Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

гожий грунт серед українського дворянства, яке не тільки у XVIII,

але і з початком XIX ст., за словами одного російського генерала, що

служив в Україні (1824р.), "було перейняте ненавистю до Росії",

причини якої він бачив у "порушенні прав України". До речі,

Козельський один з перших теоретично засудив феодально-кріпо-

сницький лад.

Хоча комунікація в другій половині XVIII ст. була дуже слабко

розвинена, все ж таки Американська революція 1775-1783 pp., Велика

Французька революція 1789 р.;, з її кличами про свободу, рівність і

братерство, доходили до України, зокрема через Польщу. Польські

діячі, такі як Тадей Костюшко, Юзеф Понятовський і Ян Генрик

Домбровський, брали участь у французьких наполеонівських війнах.

Поляки були добре поінформовані про події у світі, а через них те все

доходило й до українців і скріплювало українське національне

відродження. Зрештою, ціле Правобережжя України, тобто на захід

від Дніпра, яке перейшло під час другого та третього розподілів

Польщі (1791 і 1793 pp.) під владу московських царів, залишилося, як

і перед тим, у руках польських панів-магнатів. Вони володіли землею

і живо цікавилися подіями в західній Європі, а зокрема у Франції, від

якої сподівалися допомоги у відбудові Польщі.

На порозі XIX ст.

Правління царя Павла І, який прийшов на трон після смерті

Катерини II, було недовге (1796-1801 pp.), але жорстоке, навіть суп-

роти дворянства та його найближчого оточення. Він мав дуже не-

стійкий характер і навіть його найближчі ніколи не були певні, що

можна від нього очікувати. Одного дня він міг бути надзвичайно

приязний, а другого надзвичайно жорстокий.

Українці, перебувши 34-літнє панування Катерини II з її лікві-

дацією залишків автономності України, сподівалися, що Павло І,

який виявив свого роду симпатії до України, відновить гетьманство і

поверне принаймні деякі традиційні права. Але так воно не сталося.

Єдине, що він зробив, це повернув Генеральний Земський та

Підкоморський суд, Магдебурзьке право та старий адміністративний

поділ на повіти. Одне, що він зробив гуманного, це заборонив

поміщикам силувати кріпаків працювати в неділю, а в Україні також

продавати кріпаків без землі. Не переслідував він і духоборів, а

також Уніатської Церкви, як це було за цариці Катерини II.

Своїм автократизмом, а ще більше жорстокістю навіть супроти

аристократів — високих старшин армії, він наробив собі багато во-

рогів. Ці високі старшини, порозумівшись між собою і, мабуть не без

згоди його сина, престолонаслідника Олександра, задушили ім-

ператора Павла І 24 березня 1801 р. Услід за тим на російський

престол вступив молодий 24-річний імператор Олександр І.

Прихід на престол Олександра І знову зродив надії на краще, тим

більше, що вже тоді він мав репутацію людини ліберальної, гуманних

поглядів. Зараз таки на самому початку він створив "Таємний

Комітет" із приятелів своєї молодості, до якого належали росіяни

графи Ніколай Новосельцов та Павло Строганов, українець князь

Віктор Кочубей та поляк граф Адам Чарториський. Всі вони були

ліберальних поглядів і тому суспільство очікувало "нової ери".

Сподівалися також знесення перестарілого вже і віджилого кріпацтва.

Однак усі ті сподівання, чи побожні бажання, не здійснилися. У

скорому часі Олександер І трапив під вплив графа Чарторись-кого та

зблизився з групою польських аристократів, великих землевласників

на Правобережжі України — графи Владислав Браніць-кий і Северин

Потоцький, князь Любомирський та інші, які зайняли високі пости в

уряді імперії. Немалу роль у тому відігравав і роман царя Олександра

І з княжною М. Наришкіною з дому споль-щених князів

Четвертинських. В остаточному висліді, хоч Правобережжя було під

російською владою, там панували польські дідичі, польська культура

тощо.

Треба однак ствердити, що Олександер І не радо встрявав у

справи сумління й тому, так як і його батько, не переслідував уні-

ятів, ані духоборів.

