Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

Були зайняті Хотин, Ясси, Бухарест, Акерман та інші фор-

теці й міста. Російська ескадра, що прибула з Балтійського

моря в Середземне, в Чесменській бухті знищила турець-

кий флот. Наступного року 2-га армія під командуван-

ням В. Долгорукова, у взаємодії з Азовською флотилією,

зайняла Крим. Суворов здобув важливу перемогу при

Козлуджі (1774).

10 липня 1774 р. в селі Кючук-Кайнарджі (на південь

від Дунаю) між Росією і Туреччиною було укладено мир-

ний договір. Росія одержала територію межиріччя Дніпра

і Південного Бугу до узбережжя Чорного моря, фортеці

Керч та Єнікале в Криму, Кінбурн у гирлі Дніпра і Азов

у гирлі Дону. Отже, вихід у Чорне море був здобутий. Ро-

сія також дістала право укріплювати Азов. Російські тор-

гові судна тепер могли вільно проходити через Босфор

і Дарданелли. Туреччина визнала незалежність Кримського

ханства.

Дуже важливе значення мали статті договору, спрямо-

вані на захист поневолених Туреччиною балканських на-

родів, що створювало більш сприятливі умови для розгор-

тання ними визвольної боротьби і завоювання національ-

ної незалежності. Зокрема, турецький уряд змушений був

відновити автономію Молдови і Валахії.

8 квітня 1783 р. Катерина II підписала маніфест, який

оповіщав, що півострів Кримський, півострів Тамань і вся

кубанська сторона «прийняті під державу Всеросійську».

На території ліквідованого Кримського татарського ханст-

ва, яке протягом століть було вогнищем небезпеки для

України й Росії, створювалась Таврійська область.

Унаслідок відвоювання північного Причорномор'я та

Приазов'я і приєднання Криму до Росії назавжди припи-

нилися спустошливі турецько-татарські набіги на півден-

ні українські й російські землі, швидше стали розвива-

тися продуктивні сили Півдня, за короткий час були збу-

довані великі міста й порти, через які розпочалася

жвава торгівля з різними країнами. У самому Криму не

* стало рабовласництва й работоргівлі, стало зникати

кочівництво, населення почало енергійніше, ширше роз-

вивати різні галузі господарства.

Царський уряд заявляв, що він приєднує Крим до Росії

лише задля того, щоб прилучити місцеве «дике» населення

до цивілізації. Насправді з перших же днів він намагався

Крим колонізувати, заселити його росіянами, а «татар,—

писав відомий дипломат катерининських часів -Бакунін,—

вон из Крима». Всіма засобами царські урядовці вели

з»о

лінію на витіснення і знищення місцевого, зокрема кримсько-

татарського населення, та й не тільки його. Так, на основі

рескрипта Катерини II від 9 березня 1778 р. «О переселе-

ний всех христиан на территорию южнорусской деревня»

О. Суворов за кілька днів виселив з.Криму в Південну

Україну на береги Азовського моря між Бердянськом і До-

ном 32 тис. осіб чоловічої статі — греків та вірмен — най-

кращих ремісників і торговців, що серйозно підірвало ре-

месла й торгівлю Криму. Тисячі татар, через нестерпні

умови, змушені були уже в 1785—1788 рр. розпродувати

за безцінь свої землі та майно і втікати в Туреччину,

Румунію та в інші місця. Якщо на 1783 р. у Криму налі-

чувалося понад 500 тис. чол. населення, то на 1793 р.,

через десять років після приєднання до Росії, незважаючи

на російську колонізацію, що її проводив царизм, на-

селення зменшилося до 205 тис.

Перемога Росії у війні проти

Запорізька Січ Туреччини і перенесення її кордо-

у 60—70-х рр. нів на південь змінили становище

XVIII ст. та її Запоріжжя і вплинули на його

ліквідація царизмом долю. У 60—70-х роках соціально-

економічний розвиток Запорізької

Січі, як і раніше, розгортався в напрямі дальшого збага-

чення козацької старшини і посилення нею експлуатації та

визиску козацької сіроми і посполитих. Про розміри ба-

гатств старшин свідчить хоча б те, що в останнього кошо-

вого отамана Кал ни шевського після ліквідації Січі було

конфісковано понад 48 тис. крб. грішми, у писаря Глоби —

понад 23 тис. крб. Крім того, Калнишевський мав 16 тис.

