Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

422

тому чи іншому емоційно-ефективному забарвленні. Визнаючи визначальним для

гри фактором функціональне задоволення або задоволення від функціонування,

ця теорія бачить у грі лише функціональне відправлення організму.

Нарешті, фрейдистські теорії гри бачать у ній реалізацію витиснутих з життя

бажань, оскільки у грі часто розігрується й переживається те, що не вдається

реалізувати в житті. Адлеровське розуміння гри виходить із того, що у грі

проявляється неповноцінність суб’єкта, який біжить від життя, якого він не має

сил подолати. Таким чином, коло замикається: із прояву творчої активності, що

втілює красу й зачарування життя, гра перетворюється на смітник для того, що з

життя витиснуте; із продукту й фактора розвитку вона стає вираженням

недостатності й неповноцінності, з підготовки до життя вона перетворюється у

втечу від неї.

Л. Виготський та його учні вважають вихідним, визначальним у грі те, що

людина, граючи, створює собі уявну ситуацію замість реальної і діє в ній,

виконуючи певну роль згідно з тим припустимим значенням, яке вона при цьому

надає навколишнім предметам.

Основні недоліки цього трактування такі:

вона зосереджує на структурі ігрової ситуації, не розкриваючи джерел гри.

Перенос значень, перехід у мниму ситуацію не є джерелом гри. Спроба

витлумачити перехід від реальної ситуації до уявної як джерело гри могла би бути

зрозумілою лише як відголос психоаналітичної теорії гри;

інтерпретація ігрової ситуації як виникаючої в результаті переносу значення

й, тим більше, спроба вивести гру з потреби грати значеннями є сугубо

інтелектуалістичною;

перетворюючий, хоча й істотний для високих форм гри, але похідний факт

дійства у мнимій (уявлюваній) ситуації – вихідний і тому обов’язковий для всякої

гри; теорія Л. Виготського довільно виключає з неї ті ранні форми гри, в яких

дитина не створює ніякої уявної ситуації. Крім таких ранніх форм гри ця теорія не

дає змоги описати гру в її розвитку.

Д. Узнадзе вбачає у грі результат тенденції функцій дійства, які вже визріли,

але ще не отримали застосування в реальному житті. Знов-таки, як у теорії гри від

423

надміру сил, гра виступає як плюс, а не як мінус. Вона представляється як

продукт розвитку, притому випереджальної потреби практичного життя. Це

прекрасно, але серйозний дефект теорії полягає в тому, що він розглядає гру як дії

зсередини дозрілих функцій, як відправлення організму, а не як діяльність, що

народжується у взаєминах з навколишнім світом. Гра перетворюється, таким

чином, у формальну активність, не пов’язану з тим реальним змістом, яким вона

якось зовні наповнюється. Таке пояснення «сутності» гри не може пояснити

реальної гри в її конкретних проявах.

Основні функції ігор. Місце і роль ігрової технології в навчальному процесі,

сполучення елементів гри та навчання багато в чому залежать від розуміння

вчителем функцій педагогічних ігор.

Функція гри – її різноманітна корисність. У кожного виду гри своя

корисність. Виділимо найбільш важливі функції гри як педагогічного феномена

культури.

Соціокультурне призначення гри. Гра – найсильніший засіб соціалізації

дитини, що включає в себе як соціально контрольовані процеси їх

цілеспрямованого впливу на становлення особистості, засвоєння знань, духовних

цінностей і норм, властивих суспільству чи групі однолітків, так і спонтанні

процеси, що впливають на формування людини. Соціокультурне призначення гри

може означати синтез засвоєння людиною багатства культури, потенцій

виховання й формування її як особистості, що дозволяє функціонувати в якості

повноправного члена колективу.

Функція міжнаціональної комунікації. І. Кант уважав людство самою

комунікабельністю. Ігри національні й у той же час інтернаціональні,

міжнаціональні, загальнолюдські. Ігри дають можливість моделювати різні

ситуації життя, шукати вихід з конфліктів, не вдаючись до агресивності, учать

розмаїтості емоцій у сприйнятті всього існуючого в житті.

Функція самореалізації людини у грі. Це одна з основних функцій гри. Для

людини гра важлива як сфера реалізації себе як особистості. Саме в цьому плані

їй важливий сам процес гри, а не її результат, конкуренція чи досягнення якої-

небудь мети. Процес гри – це простір для самореалізації. Людська практика

424

постійно вводиться в ігрову ситуацію, щоб розкрити можливі чи навіть наявні

проблеми в людини й моделювати їхнє зняття.

