Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

приклад, шкільні драми присвячувалися майже виключно

вузьким церковним темам, то тепер у них трактувалися

переважно історичні сюжети, в яких містилися соціальні

моменти. В перервах між діями шкільних драм продовжу-

вали показувати інтермедії — невеликі комічні сценки з

народного життя.

Так, набула популярності показана в 1728 р. у Київ-

ській академії драма невідомого автора, яка мала назву

«Милость божія, Україну от неудобносимых обид ляд-

ських чрез Богдана Зиновія Хмельницкаго... свободив-

шая». Палкий патріот України, автор із великим піднесен-

ням змалював визвольну війну 1648—1654 рр. під прово-

дом Хмельницького, приєднання України до Росії. У п'єсі

показано також класове розшарування ееред козацтва,

захоплення старшинами козацьких земель і майна, мі-

стяться заклики «не обидите ни чим братіи своея».

Видатним діячем української і російської культур пер-

шої половини XVIII ст. був Феофан Прокопович (1681 —

1736). Народився він у Києві в купецькій сім'ї, дістав осві-

ту в Києво-Могилянській колегії, потім навчався в

польських школах і в Римській єзуїтській колегії. Повер-

нувшись у 1704 р. до Києва, викладав поетику, риторику,

логіку, математику, фізику, астрономію, філософію в Київ-

ській академії, з 1710 р. став її ректором. У 1716 р. на зап-

рошення Петра І Прокопович переїхав до Петербурга, де

займаючи пости псковського єпископа, новгородського ар-

хієпископа, віце-президента Синоду і фактично очолюючи

російську православну церкву, став активним помічником

Петра І в проведенні реформ, брав участь у створенні Ро-

сійської академії наук, заснував так звану Учену дружину.

Ф. Прокопович був визначним філософом, публіцистом,

поетом, драматургом, теоретиком літератури, істориком.

Він залишив після себе багато наукових та літературних

праць. Це — численні «слова» і проповіді, курси поетики,

риторики, логіки, натурфілософії, математики, поетичні

твори («Епінікіон», «Плаче пастушок у тривалу негоду»,

«Каяття запорожця» та ін.), трагедокомедія «Володимир»

тощо... Прокопович виступав проти схоластичного навчан-

ня у навчальних закладах, вів роботу з удосконалення ме-

тодики викладання, вимагав не тільки запозичувати чужі

знання й джерела, а використовувати і свої. «За наших

часів,— говорив у своїй поетиці Ф. Прокопович,— майже

по всіх школах поширився звичай, аби професори обох гу-

манітарних наук подавали своїм учням не за чужими фор-

мулюваннями, а беручи її з власної скарбниці знань».

419

У філософських творах Ф. Прокопович засуджував марно-

вірство, схоластику, пропагував учення Декарта, Локка,

Бекона, визнавав безліч світів і т. д. Спочатку, працюючи

в Україні Ф. Прокопович підтримував Мазепу, вважав

Київ «Другим Єрусалимом», але після Полтавської битви

став різко засуджувати Мазепу, всіляко ганьбив його

і повністю схвалював політику Петра І та вірно при-

служував йому.

У другій половині XVIII ст. завершується існування

давньої української літератури, ідеологічною основою

якої були релігія, богослов'я, і відбувається перехід до но-

вої літератури, яка стає літературою світською. Авторами

творів нової літератури ставали переважно світські люди,

присвячувалися вони в основному сюжетам, взятий із

реального життя, писалися ці твори здебільшого розмов-

ною мовою народу України, а не традиційною книжною

мовою з домінуючим старослов'янським началом. Своєрід-

ністю становлення нової української літератури було те,

що вона виходила з ідейно-естетичних засад народної

творчості, що письменники черпали з багатющого джерела

народної творчості як сюжети й теми, так і поетику,

художню образність, підхід до змалювання героїв і явищ.

