Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

заспокоюється від гри на кіфарі, також міститься розуміння катарсичної ролі

мистецтва.

Виразніше можна говорити про розуміння катарсису в піфагорійців, які

ввели його в систему «піфагорейського способу життя», де величезну роль

відіграли харчові обмеження, прогулянки, мнемічно вправи й власне катарсис як

лікування душі за допомогою музики. Вони проганяли від себе зневіру та тугу за

допомогою музики, і вона ж розбавляла їх дратівливості й гніву. Музика тут

належить до комплексу катарсичних вправ, суть яких полягає у відновленні

душевної рівноваги. Ще визначніше очищення з щиросердечним здоров’ям

пов’язує Платон, для якого катарсис починається з уживання «справжнього

знання» як «їжі для душі». Прекрасне, здатність людини пам’ятати ідеальні

образи, відбиті в душі, дозволяє, за Платоном, людині стати на шлях очищення

від минущого, наносного.

Чистота в Платона безпосередньо пов’язувалася із красою. Усі кращі якості

людського характеру – краса, шляхетність, мужність і навіть знання –результат

очищення. «Чи не потрібне назвати й розсудливість, і справедливість, і мужність,

і саме розуміння очищенням?» [12, c.69]. Відповідно до цього й усі недоліки

можуть бути виправлені лише шляхом очищення: від фізичної потвори очищає

гімнастика, від хвороб – медицина, від незнання – навчання, від моральних

недоліків – мистецтво.

Аристотель, хоча й визнавав катарсичну роль музики, основне катарсичну

дію приписував пізнанню. Теорію катарсису Аристотель також застосував до

аналізу трагедії. Знамените визначення трагедії Аристотелем основане на понятті

катарсису. «Трагедія є наслідуванням дії важливій і закінченій, що має певний

обсяг, наслідування за допомогою мовлення, у кожній зі своїх частин по-різному

прикрашеного; за допомогою дії, а не оповідання, що робить через жаль і страх

очищає подібні афекти» [1, c.1449]. Порушення Аристотелем питання про

катарсичну роль трагедії було в естетичній думці досить суперечливим.

Суперечка йшла про те, чи відбувається очищення почуттів або очищення розуму

від почуттів. Зрештою виробилася думка про те, що Аристотель під поняттям

катарсису мав на увазі розрядку почуттів, заспокоєння, а не виховання,

облагороджування глядача. Тобто передбачається, що для греків – а це показово

для Аристотеля – на перший план виносився психотерапевтичний ефект

мистецтва, науки й пізнання. Трагічне очищення означає для Аристотеля не що

інше, як видалення з душі афектів і страстей, подібно тому як лікування – це

усунення хвороб і фізичних вад. Катарсис як спосіб духовного оздоровлення,

звільнення людини від занепокоєння й негативних емоцій, залишається

найважливішим елементом європейської культури протягом усього її існування.

1.6. Платонівська концепція культури

Архетип циклічності, властивий античній думці в цілому, певним чином

розкривається у філософії історії й культури Платона (427-347 рр. до н.е.).

Філософсько-історична модель Платона – це синтез міфологічної традиції,

відображеної в праці Гесіода «Роботи й дні», і навчання Демокріта про

історичний розвиток як нагромадженні корисних знань і зростання

комфортабельності життя. Свідомість Платона перейнята ідеєю космічного

колообігу, раціоналізованого до певного ступеня вже в навчаннях Геракліта,

Емпедокла й інших натурфілософів прадавньої Греції.

Платон стверджував, що світовий рух, коли він спрямовується богами, є

гармонійним, коли ж відбувається сам від себе – наближається до хаосу, при

цьому дві фази утворюють повний цикл. Керований богами підйом забезпечує

розквіт природи й поліпшення людства, однак після катастрофічного зламування,

до якого філософ відносить загибель Атлантиди, починається деградація природи

й людства, яка проходить свої фази, порівнюванні з фазами Гесіода.

Державотворення конкретизує моральний регрес у вигляді зміни форм правління

(тимократії – влади честолюбців, олігархії, демократії й тиранії), кожна з яких

породжує наступну, гіршу за попередню.

