Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник
Подождите немного. Документ загружается.
442
професійними творцями. Вона містить образотворче мистецтво, класичну музику
та літературу. Здебільшого, елітарна культура випереджає рівень сприйняття її
середньоосвіченою людиною, широкими масами. Творці елітарної культури,
зазвичай, і не розраховують на широку аудиторію. Щоб розуміти ці твори
необхідно володіти особливою мовою мистецтва. Так, твори абстракціоністів у
вигляді колірних композицій складні для сприйняття людиною, не знайомим
із законами живопису, символічними колірними образами. Девіз елітарної
культури – "Мистецтво заради мистецтва". У сучасній культурі до елітарного
відносять фільми Фелліні, Тарковського, книги Кафки, Белля, картини Пікассо,
музику Дюваля, Шнітке. Однак іноді елітарні твори стають популярними
(наприклад, фільми Копполо і Бертолуччі, твори Сальвадора Далі і Шемякіна).
Елітарна, або висока, культура створюється привілейованою частиною
суспільства або по її замовленню професійними творцями. Зазвичай, елітарна
культура випереджає рівень сприйняття її середньоосвіченою людиною. Девіз
елітарної культури «Мистецтво заради мистецтва». Типовим проявом естетичного
ізоляціонізму, концепції «чистого мистецтва» є діяльність художнього
об’єднання «Світ мистецтва».
НАЦІОНА́ЛЬНА КУЛЬТУ́РА – синтез культур різних класів, соціальних
верств і груп відповідного суспільства.
Тема 8
ПСИХОАНА́ЛІЗ — група психологічних теорій особистості, методів
дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних
захворювань.
Засновником теорїї психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 – початку 20
століття Зиґмунд Фройд (Фройдизм, класичний чи ортодоксальний психоаналіз).
Вплив на теорію Фройда мали нові на той час поняття енергії, введене
Гельмгольцем та теорія еволюції Дарвіна. Психоаналітична теорія зіграла
важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і
терапевтичних методів, але й у становленні усієї культури 20 ст., запропонувавши
людству новий світогляд.
443
Як терапевтична техніка, психоаналіз відрізняється від психіатрії та
психотерапії, маючи за основу ствердження про існування психічного
несвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого
в процесі терапії.
Психоаналіз спирається на кліничні спостереження та дослідження, а також
на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів,
придушення, супротив, перенесення, тощо.
Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо
– тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через
зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально
схвалювані чи корисні для людини види діяльності.
В часи Фройда у психології панувало сприйняття людини, як розумної
істоти, котра усвідомлює свою поведінку та керує нею. Теорія Фройда
пропонувала іншу картину, згідно якої людина перебуває у стані неперервного
конфлікту, джерела якого лежать у сфері неусвідомлюваних статевих та
агресивних спрямувань.
Психоаналіз називають психодинамічною теорією: він уважає поведінку
людини детермінованою складною взаємодією конкуруючих психічних сил.
Комплекс Едипа. Фройд надавав важливої ролі в формуванні та
життєдіяльності особистості також едиповому комплексу. Досліджуючи
сновидіння своїх паціентів, Фройд звернув увагу на те, що значна частина них з
обуренням розповідали йому сновидіння, основним мотивом яких був статевий
зв’язок з матір’ю (інцест). Виділивши це в деяку тенденцію, Фройд робить
висновок, що найперше соціальне прагнення людини спрямовано на матір, в той
час як найперше насильницьке бажання і ненависть спрямовані на батька.
В комплексі Едипа, як вважав Фройд, "завершується інфантильна
сексуальність, яка справляє вирішальний вплив своєю дією на сексуальність
дорослих. Перед кожним новонародженим стоїть завдання подолати едипів
комплекс, хто не в змозі це зробити, хворіє на невроз".
ЕДІ́ПІВ КО́МПЛЕКС – поняття психоаналітичної теорії, яке описує
стосунки, потяги і почуття, які з’являються у дитини під час входження у фалічну
444
(істеричну) стадію психосексуального розвитку у віці від 3 до 5 років. Фаза
характеризується закріпленням впливу тріангуляції — етапу, який розпочався на
попередній анальній фазі — входження батька у діаду стосунків «матір — дитя».