Відкриття Університету в Харкові

Москва, ліквідуючи Козацько-Гетьманську державу, нищила і її

культуру, а зокрема культурну твердиню — Києво-Могилянську Ака-

демію, яка у XVII-XVIII ст. була світилищем цілої Східної слов'ян-

ської Європи. Звідси йшли вчені на північ у Росію і на південь на

Балкани. Коли ж у 1755 р. у Москві був відкритий перший у Росії

університет з претензіями на науковий центр Сходу Європи та вчи-

тельська школа в Петербурзі, Києво-Могилянська академія була тоді

вже зайвим конкурентом, і до того ж невигідним для імперіалістичної

політики московських царів. Так почалася поступова ліквідація не

тільки самої Академії, але й усього шкільництва в Україні. Гетьман

Кирило Розумовський робив заходи, щоб Академію перетворили на

університет західноєвропейського зразка, але російський уряд на те

не дозволив. Поступове перетворення Академії на спеціально

духовний навчальний заклад, що почалося з 60-х pp., викликало не-

задоволення всієї української громадськості. Це знайшло, зокрема,

своє виявлення в наказі шляхетства своєму депутатові до "Комісії для

упорядкування нового Кодексу" у 1766-1767 pp.

У 1780 р. згоріла бібліотека Академії, найбільша в Україні, що

було неабияким ударом для науки взагалі, а для студентства зок-

54 55

рема. Цариця Катерина II 1786 p. видала указ про секуляризацію усіх

церковних і монастирських маєтків, чим жахливо зашкодува-ла

всьому українському шкільництву, бо школи в Україні були зде-

більшого при церквах та монастирях. Ударив цей указ і по Моги-

лянській Академії, яку позбавлено доходів з власного маєтку, а тим

самим і незалежного її існування. Вслід за тим її позбавлено урядової

щорічної субсидії, скасовано деякі привілеї її випускникам, все це

негативно відбилося на становищі навчального закладу. Значення

Могилянської Академії почало підупадати через брак потрібних

фондів та через різні урядові обмеження. Остаточно 1817 р. Києво-

Могилянську Академію уряд зовсім закрив.

У другій половині XVII ст. було декілька спроб з боку української

козацької старшини відкрити свій власний університет: у Сумах 1767

p., Катеринославі 1784 p., Чернігові 1786 р. тощо. Київське дво-

рянство просило уряд відкрити університет у Києві. Але царський

уряд жодного з тих проектів не задовольнив

. Більше того, не до-

зволив навіть на переведення добровільної збірки грошей на по-

будову університету. І в тому мабуть немає нічого дивного, бо ім-

перська бюрократія насильно гасила київське академічне вогнище.

Дозвіл на відкриття в Україні модерного європейського універ-

ситету дістав щойно Василь Каразин, що був у добрих відносинах з

імператором Олександром І. Розробляючи у Петербурзі план для

створення міністерства освіти (до речі, перше на той час у світі!),

Каразин в особистій розмові з молодим імператором навесні 1802 р.

дістав від нього згоду на ідею створення університету в Харкові,

який "гідний був би називатися центром освіти Південної Росії"

Василь Каразин (1773-1842), шляхтич Слобідської України, по ма-

тері з українського старшинського роду, громадський діяч лібераль-

них поглядів, добре ознайомлений зі системою західноєвропейських

університетів. Він належав до того типу українських патріотів, які вмі-

ли органічно і постійно поєднувати свої інтелектуальні таланти єв-

ропейця з інтересами свого суспільства. Каразин склав ряд лібераль-

них проектів перебудови державного управління і господарства Ро-

сійської імперії на конституційну монархію. Як учений і винахідник,

зробив багато важливих відкриттів у ділянці парового опалення, аг-

рономії і метеорології тощо. І власне йому, як молодому ще науков-

цеві, вдалося дістати дозвіл на відкриття університету у Харкові.

Але й тепер справа не пішла так легко, бо хоча українська шлях-

та-дворянство відгукнулася позитивно на проект створення універ-

ситету, серед імперської бюрократії було чимало ворогів тієї ідеї. Не-

зважаючи на те, Василь Каразин був оптимістом і виступив із тим

Овчарепко П. та ін. Початок вищої освіти на Україні //Літературна Україна.- 1966.-

№ 2.- 7 січня.

