Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

ТЕМА 3. ДАВНЬОГРЕЦЬКІ УЯВЛЕННЯ ПРО КУЛЬТУРУ

План викладу:

1.1. «Еллінство» і «варварство»

1.2. Пайдейя як процес формування культурності

1.3. «Техне» як культурно-значима майстерність у житті людини

1.4. Поняття «калокагатія» в давньогрецькій культурі

1.5. Давньогрецьке поняття «катарсис»

1.6. Платонівська концепція культури

1.7. Елліністичне розуміння культури

Ключові поняття і терміни:

Еллінство, варварство, пайдейя, поліс, техне, ойкономія, калокагатія,

катарсис, космос.

1.1. «Еллінство» і «варварство»

Культура античної Греції (самоназва греків – елліни) була самобутньою й

унікальною. Греки чітко розуміли особливості своєї цивілізації, її відмінність від

культур сусідніх і віддаленіших народів. Цінності античної полісної демократії,

пов’язані з пайдевтичною виховною системою, філософським раціоналізмом,

поєднувалися стародавніми греками в поняття «еллінство». «Еллінство» – це

специфічний цивілізований стан, властивий саме стародавнім грекам. Воно має на

увазі цілісний, гармонічний розвиток вільної, освіченої людини, що бере участь у

керуванні власним містом – державою (полісом). У поняття «варварство»

стародавні греки вкладали трохи інший зміст, ніж це прийнято нині. «Варвари» –

це народи, мова яких була незрозуміла грекам. Різниця в мові була не єдиною

відмінністю. Греки звертали увагу, насамперед, на різницю культур – своєї й

інших народів. Відзначимо, що давньогрецька цивілізація була оточена народами,

що перебували на різних щаблях історико-культурного розвитку. Це й народи, що

створили прадавні цивілізації (наприклад, єгиптяни), і народи, що перебували на

стадії племінної, військової демократії (наприклад, скіфи). Поняття «варварство»

згодом усе частіше починає ототожнюватися з останніми. Варварство – це деяке

доцивілізований стан, принципово відмінний від еллінської культури. Греки

також розуміли різницю між власною культурою й культурою східних народів.

Великі прадавні цивілізації Сходу за формою організації влади були деспотіями,

відрізнялися традиційністю буття й мислення. Вільний грек, громадянин поліса, і

підданий якого-небудь східного царя настільки відрізнялися один від одного, що

стан останнього оцінювався греками як рабським, майже варварським. Таким

чином, представники східних цивілізацій для греків – майже варвари, оскільки їм

не знайома вільна політична діяльність, художня творчість, філософствування, а

представників родоплемінних суспільств можна назвати варварами тому, що

вони, на думку греків, були в доцивілізованому стані.

На думку стародавніх греків, відмінність еллінів та варварів полягає також і

в морально-етичних установках та цінностях. Варварам не відомі почуття

обов’зку, патріотизм, свідомість особистої гідності. Емоційно-психологічне життя

варварів незрівнянно бідніше. Розумовий розвиток їх також обмежений, вони не

здатні до абстрактного міркування, філософської рефлексії. Однак життя, побут,

традиції, релігія варварських народів викликали в греків жвавий інтерес, який

відбився, зокрема, у творчості Геродота.

1.2. Пайдейя як процес формування культурності

Поняття «культура», як відомо, узвичаїли римські мислителі. У ньому

звичайно підкреслювалася відмінність людської життєдіяльності від біологічних

форм життя. Перше значення даного терміна – це оброблення землі; тому

культура – це, у першу чергу, землеробство й сільське господарство. В античності

культура також сприймалася як здатність до тлумачення священного тексту.

Найбільше ж звичне для нас значення культури як виховання й освіти в цьому

контексті сприймається як щось, що доповнює, а іноді й виправляє людську

природу та навіть протистоїть їй. Культурна людина в усьому зобов’язана освіти і

вихованню; це й становить зміст культури всіх народів, що зберігають культурну

наступність і традиції як форму колективного досвіду у взаєминах з природою.

