Рябець К.А. Екологічне право України

Подождите немного. Документ загружается.

Загальна частина

Розділ ІІ. Джерела екологічного права

§ 1. Поняття та види джерел екологічного права.

§ 2. Зміст екологічного законодавства.

§ 3. Конституційні основи екологічного права.

§ 4. Законодавчі і підзаконні нормативно-правові акти

як джерела екологічного права.

§ 1. Поняття та види джерел екологічного права

Джерела права розглядають як у широкому, так і у вузь-

кому розумінні. У широкому розумінні мається на увазі

спосіб зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх

загальнообов’язковість. У поняття джерел права у вузько-

му розумінні вкладають нормативно-правові акти компе-

тентних органів державної влади, що містять певні вимоги

по врегулюванню відповідних суспільних відносин.

Те або інше правило поведінки, щоб стати юридично

обов’язковим, повинно мати певну правову форму (закон,

указ, постанова, рішення, наказ, інструкція тощо).

Основним джерелом права більшості сучасних держав є

нормативно-правовий акт, який характеризується такими

ознаками:

1) ухвалюється чи санкціонується уповноваженими ор-

ганами держави, їхніми посадовими особами, іншими

суб’єктами правотворчості і є їхнім одностороннім во-

левиявленням;

2) має зовнішню форму у вигляді певного письмового до-

кумента;

3) містить нові норми права (загальнообов’язкові прави-

ла поведінки), змінює або санкціонує чинні;

4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою;

5) має визначену юридичну силу, що відображує співвід-

ношення з іншими правовими актами, місце і роль у

системах законодавства і правового регулювання;

Екологічне право України

6) надає волі правотворчого суб’єкта офіційного харак-

теру

Джерела екологічного права – це сукупність

нормативно-правових актів, які прийняті компетентними

державними органами та вміщують у собі загальнообов’язкові

еколого-правові вимоги, норми та правила, що регулюють

екологічні суспільні відносини.

Система джерел екологічного права вміщує у собі чи-

сельну кількість нормативно-правових актів, які можна по-

ділити й класифікувати за загальноприйнятими критерія-

ми (рис. 2.1).

Критерії класифікації джерел екологічного права

за предметом правово-

го регулювання

за юридичною

силою

за суб’єктами

нормотворчості

Рис. 2.1. Критерії класифікації джерел екологічного права

Всі екологічні нормативно-правові акти за юридичною

силою поділяються на законодавчі та підзаконні

Юридична сила нормативно-правового акта – це його

специфічна властивість мати точно позначене місце в іє-

рархії інших правових актів та залежати за формальною

Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В. Ко-

пєйчиков, С.Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В. Ко-

пєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 194.

Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій: Навч. посібник

для юридичних факультетів вузів. – К.: Вентурі, 1996. – С. 19-20;

Баб’як О.С., Біленчук П.Д., Чирва О.Ю. Екологічне право України:

Навч. посібник. – К.: Атіка, 2000. – С. 25-26; Тищенко Г.В. Екологіч-

не право: Навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів.

– К.: ТП Пресс, 2003. – С. 24 та ін.

Загальна частина

обов’язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є

суб’єктом нормотворчості

Законодавчі акти – це нормативно-правові акти, що регулю-

ють найбільш важливі суспільні відносини і тому приймаються

колегіальним представницьким органом державної влади (пар-

ламентом) або всенародним голосуванням (референдумом).

Підзаконні нормативно-правові акти – це акти, які ви-

даються відповідно до законів і на підставі законів, для

конкретизації законодавчих розпоряджень та їх трактуван-

ня або встановлення первинних норм.

Приклади законодавчих та підзаконних нормативно-

правових актів як джерел екологічного права наведені у §

4 цього розділу.

За предметом правового регулювання екологічні

нормативно-правові акти поділяються на загальні і спеці-

альні (рис. 2.2). Предмет правового регулювання загальних

нормативно-правових актів, на відміну від спеціальних, не

обмежується лише екологічними відносинами. Спеціальні

нормативно-правові акти регулюють земельні, водні, лісо-

ві, гірничі, фауністичні та інші відносини.

