, розвиток господарства,

торгівлі. Оскільки багато рангових маєтностей, які нада-

вались старшинам за виконання тих чи інших службових

обов'язків у тимчасове користування, старшини перетво-

рювали на приватні, спадкові, Апостол повів боротьбу про-

ти цих зловживань. За його розпорядженням у 1729—

1731 рр. у всіх полках було проведено «Генеральне слід-

ство про маєтності», в час якого на основі документів

перевірялись права державців на їхні маєтності.

Апостол провів ряд заходів по удосконаленню судочин-

ства в Гетьманщині. У 1730 р. він видав інструкцію судам,

у якій визначалася чітка структура судових установ, рег-

ламентувався склад і компетенція полкових, сотенних

і сільських судів.

За часів гетьманства Апостола почалася кодифікація

українського права. З ініціативи старшини і за указом цар-

ського уряду в 1728 р. в Глухові була створена спеціальна

кодифікаційна комісія для складання кодексу діючих на

Україні законів. Внаслідок п'ятнадцятирічної роботи в

1743 р. комісія на основі різних джерел — литовських ста-

тутів, магдебурзького права, українського звичаєвого пра-

ва, російських законів — завершила складання цього

34»

кодексу, що дістав назву «Права, за якими судиться мало-

російський народ». Але оскільки в основі кодексу лежали

ідеї збереження автономії України, Сенат не затвердив

цього кодексу. Знайдений він у копії і виданий, як історич-

но-юридична пам'ятка, лише в 1879 р. у Києві юрис-

том О. Кистяківським.

Завдяки турботам Апостола Київ царським указом був

підпорядкований гетьманові, а не царському генерал-

губернаторові, як це було до того часу.

Однак попри всякому піклуванню Апостола царський

уряд продовжував посилювати гноблення й визиск україн-

ського народу. Надзвичайно тяжкими були фортифікаційні

роботи, до яких змушували російські урядовці населення

України. На будівництво «Української лінії» укріплень

між Дінцем і Дніпром, яка тяглася на 285 км, у 1731 р. бу-

ло відправлено 20 тис. козаків і 10 тис. посполитих, у

1732 р.— їм на зміну ЗО тис. козаків, у 1733 р.— ще 10 тис.

чол. У 1733 р. на допомогу російським військам на підтрим-

ку сина Августа II, претендента на польський королівський

престол, проти прихильників Станіслава Лещинського, до

Польщі був відправлений український козацький корпус

(11 тис. чол.) на чолі з наказним гетьманом Яковом Лизо-

губом.

У 1734 р. сталася важлива подія: з царського дозволу

запорожці повернулися з Олешківської Січі на старі місця

і заснували над річкою Підпільною Нову Січ.

У 1733 р. Апостола розбив параліч і 15 січня 1734 р. на

80-му році життя він помер. Похований у є. Сорочинцях

у кам'яній церкві, побудованій на його кошти.

У Данила Апостола було 9 дітей. Сини Петро і Павло

займали посади полковників Лубенського і Миргородсько-

го полків. Петро Апостол залишив щоденник (Дневник

Петра Даниловича Апостола (май 1725 — май 1727 гг.)//

//Киев, старина. 1896. №7/8. С. 100—155). Із роду

Апостолів вийшли троє декабристів: Сергій, Іполит та

Матвій Муравйови-Апостоли.

Після смерті гетьмана Апостола у

Правління 1734 р. цариця Анна Іванівна

гетьманського (1730—1740), при дворі якої було

уряду засилля німецьких дворян (Бірон,

(1734—1750) Мініх, Остерман та ін.), не дозво-

лила обрання нового гетьмана. За

її указом правління Лівобережною і Слобідською Украї-

ною було передано так званому Правлінню гетьманського

уряду, яке складалося с шести чоловік: царського резиден-

* 347

та (до 1737 р.— князь О. Шаховський), що був фактичним

його головою, і двох царських чиновників, та генерального/*.

обозного Я. Лизогуба з двома українськими старшинами.

Україна знову з-під управління Колегії закордонних справ

була передана у відання Сенату. Фактичним же правите-

лем був царський резидент.

Князь О. Шаховський, потім І. Барятинський, О. Ру-

мянцев та інші російські урядовці здійснювали царську

політику повного підкорення України, русифікації україн-

ського населення. Так, цариця Анна Іванівна в таємній

інструкції Шаховському наказувала не допускати зближен-

ня українських старшин з польською шляхтою, а домага-

тися, щоб побільше влаштовувалося шлюбів між україн-

цями й росіянами.