голів різної худоби, а Глоба — 14 тис. На Запоріжжі шир-

ше, ніж в інших місцевостях, розвивалися товарно-грошові

відносини і більше застосовувалася вільнонаймана праця.

Останнім кошовим отаманом Запорізької Січі був Пет-

ро Іванович Калнишевський. Народився він у 1691 р. у ко-

зацькій сім'ї (син козацької вдови Агафії) в селі Пусто-

війцівці на березі річки Сули (нині Роменського району

Сумської області). За легендою, восьмирічним хлопчиком

він потрапив до Січі, де став вправним, хоробрим козаком.

Був він там джурою, молодиком, осавулом, військовим

суддею. У 1762 р. його вперше обрано кошовим отаманом,

але менше ніж через рік, очевидно, з волі Катерини II, бу-

ло усунуто. У 1765 р. Калнишевський, всупереч царській

волі, знову став кошовим і займав цю посаду до зруйну-

вання Січі в 1775 р., протягом десяти років, «чого зроду-

віку не бувало». Це свідчить про великий хист Калнишев-

391

ського як захисника інтересів ковацтва, Україна, вправно-

го політика й талановитого військового керівника.

Калнишевський вів лояльну політику щодо царського

уряду, виконував розпорядження цариці. Під його прово-

дом козаки героїчно билися проти турецько-татарських

військ у війні 1768—1774 рр. За доблесть у боях у

1770 р. цариця оголосила війську Запорізькому подяку, а

кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю

з діамантами. У 1773 р. йому було присвоєно військове

звання генерал-лейтенанта російської армії.

Зберігаючи гарні стосунки з царським урядом, Кални-

шевський разом із тим намагався забезпечити інтереси

Запорізької Січі, її незалежність. Він піклувався про роз-

виток економіки Січі — заселяв вільні запорізькі землі ви-

хідцями з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережжя,

засновував нові села, дбав про розвиток землеробства, ре-

месел, торгівлі. За часів Калнишевського запорожці брали

активну участь у гайдамацьких рухах, у селянській війні

під проводом Пугачова, з інших антифеодальних виступах,

на Січі знаходили притулок повстанці.

Ясно, що Калнишевський, будучи видатним політиком

і військовим діячем, у той же час сам був людиною бага-

тою, підтримував козацьких старшин у прагненні зосере-

дити в своїх руках якнайбільше земель і майна, використо-

вувати працю козацької голоти й наймитів.

Тяжке становище рядових козаків, селян і міської бід-

ноти, їх жорстоке гноблення старшинською верхівкою

зумовлювали різке посилення соціальних суперечностей

і класової боротьби, найбільш гострим виявом чого були

масові повстання. Одне з найбільших повстань на Запо-

ріжжі спалахнуло 26 грудня 1768 р. Рядові козаки-січови-

ки, незадоволені гнітом і здирствами старшин, повстали,

захопили пушкарню й почали громити будинки старшин

і багатих козаків, а деяких багатіїв «вовся й прибили».

Старшини змушені були втікати й ховатися від гніву по-

всталих на березі Дніпра в луках і плавнях. А Калнишев-

ський, переодягнений у чернецьку рясу, вискочив із свого

будинку через пролом у стелі і знайшов захист у Новосі-

ченському ретраншементі. Козацька старшина і царське

військо по-звірячому придушили повстання сіроми, при

цьому повстанців «побито досмерти немалое число».

Після придушення повстання 1768 р. боротьба в Січі не

припинялася. Запорожці брали також активну участь у

багатьох антифеодальних виступах поза межами Запоріж-

жя, в селянській війні під проводом Пугачова, у гайда-

362

мацькому русі. До Запоріжжя стікалися кріпаки-втікачі

від поміщиків и всі незадоволені царизмом. На Запоріжжі

не було кріпосного права і зберігався своєрідний адміні-

стративно-політичний устрій. Усе це не вкладалося в рам-

ки царської феодально-бюрократичної системи, не відпові-

дало принципам політики самодержавства. Царський уряд

вважав за необхідне ліквідувати Запорізьку СІч. На сере-

дину 70-х років XVIII ст. для цього склалися сприятливі

умови.