Джерела екологічного права

за предметом правового регулювання

загальні нормативно-

правові акти (Конституція

України, Декларація про

державний суверенітет

України тощо)

спеціальні нормативно-

правові акти (Земельний

кодекс України, Водний ко-

декс України, Закон України

«Про природно-заповідний

фонд України» та інші)

Рис. 2.2. Джерела екологічного права за предметом правового

регулювання

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. –

Х.: Консум, 2001. – С. 315.

Екологічне право України

Джерела екологічного права поділяються за суб’єктами

нормотворчості (рис. 2.3) на: акти народного законодав-

ства, органів законодавчої та виконавчої влади, глави дер-

жави тощо.

Джерела екологічного права за суб’єктами нормотворчості

акти народного законодавства (акти референдумів)

акти Верховної Ради України (закони, постанови)

акти Верховної Ради АРК (постанови, рішення)

акти Кабінету Міністрів України

(постанови, розпорядження)

акти Ради Міністрів АРК

(постанови, рішення, розпорядження)

акти міністерств і відомств (нормативні накази, інструкції,

розпорядження, положення, вказівки міністра)

акти місцевих державних адміністрацій (розпорядження)

акти Президента України (укази, розпорядження)

акти місцевих рад народних депутатів

(рішення, нормативні постанови)

акти адміністрацій підприємств, установ, організацій

(нормативні накази, статути, положення, інструкції)

Рис. 2.3. Джерела екологічного права за суб’єктами нормот-

ворчості

Загальна частина

§ 2. Зміст екологічного законодавства

Законотворчий процес у галузі екології в Україні досить

складний та тривалий. Питання правової охорони навко-

лишнього природного середовища особливої актуальності

набуло у нашій країні й в державах колишнього Радянсько-

го Союзу після аварії на Чорнобильській АЕС. З цього часу

почали виникати стійкі тенденції розвитку екологічного

законодавства.

Екологічне законодавство – це система нормативно-

правових актів, що закріплюють екологічні права та

обов’язки громадян, а також регулюють природоресурсові,

природоохоронні та антропооохоронні відносини.

Норми екологічного законодавства найчастіше поділя-

ються на дві великі групи, а саме природоресурсове та при-

родоохоронне законодавство

М.М. Бринчук вважає, що «немає підстав для виділен-

ня відносин по забезпеченню екологічної безпеки як окре-

мої групи суспільних відносин, регульованих екологічним

правом, поряд з відносинами по використанню природних

ресурсів і охороні навколишнього середовища»

На відміну від науковців, які включають нормативно-

правові акти екологічної безпеки громадян в групу приро-

доохоронного законодавства, ми об’єднуємо їх у самостій-

ну окрему третю групу – атропоохоронне законодавство.

Підґрунтям для цього є чітка диференціація між актами

природохоронного й антропоохоронного законодавства.

Малишко М.І. Екологічне право України: Навч. посібник. – К.:

Видавничий Дім «Юридична книга», 2001. – С. 20; Андрейцев В.І.

Екологічне право: Курс лекцій: Навч. посібник для юридичних фа-

культетів вузів. – К.: Вентурі, 1996. – С. 23; Баб’як О.С., Біленчук П.Д.,

Чирва О.Ю. Екологічне право України: Навч. посібник. – К.: Атіка,

2000. – С. 15; Бринчук М.М. О понятийном аппарате экологического

права // Государство и право. – 1998. – № 9. – С. 25

Бринчук М.М. О понятийном аппарате экологического права

// Государство и право. – 1998. – № 9. – С. 25.

Екологічне право України

Прикладами спеціальних нормативно-правових актів ан-

тропоохоронного законодавства, які врегульовують кон-

кретно екологічну безпеку громадян, є закони України:

«Про правовий режим території, що зазнала радіоактивно-

го забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від

27 лютого 1991 року № 791а-XII

, «Про забезпечення са-

нітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24

лютого 1994 року № 4004-XII

, «Про використання ядер-

ної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 року

№ 39/95-ВР

, «Про правовий режим надзвичайного стану»

від 16 березня 2000 року № 1550-III

тощо.