Лавріненко Ю. На початках українського відродження; до 200-ліття народження

Василя Каразина, 1773-1973 // Сучасність.- 1974.- Ч. 5.- С 34.

проектом, як із закликом до збирання фондів на його здійснення на

зібранні слобідсько-українського дворянства. У відповідь на його за-

клик зібрання схвалило на ту ціль 400 тис. рублів, а загальні збори

купецтва Харкова, які відбулися 1 вересня 1802 p., дали пожертву 181

008 рублів. Не залишилися позаду й "військові обивателі", нащадки

простих козаків, хлібороби Харкова, які віддали майже даром 125

десятин землі, що простягалася вздовж Сумської вулиці.

З уваги на те, що розміри університету несумісні з засобами однієї

губернії, зібрання слобідсько-українського дворянства ухвалило

звернутися ще й до інших сусідніх губерній за допомогою. Вже у

січні 1803 р. дворянський з'їзд Катеринославщини ухвалив доб-

ровільну пожертву в сумі 108 260 рублів на фонд побудови універ-

ситетського центру в Харкові. Цей значний успіх пояснюється ча-

стинно, може, тим, що тоді новоросійським губернатором був слав-

ний український діяч Михайло Миклашсвський

Згідно з дослідами історика Харківського університету Дмитра

Багалія, почин Каразина підтримали "майже всі стани — дворянство,

купецтво і громадянство, військові обивателі... цехові і міщани"

Отже, першу перешкоду, тобто брак фінансів, Каразин здолав.

Залишилося ще тільки дістати формальний указ про створення

університету, який він планував відкрити 12 грудня 1803 р. Але так

воно не сталося.

У Петербурзі бюрократи зуміли підірвати впливи В. Каразина в

імператора Олександра І, який із ліберального монарха почав пе-

ретворюватися в реакційного автократа. Коли ж остаточно 17 січня

1805 р. Олександер І дозволив відкрити перший університет в Україні

під російською займанщиною (не враховуючи університету у Львові,

що був під австрійським пануванням), вороги Каразина постаралися,

щоб не тільки його особисто туди не запросили, але навіть його ім'я

не було згадане в часі церемоній, які супро-воджали офіційне

відкриття Харківського університету. Але діло Каразина завершено і

всі про те знали, що основним промотором і виконавцем був таки

Василь Каразин.

Новозаснований університет у Харкові, столиці Слобідської Ук-

раїни, допоміг згуртувати українських учених, професорів і студен-

тів, завдяки цьому Харків став центром українського руху, а в парі з

тим й українського національного відродження. Першим його рек-

тором став російський літературознавець і філософ Іван Рижський.

Тут у цьому ж університеті працював спершу як викладач, опісля

професор історії, український письменник Петро Гулак-Артемов-

ський, який у 1841-1849 pp. був також ректором університету. Крім

Гулака-Артемовського, тут працював цілий ряд діячів на полі ук-

раїнської літератури, історії та етнографії.

Там же.- С. 46.

БаталійД. Нарис історії України на соціяльно-економічному грунті.- Харків, 1928.- С.90.

У 1816 р. при університеті засновано журнал "Украинскій Вест-

нік", що його редагували Євграф Філомафітський, Гонорський Ро-

зумник і Григорій Квітка-Основ'яненко. Це був перший в Україні

літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний місяч-

ник, хоча і друкований переважно російською мовою, але своєю те-

матикою він був повністю український. У цьому журналі П. Гулак-

Артемовський і П. Квітка-Основ'яненко вперше друкували свої твори

українською мовою. Завдяки тому тут же в Харкові заіснував ук-

раїнський літературний рух, який очолив Григорій Квітка-Основ'я-

ненко. Але в 1819 р. місцева влада заборонила видавати, цей журнал.

Внаслідок наполегливих домагань харківської громадськості, зо-

крема університету, міністр освіти дозволив у 1824 р. видавати літе-

ратурно-мистецький, науковий і громадсько-політичний двотижне-

вик "Украинскій Журнал", якого вийшло 48 книжок за редакцією О.