Після укладення Кючук-Кайнарджійського мирного

договору 1774 р. російські кордони відсунулися аж до Чор-

ного моря. Запорізька Січ певною мірою втратила значен-

ня крайнього, найпівденнішого прикордонного заслону від

татар і турків. Для захисту південних районів України від

турецько-татарських нападів у 1764—1774 pp. була збудо-

вана Дніпровська лінія укріплень довжиною 180 км від

Дніпра до Азовського моря вздовж берегів річок Кінської

(Кінки) і Берди. Починалася вона від Олександрівської

фортеці, що була закладена на лівому березі Дніпра

і з якої виросло нинішнє м. Запоріжжя.

Навесні 1775 р. Катерина II доручила командуючому

1-ю армією генералові Петру Текелію при переході з Ду-

наю на Волгу для придушення селянської війни під прово-

дом Пугачова зайняти своїми військами «без кровопро-

лиття» Січ, знищити Кіш і встановити над козаками «на-

чальство». Війська Текелія 4 червня 1775 р. з усіх боків

оточили Січ, а наступного дня зайняли і зруйнували її.

Катерина II 3 серпня 1775 р. видала маніфест, який

офіційно сповіщав про ліквідацію запорізького козацтва

із знищенням і «самої назви запорізьких козаків».

У маніфесті цариця намагалася вмотивувати й виправ-

дати зруйнування Січі. Вона обвинувачувала козаків, що

вони «составили из себя мало по малу совсем особливое

странное... противоборствующее политическое сонмище»,

куди стали «принимать без разбора в свое худое общество

людей всякого сброда» і де перебували «в совершенной

праздности, гнуснейшем пьянстве и презрительном неве-

жестве». Далі цариця пише, що запорожці начебто при-

своювали землі Новоросійської губернії і війська Донсько-

го, а також намагалися зайняти своїми зимівниками набуті

за мирним трактатом території між Дніпром і Бугом. Зви-

нувачуючи запорожців в «совершенной праздности», у той

же час цариця ставить їм на карб, що, створюючи власне

хліборобство, вони розривали залежність їх від Росії і «по-

мышляли конечно составить из себя по среди Отечества

393

область, совершенно не зависимую под собственным своим

неистовым управлением». Хоча цариця визнає, що у війні

з Туреччиною немала частина запорізького війська пока-

зала «при армиях наших отличные опыты мужества и

храбрости», Січ в цілому, за її оцінкою, «вредное скопище

запорожских Козаков, обративших хищность и грабитель-

ство в первое свое ремесло». І цариця наказала «разру-

шить сечу Запорожскую и имя Козаков, от оной взаимство-

ванное». I не стало «сечи Запорожской в политическом ее

уродстве».

Після зруйнування Запорізької Січі частина запорізь-

кої старшини, звинувачена царським урядом у зраді, була

арештована, відправлена в Петербург, а потім на заслан-

ня. Зимівники та майно арештованих і засланих старшин,

військову скарбницю конфіскували.

Доля останнього кошового Петра Калнишевського три-

валий час була загадкою. Серед колишніх запорожців по-

бутувала легенда, що Калнишевський втік до Туреччини,

там одружився і мав сина. За іншою легендою кошовий

утік на Дон і там проживав. Про це співалось тоді і в на-

родній пісні:

Ой, полети ж ти, та чорная галко, «Та вже ж мені не летіти

Та й на Дон рибу їсти. Та й на Дон рибу їсти.

Ой, принеси нам, ти, чорная галко, Та вже ж мені не носити

Од Калниша вісті. Од Калниша вісті».

Але ці легенди не відповідали дійсності. Лише в

1862 р. історик і етнограф П. Єфименко, зісланий до Ар-

хангельської губернії за участь в народницькому гуртку,

почув від селян поморського села Ворзогори, що начебто

найстаріші з них бачили Калнишевського. 1863 року Єфи-

менко розшукав у архангельському архіві «Справу по по-

відомленню державної воєнної колегії контори про від-

правлення до Соловецького монастиря кошового Петра

Калнишевського, червня 11 дня 1776 року». Єфименко

з'їздив на Соловки, побачив могилу Калнишевського в мо-

настирі, а в 1875 р. в журналі «Русская старина» опублі-

кував статтю «Калнишевський — останній кошовий Запо-

різької Січі».