Прате в цьому разі контекст (а отже виходить, й базові значення) поняття

«культура» трохи звужується. Необхідно звернути увагу на ще один важливий

аспект поняття: «Культура» – це поклоніння, шанування, пошана, культ. І,

насамперед, релігійний культ. Антична людина постійно перебувала в оточенні

богів: вона зустрічала з ними в полі та в гаю у зелені дерев, у тінистих гротах і

річкових заводях, але боги жили й у місті, і в будинку людини, вони оберігали

місто, закони й безпеку громадян. Можливе навіть і ототожнення благочестя та

полісного патріотизму.

Історичний контекст поняття «культура» часто пов’язаний з темою

античного поліса.

Поліс – це місто-держава з порівняно невеликою кількістю жителів, які,

становлячи ядро поліса, були його громадянами. Вони підкорялися законам свого

міста, захищали його від ворогів і виконували всі необхідні цивільні обов’язки

(брали участь у роботі суду й інших міських служб, у проведенні народних зборів

та ін.). Для грецької культури характерне звертання її ідеологів до проблеми

поліса. Але вони йшли різними шляхами й приходили до різних висновків.

Платон у «Державі» вважав, що поліс перебуває на грані катастрофи через

розбещеність демократії, яка порушує встановлений порядок, допускаючи до

керування містом людей, по природі своїй нездатних керувати. Вихід він вбачав у

відтворенні основ, споконвічно властивих полісу як типу держави. Вони

утворюють ієрархічну систему, у якій чітко розмежовані сфери діяльності трьох

державних станів: правителів-філософів, воїнів і хліборобів. Кожен займається

своєю справою, а держава все регламентує й усе контролює.

Аристотель у «Політиці» виступав за збереження основ існуючого порядку.

Він доходив висновку, що поліс – найвища форма людського об’єднання, а мета

людей, що живуть у ньому – досягнення блага. Основним осередком суспільства

визнавалася сім’я, у той час як Платон вважав, що її слід скасувати, а дітей

зробити спільними. Створення ідеального поліса було тісно пов’язане з

проблемою виховання, оскільки передбачалося, що благополуччя держави

залежить від того, як виховані й громадяни. За Аристотелем, існують три

правильні форми держави – монархія, аристократія й політія і три неправильні –

деспотія, олігархія та демократія.

Місто було одночасно й державою. Ось у такому місті культура була

одночасно вихованням, обробленням і культом. Цим і характеризується процес

підготовки громадян в античному полісі, формування зрілого чоловіка з

нетямущої дитини, що й відзначали греки за допомогою поняття «пайдейя» (pais`–

дитина). Виховання в античній культурі займало центральне положення. Саме

виховання, на думку античних мислителів, відрізняє людину від тварини, елліна

від варвара, вільного від раба, філософа від черні. Виховання пов’язане з

політичною діяльністю, з формуванням цивільних вдач. Виховання мало

настільки універсальні функції, що випереджало сучасну ідею культури – в

особливом,у виховному її розумінні.

Термін «пайдейя» має два значення.

Перше: пайдейя – безпосереднє виховання, навчання дитини. У ширшому

смислі: освіченість, освіта, культура. У цьому терміні виражається не тільки ідея

зв’язку освіти з вихованням, але й ідея глибокого контакту виховання та

навчання, міцного набуття навички. Усе це досягає особливої висоти в мистецтві

(«техне»). Тут цей зв’язок стає особливо зрозумілим, особливо тоді, коли йдеться

про політичне мистецтво – цивільну навичку, необхідну кожному повноправному

громадянинові поліса. Саме ця «реміснича» сторона грецької пайдейї вказує на

інтеллектуалістський характер античної культури й освіченості той що опанував

певні навички розцінюється як «знавець» (поведінка оцінюється в термінах

знання – Ахілл «як лев, про лють лише мислить», страшний циклоп Поліфем

«ніякого не відав закону»).

Друге: термін «пайдейя» відкриває перед сучасною людиною естетичні

підстави античності, де освіченість, освіта й культура завжди предметні,

безпосередньо речовинні, «тілесні» (А.`Ф.`Лосєв).

Греки створили унікальну систему освіти, у якій формувався не

професіонал у певній сфері, а людина як особистість, з ціннісними орієнтаціями,

що визначилися. Безсумнівно, у цій спрямованості до людини й полягає

неминуще гуманістичне значення античного розуміння культури, основа якого –

ідеал людини, ідеал, що є ланцюгом культурного процесу.