У зв'язку із занепадом старої літератури, що грунтува-

лася на релігійній основі, незважаючи на шалений опір

реакційних сил, поступово зживають себе й зникають про-

відні жанри давньої літератури: житійне письменство, по-

лемічна, ораторсько-проповідницька й паломницька проза,

духовно-церковна поезія, шкільна драма та ін. Разом з

тим розвивалися жанри світського характеру, нас!шпе]№д

віршові — історичні, побутові, сатиричні, гумористичні, що

писалися переважно анонімними авторами з демократич-

них прошарків суспільства: мандрівними дяками, канцеля-

ристами, представниками нижчого духівництва й козацт-

ва. Вони мали світський характер, були пройняті ідеями

раціоналізму, волелюбства, інтересом до реального життя

в минулому й сучасному, соціальними мотивами. Визнач-

ним поетом був Климентій Зіновіїв (народився в середині

XVII ст.— помер після 1712 р.), який залишив рукописну

збірку віршів, що була укладена у 1700—1709 рр. і містила

370 віршів та понад 1600 прислів'їв і приказок. Він картав

багатих за знущання над бідними, обурювався цим, роз-

вінчував «святість» ченців, оспівував і уславляв працю

простих людей — хліборобів, ремісників, наймитів, із вели-

ким співчуттям змальовував їхнє убоге життя.

411

В історичних віршах змальовувалися різноманітні події

з минулого України — визвольна війна 1648—1654 pp.,

приєднання України до Росії, ліквідація Запорізької Січі,

гайдамацький рух, закріпачення селянства та ін. У них

відбивалися позиції різних суспільних верств, до яких на-

лежали автори віршів,— козацької старшини, духівницт-

ва, селян тощо. Цікавим є діалогічний твір «Розмова Ве-

ликороси з Малоросією», який у 1762 р. в Глухові написав

перекладач генеральної канцелярії Семен Дівович. У фор-

мі діалогу України з Росією тут розповідається про най-

важливіші події з історії України, її взаємини з Росією,

проводиться думка, що українська козацька старшина має

всі підстави на зрівняння в правах з російськими дво-

рянами.

Значне місце в літературі цього періоду займало гумо-

ристично-сатиричне віршування. Широкого розвитку на-

була бурлескна (жартівлива — від італійського слова bur-

la, французького burlesque — жарт) література — бурле-

скні вірші й діалоги, в яких у перебільшено комедійному

плані зображалися ті або інші предмети і явища. Виникає

новий жанр віршів травестій («травестувати» — франц.

переодягати). У віршах-травестіях, авторами яких були пе-

реважно мандрівні дяки, біблійні персонажі, переодягнені

в народний одяг, говорять переважно народною розмов-

ною мовою, діють в обстановці місцевого побуту. Так,

святий Йосиф виступає в жовтому жупані, Адам —

у кожусі і новій свитці, Єва — у плахті. Засобами сміху

тут розвінчується церковна ідеологія, Бог і святі знижую-

ться до рівня звичайних людей і діють в умовах реального

життя.

На кінець XVIII ст. в Україні дедалі більше поширюва-

лися сатиричні вірші, в яких викривалися здирства ко-

зацької старшини, розгульне життя світських і духовних

феодалів, показувалися опір панам і мудрість народу. Ха-

рактерними є сатиричні вірші про попа Негребецького, що

пропив зібрані парафіянами гроші, про Марка Пекельно-

го, який, потрапивши до пекла, зруйнував його і визволив

козаків, та ін. Сатиричні вірші здебільшого анонімній Відо-

ме тільки одне ім'я — священик Іван Некрашевич з с. Ви-

шеньок на Київщині, який жив і писав сатиричні вірші-

в другій половині XVIII ст.

Поширеною була лірична поезія, особливо поезія

кохання.

У галузі драматургії й театру в другій половині XVIII ст.,

із занепадом шкільної драми, на перше місце виступила

412

вертепна драма — своєріднийляльковий театр, в якому

сильнимйЧ5улїҐ народно -демократичні мотиви. У 1У89 р. у

Харкові було засновано перший постійний театр в Україні.