Сам комплекс полягає у скеровуванні ніжних, любовних і примітивно еротичних
почуттів сина до матері в поєднанні з агресивними, конкурентними почуттями,
які скеровуються на батьківську постать, місце якої прагне зайняти дитина у
стосунках. Дівчатка відповідно відчувають потяг до батька і агресію до матері
(комплекс Електри), але ця ситуація ускладнюється амбівалентністю, оскільки до
трирічного віку вся любов дівчинки скеровувалась на материнську фігуру. Часто
термін «комплекс Едіпа» застосовується для означення і чоловічої, і жіночої
ситуації.
Ідея Едіпового комплексу виникла у Фройда в результаті самоаналізу після
смерті батька, а наштовхнула психіатра на думку трагедія Софокла «Цар Едіп». У
давньогрецькому міфі ідеться про фіванського царя Лая, який довідується з
пророцтва, що загине від руки свого сина, тому він наказує вбити маленького
Едіпа. Але Едіп залишається живим і виростає у прийомних батьків, вважаючи їх
за рідних. У зрілому віці тепер уже сам Едіп довідується про страшне пророцтво,
що йому випаде вбити свого власного батька. Бажаючи вберегти прийомних
батьків від фатуму, Едіп іде з дому. Але дорогою перестріває царя Лая,
конфліктує з ним, і реальний батько таки гине від руки власного сина. У Фівах
Едіп закохується в царицю Іокасту — свою реальну матір і дружину Лая. Він
посідає трон і фактично займає місце свого батька. Після тривалих років
правління, Едіп і Іокаста дізнаються страшну правду, цариця накладає на себе
руки, а Едіп виколює собі очі і прирікає себе на вигнання з Фів. Супроводжувати
батька у цьому викликається наймолодша його дочка Антігона.
Здобутком успішного проходження едіпового комплексу є завершення
процесу формування Супер-Его або соціального і морального стрижня
особистості, через інтроекцію набору рамок і заборон, з якими стикається дитина
у конкуренції зі своїми батьками (протилежної статі). Амбівалентність ставлення
до батьківської фігури (агресія і бажання до виконання її ролі) стає рушійною
силою ідентифікації, через яку розпочинається засвоєння чоловічої чи жіночої
445
соціальної ролі і системи моральних цінностей і інструкцій, що, власне, і формує
Супер-Его. Фалічна фаза також супроводжується виникненням так званого
комплексу кастрації у хлопців і заздрості до пенісу у дівчат.
Фіксація на цій стадії розвитку чи відсутність вирішення едіпового
комплексу призводить до формування істеричного типу особистості і
відбивається на дорослій поведінці, у конфліктах і сценаріях поведінки з
партнерами.
Розбудова поняття Фройдом привела його до відкриття глибоких
закономірностей розвитку людського соціуму і релігії.
ФО́БІЇ (грец. φόβος — страх, побоювання) — непереборні нав’язливі страхи.
Бувають при деяких психічних захворюваннях, неврозах, іноді при перевтомі,
після психічного зворушення.
НЕВРО́З – захворювання центральної нервової системи людини, яке
характеризується астенічними, нав’язливими, істеричними розладами, а також
тимчасовим пониженням розумової та фізичної працездатності
Невроз (новолат. neurosis, походить від давньогрец. νευρον – нерв; синоніми
— психоневроз, невротичний розлад) – у клініці: збірна назва для групи
функціональних психогенних зворотних розладів, що мають тенденцію до
затяжного плину. Клінічна картина таких розладів характеризується
астенічними, нав’язливими і/або істеричними проявами, а також тимчасовим
зниженням розумової і фізичної працездатності. Поняття «невроз» введене в
медицину в 1776 р. шотландським лікарем Вільямом Кулленом.