Н.Д. Казанцев, будуючи модель інтегрованої галузі при-

родоресурсового законодавства, включив в її особливу час-

тину, крім земельного, водного, лісового і гірничого, також

природоохоронне право

Дану модель природоресурсового законодавства вважа-

ємо безпідставною. Усі природні ресурси як у сукупності,

так і окремо є невід’ємними компонентами природи. Тому

природоресурсове право більш доречно вважати частиною

комплексної галузі природоохоронного права. Хоча у той

же час врегулювання відносин з приводу охорони навко-

лишнього природного середовища, в тому числі й природ-

них ресурсів, та раціонального природокористування по-

требує чіткої диференціації у законодавстві.

На нашу думку, основними складовими природоресур-

сового законодавства є правові норми з приводу врегулю-

вання раціонального використання земель, вод, лісів, надр,

фауни, флори, атмосферного повітря. Природоохоронне за-

Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 16. – Ст. 198.

Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 27. – Ст. 218.

Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 12. – Ст. 81.

Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 23. – Ст. 176.

Казанцев Н.Д. О преподавании природоохранительного пра-

ва в высших юридических учебных заведениях. – В кн.: Проблемы

охраны природы. – Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1972. – С. 133.

Загальна частина

конодавство має в своїй основі правові норми, що врегульо-

вують охорону природних ресурсів і ландшафтів, об’єктів

й територій природно-заповідного фонду, лікувально-

оздоровчих територій та рекреаційних зон, екосистем і

комплексів, природно-антропогенних ландшафтів. Право-

ві норми антропоохоронного законодавства регулюють від-

носини з приводу забезпечення екологічної безпеки (радіа-

ційної, ядерної, санітарної, харчової, хімічної тощо).

Україна сьогодні має достатню кількість нормативно-

правових актів в системі екологічного законодавства. Про-

те, значна об’ємність його підгалузей «не є запорукою реаль-

ної ефективності, яка багато в чому залежить від практики

реалізації»

Ми не поділяємо думку С.В. Размєтаєва

, І.А. Дмитрен-

ка

та інших науковців про доцільність прийняття Еколо-

гічного кодексу України.

На нашу думку, підставами неможливості проведення

кодифікації всього екологічного законодавства в єдиному

пропонованому Екологічному кодексі України є: по-перше,

воно має три чітко відмежовані одна від одної підгалузі:

природоохоронне законодавство, природоресурсове зако-

нодавство, антропоохоронне законодавство; по-друге, зна-

чною проблемою є суттєва різниця в об’єкті та колі відно-

син, які врегульовуються за допомогою окремої підгалузі

екологічного законодавства; по-третє, величезна кількість

нормативно-правових актів, які стосуються конкретно ви-

значеної підгалузі екологічного законодавства

. Саме тому,

Тацій В. Правова наука в Україні: стан та перспективи розви-

тку // Вісник Академії правових наук. – 2003. – № 2/3. – С. 23.

Размєтаєв С.В. До питання розробки проекту Екологічного ко-

дексу України // Екологічний вісник. – 2003. – № 3-4. – С. 20.

Дмитренко І.А. Екологічне право України: Підручник. – К.:

Юрінком Інтер, 2001. – С. 30.

Рябець К.А. Адміністративно-правове регулювання екологіч-

ної діяльності: Дис. … к.ю.н.: 12.00.07. – К., 2007. – С. 75.

Екологічне право України

ми вважаємо, що для врегулювання питань охорони навко-

лишнього природного середовища, раціонального викорис-

тання природних ресурсів та екологічної безпеки громадян

потрібно прийняти окремі кодекси: Природоохоронний ко-

декс України, Природоресурсовий кодекс України, Антро-

поохоронний кодекс України

§ 3. Конституційні основи екологічного права

Конституція України від 28 червня 1996 року, тобто

Основний Закон України, має найвищу юридичну силу.

Відповідно вона є основним джерелом усіх галузей права,

у тому числі й екологічного. Конституційне закріплення

екологічних відносин, перш за все, стосується екологічних

прав людини, її місця в державі та суспільстві.

Потрібно відзначити, що за весь час конституційного

розвитку нашої держави, вперше лише у чинній Консти-

туції України було закріплено положення про визнання

людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканості

і безпеки в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3

Конституції України).