Модель ідеального поліса для Платона – це, по суті, модель досконалої

культури. Так, у своїх трактатах «Держава» і «Закони» Платон дав уявлення про

ідеальний поліс, у якому панує станова система, наявний суворий контроль

верхівки суспільства над діяльністю низів. Основа правильного устрою держави

за Платоном – це правильне трактування поняття чесноти, справедливості, тому

на чолі поліса повинні перебувати філософи – люди, що володіють дійсним

знанням. Платон, по суті, став автором аристократичної концепції культури, де

культура трактується з морально-етичних, філософських позицій. Культура – це

реальність духовного порядку, пов’язана із світом чистих ідей.

Якщо культура для Платона – це, насамперед, досконалий світовий порядок,

суспільна гармонія, то сутність мистецтва філософ виводить із явища мімезису. У

цілому питання про сутність мистецтва хвилювало ще піфагорійців, які вбачали в

музиці наслідування «гармонії сфер». У свою чергу Демокрит виводив усі

мистецтва й ремесла з наслідувальної діяльності тварин: у співі ми наслідуємо

птахів, у будівництві жител – ластівок тощо. Теорія наслідування набула розвитку

і систематичного викладу у філософській думці Платона. Платонівська теорія

мимезису слугувала не лише для пояснення сутності мистецтва, але й для доказу

його слабкості, недосконалості, пізнавальної й естетичної неповноцінності – адже

мистецтво є наслідуванням не вічних і незмінних ідей, а прийдешнім, мінливим і

неістинним чуттєвим речам. Оскільки чуттєві речі самі – є копії ідей, то

мистецтво, наслідуючи чуттєвий світ, являє собою копію копій, тінь тіней. На цій

підставі Платон відкидав деякі види й жанри мистецтва, вважаючи їх шкідливими,

що розбещують юнацтво, що й пом’якшують характери людей.

У цілому антична думка визнавала величезне соціальне значення мистецтва

й культури, розглядаючи їх як необхідний елемент суспільного та державного

життя, засіб виховання й освіти громадян. Теорія і практика виховання в

демократичних полісах ґрунтувалася на естетичному вихованні. Головним

засобом такого виховання вся антична думка визнавала музику, вважаючи її

найдієвішим засобом впливу на внутрішній світ людини.

1.7. Елліністичне розуміння культури

У класичну епоху переважали ширші й гуманніші погляди, ніж на ранніх

етапах розвитку Греції, згідно з якими існує якась божественна справедливість,

що поширюється рівною мірою на всіх людей, незалежно від їхньої родової або

племінної приналежності. Норми моралі й права часто поширювалися в ту епоху

не тільки на співвітчизників, але й на чужоземців і громадян інших полісів.

Основна особливість античної грецької культури – принцип гармонійної

врівноваженості цілого і його частин. Він чітко виражений у самій конструкції

грецького храму, знайшов також широке застосування й у монументальній

скульптурі. Храм з колонадою сприймався як модель і разом з тим як символ

тісно згуртованого цивільного колективу. З іншого боку – це образ вільного

індивіда, втіленого в кам’яних статуях.

Одна з ознак грецької культури – універсалізм, прагнення створити єдину

універсальну космологічну й онтологічну концепцію, пояснити єдність і

різноманітність світу. Але з V ст. в центрі культуротворчості виявляється не світ,

а людина. В епоху еллінізму античний поліс втратив свою колишню

самостійність, отже стали руйнуватися ідеали грецької «пайдейї». Перервався

зв’язок часів, суспільство перестало потребувати громадян: місто входило в

неосяжну імперію, і від людини були потрібні не цивільна сміливість у прийнятті

рішень і полисні чесноти помірності й справедливості, а здатність «прожити

непомітно», зберегти себе, досягти «атараксії» (незворушності духу) в умовах

соціальної нестабільності й неконтрольованих політичних подій. Сумнів у всіх

цінностях, крайній скепсис, цинізм з одного боку й догматична віра в долю й

приречення з іншого характеризують розгубленість античної людини перед

соціальними катаклізмами, авторитарної влади й дрібної самоправності. Як

завжди в таких умовах страждала культура. Падав престиж освіченості й

пізнання, зростав інтерес до езотеричного знання. Ядро грецької освіченості –

система раціонального знання й формування людини за цивільним зразком взагалі

з’явилося незатребуваним. Стала домінувати ірраціональна віра. І це закономірно.