Російські сановники, чиновники й генерали не зважали

на українські закони і звичаї, самовільно втручалися у всі

сфери життя, свавільничали, грабували, кривдили насе-

лення і навіть старшин. До того ж на Україну була поши-

рена терористична діяльність «Тайної канцелярії», яка,

як пише автор «Історії русів», «змушувала тремтіти ма-

лоросіян у найдальших їхніх оселях і у власних хатах».

Вона «не переставала час од часу допитувати, розпиту-

вати, катувати всіляким знаряддям і, нарешті, припікати

розпеченою шиною нещасних людей, що до неї по-

трапляли». '

Величезної шкоди і матеріальних збитків українському

народові завдала російсько-турецька війна 1735—1739 рр.,

у якій Україна була головною базою для російських

військ, основним постачальником для них провіанту, фура-

жу, коней, волів, живої сили. Селяни, козаки, Міщани так

зубожіли за роки війни, що й за чверть століття Україна

не змогла поновити довоєнний добробут.

Після смерті Анни Іванівни з

Відновлення 1741 р. по 1761 р. царицею була

гетьманства. дочка Петра І Єлизавета Петрів-

Обрання гетьманом на. При ній політику щодо Украї-

К. Розумовського ни було пом'якшено. Це поясню-

валося як складністю зовнішньо-

політичного становища Росії (загострення відносин з

Пруссією і Туреччиною) і намаганням у зв'язку з Цим за-

лучити на свій бік козацьку старшину, так і — певною мі-

рою ^ особистими симпатіями цариці. Виходець з Украї-

ни, сигі козака з села Лемешів з Чернігівщини, Олекса Ро-

зу мовський став улюбленцем Єлизавети. У 1744 р. вона

348

приїжджала до Києва, де їй вручили просьбу старшини

про обрання нового гетьмана. Цариця прихильно постави-

лась до цієї просьби, але кандидата в гетьмани підібрала

сама.

У 1750 р. в Глухові під наглядом царського представни-

ка відбулася рада, яка обрала гетьманом брата фаворита

цариці Кирила Розумовськрго (1750—1764). Правління

гетьманського уряду було ліквідовано, царських урядовців

відкликано, владі гетьмана підпорядковано Запорізьку

Січ. Новий гетьман повністю діяв з волі цариці, роздавав

багато земель українській старшині і російським дворя-

нам, сприяв зміцненню козацької старшини як поміщиків-

феодалів.

Ще в 1732 р. за царювання Анни Іванівни на Слобожан-

щині замість ліквідованих козацьких полків були створені

драгунські полки з царськими офіцерами на чолі. Туди

зачислялася й частина козаків. Але це викликало велике

незадоволення козацької старшини та козаків, і в 1743 р.

козацькі полки на Слобожанщині були відновлені.

Після зруйнування в 1709 р. Запо-

Запорізьке козацтво різької Січі і перемоги над шведа-

після 1709 р. ми під Полтавою Петро І заборо-

Олешківська Січ нив запорожцям селитися знову в

Січі або в інших «прежних их жй-

лищах», а запорізькі землі були включені до Миргород-

ського полку. Значна частина запорожців перейшла жити

до міст Лівобережжя, невелика група їх пішла за Мазе-

пою і Карлом XII у межі Туреччини, а інші спустилися по

Дніпру і отаборилися на р. Кам'янці (поблизу нинішнього

с. Милового Бериславського р-ну Херсонської обл.). Але

на вимогу царського уряду в 1711 р. запорожці змушені

були залишити свій Кіш на р. Кам'янці. З дозволу крим-

ського хана вони поселилися в урочищі Олешки (поблизу

нинішнього м. Цюрупинська Херсонської обл.), на Карда-

шинському лимані Дніпра, південніше від впадіння Інгуль-

ця в Дніпро, де й утворили Січ, яка в літературі дістала

назву Олешківської.

Кримський хан примушував козаків' виконувати ви-

снажливі земляні роботи на спорудженні Перекопської,ліг,

нії укріплень, обмежував добування солі й ловлю риби та

їх продаж, посилав у далекі походи — в Кабарду та в інші

місця. Крім того, запорожці не мали права укріплювати

Січ і тримати там гармати. Будучи беззахисними, вони за-

знавали нападів татар, які їх грабували, убивали, заби-

рали у полон. Нарешті були перервані економічні зносини