Літературне життя у другій половині XVIII ст. інтен-

сивно розвивалося в основному в Наддніпрянській Украї-

ні, що перебувала в складі Росії. Тут з'явилося найбільше

літературних творів, діяв і Г. Сковорода. У Східній Гали-

чині, Закарпатті й Північній Буковині, внаслідок тяжкого

гноблення народних мас іноземними загарбниками, у

XVIII ст. розвиток літератури, як і культури взагалі, відбу-

вався дуже повільно.

Життя народних мас, їхні звичаї, думи й сподівання

яскраво відбилися в пам'ятках народної творчості. В істо-

ричних піснях, баладах (ліро-епічних піснях), легендах

і переказах розповідається насамперед про героїчну бо-

ротьбу трудящих проти іноземних гнобителів і місцевих

експлуататорів, героїзуються постаті Богдана Хмельни-

цького, Олекси Довбуша, ватажків гайдамаків Максима

Залізняка, Івана Ґонти, Микити Швачки, Івана Бон-

даренка та ін.

У народних піснях відбивалися тяжке життя народу,

закріпачення селянства, панщина, ненависть народних

мас до царів, панів, старшини, глибокий патріотизм трудя-

щих, їх воля до боротьби за визволення від соціального

й національного гніту, за щасливе вільне життя. Народні

уявлення про тогочасне суспільство, як царство неправди

й кривди, зображено, наприклад, у лірницькій пісні про

Правду і Неправду:

Чи ти, Правдо, вмерла, чи ти заключена?

Що тая Неправда увесь світ зажерла?

Бо тепера Правда сидить у темниці,

А тая Неправда з панами в світлиці!

Багато від XVIII ст. залишилося народних ліричних пі-

сень: наймитських, рекрутських, солдатських, чумацьких,

колядок, щедрівок, веснянок, русальних, купальських і

жнивних пісень, весільних обрядових пісень, загадок, при-

слів'їв, приказок та інших пам'яток народної творчості.

Високим рівнем розвитку відзна-

Музика чалося в Україні у XVIII ст. му-

зичне мистецтво. Як і раніше, лір-

ники й кобзарі-бандуристи, живучи в гущі народних мас,

У своїх піснях оспівували народну героїчну визвольну бо-

ротьбу. Були музичні братства-цехи; поміщики в своїх

маєтках часто тримали оркестри й хори, оперні та балетні

трупи з кріпаків, у містах при магістратах і ратушах існу-

вали духові оркестри.

413

Багатьох українських співаків брали до придворних

труп у Петербург. У 1737 р. для підготовки придворних хо-

ристів за царським наказом була відкрита музична школа

в Глухові. Добре навчання музики було поставлено в

Київській академії, яка мала гарний хор і оркестр.

Видатними українськими композиторами XVIII ст., які

тривалий час працювали і в Росії, були М. Березовський

(1745—1777), А. Ведель (1767—1808) і Д. Бортнянський

(1751 —1825). Уродженець Глухова і вихованець Київ-

ської академії, Березовський став співаком у петербурзь-

кій придворній капелі, потім навчався в Болонській філар-

монічній академії в Італії. Повернувшись на батьківщину

він написав багато концертів, на яких позначився вплив

народної пісенності. Популярною була опера Березовсько-

го «Демофонт». Ведель теж навчався у Київській акаде-

мії, потім писав музичні, переважно духовні твори, ство-

рив хорову капелу в Москві, керував хорами у Києв

і Харкові, Д. Бортнянський, який здобув музичну

освіту в Глухівській музичній школі і вдосконалював

її в Італії, співав у придворній капелі, потім керував

нею, написав опери «Креонт», «Алкід», «Квінт-Фабій»,

«Сокіл» і «Син-суперник».