Склабовського. Цей журнал своєю тематикою також друкував ма-

теріали з історії України, про українську мову і літературу та народну

творчість. Але у зв'язку з репресіями уряду, які викликало повстання

декабристів у 1825 p., журнал також був змушений припинити своє

існування.

Хоча українське національне відродження було стихійним, а не

плановим виявом провідних верств України, а зокрема колишньої

козацької старшини (тепер дворянства), воно не було цілком відо-

кремленим від світу, зокрема Західньої Європи.

Рік 1798 відомий не тільки появою друком першої частини "Ене-

їди" І.Котляревського та "Нарциза" Г.Сковороди, але також і появою

маленької книжки енциклопедичного характеру, відомостей про Ук-

раїну, "Записки о Малоросіи", автором якої став історик дворянин

Яків Маркович (1776-1804). Він був першим з українських істориків,

який заперечував літописну теорію про "покликання варягів" до Ки-

єва на княжий престіл. Поява цього твору, написаного у високопат-

ріотичному дусі, була вислідом заінтересування українського дворян-

ства минулим України. Тому що цей твір був написаний російською

мовою, він був доступним ширшим суспільним й освіченим вер-

ствам, яким автор доказував славне минуле народу, з якого вони вий-

шли, розбуджуючи в них українську національну свідомість. Ця ма-

ленька енциклопедія дала початок зацікавленню українською етно-

графією.

Цілий ряд осіб того часу виявили інтерес до історії України й

поклали початок у досліджуванні української старовини. Одним з

них був Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850), який написав і

видав коштом князя Миколи Репніна-Волконського "Исторію Малой

Россіи" у 1822 р. Другим історичним твором того часу була тритомна

"Історія України і Козаків", яку написав теж історик Олексій Мартос

(1790-1842 pp.), син відомого українського скульптора Івана

Мартоса. Твір був високо оцінений фахівцями, але, ма-

буть, натрапивши на цензурні перешкоди, не появився друком і

рукопис загубився. Опубліковано лише два розділи з третього тому

на сторінках журналу "Северный Архив" у 1822 p.

У процесі українського національного відродження немалу роль

відіграла перша збірка українських історичних дум, яка появилася у

1819 р. під назвою "Спроба зібрання старовинних малоросійських

пісень" (Опыт собрания старинных малороссійскіх песен), які зібрав і

видав дослідник українського фольклору князь Микола Цсртелєв. У

вступній статті до цього збірника Цертелєв назвав українські думи

"пам'ятками народного генія", що містять у собі "силу вислову і ча-

рівність гармонії". Своїми працями Цертелєв привернув увагу до на-

родної поезії багатьох українських письменників, діячів культури і

науки.

Збірка ліричних народних пісень Михайла Максимовича з'явилася

друком у 1827 p., а 1832-1838 pp. на сторінках збірників "За-

порожская Старина" друкуються перекази, думи та матеріали до

історії козаччини, які видавав у Харкові визначний російський фі-

лолог і славіст Ізмаїл Срезневський. Отже, підвалини під українське

національне відродження дало українське дворянство, яке одиноке

мало на те матеріальні засоби й відповідну освіту.

Відгук Французької Революції в Україні

Французька революція 1789 р. зі своїми свободолюбними гаслами

турбувала і лякала монархів Європи. Тому імператор Павло І при-

єднався до протифранцузької коаліції європейських держав і Росія

взяла участь у війні проти республіканської Франції. Ця війна кош-

тувала й Україні багато, зокрема в людях, які мусіли воювати у складі

російської армії під командуванням фельдмаршала Міхаїла Кутузова

на європейських фронтах, зокрема в австрійських Альпах.

Тим часом у Франції змінилися форми уряду й остаточно 18

травня 1804 р. Сенат проголосив, що "для добра французького на-

роду" дотеперішній консул Наполеон Бонапарте стає імператором

французів Наполеоном І (але не імператором Франції!). Рішення

Сенату підтвердив плебісцит майже одноголосно (понад 3,5 млн

голосувало за, а тільки 2 579 — проти). Потужність і слава Наполеона

зростали з кожним днем, зокрема серед широких мас суспільства

Європи, і це дуже непокоїло монархів.