Врегулювання природоресурсових відносин на кон-

ституційному рівні передбачається статтями 13 та 14 Кон-

ституції України. Так, на підставі ч. 1 ст. 13 Конституції

України: «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та

інші природні ресурси, які знаходяться в межах території

України, природні ресурси її континентального шельфу,

виключної (морської) економічної зони є об’єктами права

власності Українського народу. Від імені Українського на-

роду права власника здійснюють органи державної влади

та органи місцевого самоврядування в межах, визначених

цією Конституцією».

Рябець К.А. Природоресурсове законодавство потребує вдо-

сконалення // Юридична Україна. – 2005. – № 8. – С. 58.

Загальна частина

Ч. 2 ст. 13 Основного Закону України наділяє кожного

громадянина правом користування природними об’єктами

відповідно до вимог закону. Важливою конституційною

гарантією є норма, яка встановлює, що власність надає не

тільки конкретні повноваження, але й зобов’язує, а тому не

повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству

(ч. 3 ст. 13 Конституції України). У цьому контексті держа-

ва повинна забезпечувати захист прав усіх суб’єктів права

власності та господарювання, виходячи з рівності їх перед

законом (ч. 4 ст. 13 Конституції України).

Проголошення у ст. 14 Конституції України землі осно-

вним національним багатством, що перебуває під охороною

держави, створило необхідні умови для зміцнення в Укра-

їні законності у сфері земельних відносин, а також зумо-

вило необхідність пошуку нових і вдосконалення існуючих

засобів для її забезпечення

Згідно з конституційними положеннями в Україні при-

родні ресурси можуть перебувати у праві власності: по-

перше, Українського народу (ст. 13 Конституції України);

по-друге, громадян (конкретно на землю) (ст. 14 Консти-

туції України); по-третє, юридичних осіб (конкретно на

землю) (ст. 14 Конституції України); по-четверте, дер-

жави (конкретно на землю) (ст. 14 Конституції Украї-

ни); по-п’яте, територіальних громад (ст. 142 Конституції

України)

Мірошниченко О.С. Адміністративно-правові засоби охорони

земельних відносин в Україні: Автореф. дис. … к.ю.н.: 12.00.07. – Х.,

2005. – С. 1.

Рябець К.А. Удосконалення адміністративно-правового регу-

лювання забезпечення конституційного права громадян України

щодо користування природними об’єктами права власності наро-

ду // Актуальні проблеми прав людини та держави в умовах сві-

тової глобалізації: Збірник наукових праць / Матеріали науково-

практичної конференції молодих науковців. – К.: НАУУ. – 2006. –

С. 38-40.

Екологічне право України

Стаття 16 Конституції України визначила забезпечення

екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на

території України, подолання наслідків Чорнобильської ка-

тастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збережен-

ня генофонду Українського народу обов’язком держави.

Найважливіше положення щодо екологічних прав лю-

дини закріплено в ст. 50 Конституції України, яка перед-

бачає, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я

довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього

права шкоди. Кожному гарантується право вільного досту-

пу до інформації про стан довкілля, про якість харчових

продуктів і предметів побуту, а також право на її поши-

рення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Обов’язок кожного громадянина не заподіювати шкоди

природі та відшкодовувати завдані ним збитки регламен-

тований статтею 66 Конституції України.

Вищезазначені положення Конституції України є сут-

тєвими складовими екологічної політики України, яка на-

правлена на покращення стану навколишнього природного

середовища, забезпечення екологічної безпеки людини і

підвищення раціональності використання природних ре-

сурсів.

§ 4. Законодавчі і підзаконні нормативно-правові

акти як джерела екологічного права

Чинні міжнародні договори, угоди та конвенції у сфері

екології, ратифіковані Верховною Радою України – частина

національного законодавства України і складові її правової

системи. Такими міжнародними нормативно-правовими

актами є: Міжнародна конвенція по запобіганню забруд-

ненню моря з суден (1973 р.), Віденська конвенція про охо-

рону озонового шару (1985 р.), Рамкова конвенція ООН

про зміну клімату (1992 р.) тощо.