Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

Участь населення Широку боротьбу проти соціаль-

Закарваття ного й національного гноблення

у визвольній війні вело селянство Закарпаття. Яск-

угорського народу равою сторінкою в літописі цієї

1703—1711 рр. справедливої боротьби була ак-

тивна участь українських селян

у визвольній війні угорського народу 1703—1711 рр. під

керівництвом семиградського князя Ференца Ракоці II

(1676—1735), спрямованій проти влади Габсбургів, за

відновлення незалежності Угорщини. При цьому селяни,

на противагу угорським поміщикам — керівникам по-

встання, в ході війни виступали не лише проти панування

австрійських загарбників, а й проти кріпосницького гноб-

лення взагалі. Розпочавшись у 1703 р. з виступу селян сіл

Варів (тепер Берегівського р-ну Закарпатської обл.) та

Торпа (тепер на території Угорської Республіки), повстан-

ня швидко охопило велику територію Угорщини, Словач-

чини, Трансільванії і Закарпаття. На Закарпатті повстанці

оволоділи протягом літа й осені 1703 р. Береговим, Мука-

чевим, Хустом, Ужгородом, обложили Мукачівський і Уж-

городський замки. Боротьба була дуже тривалою і запек-

лою. Лише в 1711 р. австрійським властям спільно з реак-

ційними угорськими поміщиками вдалося придушити по-

встання, як і в цілому визвольну боротьбу угорського на-

роду. На Закарпатті боротьба закінчилась взяттям авст-

рійськими гнобителями 24 червня 1711 р. м. Мукачевого.

Боротьба українських селян, козаків, міських низів на

правобережних і західноукраїнських землях наприкінці

XVII — на початку XVIII ст. в своїй основі була спрямова-

на проти класового гноблення, феодальної експлуатації.

Водночас, оскільки повстанці виступали й проти іноземно-

го поневолення, проти національно-релігійного гніту, за

національно-релігійну незалежність українського народу,

ця боротьба мала також і національно-визвольний характер.

Посилення польсько-шляхетського

Початок гноблення на Правобережжі й за-

гайдамацького руху, хідноукраїнських землях виклика-

ного характер ло величезне незадоволення й про-

та рушійні сили. тест широких народних мас. Цей

Повстання 1734 протест виливався у різні форми:

і 1750 рр. втечі селян на Запоріжжя, Лівобе-

режжя та інші місця, розгром і

підпали поміщицьких маєтків, убивства поміщиків, орен-

дарів, лихварів, масові народні повстання. Багато загонів

повстанців у XVIII ст. дістали назву гайдамацьких, їх

360

учасників називали гайдамаками, а повстання гайдамаць-

кими.

Слово «гайдамака» походить від турецького «гайде»,

«гайдамак», що означало «гнати», «турбувати», «переслі-

дувати». Спочатку гайдамаками називала українських по-

встанців польська шляхта, а потім вони почали цим іменем

називати себе самі.

Гайдамацький рух — це насамперед широкий соціаль-

ний рух селянства, спрямований проти гніту польських і

українських феодалів. Але оскільки на Правобережжі

феодалами, експлуататорами виступали переважно

польські або полонізовані українські шляхтичі, які були

носіями й національно-релігійного гніту, класова боротьба

українського селянства проти кріпосництва, набираючи

тут національно-релігійного забарвлення, набувала водно-

час форми національно-релігійного руху. Тому, виступаю-

чи проти соціального й національного гноблення, гайдама-

ки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лівобе-

режною Україною в єдине ціле.

Основною масою гайдамаків були селяни-кріпаки, се-

ляни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити,

а також міська біднота. Активними учасниками і здебільшо-

го ватажками цих загонів були запорізькі козаки, козаць-

ка сірома. Крім українських селян, міщан, запорожців,

у гайдамацьких загонах були й представники інших наро-

дів — білоруси, волохи, молдовани, російські селяни і сол-

дати-втікачі з царської армії, російські розкольники, що

жили на Правобережжі, донські козаки, а інколи й

польські селяни. Підтримувало гайдамаків і нижче право-

славне духівництво, незадоволене насадженням католи-

цизму й унії. Активне співчуття і підтримку боротьба гай-

дамаків знаходила по всій Україні, в тому числі і від ліво-

бережних селян та козаків.