У 1806 р. зорганізувалася четверта з черги коаліція з Англії, Прусії

й Росії, яка знову виступила війною проти Наполеона, але він ту ко-

аліцію скоро розгромив. У висліді цієї війни Наполеон підкорив Пру-

сію, захопив Берлін і вирушив проти Росії. Після другої вирішальної

битви 13 червня 1807 р. коло міста Фрідлянда у Східній Прусії імпе-

ратор Росії Олександср І запропонував мирні переговори імперато-

рові французів Наполеонові І. Обидва Імператори зустрілися віч-на-

58 59

віч 7-го липня 1807 р. на річці Німан поблизу міста Тілсит і заклю-

чили т.зв. Тілситський договір. На базі цього договору із земель ко-

лишньої Польщі, які у другому і третьому поділі захопила Прусія,

Наполеон створив т.зв. Варшавське князівство, щоб задовольнити

поляків, які вірно воювали на його боці. (Олександер І не погодився,

щоб воно називалося Польське князівство). Гданськ проголошено

вільним торговим містом, а Росія отримала Білостоцьку землю, в ме-

жах якої знайшлося і північне Підляшшя, заселене українцями.

У Тілситі обидва імператори поділили між собою також сфери

впливів, Наполеонові — Західна Європа, а Олександрові І — Східна.

Олександер від себе пропонував Наполеонові ще й частину ту-

рецьких володінь, Сирію, Ливан, Смирну й Салоніки, а для себе

вимагав тільки Босфор і Дарданели, тобто морських проток, які кон-

тролюють доступ з Чорного до Середземного моря. Але Наполеон на

це не погодився.

Наполеон у липні 1809 р. розгромив Австрію у битві коло міста

Баграм у Долішній Австрії і, згідно з нав'язаним їй 14 жовтня мирним

договором у Відні, до Варшавського князівства прилучено також

землі, захоплені Австрією у третьому поділі Польщі. У складі тих

земель перебували також українські землі Підляшшя й Холм-щина.

Скористала з цього і Росія, бо Наполеон "подарував" Олександрові І

"Тернопільський край", тобто галицькі землі, що простягаються на

захід від річки Збруч аж по річку Серет. Отже, завдяки Наполеонові

Олександер І розширив кордони своєї імперії на Білостоцьку землю

на північному заході та Тернопільський край на південному заході аж

до Дністра. Дещо пізніше Наполеон погодився, щоб Росія окупувала

Молдавію та Валахію, князівства над нижнім Дунаєм, тобто

сьогоднішню Румунію. Але за те Олександер І мусів зірвати

дипломатичні зв'язки з Англією. Одночасно в таємному договорі

Олександер І зобов'язався на союз з Францією проти Англії, якщо

вона не прийме запропонованого їй Наполеоном мирного договору.

Незважаючи на договір, Олександер І не довіряв Наполеонові,

побоюючись зростання його могутності, як також тому, що Наполеон

цікавився Україною. Ще в грудні 1806 р. у Тульчині на Поділлю

москалі арештували дві особи, які мали при собі карти України,

рисунки та списки французькою та італійською мовами, що

вказувало на те, що на Україні відбувалася профранцузька агітація.

Російський генерал-губернатор Харківщини повідомляв царський

уряд, що селянські агітатори поширювали чутки, що "французи не

зроблять нічого злого простолюдцю, що сконфіскують кріпацтво і

що запанує тільки один імператор Наполеон". У 1807 р. на Київщині

перехоплено "прокламацію Бонапарта", яких було доволі багато по

цілій Україні, а зокрема на Правобережній. Це свідчить про те, що

французька розвідувальна служба доходила аж до

Києва, очевидно, не без допомоги населення. Один із французьких

агентів повідомляв своїх зверхників, що "на Волині селяни за-

повідають кінець Росії"

Але Наполеоном захоплювалися не тільки селяни, які стогнали у

ярмі кріпацтва, але також і шляхта, аристократи. Василь Лукашевич,

маршал дворянства Переяславського повіту на Полтавщині і великий

приятель Івана Котляревського, справляючи бенкет на одному із

своїх хуторів, випивав тост "на честь Бонапарта-ви-зволителя". Такий

тост на бенкеті вказує, що Лукашевич не був одинокий і мусів мати

також своїх однодумців серед аристократії.