Комунікативна функція. Гра – діяльність комунікативна, хоча за чисто

ігровими правилами і конкретна. Вона вводить учня в реальний контекст

складних людських відносин. Будь-яке ігрове суспільство – колектив, що

виступає стосовно кожного гравця як організація й комунікативний початок, що

має безліч комунікативних зв’язків. Якщо гра є формою спілкування людей, то

поза контактами взаємодії, взаєморозуміння, взаємопоступок ніякої гри між ними

бути не може.

Діагностична функція гри. Діагностика – здатність розпізнавати, процес

постановки діагнозу. Гра володіє завбачливістю; вона діагностичніше, ніж будь-

яка інша діяльність людини, по-перше, тому, що індивід поводиться у грі на

максимумі проявів (інтелект, творчість); по-друге, гра сама по собі – це особливе

«поле самовираження».

Ігротерапевтична функція гри. Гра може й повинна бути використана для

подолання різних труднощів, що виникають у людини в поведінці, у спілкуванні з

оточуючими, у навчанні. Оцінюючи терапевтичне значення ігрових прийомів, Д.

Ельконін писав, що ефект ігрової терапії визначається практикою нових

соціальних відносин, які отримує дитина в рольовій грі.

Функція корекції у грі. Психологічна корекція у грі відбувається природно,

якщо всі учні засвоїли правила й сюжет гри, якщо кожен учасник гри добре знає

не тільки свою роль, а й ролі своїх партнерів, якщо процес і мета гри їх

поєднують. Корекційні ігри здатні надати допомогу учням з такою поведінкою,

яка відхиляється від прийнятої норми, допомогти їм упоратися з переживаннями,

що перешкоджають їхньому нормальному самопочуттю й спілкуванню з

однолітками у групі.

Розважальна функція гри. Розвага – це потяг до різного, різноманітного.

Розважальна функція гри пов’язана зі створенням певного комфорту, сприятливої

атмосфери, щиросердечної радості як захисних механізмів, тобто стабілізації

особистості, реалізації рівнів її домагань. Розвага в іграх – пошук. Гра має магію,

здатну давати поживу фантазії, що виводить на розважальність.

425

САКРА́ЛЬНЕ (лат. sacrum) — священний предмет, священний обряд,

таїнство, містерія), смисл сакрального розкривається у співідношенні з с

профанним.

Термін введений Мірча Еліаде. Сакральне — священний, завітний; той, що

має магічний смисл, який звучить як заклинання.

САКРА́ЛЬНЕ МИСТЕ́ЦТВО – мистецтво тісно пов’язане з вірою в Бога,

релігійними обрядами, релігійним життям, символізмом Божественної сили.

Сакральне мистецтво в цілому є мистецтвом символічним. Головний чинник,

який у ньому домінував протягом всієї історії цього мистецтва – це символічність.

Вся ідеологія, культура, література, літургія християнства та інших релігій –

глибоко за своєю суттю символічні, що складає винятково велику тему, якій

присвячена численна наукова література. Символ відіграє лише роль стимулятора

для виникнення ідеї у свідомості людини.

Тема 3

ВІРОВЧЕ́ННЯ АБО РЕЛІ́ГІЯ (від лат. religio – зв’язок) – в широкому

розумінні віра, світогляд, бачення, сприйняття і відображення сущого людиною

або спільнотою людей, різновид життєвчення (вчення про те як потрібно жити).

Також релігію розглядають як сукупність або систему вірувань та обрядів,

які їх обслуговують.

У вузькому розумінні релігія – віра в існування надприродних –

персоніфікованих чи ні – сил, що супроводжується переконанням у здатності цих

сил або сили (Бога, богів, Абсолюту, Космосу і т.п.) впливати на Всесвіт та на

долю людей. Ця віра відбивається в думках, відчуттях і волі людини, включає в

себе певний етичний кодекс, виражається в певному способі поведінки та/або

ритуалах, за допомогою яких людина шукає схвалення та прихильності Бога або

богів. За визначенням теолога Ганса Кюнґа, релігія є соціально-індивідуально

реалізованим, втіленим в традиції та спільноту відношенням до чогось, що

перевищує або охоплює людину та її світ, – до якоїсь, як би її не розуміли,

найвищої правдивої дійсності (Абсолютне, Бог, Нірвана); на відміну від

філософії, в релігії йдеться про слово та шлях спасіння.