Перша відома в історичних джерелах згадка про гай-

дамаків відноситься до 1715 р. Але найбільшого розмаху

цей селянський рух досяг у 1734, 1750 і 1768 рр.

У 1734 р., тобто незабаром після смерті польського ко-

роля Августа II, для сприяння обранню на польський пре-

стол Августа III на Правобережжя вступили царські

війська. Один з офіцерів закликав старшину надвірних ко-

заків, загони яких поміщики тримали для захисту своїх

маєтків, виступити проти шляхтичів — прихильників став-

леника Франції Станіслава Лещинського. Серед україн-

ських селян пішла чутка, що цариця Анна Іванівна видала

361

«Золоту грамоту», в якій закликає їх бити шляхтичів.

Усе це сприяло розширенню виступів, які вже почалися

раніше.

Повстанський рух охопив Київщину, Брацлавщину,

Поділля й ширився аж до Східної Галичини. Повстанці

розправлялися з панами, орендарями, громили маєтки, ко-

стьоли, захоплювали ліси, землі.

Центром боротьби стала Брацлавщина. Тут гайда-

мацькі загони очолив Верлан — старшина надвірних коза-

ків князів Любомирських у Шаргороді, «наказний козаць-

кий полковник», як його титулували за старими козацькими

звичаями. Його півторатисячний загін став основною си-

лою повстання. Крім Верлана, діяло багато інших заго-

нів — Чалого, Гриви, Медведя, Жили, Моторного, Писа-

ренка, Темка, Скорича та ін.

Гайдамаки звільнили Вінницю, Броди, Жванець, Зба-

раж та інші міста, обложили Кам'янець-Подільський.

Царські війська, повертаючись з Польщі через Право-

бережжя, разом з польськими військами розгромили або

розсіяли гайдамацькі загони. Але вони швидко організову-

валися знову й продовжували нападати на польську шлях-

ту. У ЗО—40-х роках центром збору гайдамаків став Чор-

ний Ліс (у верхів'ях р. Інгул). У 1736 р. гайдамаки взяли

Паволоч, Погребище, Крилов, Таращу, Чигирин, Сквиру,

у 1737 р.—Умань, у 1738 р.— Рашків, Гранів, Животів.

Старшина надвірних козаків Любомирських Сава Чалий

у 1734 р. діяв проти шляхти, а потім зрадив гайдамаків, за

що інший ватажок гайдамаків Гнат Голий скарав його.

Цей історичний факт послужив основою для п'єси І. Кар-

пенка-Карого «Сава Чалий».

Починаючи з 30-х років народні повстання проти

польської шляхти та феодального гніту на Правобережжі

і західноукраїнських землях не припинялися.

У 1750 р. численні гайдамацькі загони знову діяли по

всій Правобережній Україні. Повстання охопило Брацлав-

щину, Київщину, Поділля. Ватажками гайдамацьких за-

гонів у 1750 р. були Михайло Сухий, Прокіп Таран, Олекса

Письменний, Павло Мачула, Олекса Лях, Похил, Мартин

Тесля. Повстанці розгромили багато панських маєтків, за-

хопили ряд міст і містечок, у тому числі Вінницю, Умань,

Летичів, Радомишль, Чигирин, Фастів, Корсунь та ін. Але,

як і раніше, повстанські загони діяли роз'єднано, не мали

єдиного керівництва, тому польська шляхта і царські

війська спільними зусиллями придушили повстання. Проте

рух не припинився.

362

Посилення * На західноукраїнських землях, де

руху опришків становище селянства було ще гір-

ка західноукраїнських шим, ніж на Правобережжі, де

землях. панщина досягала 5—6 днів на

Олекса Довбуш тиждень, у першій половині XVIII ст.

народні маси теж посилили бо-

ротьбу проти польської шляхти, проти своїх гнобителів.