Психогенним фактором у всіх випадках є конфлікти (зовнішні або
внутрішні), дія обставин, що викликають психологічну травму, або тривала
перенапруга емоційної і/або інтелектуальної сфер психіки. Термін перетерпів
численні перерозгляди і понині не отримав однозначного визначення. До
того ж варто відзначити, що в медицині та біології «неврозом» можуть
називати різні функціональні порушення вищої нервової діяльності.
НЕОФРЕЙДИ́ЗМ (давньогрец. νεος, — новий + фрейдизм) – напрям у
психології, що розвився у 20–30-і рр. XX ст. з фрейдизму, оснований
послідовниками Зиґмунда Фрейда, що прийняли основи його теорії, але ключові
446
поняття психоаналізу Фрейда були перероблені, наприклад, на основі
постулату про соціальну детермінованість психіки людини. Психоаналіз Фрейда
(фрейдизм) складався в систематизованому поясненні несвідомих зв’язків через
асоціативний процес. Фрейд запропонував нову структуру психіки людини,
розділивши її на его («Я»), суперего («надя») та Ід («воно»). Усі психічні стани,
усі дії людини, а потім і всі історичні події, і суспільні явища Фрейд піддає
психоаналізові, тобто витлумачує як прояв несвідомих, насамперед сексуальних,
потягів. Також Фрейд увів таке поняття, як лібідо (несвідоме прагнення до
насолоди) і сублімація (витіснення та перетворення сексуальних потягів в інші
види діяльності). Він говорив про конфлікт несвідомого лібідо з «принципом
реальності», до якого пристосовується свідомість. Тобто Фрейд приділяв
велику увагу сексуальній природі людини.
Послідовники Фрейда (представники неофрейдизму) вважають, що
провідну роль у положенні людини відіграють суспільно-культурні впливи.
Тобто вони зосереджують свою увагу на соціальних і культурних процесах. На
їхню думку, саме ці процеси впливають на виникнення внутріособистісних
конфліктів індивіда. Основою всіх теоретичних побудов цього напряму є поняття
несвідомого та принципової конфліктності відносин особистості і суспільства.
Основними представниками неофрейдизму є Г. Салліван, К. Хорні й Е. Фромм. До
неофрейдистів нерідко також відносять А. Кардинера, Ф. Александера і деяких
інших представників психоаналізу. Наприклад, К.`Хорні після еміграції в США в
1932 р. відзначила, що підґрунтя невротичних конфліктів у пацієнтів у Новому
світі істотно відрізнялися від таких у пацієнтів у Німеччині й Австрії.
Осмислення цих фактів привело Хорні до відмови від фрейдистської теорії
інстинктів і до визнання соціокультурної зумовленості психопатології. Таким
чином, неофрейдисти залишилися прихильними ідеї несвідомої емоційної
мотивації людської діяльності, але висувають твердження про те, що
психопатологія відносна і специфічна для кожної культури.
Так, чудова кар’єра Наполеона Бонапарта на основі цієї теорії розуміється
спробою людини за рахунок своїх успіхів компенсувати фізичну ваду – низький
зріст.
447
Тобто можна сказати, що представники фрейдизму ставили перед собою
завдання прояснити індивідуальні вчинки людини. Їхні послідовники
неофрейдисти вже на основі базових ідей цієї філософії прагнули пояснити
соціальний устрій життя людей.
АРХЕТИ́П (грец. άρχή (arche) — початок і грец. τυπος (typos) — тип, образ;
прототип, проформа) — прообраз, початковий образ, ідея, первісна форма для
наступних утворень. Це поняття, що походить від традиції платонізму і грає
головну роль у «аналітичній психології», розробленої Юнґом, що вплинула на
сучасну культурологію. У філософії Платона під архетипом розумівся осяжний
розумом зразок, «ейдос», у схоластів — природний образ, відбитий у розумі, в
Августина Блаженного — споконвічний образ, що лежить в основі людського
пізнання.
Під шаром «особистісного несвідомого», що складали основний предмет
вивчення в класичному психоаналізі Фройда, Юнґ виявляє «колективне
несвідоме», що трактується як загальнолюдська основа («грибниця») душевного
життя індивідів, наслідувана, а не сформована на базі індивідуального досвіду.