426

Отже, релігія визначає уявлення людини про свою роль в цьому світі, свої

можливості та обов’язки по відношенню до цього світу, інших людей та самої

себе. Формування цих уявлень здійснюється, як правило, через призму приписів,

настанов та роз’яснень, які надаються надприродною силою (Богом або богами,

Абсолютом і т.п.) або іншими людьми – вчителями, авторитетними філософами і

т.п. Таким чином, релігією також часто називають будь-яку усталену і чітко

виражену систему віри, способу поведінки, етичних цінностей, уявлень про

сутність людини і світу.

Функції релігії. Світоглядна: релігія сповнює життя особливим сенсом,

значенням, за переконанням віруючих

Компенсаторна: релігія компенсує людині її залежність від природних та

соціальних катаклізмів, зменшує відчуття власної немічності, допомагає

переживати важкі випробування, страх перед смертю.

Комунікативна: спілкування віруючих між собою, "спілкування" із богами,

янголами, душами померлих та святих

Регулятивна: усвідомлення індивідом складу певних цінностей, моральних

норм, які випрацьовуються в кожній релігіозній традиції, виступають своєрідною

програмою поведінки людей.

Інтегративна: допомагає людині усвідомити себе частиною єдиної релігійної

спільноти, що закріплена спільними цінностями, дає можливість

самоствердження людині у суспільстві, у якому такі ж самі погляди

Політична: лідери різних спільнот та держав використовують релігію для

виправдання своїх дій, об’єднання або навпаки роз’єднання людей за релігійними

ознаками заради своїх політичних цілей.

Культурна: релігія сприяє поширенню культури групи-носія (писемність,

іконопис, музика, етикет, мораль, філософія і т.д.)

Дезінтегруюча: релігія може бути використана для роз’єднання людей,

розпалювання ворожнечі або навіть війн між різними релігіями, конфесіями або

навіть всередині релігійної групи.

МОНОТЕЇ́ЗМ (від грец. μόνος monos – "єдиний" + θεός theos – "бог";

єдинобожжя) – віра в одного Бога, що на відміну від генотеїзму або політеїзму

427

виключає існування інших божественних істот. Зазвичай монотеїсти приписують

Богу риси досконалості, такі як всемогутність, всюдисущність, всезнання, а також

найвище благо в етичному розумінні.

Визнаними монотеїстичними релігіями вважають три абрамічні релігії:

юдаїзм, християнство та іслам, а також новіші, що з’явилися на їх ґрунті –

сикхізм, растафаріанство, бабізм i бахаїзм. Ідея єдиного Бога також присутня у

зороастризмі та більшості різновидів індуїзму.

ПОЛІТЕЇ́ЗМ (від грец. πολύς — численний та θεός — бог) – багатобожжя,

віра в багатьох богів/богинь. Властивий усім первісним релігіям. Протилежне —

монотеїзм

Віра у багатьох богів не виключає віри у всемогутнє і всезнаюче верховне

божество, що може вважатись царем над богами чи предком богів і людей.

У політеїстичних віруваннях боги сприймаються як окремі особи з більшим

чи меншим статусом (верховні і другорядні), з індивідуальними можливостями,

потребами, бажаннями, власним минулим. Ці боги/богині не завжди всемогутні

чи всевідаючі. Часто вони зображуються подібними до людей

(антропоморфними), але, на відміну від людей, мають додаткові якості, владу,

знання та ін.

Філософське сприйняття богів відрізняється в залежності від того, як вони

зображені у міфології. У філософських традиціях боги вважаються безсмертними,

досконалими і всемогутніми.

У політеїстичних віруваннях, за кожним божеством закріплюється певна

роль, функція, влада над певною сферою життя чи над частиною всесвіту.

Наприклад, у грецькій міфології Аполлон вважався богом музики, Деметра —

богинею врожаю, Афродіта — богинею кохання. Бог також може займати певну

роль у божественній ієрархії (напр., Зевс — верховний бог), або бути пов’язаним з

певним географічним явищем чи об’єктом (горою, річкою та інше),

космологічним феноменом, бути покровителем окремої родини, чи навіть

відповідати за певну абстрактну ідею. Боги можуть перебувати між собою у

різноманітних соціальних відносинах: бути друзями чи ворогами, подружньою

парою чи коханцями, вони могли мати людські емоції, як ревнощі, капризи,

428

неконтрольовану лють, зраджувати чи бути покараними. Вони можуть бути

народженими, або можуть помирати, щоб відродитися знов.