У ЗО—40-х роках особливо широкого розмаху, зокремала

Покутті (в Прикарпатті) та на Північній Буковині, набув

рух опришків.

На чолі опришків у 1738—1745 рр. став Олекса Дов-

буш (1700—1745), син батрака Василя Довбуша, родом

з м. Печеніжина (тепер селище міського типу Коло-

мийського р-ну Івано-Франківської обл.).

Зазнавши з малих літ злиднів, він залишив рідний Пе-

ченіжин і подався до опришківських загонів, де став їхнім

улюбленим ватажком. Діючи невеликими загонами — по

20—ЗО чол., опришки нападали на панські маєтки, громи-

ли їх, роздавали панське майно селянам. Опришки висту-

пали як народні месники. «Не по гроші я тут прийшов, але

по твою душу, аби ти більше людей не мучив»,—- говорив

Довбуш панові, нападаючи на його маєток. Народ допома-

гав опришкам, переховував їх, вважав своїми захисника-

ми. Сільські ремісники виготовляли для опришків топірці,

стрільби (рушниці), порох, кулі, селянки шили їм одяг,

давали харчі та ін.

Виступи опришків тривалий час турбували панів. Сам

Олекса Довбуш загинув від кулі найманця польської

шляхти в Космачі 24 серпня 1745 р.

Постать О. Довбуша оспівана Ю. Федьковичем у його

«днвоглядії» (драмі) «Довбуш», а також у багатьох на-

родних піснях і легендах, описана в творах письменни-

ків В. Гжицького, Г. Хоткевича та ін. Після смерті Дов-

буша опришківські загони очолювали Василь Баюрак

(1744—1754) та Іван Бойчук (1755—1759).

Боротьба проти кріпосницького гніту очолюваних

Довбушем та іншими ватажками опришківських загонів

у ЗО—50-х роках, у яких зосереджувалися найбільш зли-

денні й знедолені селяни, була одним з найвищих етапів

у розвитку опришківського руху, етапом, коли гнів і нена-

висть проти експлуататорів наповнювали народні маси

й виливалися в надзвичайно рішучі збройні напади на

поміщиків і багатіїв.

363

Розділ 9

УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII ст.

ОСТАТОЧНА ЛІКВІДАЦІЯ ЦАРИЗМОМ

АВТОНОМНОГО УСТРОЮ В УКРАЇНІ

1. Соціально-економічне і політичне становище

Лівобережної і Слобідської України

Стан сільського В українських землях — Лівобе-

господарства. режжі і Слобожанщині, які входи-

Юридичне ли до складу Росії, відбувалися в

оформлення основному ті самі суспільно-еконо-

кріпосного права мічні процеси, що й в усіх ро-

сійських землях,— посилювався

кріпосницький гніт і водночас відбувався розклад фео-

дально-кріпосницької системи, в надрах якої формувався

капіталістичний уклад.

У другій половині XVIII ст., як і в попередні часи, осно-

вою економіки Лівобережної й Слобідської України зали-

шалося сільське господарство. Грунтуючись в основному

на праці селян і відсталій, рутинній техніці, воно розвива-

лося досить повільно. Поступово розширювалися посівні

площі за рахунок степів на півдні Лівобережжя, у ряді

місць переходили до глибокої оранки, краще удобрювали

грунти. Землю на півдні обробляли переважно важким

українським плугом (сабаном), у який впрягали волів, на

півночі — сохою, ралом, а тягловою силою тут були зде-

більшого коні. Сіяли жито, ячмінь, овес, просо, гречку, го-

рох. Під кінець XVIII ст. з визволенням Північного" При-

чорномор'я і освоєнням степів все більші площі стали від-

водити під пшеницю. У цей час почали садити картоплю

й культивувати кукурудзу, особливо в південних районах.

Розширювалися площі під тютюном, коноплями, кавунами

й динями. Урожаї були низькими — переважно сам-три,

сам-п'ять.