Величезне значення для античної культури мало те, що знання в Греції, на

відміну від Єгипту не було сакральним (переданим тільки посвяченим). Звідси

доступність освіти для всіх вільних громадян поліса.

Основні цінності грецької «пайдейї» в цілому виходять за межі власне

педагогічної сфери й формуються як норми та зразки в контексті культури.

Вихідним є аристократичний тип культури, підставою якого є глибокі

генеалогічні традиції (часто герої Гомера ведуть своє походження від богів). Але

зі знатністю походження пов’язується звичайно й краса, і фізична досконалість, і

навіть фізична перевага над іншими, та аристократичні чесноти, що випливають з

цього: уміння захистити в бою свою честь, вирізнитися й досягти слави, «слави до

небес». Чесноти успадковуються, але для цього вони повинні бути захищені в

бою, єдиній школі життя, доступний гомерівським аристократам.

У полісі військові чесноти доповнюються цивільними, однак шлях до них

пролягав через багаторічну схоле. Мета освітньої роботи – усвідомлення себе як

повноправного члена суспільства. У граматика дитина навчалася читанню й

письму, ознайомлювалася з грецькою літературою. Викладання музики

доповнювало школу граматика, тому що багато віршів часто декламувалися під

музику.

В античній Греції пайдевтична освіта починала з дванадцяти років. Із цього

віку хлопчики відвідували палестру, займалися гімнастикою. У гімнасіях мусичне

й гімнастичне мистецтва поєднувалися у формі змагань молоді, причому в

присутності глядачів, якими були вільні громадяни, а під час обговорення

державних справ слухачами й глядачами, у свою чергу, ставала молодь.

Власне, метою освіти була підготовка громадян, саме тому за граматиком і

кіфарієтом випливає педотріб, а у вісімнадцятирічному віці починалася перевірка

цивільної доблесті. Проблема грецької освіти полягала в тому, що підготовка

громадян не укладалася в рамки професійної освіти: в разі необхідності всі

чоловіки міста ставали воїнами й політиками.

Отже, мета античного виховання й культури: розвити в людині розумну

здатність суджень і естетичне почуття міри й справедливості в справах цивільних

і приватних.

«Пайдейя» визначається як основний зміст античної культури. Однак цей

освітній процес не зводився до опанування суми норм і вимог, він був

підготовкою до громадського життя відповідно до досить широкого набору норм і

вимог, які розцінювалися греками як їх «мудрі винаходи» – «номой» (закони). У

цьому й полягав ланцюг культури: розвити в людині здатність до інтелектуальної

діяльності й естетичне начало – почуття прекрасного. Це дозволяло йому знайти

почуття міри й справедливості в цивільних і приватних справах. При цьому

антична людина не втрачала своєї єдності із природою. Природа була головною

невід’ємною частиною космосу, що містив також богів і людей. Почуття

причетності з природою часто переростало в «милування космосом», а пряме

зіткнення з нею – в умогляд.

Незалежна, самодостатня антична людина пишалася своєю силою, розумом

і здатністю жити «по природі» і «по встановленню». Споглядаючи природний

порядок, вона розбудовувала суб’єктивний логос у злитті з об’єктивним,

примножувала свій розум. У суді, у народних зборах стародавній грек почував

себе в онтологічній безпеці, оскільки поліс гарантував йому волю, соціальну

захищеність і реалізацію його честолюбних устремлінь. Гарантом стабільності й

порядку були навіть не закони, а сам природний порядок, що вкоренився у

свідомості, про раціональний, вічний, життєвий, а отже, про божественний

порядок речей. З єдності людини з природою випливало зведення її в

складнодосяжний, але не трансцендентний абсолют, а життя «по природі»

перетворювалося на етичний ідеал освіти й культури.

1.3. «Техне» як культурно-значима майстерність у житті людини

Техне (від грец. τεχνε [tесhnе] – мистецтво, майстерність, уміння) – одна з

базових характеристик грецької культури. Це широке поняття, що охоплює

практично всі сфери людського існування. Будь яке майстерне виробництво в

грецькій традиції розумілося як «техне». Мистецтвом для греків була не тільки

праця архітектора, але й праця теслі або ткача. Таким чином, поняттям «техне»

позначала будь яка людська праця (на противагу творінню природи), що є

творчою (на противагу пізнавальній), що використовує вміння, а не натхнення й

свідомо ґрунтувалася на правилах і канонах, а не лише на досвіді. Греки були

переконані, що вміння в мистецтві – досить істотний компонент, і тому ставилися

до мистецтва (включаючи мистецтво теслі або ткача) як до розумової діяльності.