Завдяки праці Єфименка та дослідженням інших істо-

риків і з'ясувалася доля Калнишевського після зруйнуван-

ня Запорізької Січі. Його, разом з військовим писарем

і суддею, відправили до Москви, де вони й утримувалися

у конторі військової колегії до остаточного вирішення

їхньої долі. Звинувачення і міри покарання сформулював

394

у листі до Катерини II від 14 травня 1776 р. Г. Потьомкін,

якого на його просьбу зачислив у козаки під іменем Грицька

Нечоси Калнишевський. Потьомкін писав, що «підступне

буйство» і «великість злочину» кошового Петра Кални-

шевського і його спільників судді Павла Головатого та пи-

саря Івана Глоби настільки великі, що вони заслужили

смертну кару. Але оскільки вони «відчули тягар свого зло-

чину», Потьомкін радив цариці «оголосити милосердне ви-

бавлення їх від заслуженої ними кари, а замість того,

з відомої вже небезпеки від ближнього перебування їх до

колишніх запорізьких місць, повеліти відправити на вічне

утримання в монастирі, з коїх кошового — в Соловецький,

а інших — в розташовані в Сибіру -монастирі, з забезпе-

ченням за рахунок конфіскованого колишнього запорізь-

кого майна: кошовому по карбованцю, а іншим — по пів-

полтини на день». На листі цариця написала: «Бути по

цьому».

На основі повеління цариці 8 червня 1776 р. Сенат

зобов'язав Синод віднравити Калнишевського в Солове-

цький монастир, Глобу — вТуруханський край, Головато-

го — в Тобольський монастир «под найистрожайшим над-

зором от одного места к другому военных команд». При

цьому Синод попереджав монастирські власті, щоб «утри-

мувані були в'язні сії безвипускно з монастирів і віддалені

були б не лише від листування, а й від будь-якого з посто-

ронніми людьми спілкування».

29 липня 1776 р. Калнишевського під військовим кон-

воєм привезли в Соловецький монастир, замурували в ка-

земат Головленкової башти, в якому він у великих муках

і просидів аж до того часу, коли 2 квітня 1801 р. цар Олек-

сандр І «дарував прощення» і право за власним бажанням

обрати місце проживання. Але, сліпий і хворий, Калнишев-

ський залишився в монастирі, де й помер 31 жовтня

1803 р. на 112 році життя. На його могилі було покладено

камінь з надписом: «Тут поховане тіло в бозі почившого

кошового колишньої Запорізької грізної Січі козаків ота-

мана Петра Калнишевського, засланого в сію обитель на

спокуту. Він у 1801 році, за височайшим повелінням, знову

був звільнений, проте сам не побажав залишати обитель,

де набув душевного спокою смиренного християнина, який

щиро визнав свої провини».

Більшість запорізьких козаків .залишилися жити на

своїх попередніх місцях. Вони вважалися козаками і пере-

бували в становищі однієї з груп державних селян. Основна

маса козацької старшини одержала від уряду російські офі-

395

церські звання і багато землі. Частина запорожців (близь-

ко 5 тис. чол.) переселилася в пониззя Дунаю на землі,

підвладні Туреччині. Тут, у Добруджі, спочатку на лівому,

а потім на правому березі Дунаю вони заснували так зва-

ну Задунайську Січ. Територія Війська Запорізького ввій-

шла до складу Новоросійської і Азовської губерній, а з

1783 р.— до Катеринославського намісництва. Управляв

цим краєм намісник князь Г. Потьомкін (1774—1791).

Туреччина прагнула повернути

Російсько-турецька Крим і Північне Причорномор'я,

війна 1787—1791 pp. Підбурювана Англією, Францією і

Утворення Пруссією, вона в 1787 р. оголоси-

Чорноморського ла Росії війну. Головнокомандую-

козацтва чий російською армією Г. Потьом-

кін, відчуваючи нестачу військової

сили, якою раніше були в боротьбі з турками запорожці,

дозволив козацьким старшинам А. Головатому, С. Білому

і 3. Чепізі навербувати з колишніх запорожців та їхніх си-

нів військові загони, які спочатку називалися Військом

вірних козаків, а з 1788 р.— Чорноморським козацьким

військом. Це військо (близько 12 тис. чол.), підпорядкова-

не безпосередньо О. Суворову, виявило в складі російської

армії в боях проти турків багато мужності, уміння, ви-

нахідливості й героїзму.