Більшість "народних" релігій (які в ході історії викристалізувалися в межах

одного чи кількох близьких народів) є політеїстичними.

ГЕНОТЕЇ́ЗМ (henoteism) або енотеїзм — термін, уведений Максом

Мюллером для позначення того стану релігійної свідомості, коли одиничні

божества ще не мають визначеності й стійкості і кожне може заміняти всіх. Даний

бог (напр. Індра, Аґні, Сур’я), до якого шанувальник звертається з молитвою,

поєднує для нього атрибути всіх інших і представляє (у цей момент) єдине

верховне божество. Такий спосіб релігійного відношення, помічений спочатку у

ведичній релігії, властивий також і іншим, наприклад давньоєгипетській. З

генотеїзмом не слід змішувати релігійно-філософське злиття всіх богів в одному

певному, яке ми знаходимо, напр., в (пізніших) орфічних гімнах до Зевса.

ПРАМОНОТЕЇ́ЗМ — теологічна концепція, що вважає монотеїзм

первісною формою релігії, віденська школа патера В. Шмідта. Виникла на

початку XX ст. і була спрямована проти анімістичної теорії. Згідно з

Прамонотеїзмом міфологічні образи деміургів, первопредков, культурних героїв

і небожителів, що фігурують у міфах і релігіях первісних народів, суть відколки

первісних уявлень про єдиного Бога-творця. Прихильники Прамонотеїзму

доводили, що споконвічною формою релігії було єдинобожжя.

Прамонотеїзм – теологічна концепція, яка вважає монотеїзм первинною

формою релігії.

Прамонотеїзм – концепція про те, що єдинобожжя з’явилося раніше

многобожжя

ТЕОРІЯ ПРАМОНОТЕЇ́ЗМА (від пра ... і монотеїзм), вчення, за яким

первинною формою релігії в історії людства був культ єдиного бога, а

анімістичні, фетишистські, політеїстичні та інші культи, що відхиляються від

монотеїзму та заповнюють всю історію релігії, з’явилися як наслідок забуття

людьми даного ним богом одкровення. Теорія Прамонотеізма базується на

іудейсько-християнському догматі божественного одкровення і підкріплюється

етнографічними даними, що тлумачиться викривлено. У літературі з етнографії та

429

історії релігій теорія Прамонотеізма особливо активно пропагувалася

австрійським католицьким патером В. Шмідтом. Починаючи з 1912 він випускав

багатотомну серію «Походження ідеї бога» (12-й том вийшов посмертно в 1955),

присвячену обгрунтуванню теорії Прамонотеізма етнографічними матеріалами.

Велика кількість невірних тлумачень етнографічних даних і наявність прямих

фальсифікацій в цьому творі неодноразово встановлювалося вченими. Після

смерті Шмідта навіть його учні, що групуються навколо журналу «Anthropos»,

зробили ревізію теорії Прамонотеізма і фактично відмовилися від неї,

постулюючи в якості первинної форми релігії не прамонотеізм, а пратеізм.

СЕКУЛЯРИЗА́ЦІЯ (лат. saecularis) — це процес змін у взаємовідносинах

релігії з суспільством у напрямку звільнення від релігійного впливу. Також

перетворення церковної власності на державну власність. А ще, вилучення чого-

небудь з відання церкви (наприклад шкільної освіти). Навернення до секуляризму.

Побутує думка, що цей термін носить нечіткий характер, оскільки поняття

секуляризації часто описується словом секуляризм.

Тема 4

МЕНТАЛІТЕ́Т — своєрідний стан, рівень розвитку і спрямованості

індивідуальної та групової свідомості, здатність до засвоєння норм, принципів,

життєвих орієнтацій, суспільних цінностей та адаптації до умов соціального

середовища, можливостей впливу на нього, відтворення сукупного досвіду

попередніх поколінь.

МЕНТА́ЛЬНІСТЬ (від лат. mens – пов’язаний з духом, духовністю) — образ

мислення, загальна духовна налаштованість, установка індивіда або соціальної

групи (наприклад етнії, професійного або соціального прошарку) до

навколишнього світу.