У своєму визначенні мистецтва греки наголошували на знанні, що присутнє в

мистецтві, і цінували мистецтво найбільше саме за це знання.

Таке поняття мистецтва містило те, що було загальним для архітектури,

живопису й скульптури (тобто мистецтва в сучасному розумінні), а також для

ремесла. Але греки не мали поняття, що позначало власне образотворчі

мистецтва. Широке поняття мистецтва, якому, швидше, відповідає поняття

«майстерність», протрималося до кінця античності й тривалий час зберігало в

європейських мовах.

Не класифікуючи мистецтва на витончені й ремісничі, греки були

переконані, що всі мистецтва можуть бути прекрасними. Ремісник (деміург) може

досягти досконалості в будь-якому мистецтві та стати майстром. Значна увага

поняттю «техне», техніці приділяється у філософській спадщині Аристотеля. Так,

у «Нікомаховій етиці» Аристотель обґрунтовує, що техніка – розумна, творча

поведінка, зумовлена правильним знанням. Техніка не є необхідною, тому що

виробляється лише людиною, і вона залежить від правильного знання. Мета

техніки укладена не в ній, а в людині. Ціллю суспільства визначають вигляд і вид

техніки. Отже, давньогрецьке поняття «техне», що мало широкий

культурологічний смисл, поступово звузилося і в цей час традиційно стало

позначати сукупність засобів людської діяльності, створюваних для здійснення

процесів виробництва різних благ. Основне призначення техніки – часткова або

повна заміна виробничих функцій людини з метою полегшення праці. Техніка

дозволяє на основі пізнання законів природи суттєво розширити людські

можливості. Отже, мета техніки не в ній самій, а в людині.

Техніка й культура мають певну подібність, але водночас суттєво різняться.

Техніка сприяє прояву того, що колись було приховано в природі; культура ж є

доглядом за тим, що саме по собі вже має деякий вигляд. Культура та техніка –

одночасно й надбудова, і фундамент. Культура має дві сторони – матеріальну й

духовну; техніка також, крім суто матеріальних, має й духовні параметри. На

думку П.`Козловскі, сутність техніки належить сфері духовного, сфері

репрезентації й прояву дійсного в людському розумі. У техніку втілений певний

дух, техніка є сфера реалізації духу.

1.4. Поняття «калокагатія» в давньогрецькій культурі

«Калокагатія» (грец. «калос» – прекрасний, «агатос» – добрий) – сукупність

достоїнств, загальних, прийнятих чеснот, що роблять їхнього носія грека-чоловіка

визнаним членом суспільства (спочатку гетерії – співдружності, потім поліса –

міста-держави), шанованим, гідним слави й визнання та відповідно тим, що

сприймався носій суспільного блага, добра; а тому і як утілення прекрасного.

Спочатку «калой», «кагатой» (множина) слугувало вираження військової (і злитої

з ним цивільної) переваги, яка використовувалася в поемах Гомера для

позначення кращих («ариста», «агату»), аристократів на противагу масі, юрбі.

Надалі «калокагатія» сприймається як ідеал цивільних достоїнств, що

відповідають інтересам, специфіці й історичній еволюції грецького поліса.

Зокрема, переходу від «військових» (аристократичних) чеснот – мужності,

сміливості, відваги до «мирних» (полісних) – справедливості, розумності,

розважливості. Ідеалом полісного виховання стають злиті військово-цивільні

чесноти. Античний ідеал громадянина-воїна породив уявлення про гармонійний

розвиток особистості, злиття тілесного розвитку й моральної досконалості.

У грецькому розумінні краси не було роз’єднання морального й

прекрасного. Для греків усе корисне, потрібне, а тому нечасте або недоступне

всім, було прекрасним. Інакше кажучи, усе гарне буде прекрасним, а прекрасне –

гарним (Сапфо). Греки цінували й розуміли красу як природне вираження

порядку речей, природної доцільності. Людина від природи націлена здатністю

відрізняти прекрасне від потворного й бачити добре (а воно завжди прекрасне) і

зле (а воно завжди потворне). Добро як повнота життя, як природна досконалість

завжди захоплює, зачаровує людину, пояснює їй, заради чого вона живе; так краса

Олени змушує старців говорити про неї як про жінку, заради якої варто вести

війну.