Антін Головатий створив Козацьку Чорноморську фло-

тилію, в якій були не тільки козацькі чайки, а й кораблі.

Головатий разом з Сидором Білим заснували в Урочищі

Васильків біля Дніпровського лиману військово-морську

базу. На морі і на суші козаки виявляли небачені мужність

і героїзм. 16 травня 1788 р. козацька гребна флотилія під

командою кошового С. Білого розгромила загін турецьких

військових кораблів у Дніпровському лимані. У бою С. Бі-

лий був тяжко поранений і незабаром помер. Кошовим Чор-

номорського козацького війська став Захар Чепіга. Взага-

лі у 1787—1791 pp. чорноморські козацькі полки брали

участь у багатьох боях — під Хаджибеєм, Очаковом, Ак-

керманом, Килією, Бендерами та в інших місцях і штурму-

вали Ізмаїл та Браїлів.

У 1789 р. російські Війська під командуванням Суворо-

ва здобули перемоги над турками при Фокшанах і Рим-

ніку, а в 1790 р. взяли Ізмаїл — турецьку фортецю, яка

вважалася неприступною. Героїчні сторінки в історію

боротьби проти турків вписав під командуванням видат-

ного російського флотоводця Ф. Ушакова молодий Чор-

номорський флот.

39Є

29 грудня 1791 р. у Яссах між Росією й Туреччиною бу-

ло укладено мирний договір. Туреччина визнала приєднан-

ня Криму до Росії. Росія дістала фортецю Очаків і південні

землі від Південного Бугу до Дністра, а на Кавказі кордон

встановлювався по р. Кубані. Отже, Росія закріпила вихід

до Чорного і Азовського морів та зміцнила свої позиції на

півдні.

Чорноморському козацькому війську, яке брало участь

у війні, уряд виділив для поселення землі на правому

березі річки Кубані і Таманському півострові. Протягом

1792—1793 рр. сюди переселилися понад 14 тис. чорно-

морських козаків з сім'ями.

Після відвоювання Чорноморсько-

Заселення го узбережжя, ліквідації Запорізь-

Південної України

ої Січі царський уряд став роз-

давати землі Південної "України

російським і українським поміщикам, урядовцям, офіцерам,

високопоставленим сановникам. Так, генерал-прокурор

князь Вяземський і князь Прозоровський дістали по

100 тис. десятин землі кожний, князь Потьомкін — понад

40 тис, генерал-майор Голіцин — 22 тис, полковник

Строць — 14 тис, колишній полковий старшина Рудь і ко-

лишній полковий осавул Пишмич — по 12 тис. дес. і т. ін.

Всього протягом 9 років — від 1775 р. до 1784 р. помі-

щикам було роздано 4,5 млн десятин землі. Ці свої во-

лодіння поміщики заселяли головним чином втікачами

з різних місць. Основну роль відігравала народна колоніза-

ція — переселення на південь з різних місць селян, коза-

ків, міщан. Основний потік поселенців ішов з Правобереж-

ної України; поселялися і втікачі з Лівобережної України

та російських губерній, яких уряд «простив» і дозволив се-

литися на землях Південної України, і, нарешті, переселен-

ці з Лівобережної України та Слобожанщини, переважно

козаки і посполиті з малоземельних місць, яким уряд да-

вав офіційний дозвіл на переселення і яких наділяв зем-

лею. Водночас сюди йшли й іноземні колоністи, які втікали

від гніту Туреччини і Австрії (болгари, греки, серби,

молдовани та ін.).

;

З великим болем та сумом і ненавистю до цариз- V

му й поміщиків народ говорив у своїх піснях про роз-

дачу і розграбування панами південноукраїнських

земель.

Ось одна з пісень:

397

Катерино, вража мати.

Що ж ти наробила?

Край веселий, край зелений

Панам роздарила.

Багатому розпродала

Від краю до краю,

А бідному зоставила

Там, де поховають.

Південна Україна швидко заселялася. Разом з виник-

ненням багатьох сіл закладалися також міста, зокрема та-

кі, як Олександрівськ (теперішнє Запоріжжя, 1770), Кате-

ринослав (тепер Дніпропетровськ, 1776), Херсон (1778

р.), Маріуполь (1779), Миколаїв (1789). Розбудовувалося

стародавнє (майже 400-літнє) поселення, назване у 1795 р.