У XVIII ст. значний крок уперед

Архітектура зробила в Україні архітектура. Бу-

і образотворче ло збудовано, переважно з цегли

мистецтво й каменю, багато різноманітних

споруд, серед яких, поряд з куль-

товими, ставало дедалі більше цивільних будівель — адмі-

ністративних, господарських, житлових та ін.

Велику кількість чудових будівель, передусім храмів

духовних, було зведено наприкінці XVII — на початку

XVIII ст. у Києві та інших містах турботами й коштом

гетьмана І. Мазепи. Це у Києві Миколаївська церква на

Печерську, Троїцька і головна церква Лаври, Братська

церква на Подолі, будинок Києво-Могилянської академії

та ін. За підрахунками В\. Січинського, І. Мазепа за 1697—

1706 рр. збудував 12 храмів і не менше 20 храмів та інших

величних споруд реставрував і розбудував. Вони розташо-

вані як у Києві, так і в Переяславі, Глухові, Чернігові, Ба-

турині, біля Лубен та в інших місцях. У першій половині

XVIII ст., переважно у етилі барокко, були споруджен

визначні будови й архітектурні ансамблі. У 1731—1745 рр

під керівництвом архітектора Йоганна Готфріда Шеделя,

який перед цим працював у Петербурзі й Москві, збудо-

вано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври

У 1747—1753 рр. за проектом архітектора В. Растрелл

414

під керівництвом архітектора І. Мічуріна на київських

горах була збудована Андріївська церква, а в 1752—

1755 рр.— царський палац.

Із 60—70-х років XVIII ст. на зміну стилю барокко

в архітектурі приходить так званий російський класицизм

(російський ампір). ДлІГкласйцизму (від лат. сіавзісиз —

зразковий) були характерними строгість і чіткість а^ітек^

турних форм, відмова від пишного оздоблення,! симетрич-

но-осьова композиція будівель, світлі фарби (здебільшого

жовтий колір стін, білі колони і деталі).

Велике значення для розвитку архітектури на Україні

мала діяльність видатниІГрбсїиських архітекторів, що пра-

цювали на Україні,— В. Растреллі, А. Квасова, П. Неєло-

ва та ряду ін.

Найвидатнішими українськими архітекторами XVIII ст.,

які працювали в тісній співдружності з архітекторами

російськими, були С. Ковнір (1695—1786) та І. Григоро-

вич-Барський (1713—1785).

Кріпак Києво-Печерської лаври, С. Ковнір навчився

будівельної справи і створив оригінальні архітектурні спо-

руди, які виділяються мальовничістю і багатством ліпного

оздоблення стін і фронтонів. Це так званий Ковнірівський

корпус і дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах у Києво-

Печерській лаврі, Кловський палац, над яким Ковнір пра-

цював разом з П. І. Неєловим, і дзвіниця Києво-Братсько-

го монастиря, дзвіниця і церква у Василькові.

Вихованець Київської академії, талановитий учень

Растреллі, І. Григорович-Барський став автором багатьох

архітектурних будов: церков Покровської і Миколи На-

бережного на Подолі в Києві, церкви-дзвіниці і стіни

Кирилівського монастиря, магістрату і собору в Ко-

зельці та ін.

У другій половині XVIII ст. козацька старшина, помі-

щики у своїх маєтках стали будувати розкішні палаци й

інші будівлі. Так, у Батурині и Глухові оуїш. споруджені

палаци гетьмана ІС Розумо^сТ^ П. За-

вадовського, у с. Мерчику" на Харківщині — ансамбль

Шидловського та ін.

У XVIП ст. розвивалася й дерев'яна архітектура. Най-

більш видатною пам'яткою дерев'яної архітектури є

Троїцький собор у Новомосковську (тепер Дніпропетров-

ської обл.), споруджений народним майстром Якимом

Погребняком у 1773—1778 рр. Маючи 65 м у висоту, цей

собор був найвищою дерев'яною будівлею XVIII ст.

в Україні.