Колишні цінності й цивільні чесноти виявилися несумісними з новими

імперськими орієнтаціями. Окрема особистість не могла протистояти всьому

світовому порядку. Виникла потреба в чуді та духовному абсолюті.

Феномен елліністичної вченості не можна зводити лише до традиційної

виховної моделі. Це якась маса фактів культури, досягнення якої викликає до

життя епоху «озирання назад». Ця епоха вже не перебуває беззвітно в рамках

традиції, але більш-менш свідомо про неї міркує. Ученість елліністичної епохи –

це енциклопедичність, здатність навчити, дидактичність. Панувала ідея розкриття

Універсуму в слові (Логосі). На жаль, елліністична культура втратила той

характер великої цілісності, який вона мала в досократиків, Платона, Аристотеля.

Елліністична культура характеризується запозиченням термінології, фразеології,

прикладів. Загальне філософствування – достаток приватних точок зору.

Відбулася архаїзація поглядів, панував атомізм, повернення до природи

(кініки). Елліністична культура еклектична й екзегетична. Еклектизм – це

ставлення до світу через систему текстів, що вже були в культурі. Екзегетика – це

такий спосіб мислення, у якому логічне міркування вже відкрито ухвалює форму

відсипання до відповідного, оцінюваного як абсолютний, джерела й тлумачення

його. Буття світу споглядається через джерела, саме в них світ вбачає справді

сущим.

Провідними філософськими напрямами еллінізму є кінізм, стоїцизм,

скептицизм, епікурейство. Стоїків цікавили, насамперед, етичні проблеми, ідеал

людини; в елліністичну епоху відбулося злиття ідей стоїцизму з містичними

віруваннями й астрологією. Узагалі, в епоху еллінізму сильно зріс інтерес до

містики, магії, езотеризму; процвітали східні релігійні культи. Це пов’язане як із

загальним психологічним настроєм епохи, так і із проникненням східної культури

й світобачення в класичну грецьку культуру. Еллінізм не можна трактувати тільки

як занепад. Ця культура готовила ґрунт для виникнення нових ідей, і в цьому її

цінність.

Контрольні запитання

1. Чому греки протиставляли між собою «еллінство» та «варварство»?

2. В чому полягає культуро творче значення грецької пайдейї?

3. Визначте ставлення грецької та римської філософської думки до процесу

культурного розвитку.

4. В чому полягає зміст поняття «калокагатія»?

5. В чому суть елліністичного розуміння культури?

Література

1. Аристотель. Поэтика. Об искусстве поэзии. // Аристотель. Этика. Политика.

Риторика. Поэтика. Категории. – Минск: Литература, 1998. – С. 1064–1112.

2. Асмус В. Ф. Античная философия / В.`Ф. Асмус. — М., 1976.

3. Барг М. А. Эпохи и идеи: становление историзма / М.`А. Барг. — М.`:

Мысль, 1987. — 348 с.

4. Богомолов А. С. Диалектический логос: Становление античной диалектики /

А. С. Богомолов. — М.`: Мысль, 1982. – 263 с.

5. Боннар А. Греческая цивилизация / А. Боннар. – М., 1992.

6. Йегер В. Пайдейя: Воспитание античного грека: Эпоха великих

воспитателей и воспитательных систем / В. Йегер`; пер. с нем. — М.`:

Греко-латинский кааб. Ю.А. Чичалина, 1997.

7. Кучуради И. Пайдейя как субъективное условие разумного существования

прав человека / И.`Кучуради / / Вопр. философии. — 1999. — №8. — С. 23–

55.