Якщо в особистісному несвідомому основну роль грають «комплекси»
(наприклад, комплекс Едипа, комплекс неповноцінності), то
структуроутворюючими елементами колективного несвідомого є «архетип» —
універсальні моделі несвідомої психічної активності, котрі спонтанно визначають
людське мислення і поведінку. Архетипи можна порівняти з кантівськими
«апріорними формами» пізнання, однак вони позбавлені їх абстрактності й
емоційно насичені. Власне архетипи не мають конкретного психічного змісту
(Юнґ уподібнював їх осям кристала); інша справа — архетипічні уявлення
(символи) як результат спільної роботи свідомості і колективного несвідомого.
Символи це єдність прозорої свідомості образа і таємного і неексплікованого
змісту що стоїть за ним, що веде в несвідомі глибини психіки.
Міфологія і релігія (оцінювані Юнґом надзвичайно високо) мурують
«захисну стіну символів», що дозволяє свідомості асимілювати небезпечно-
самостійну енергію архетипу несвідомого і гармонізучи тим самим людську
психіку. За історичною мінливістю конкретних символів Юнґ вбачав інваріантість
448
архетипу, що пояснює разючі подібності в різних міфологічних і релігійних
системах і факти відтворення в сновидіннях і психотичному маренні фрагментів
древніх езотеричних систем.
Основу духовного життя складає досвід, який передається від минулих
поколінь наступним і є сукупністю архетипів. Архетипи проектуючись на
зовнішній світ визначають своєрідність культури:
Культури-інтроверти — головна цінність закладена в об’єкті і ставленні до
нього, набуває індивідуального характеру (доба Просвітництва).
Культури-екстраветри — головну цінність становить особистість людини і
ставленні суб’єкта до ідей, набуває колективного характеру (доба Романтизму).
Найголовніші архетипи за Юнгом: Самість, Тінь, Аніма, Анімус, Персона.
449
Тести до модуля 2.
Цивілізація за Шпенглером – це:
а) загибель культури;
б) етап розвитку культури;
в) найвища фаза культурного розвитку.
Культурологічна концепція М.`Я.`Данилевського оперує поняттям:
а) культурно-історичний тип;
б) локальна цивілізація;
в) культурна форма.
Основною рисою культурної особистості доби Ренесансу є:
а) індивідуалізм;
б) релігійність;
в) освіченість.
Ідею “осьового часу” висунув:
а) К. Ясперс;
б) Й. Хейзинга;
в) Тейяр де Шарден.
“Осьовому часу” притаманне:
а) панування міфології;
б) жорстка соціокультурна традиційність;
в) раціональність сучасного типу;
г) пошук екзистенційних засад буття.
Яка теорія походження культури притаманна марксистській традиції:
а) трудова;
б) магічна;
450
в) символічна.
Негативне ставлення до цивілізації притаманне поглядам:
а) Шпенглера;
б) І. Гердера;
в) К. Маркса.
Поняття гри як основи культури ввів:
а) Й. Хейзинга;
б) О. Шпенглер;
в) Х. Ортега-і-Гассет.
“Захід Європи” – основний твір:
а) О. Шпенглера;
б) К. Маркса;
в) Г. Гегеля.
Копцепція взаємовідносин слов’янського світу та Заходу подана в працях:
а) М. Данилевського;
б) М. Бердяєва;
в) К. Ясперса.
Найважливішою ознакою цивілізації є:
а) урбанізація мегаполісів;
б) зростання селянства та традиційної культури;
в) поява масової культури.
Кризу європейської культури діагностував:
а) О. Шпенглер;
б) Г. Гегель;
в) Й. Хейзинга
451
Основною ознакою гри за Й. Хейзингою є:
а) змагальність;
б) усталеність;
в) традиційність.
Менталітет – це:
а) напрям думок, душевний склад;
б) тип культури;
в) форма культури.
Процес секуляризації культури за допомогою статистичного матеріалу показав:
а) П. Сорокін;
б) О. Шпенглер;
в) М. Бердяєв.