Одесою. У Криму, на Південному узбережжі, у 1783 р. як

головну базу Чорноморського флоту і фортецю було за-

кладено м. Севастополь. Як адміністративний центр Тав-

рійської області, а потім губернії, в 1784 р. було засновано

м. Сімферополь.

На півдні, в степах України, швидко розвивалося сіль-

ське господарство, зокрема тваринництво. Засновувалися

також промислові підприємства, і передусім ті, які задо-

вольняли військові потреби і які належали казні: ливарний

завод у Миколаєві, який з 1789 р. почав виробляти гарма-

ти і ядра для Чорноморського флоту, Луганський чавуно-

ливарний завод, верфі в Миколаєві і Херсоні, які будували

військові кораблі і торгові судна.

Визволення від турецько-татарського гноблення пів-

денних земель мало велике значення. Назавжди було по-

кінчено з постійною небезпекою турецько-татарської агре-

сії. Припинилися спустошливі набіги кримських татар і

турків на українські й російські землі. Більш надійною ста-

ла оборона південних кордонів. Поразки Туреччини у ро-

сійсько-турецьких війнах і її прогресуючий занепад полег-

шили становище слов'янських народів на Балканах і в

Молдові.

Визволення південних земель і слабкість там феодаль-

но-кріпосницьких відносин сприяли більш швидкому підне-

сенню продуктивних сил цього краю і взагалі економічно-

му розвиткові України, зокрема заселенню степових мало-

людних районів і їх господарському освоєнню. Через

морські порти розгорталася торгівля з Південною і Захід-

ною Європою і східними країнами. А дедалі більше розши-

рення товарно-грошових відносин посилювало розклад

феодально-кріпосницької системи і розвиток у її надрах

капіталістичного укладу.

388

6. Возз'єднання Правобережної України

з українськими землями в складі Російської держави

Входження На початку 90-х років XVIII ст. під

Правобережжя впливом французької буржуазної

до складу Російської революції прогресивні елементи

держави польської шляхти домоглися про-

ведення деяких реформ, що мали

зміцнити державний лад країни. За конституцією 3 травня

1791 р. ліквідувалося «ліберум вето», право створення

конфедерацій та ін. Намагаючись перепинити поширення

ідей французької революції на схід і підтримуючи реакційні

кола польських магнатів, уряди Пруссії і Росії ввели свої

війська в Польщу. Конституція 3 травня 1791 р. була ска-

сована. У 1793 р. Пруссія і царська Росія провели другий

поділ Польщі. Правобережні українські землі — Київщи-

на, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина — були визво-

лені від польсько-шляхетського гноблення і возз'єднані

з іншими українськими землями в складі Російської держа-

ви. До Росії відійшла також Східна Білорусь із Мінськом.

У Польщі розгорнувся визвольний патріотичний рух,

очолений Тадеушем Костюшком. Але він зазнав поразки.

У 1795 р. Пруссія, царська Росія і Австрія провели тре-

тій поділ Польщі. Західна Білорусь і Західна Волинь були

визволені з-під влади польської шляхти. Власне польські

землі захопили Пруссія і Австрія. Польська держава пере-

стала існувати. Це був результат антинародної політики

польських магнатів і дій реакційних урядів Пруссії,

Австрії і царської Росії.

З переходом Правобережної України під владу Росії

відбулися зміни в її адміністративно-територіальній систе-

мі. Після деяких перетворень врешті-решт у 1797 р. згідно

з указом Павла І від 12 грудня 1796 р. Правобережжя бу-

ло поділено на три губернії: Київську, Подільську і Волин-

ську. Губернії ділилися на повіти. Як і скрізь у Росії, на

чолі губернії стояв губернатор, вищою установою було гу-

бернське правління. У повітах адміністративно-поліцейські

функції виконували капітан-ісправник та нижній земський

суд, а в містах — городничий.

На Правобережжя було поширено чинність Жалуваної

грамоти дворянству й всього російського законодавства.

За рахунок державних та конфіскованих земель великі зе-

мельні володіння одержали генерали М. Кречетников,

М. Кутузов та Й. Ферзен, які командували російськими

військами в час наступу проти Польщі, різні царські

39»