8. Лосев А. Ф. Античная философия истории / А. Ф. Лосев. — М.`: Наука,

1977. — 207 с.

9. Лосев А. Ф. Двенадцать тезисов об античной культуре / А. Ф. Лосев / /

Лосев`А. Ф. Дерзание духа / А. Ф. Лосев. — М., 1988. — С. 155–170.

10.Лосев А. Ф. Классическая калокагатия и ее типы / А. Ф. Лосев / / Вопр.

эстетики. — 1960. — № 3.

11.Лосев А. Ф. Типы античного мышления / А. Ф. Лосев / / Античность как тип

культуры. — М., 1988. — 205с.

12.Платон. Сочинения в 4 тт. – Т.2. – М., 1993. // "Федр" 245с-255а. – с. 154-

163.

ТЕМА 4. КОНЦЕПЦІЇ КУЛЬТУРИ В ДАВНЬОМУ РИМІ

План викладу:

1.1. «Культура» і «натура»

1.2. Класична модель римської культурності

1.3. Римська релігійність

1.4. Значення права в Римі

1.5. Л. А. Сенека про культуру й проблеми людства

1.6. К. Тацит і підходи до культури в імператорському Римі

1.7. Майбутнє, що критикується: християнство

1.8. Синкретизм давньоримської культури

1.9. Логіко-філософське переосмислення уявлень про культуру в

давньоримській філософії (неоплатонізм)

Ключові поняття і терміни:

Ораторське мистецтво, цивільна громада, культура, римське право,

синкретизм, неоплатонізм.

1.1. «Культура» і «натура»

Поняття «культура», як відомо, сходить до римської античності та позначає

процес людської життєдіяльності. Причому ця людська життєдіяльність

принципово відрізняється від біологічних форм життя. Перше значення слова

«культура» – це оброблення, обробка, відхід. І, звичайно ж, у першу чергу, землі,

тому культура – це землеробство й сільське господарство. Найзвичніше ж для нас

значення культури, як виховання та освіти в цьому контексті сприймається як

щось, що доповнює, а іноді й виправляє людську природу, навіть протистоїть їй.

Підсумок римського погляду на культуру підвів римський письменник і оратор

М.`Туллій Цицерон (106–43 г до н.е.), що висунув поняття «культура душі»

(cultura animi): «Як родюче поле без оброблення не дасть урожаю, так і душа.

Оброблення душі – це і є філософія: вона підготовлює душі до прийняття посіву

та ... сіє... тільки те насіння, яке, визрівши, приносять найщедріший врожай» [3,

c.252].

1.2. Класична модель римської культурності

Римська культура розвивалася на базі античної цивільної громади. Лад цієї

громади визначав набір і зміст основних цінностей, якими повинні були

керуватися її члени. Основні цінності римлянина такі:

 ідея значимості та єдності громади;

 зв’язок блага окремої особистості із благом усього колективу;

 обв'язок кожного громадянина полягає в службі батьківщині;

 верховна влада належить народу, пріоритет республіканських порядків

перед тиранією;

 ідея свободи й незалежності для Рима і його громадян;

 ідея зв’язку цивільної громади з богами й героями, які представлялися

немовби її членами;

 значна роль права.

Політичне життя Рима, боротьба лідерів різних напрямів, що прагнули

заручатися підтримкою народних зборів, відкриті судові процеси, що відіграли

значну роль у політиці, що залучали масу слухачів, стимулювали формування у

свідомості прадавніх римлян специфічних культурних цінностей, а саме:

 ораторське мистецтво, уміння переконувати;

 логічне мислення, що визначило методи філософії та науки.

Постійні війни зі своїми сусідами зумовили й організацію, увесь лад життя,

історико-культурний розвиток Рима. Залізна військова дисципліна вимагала

військових чеснот:

 мужності;

 вірності;

 стійкості;

 суворої непохитності;

 гордої гідності;

 слухняності.