Поряд із землеробством продовжували розвиватися

скотарство, зокрема розведення великої рогатої худоби,

364

коней і овець, садівництво, бджільництво, рибальство, по-

лювання. З розвитком сільського господарства зростала

переробка сільськогосподарської продукції (збільшилася

кількість млинів, олійниць, броварень, ґуралень, сукнова-

лень (фолюшів), шкіряних «заводів» та ін.).

У другій половині XVIII ст. у зв'язку з промисловим

переворотом в Англії і розвитком капіталізму в Західній

Європі, із збільшенням числа промислових підприємств

всередині країни і кількості міського населення як на внут-

рішньому, так і на зовнішньому ринках зростав попит на

хліб та інші сільськогосподарські продукти, що створюва-

ло сприятливі умови для збуту продукції поміщицьких

маєтків і збільшення їх прибутковості.

Як і раніше, козацька старшина, займаючи керівні по-

сти в усіх військово-адміністративних установах, продов-

жувала різними способами — за гетьманськими універса-

лами й царськими грамотами, шляхом перетворення ран-

гових маєтностей на спадкові, захопленням громадських

земель і угідь, через боргове закабалення селян і рядових

козаків, прямим зігнанням їх з земельних наділів, купів-

лею — розширювати свої володіння, нагромаджувати ба-

гатства й ставити в залежність від себе дедалі більшу

кількість селян і козаків. Унаслідок цього з кожним роком

зменшувалася кількість вільних військових і рангових

маєтностей, громадських земель та угідь, збільшувалося

число залежних і фактично закріпачених селянських дво-

рів. У 1764 р. на Лівобережжі вільних посполитих дворів

залишилося менше 2 тис. проти більш ніж 5 тис. у 1752 р. і

28 тис. у 1730 р. На Україні створилися величезні земельні

володіння як українських феодалів (Розумовських, Кочу-

беїв, Полуботків та ін.), так і російських (Голіциних, Ру-

мянцевих, Неплюевих, Трубецьких та ін.).

Одночасно з розширенням феодального землеволодін-

ня безперервно зростали повинності селян. На Лівобереж-

жі й Слобожанщині в другій половині XVIII ст. панщина

становила вже здебільшого чотири, а іноді й п'ять днів на

тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повин-

ності на пана й старшинську адміністрацію, на військові

потреби (ремонт шляхів, гребель, мостів, фортець тощо),

а також грошові й натуральні збори (збіжжям, медом,

птицею і т. п.).

У 1765 р. уведений на користь держави спеціальний

рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські дво-

365

ри — посполитих, підсусідків і козаків-підпомічників. Цар-

ський уряд, прагнучи запровадити в Україні загальноро-

сійські порядки, у 1776 р. на Слобожанщині, а в 1783 р. на

Лівобережжі, як і в усій Росії, увів подушний податок,

яким обкладалися селянські родини відповідно до кілько-

сті в них осіб чоловічої статі.

Під тиском козацької старшини убожіли й козаки. Не

маючи можливості відбувати на свій кошт військову служ-

бу, козаки переходили в число посполитих або підпомічни-

ків, ставали в залежність від старшин і змушені були вико-

нувати на них різні роботи (під час жнив, на перевезенні

вантажів і т. ін.). За ревізією 1782 р. з 415 тис. козаків

Київщини, Чернігівщини і Новгород-Сіверщини виборних

козаків налічувалося лише 195 тис, а підпомічників —

220 тис. чол.

Будучи політично й економічно пануючим класом,

українські старшини-поміщики уже протягом першої по-

ловини XVIII ст. фактично закріпачили велику кількість

селян. Вони намагалися і юридично оформити кріпосне

право в Україні, а також зрівнятися в правах з російськи-

ми дворянами. Царизм ішов на задоволення цих прагнень

старшин.

У 1760 р. гетьман Кирило Розумовський видав універ-

сал, за яким селянам дозволялося переходити з одного во-

лодіння в інше лише при наявності письмового дозволу

власника із залишенням поміщикові майна, яке селянин

мав, живучи на його землі. У 1763 р. цей універсал був під-

тверджений царським указом.