Однак краса й прикрашання могли бути й без добра. Прекрасні

солодкоголосі сирени захоплюють які пропливають повз них, подорожан, на

загибель.

Античність не знає добра, блага, одягненого в скромні, прості одіяння

самокатування й неповноти, ущербності. Життя повне сил та достатку, і це є

добро й благо. Зачарування, гармонія космосу – це і є краса. Космос – порядок

речей, який спостерігається людиною, і цей порядок містить прекрасне, це і є

прекрасне обладнання. Людина, дивуючись і захоплюючись, сама живе

відповідно до міри та краси, тем благом, яке панує в космосі. Звідси грецькі

уявлення про споглядання, про пайдейю, про кращих чоловіків. З переходом

пріоритету від військових чеснот до мирних стверджується думка про духовну

красу (і її відмінності від фізичної). Її розвивав, зокрема, Сократ. Але краса речей

і самої душі пов’язується, як і раніше, з природою, природною доцільністю, а не з

духовним абсолютом, якого античність не знає. Та й сам Сократ говорив про

прекрасне те ж, що й про добро. І в цьому змісті калокагатія залишається ідеалом

у досягненні природної досконалості.

1.5. Давньогрецьке поняття «катарсис»

«Катарсис» (грец. саtагsis) – очищення, піднесення, оздоровлення,

відділення гіршого від кращого. Існують три основні значення цього поняття:

1) релігійне;

2) медичне;

3) естетичне.

Катарсис у релігійному смислі – це обряд очищення. У грецькій мові це

поняття вживалося в множині – «катармой», у латинській – lustratio – очищення й

змилостивлення як найважливіша частина релігійних відправлень, культових

церемоній. Очищення передували будь-якому жертвопринесенню. Зовнішня і

внутрішня чистота минулого спрямовані умовою звертання людини до бога, що

здійснюється при жертвопринесенні. Зокрема, обов’язковими вважалися

обмивання рук, різні окурювання. Головними засобами очищення слугували вода

й вогонь.

Такі очищення підготовлювали людину до спілкування з богом, до

«епіфанії» – богоявлення, надстроювали на урочистий лад. Саме

жертвопринесення (найчастіше тварини) дозволяло людині звернутися до бога з

молитвою-проханням, яке божество приймало або відхиляло.

Другий рід релігійних очищень – очищення від скверни, гріховності. Такі

очищення повинні були пройти не тільки окремі люди, але й цілі міста або

війська. Найвідоміший епізод очищення грецького війська після образи, нанесеної

Агамемноном богові Аполлону. Агамемнон забрав у рабство Хрисеїду, дочку

жерця Аполлона-Хриса й відповів відмовою жерцеві, котрий приніс незліченний

викуп, «щоб полонену дочку викупити». Аполлон «виразку на воїнство злу навів;

загинули народи». Лише повернення Хрисеїди батькові, жертвопринесення Фебу

(Аполлону) й очищення всього війська врятували греків.

Медичні очищення розглядалися як спосіб оздоровлення організму.

Основою таких очищень було уявлення про з’єднання в людині основних світових

стихій (ідея мікро- і макрокосмосу).

Найповніше ця теорія представлена в поемі Емпедокла «Про природу», що

вчив про існування чотирьох стихій, що не зводяться одна до одної, – вогню,

повітря, землі й води. Згодом Гіппократ розвиває теорію про перевагу однієї зі

стихій у людині та чотирьох типах людського темпераменту.

Початок естетичного розуміння катарсису – ролі мистецтва, що очищає,

(зокрема, музики й піснепівів) відносять зазвичай до Гесіода, що описує чарівні

властивості пісні:

Якщо хто сохне, сумно терзаясь,

то варто йому лише

Пісню почути служителя муз, піснепівця,

про славні

Подвиги прадавніх людей, про блаженних богів

олімпійських,

І забуває він негайно про горе своє,

про турботи

Більше не пам’ятає: зовсім він від дарунка

богинь змінився.

Але в такому разі і в Гомера, котрий описує Ахілла, сумує, та