415

Продовжував розвиватися в Україні живопис. У ньому

дедалі сильнішими ставали елементи реалізму. Найбільш

видатними майстрами живопису тоді були Д. Левицький

(1735—1822), В. Боровиковський (1757—1825) і А. Ло-

сенко (1737—1773). Вони спочатку навчалися в Україні,

потім у Петербурзькій академії мистецтв, стали її ака-

деміками, працювали там. Особливо великі їхні заслуги

в розвитку портретного живопису. Розвивалися в Украї-

ні і гравюра, художнє ремесло — різьблення, кераміка,

килимарство, художня вишивка та гаптування, кахлеве

й гончарне виробництво, художнє литво, ювелірне

мистецтво. .

* * *

У XVIII ст. продовжувався процес переростання

української народності в націю. Відбувалося дальше фор-

мування всіх головних ознак нації — спільної терито-

рії, мови, єдності економічного життя й психічного

складу, культури українського народу, етнічної само-

свідомості.

Велике значення для створення територіальної єдності

мало возз'єднання наприкінці XVIII ст. Правобережжя з

Лівобережною Україною в єдине ціле, а також визволення

від турецько-татарського гноблення південних україн-

ських земель і Криму. І хоч західноукраїнські землі зали-

шалися під владою Габсбурзької монархії, возз'єднання

в єдине ціле переважної більшості українських земель,

ліквідація постійної загрози нападів з боку турецько-

татарських і польсько-шляхетських загарбників віді-

грали позитивну роль у формуванні національної тери-

торії.

Одночасно з територіальною консолідацією, на основі

розвитку товарного обігу, розкладу феодально-кріпос-

ницької системи, формування капіталістичних відносин

зменшувалася господарська роздробленість, зміцнюва-

лися економічні зв'язки між окремими місцевостями

України, продовжував розширюватись єдиний національ-

ний ринок.

На основі формування територіальної й економічної

єдності завершувалося формування української націо-

нальної мови. Продовжувала розвиватися українська

416

культура, в якій виявлялися великі творчі сили народу,

його розум, волелюбство і патріотизм.

Майже півтора століття — з кінця

Місце Української 40-х років XVII ст. до середина

козацької держави 80-х років XVIII ст.— існувала,

в історії українського хоча й не весь час у повному обся-

народу зі, Українська козацька держава.

Створена під проводом гетьмана

Богдана Хмельницького, вона займала чільне місце серед

країн Східної Європи. За часів Хмельницького і його най-

ближчих спадкоємців резиденцію гетьмана Чигирин відві-

дували посли багатьох держав — Польщі, Туреччини,

Молдови, Валахії, Семиграддя, Швеції та ін. Після

укладення в 1654 р. договору між Україною і Москвою

царський уряд вів послідовну лінію на ліквідацію Україн-

ської держави, її повну інкорпорацію, асиміляцію україн-

ського народу. Виходив він з великодержавної ідеології

«III Риму»: два Рими — Рим і Візантія — загинули, а тре-

тій Рим — Москва — стоятиме вічно. Москва — пряма

спадкоємниця Києва і їй мають належати всі землі, що

входили до складу Київської Русі в давні часи.

Після роздроблення Київської держави і занепаду Га-

лицько-Волинського князівства у Запорізькій Січі, а потім

в Українській козацькій державі, Гетьманщині, відродила-

ся ідея незалежної Української держави, яка б об'єднува-

ла всі етнічні українські землі. Ця ідея висувалася уже на

початку XVII ст. ідеологами національного відродження.

Теорії «Москва — третій Рим» протиставлялась ідея: «Ки-

їв— другий Єрусалим». Цю ідею висловлював у 1622 р.

київський митрополит Іов Барецький в «окружному по-

сланні», у 1633 р.— митрополит київський і галицький

Петро Могила у «Печерському Атенеї». Потім цю ж ідею

ми бачимо у творах Феофана Прокоповича та інших пись-

менників початку XVIII ст., в часи Мазепи.