А указом від 3 травня 1783 р. Катерина II юридично

оформила кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщи-

ні; селянам було заборонено переходити від одного помі-

щика до іншого. В указі говорилося, щоб «кожному з по-

селян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де

він записаний нинішньою останньою ревізією».

У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настійні вимоги

старшин, поширила чинність «Жалуваної грамоти дворян-

ству» в Україні й цим юридично зрівняла українську стар-

шину в правах із російським дворянством. Ранги козаць-

кої старшини було переведено на російські чини.

Отже, у 80-х роках XVIII ст. на Лівобережжі, Слобо-

жанщині зусиллями козацьких старшин за допомогою ца-

ризму було запроваджено кріпосне право, а козацькі стар-

шини, одержавши російське дворянство, перетворились на

поміщиків.

366

Розвиток Одночасно з остаточним закріпа-

промисловості ченням селянства у другій полови-

й торгівлі ні XVIII ст., як і в усій Російській

державі, на Лівобережжі та Сло-

божанщині у надрах старої феодально-кріпосницької си-

стеми, яка розкладалася, формувалися нові, капіталістич-

ні відносини.

Продовжували розвиватися ремесло і промисли. Знач-

на частина міських жителів, які у 80-х роках XVIII ст. на

Лівобережжі становили 6,5 % всього населення, уже не

займалася землеробством, а тільки ремеслом, промислами

і торгівлею.

Зростала кількість промислових підриемств — сукон-

них, парусно-полотняних, шкіряних, цегельних, винокур-

них, пивоварних, миловарних, скляних, шовкових та ін. Як

видно з даних ревізії 1782 р., на Лівобережжі тоді було

2836 «заводів», серед яких 87 % (2666) становили винни-

ці. Більшість цих підприємств були дрібними, кустарними,

але деяка частина мала характер великих підриемств —

мануфактур із значним поділом праці і примітивною меха-

нізацією. Усього на Лівобережжі і Слобожанщині налічу-

валося 200 мануфактур у початковій формі, а в розвину-

тій — близько 40. Власниками мануфактур були поміщики,

казна і купці та заможні козаки і селяни.

Розвивалися суконні мануфактури. Серед них найбіль-

шою була посесійна Путивльська (Глушківська) мануфак-

тура, заснована ще в 1719 р. Робітниками, яких у

1797 р. тут налічувалося понад 9000 осіб чоловічої статі,

були переважно посесійні селяни. Наприкінці XVIII ст. Пу-

тивльська мануфактура щороку виробляла близько 200 тис.

аршинів сукна. Значне місце в суконній промисловості

займали вотчинні і посесійні суконні мануфактури — Бату-

ринська, Ряшківська (в Прилуцькому повіті) і Салтівська

(біля Вовчанська на Слобожанщині).

У другій половині XVIII ст. був розширений і продов-

жував працювати, хоч і з деякими перервами, один з най-

більших у Росії Шосткинський пороховий завод, що на-

лежав казні. Спочатку тут працювали солдати і приписні

селяни. Але наприкінці XVIII ст., щоб збільшити обсяг ви-

роблюваної продукції, адміністрація почала застосовува-

ти й вільнонайману працю. У 1764 р. у Києві було відкрито

казенний збройовий завод «Арсенал», на якому працю-

вали як робітники-рекрути, так і наймані робітники. За-

вод виробляв лафети, зарядні ящики, ремонтував гармати

і виконував інші роботи для армії. Продовжувалося

397

видобування солі на Бахмутських і "Горських соле-

копальнях.

З'явилися мануфактури по виробництву шовку-сирцю

і шовкових товарів. У 1774 р. засновано казенний шовко-

вий завод у слободі Новій Водолазі на Слобожанщині.

У 1788 р. із Білорусі в Катеринослав було переведено ма-

нуфактуру по виробництву сукна і панчіх. Ця Катерино-

славська казенна мануфактура виготовляла як шовкові,

так і бавовняні та конопляні панчохи.

У Києві і Ніжині купці заснували в 60-х роках XVIII

ст. дві шовкові мануфактури, в яких працювали вільнонай-

мані робітники.