На відміну від ідеології, ментальністю звуться не форми мислення або

оціночні поняття, через які середовище впливає на особу (чи группу) і спонукає її

до дії, а ставлення, відношення, що вона сприймає і спосіб поведінки, що від неї

очікується.

Ментальність — це призма, через яку людина дивиться на світ і себе в ньому.

Тож можемо говорити про те, що вона притаманна кожній людині, незалежно від

430

етнічної належності, соціального стану, статі, мови тощо. Звичайно ж,

ментальність залежить від цих факторів, особливо від національності та

зумовлених нею мови та культури, проте вони не заперечують її існування, а,

навпаки, формують ментальність.

Виходячи з того, чим менталітет опосередкований, можливо виділити його

різні види: письмовий – допісьменний, міський – провінційний, етнічний і ін.

Тема 5

МОДЕРНІ́ЗМ (фр. modernisme), у мистецтві загальний термін, що

використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з

художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми

на противагу змісту. В образотворчому мистецтві прямими представниками є

абстракціоністи; у літературі — письменники, що експерементують з

альтернативними формами оповіді; у музиці — традиційне поняття ключа було

замінене на атональність; в архітектурі — центральними концепціями виступають

функціоналізм і відсутність декоративності.

МОДЕ́РН (від фр. moderne — новітній, сучасний. Інші назви: фр. L’Art

Nouveau, нім. Jugendstil; також часто загальна назва Secession від лат. secessio –

відокремлення) — стильовий напрям у європейському та американському

мистецтві (переважно в архітектурі, образотворчому й декоративно-ужитковому

мистецтві) кінця 19 — початку 20 століть. Основними його елементами є

використання синусоїдальних ліній, стилізованих квітів, язиків полум’я. Модерн

відомий також під іншими назвами: Art nouveau (у Франції), Sezessionstil (в

Австрії), Tiffany (в США), Jugendstil (в Німеччині), Nieuwe Kunst (в Нідерландах),

Stile Liberty (в Італії), Modernismo (в Іспанії), Style sapin (в Швейцарії), Modern

Style (у Великобританії) та модерн (в Росії).

Модерн постав на противагу домінуючому на той час історицизмові як

мистецтво молодих людей. Звідси походить німецький варіант назви — Jugendstil,

що означає стиль молоді. Архітектурні пам’ятники створені у стилі ар-нуво

внесені до світової спадщини ЮНЕСКО.

431

Прагнучи створити новий стиль, представники модерну відмовлялися від

історичних запозичень, використовували умисно примхливі, мінливі форми,

вигадливі лінії, принципи асиметрії і вільного планування, нові технічні од

конструктивні засоби для створеня незвичайних, підкреслено індивідуалізованих

будівель, де всі рішення підпорядковані єдиному образно-символічному задумі й

орнаментальному ритмові.

НОВА́ ІСТО́РІЯ — період всесвітньої історії, що настав за періодом середніх

віків. Поширення розподілу історії на давню, середню і нову сприяв твір

французького вченого Жана Бодена «Метод легкого вивчення історії».

Хронологічно, за традицією європейської історіографії, період Нової історії

починається на рубежі 15/16 століть:

1492 — «відкриття» Колумбом Америки;

1517 — «тези» Мартіна Лютера, що стали поштовхом до церковної

Реформації

В російській історіографії традиційно називається інша дата:

1453 — остаточне завоювання османами Константинополя та повалення

Візантійської імперії.

У радянській і пострадянській історіографії історію після Середніх віків

заведено розділяти на дві епохи: Нову історію і Новітню історію. В західній

історіографії такого поділу немає, і вся історія, починаючи з кінця середньовіччя

називається Сучасною історією (наприклад, у англ. Modern history).

Поняття «Нова історія» з’явилося в європейській історико-філософській

думці в епоху Відродження як елемент запропонованого гуманістами тричленного

ділення історії на стародавню, середню і нову. Критерієм визначення «нового

часу», його «новизни» в порівнянні з попередньою епохою був, з погляду

гуманістів, розквіт в період ренесансу світської науки і культури, тобто не

соціально-економічний, а духовно-культурний чинник. Проте цей період досить

суперечливий за своїм змістом: Високе Відродження, Реформація і гуманізм були

сусідами з масовим сплеском ірраціоналізму, розвитком демонології, явищем, що

отримало в літературі найменування «полювання на відьом».