Однак такі чесноти були потрібні не тільки для війни, для мирного життя,

для виконання обов’язку хорошого громадянина. Абсолютна влада глави фімілії з

дитинства привчала юнаків до беззаперечної покори, а часто й до відсутності

власної ініціативи. Під керівництвом батька вони вивчали військову справу й

особливості праці хлібороба, обов’язки громадянина, проводячи при цьому

значну частину життя у військових походах. Римський плебс досяг своїх перемог

з великими труднощами, боротьба патриціїв і плебеїв вимагала величезного

напруження обох сторін. У її процесі виробилися різні форми організації як

одних, так і інших. Першорядного значення набула боротьба за різні закони, що

виривалися плебеями у своїх супротивників, що зумовило особливу роль права в

житті суспільства.

1.3.Римська релігійність

Боги, згідно з поглядами римлян, були немовби членами цивільної громади,

опікувалися їхніми справами, подавали знаки своєї волі, вимагали шанування.

Вони не сприймалися, як верховні грізні боги інших народів, що встановили

вічний і незмінний світовий соціальний порядок. Релігія римлян не була пов’язана

з догмами й канонами. У Римі через специфіку античної цивільної громади більші

храмові господарства й могутній жрецький стан не утворювалися. Спочатку

римська релігія була дуже близька до права. Патриції і понтифіки, що

вербувалися з їхнього середовища, тлумачили релігійно-правові норми,

божественні знамення. Для плебеїв релігія санкціонувала прийняті на їхню

вимогу сакральні закони, що опікували недоторканність народних трибунів,

священний обов’язок патронів щодо клієнтів та ін. Тісний зв’язок релігії з правом

і політикою підвищував її значення в житті суспільства і водночас сприяв її

формалізації, деталізації різних способів спілкування з божеством, дізнавання

його волі, виключав індивідуальний релігійний шлях віруючого. Релігія в Римі не

стала джерелом поетичної творчості. Водночас римське сприйняття божества

відкривало простір вільному пошуку у сфері філософії, науки, мистецтва.

Ще одна функція релігії в прадавньому Римі – бути сполучною ланкою між

громадянством у цілому, фамілією та окремим індивідуумом. Релігія визначала

необхідні для зімкнення й функціонування цих колективів відносини й обов’язки:

борг людей стосовно богів, сина – стосовно батька, батька – щодо підвладних

йому членів фамілії. Релігія вимагала ретельного виконання всіх обрядів і

ритуалів, щоб не порушити мир з богами.

1.4. Значення права в Римі

Право і його найважливіша частина – закон – були для римлян

структуроутворюючим елементом як світового, так і цивільного порядку. Закон

богів упорядковував космос узагалі; право, рівне для всіх громадян, робило місто

мініатюрним відображенням космосу. Мабуть у жодній іншій культурі право не

займало настільки високого місця та не пронизувало настільки й філософську

думку, і повсякденне життя.

1.5. Л.А..Сенека про культуру й проблеми людства

Головне завдання філософії, як писав Сенека, – повідомити людям почуття

гуманності, спільності, єднання, навчити їх жити згідно з природою, що пропонує

дотримуватися чеснот (Ер., 5). Філософія робить людей вільними, дозволяє

піднятися над їхнім соціальним станом: піднесений дух може жити в будь-якому

тілі. Воля не залежить від положення, що займає людина. Завдання філософії в

нашому недосконалому світі, за Сенекою, таке: навчити людей переносити

нещастя, бідність, хвороби, вигнання, долати страх смерті (Ер.,18, 48). Ті, хто

долучився до чесноти, що робить дух непохитним, спокійним, цільним,

безстрашним, поблажливим: ті, хто наділений здатністю правильно мислити,

дотримуватися законів природи й добровільно їм підкоряється – це гарні люди.

Вони рівні між собою й утворюють якусь нову спільність, незалежну від статусу й

місця народження, оскільки для мудреця батьківщина – увесь світ (Ер.,28, 66).

Мудрий особливо цінує те, що благо для всіх; своїм він вважає те, що в нього

загальне з усім людством (Ер.,73). Однак, у людському суспільстві багато

недосконалого. Колись, у золотому столітті все було загальним, не було ні бідних,