Останніми роками XVIII ст. під Києвом на місці згорі-

лого монастиря була збудована Межигірська казенна

фаянсова мануфактура, яка в 1801 р. дала першу продук-

цію. На ній працювали приписні селяни.

У 1789 р. був відкритий завод із ремонту зброї у Кре-

менчуку, на якому теж працювали приписні селяни і, крім

того, вільнонаймані робітники.

У 1795 р. почалися роботи по будівництву Луганського

чавуноливарного заводу, який мав виплавляти чавун, ви-

робляти гармати і ядра для військ, що діяли на півдні.

Перший чавун завод дав у 1799 р.

Отже, на кінець XVIII ст. на Лівобережжі і Слобідській

Україні мануфактурне виробництво зробило значний крок

уперед. Більшість мануфактур були поміщицькими, вот-

чинними і казенними.

Грунтувалися вони в основному на примусовій праці

селян-кріпаків, державних приписних селян або посесій-

них селян-кріпаків, які були власністю підприємства. Ра-

зом з тим у цей період були й купецькі, капіталістичні ма-

нуфактури, що базувалися на вільнонайманій праці. Ві-

льнонаймана праця проникала і в поміщицькі та казенні

підприємства. А це було ознакою формування нового, ка-

піталістичного укладу.

Умови праці й життя робітних людей, особливо кріпос-

них, були надзвичайно тяжкими. Тривалість робочого дня

практично не регламентувалася, залежала від волі підпри-

ємця й досягала 14—15 годин на добу. Приміщення були

темними, холодними, вогкими. Приписні селяни здебільшо-

го працювали лише за харч, оплата інших робітників зали-

шалася мізерною. Неймовірно жорстокою була сваволя

власників і адміністрації.

368

Товарно-грошові відносини проникали і в сільське гос-

подарство. Щоб виручити якнайбільше грошей, поміщики

розширювали посіви, переганяли зерно на горілку, роз-

водили багато худоби, сіяли коноплі, культивували

тютюн і все це вивозили на продаж, пристосовуючи свої

маєтки до потреб ринку, втягуючи їх в товарно-грошовий

обіг і цим підриваючи одну з головних підвалин фео-

дального, панщинного господарства — його натуральний

характер.

У товарно-грошові відносини втягувалися й селяни. Во-

ни змушені були продавати частину своєї продукції на

ринку. У селах поширювалися ремесла, промисли, продук-

ція яких у все більшому обсязі теж ішла на продаж. Неве-

лика кількість селян, займаючись ремеслом і торгівлею,

зокрема чумакуванням, збагачувалася, ставала замож-

ною, нагромаджувала капітали, засновувала підприєм-

ства, використовуючи в них найману робочу силу, і на-

самперед бідних селян. Отже, почався процес формування

на селі капіталістичних відносин, свідченням чого було

поглиблення розшарування селянства на бідних і ба-

гатих.

Зростаючий суспільний поділ праці, поступове відок-

ремлення ремесла й промисловості від сільського госпо-

дарства, міста від села, збільшення кількості міського

населення зумовлювали дальший розвиток товарно-

грошових відносин, внутрішнього ринку, внутрішньої

й зовнішньої торгівлі.

Найважливішими торговельними осередками були яр-

марки, що відбувалися по кілька разів на рік у багатьох

містах — у Києві, Харкові, Стародубі, Кролевці, Ніжині

та ін. Ярмарки були своєрідними економічними центра-

ми певних районів і, з другого боку, відігравали значну

роль у включенні України до всеросійського ринку.

Навколо ярмарків групувалися місцеві торги, торжки й

базари, що відбувалися по 2—3 рази на тиждень. Значну

роль у торгівлі, особливо рибою й сіллю, відігравали

чумаки.

Україна дедалі глибше втягувалася в загальноро-

сійську економічну систему, ставала частиною всеро-

сійського ринку, що тоді швидко формувався. З Росії

в Україну довозили залізо та залізні вироби, інструменти,

хутра, цукор, тканини, полотно тощо, з України в росій-

ські міста— зерно, худобу, шкіри, скло, свічки, сукно,

дзеркала та інші товари.

369