Незалежну Українську державу створювали Богдан

Хмельницький та його однодумці, за неї боролися й гинули

кращі представники наступних поколінь. Саме у XVII ст.,

особливо після визвольної війни 1648—1654 рр., з небаче-

ною інтенсивністю зростала національна самосвідомість

широких мас українського народу. Про це обгрунтовано-

писав М. Драгоманов. У «Передньому слові» до «Грома-

ди» 1878 р. говориться: «В часи найбільшої сили козацтва

українського, од Хмельниччини (1648 р.) до першого руй-

нування Січі за Мазепи (1709 р.), видно, як росло в наших

14 «Історія України», ч. 1

417

людей знаття про те, що вони осібна порода людей, незва-

жаючи на підданство якій державі або й на саму віру,

осібна од поляків (універсали, вселюдні листи Хмельни-

цького й др.), Далі од москвинів (універсали Вигов-

ського й др.), од тих і других (листи Петрика й січових

товаришів), що вони всі мусять бути вільними й стати всі

вкупі й спілці (лист Б. Хмельницького, Петрика, січових

товаришів)».

Через несприятливі політичні обставини українському

народові і його проводирям не вдалося зберегти державну

самостійність України. Надто невигідними були геополі-

тичні умови, міцними були сусідні держави, які зазіхали на

українські землі, небачено сильним і підступним був на-

тиск московських царів, недостатньою була національна

свідомість і єдність українського суспільства. Про пра-

гнення українського народу до свободи і складність геопо-

літичних умов писав у своїй «Історії Карла XII» Вольтер:

«Україна завжди прагнула до свободи, але оточена Мо-

сквою, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шу-

кати собі протектора в одній з тих держав. Україна підда-

лася спочатку Польщі, яка поводилася з нею зовсім як з

поневоленою країною, відтак піддалася Московитові, що

уярмлював її неначе рабів, як це завше є звичаєм у Мо-

сковитів».

Незважаючи на трагічну долю, Українська козацька

держава становить цілу, причому надзвичайно важливу,

епоху в історії українського народу, і її вплив на майбуття

України ніколи не припинявся. Саме вона, після занепаду

Галицько-Волинського князівства, а потім, під час Руїни,

з відривом Правобережжя і поверненням його під владу

Польщі, стала головним осередком національного життя

для всіх українських земель. У Гетьманщині протягом

усього часу її існування зберігався своєрідний, в основі

демократичний державний устрій. В різні часи автономія

урізувалася царським урядом, але в народних масах збері-

галася ідея демократичності і незалежності Української

держави, почуття патріотизму, любові до своєї Вітчизни.

В ході визвольної війни 1648—1654 рр., унаслідок ліквідації

«козацькою шаблею» польсько-шляхетського режиму, в

Україні витворився новий соціальний лад, де народні маси

стали вільними й дістали громадянські права. І хоч з ча-

сом селяни в значній масі були поневолені, ідеали справед-

ливості, рівності уже ніколи не зникали з народної свідо-

мості. В Українській державі, незважаючи на невигідні

геополітичні умови, розвивалася економіка, яка не тільки

418

забезпечувала потреби населення, ай давала змогу екс-

портувати товари в чужі країни. Високого рівня досягла

оригінальна українська культура, яка справила глибокий

вплив на розвиток культури в Росії.

Хоч Українська держава загинула під ударами москов-

ського деспотизму, всі її здобутки залишилися в спадщину

наступним поколінням. «Свідомість національної окреміш-

ності, цінування волі та індивідуального розвитку, пошана

до громадського авторитету, лицарськість, глибока куль-

турність,— писав видатний український історик І. Крип'я-

кевич,— це були надбання, з яким українське громадян-

ство ввійшло в XIX століття». І коли наприкінці XVIII ст.

багатьом здавалось, що українське національне життя

завмерло назавжди, саме на основі національно-держав-

ннх традицій попередніх часів почалося нове відродження

національної самосвідомості українського народу.

14*