Тут слід ствердити, що наполеонівська політика відносно до Ук-

раїни йшла далі по напрямних старого дореволюційного французь-

кого режиму, який підтримував Мазепу, а потім його наслідників

протягом цілого XVIII сторіччя у їхній боротьбі з Росією. Це зреш-

тою підтверджує той факт, що коли ЗО січня 1808 р. поляки дома-

галися, щоб Наполеон приєднав до Варшавського князівства "всі краї

від Дніпра аж до Очакова, разом з Очаковом", то Наполеон відкинув

це домагання.

Писала про Україну і французька преса. Наприклад, офіційний

орган уряду "Публіцист" помістив 7 грудня 1807 р. новинку, в якій

писав, що "з Польщею межує давня козацька країна Україна, одна з

найбільш урожайних земель світу, яка своїми багатствами заслуговує

на якнайбільшу увагу нашої держави. Тепер, коли справа Польщі

розв'язана, прийшла черга на розв'язку справи плодючої батьківщини

Мазепи"

Очевидно, що деякі інформації про тс, що діялося в Україні,

доходили й до імператорської канцелярії Олександра І. Це його

турбувало. Зокрема, непопулярною була наложена Наполеоном

блокада Великобританії, в якій Росія як союзниця Франції була

зобов'язана брати участь. Ця блокада вдарила дуже боляче по

економіці Росії, яка провадила з Англією корисну торгівлю різною

сировиною за промислові продукти. Росія повністю не дотримува-

лася зобов'язань блокади, що й було одною з причин французько-

російської війни 1812 р.

* * *

Від 1806 р. Росія провадила війну з Туреччиною, яка також була

союзницею Франції. Оскільки Україна була першим запіллям цієї

війни, то вона відчувала її тягар. Тут було проведене "ополчення",

тобто мобілізація до війська у Чернігівській, Харківській, Полтав-

ській, Київській, Херсонській та Катеринославській губерніях. Кож-

БоршакІ. Наполеонівські симпатії на Україні; на підставі нових документів //Діло.-

1930.- Ч. 215. - 27 вересня.

Там же. - Ч. 214. - 26 вересня.

на з тих губерній мусіла доставити по кілька тисяч "ополченців", від-

риваючи їх від продуктивної сільськогосподарської праці. Крім того,

на Лівобережжі зреквізовано понад шість тисяч возів, близько сім ти-

сяч пар волів, понад тисячу коней та ще й чотири тисячі погоничів.

Ця війна закінчилася щойно у 1812 р. окремим договором у Бухаре-

сті, згідно з яким Росія дістала від Туреччини сусідню з Україною

Басарабію, тобто землі поміж ріками Дністер-Прут і Дунай аж до

Чорного моря. Населення Басарабії складалося переважно з румун-

ської етнічної групи молдаван, але в трьох повітах, Ізмаїльському при

гирлі Дунаю, Акерманському над Чорним морем та на північному за-

ході в Хотинському, у сусідстві з Галичиною і Буковиною, прожива-

ли українці та трохи росіян -липованів.

Французько-російська війна 1812 р. й Україна

Заледве скінчилася війна Росії з Туреччиною на півдні, як по-

чалася нова Французько-російська війна на північному заході імперії.

Щоправда, розпочав її Наполеон, зібравши на кордонах Російської

імперії 477 000 війська із 372 гарматами та 180 111 коней, а в тому

стотисячну армію поляків. Це була чисельно неабияка сила. Але з тієї

велетенської армії заледве 200 000 були направду здібні до війни,

решту становили молоді рекрути, силою мобілізовані до війська і не

представляли собою ще жодної військової вартості. Крім того, цю

майже півмільйонну армію ослаблювали її союзники, австрійці,

баварці та прусаки, які під примусом йшли на війну за Наполеона. А

зокрема, ненадійними були італійці, що не були призвичаєні до

північного підсоння Росії.

Через ріку Німан у Литві коло Ковна 24 червня 1812 р. перейшло

понад 260 000 війська під командою самого Наполеона, яких голов-

ним завданням було здобути Москву й примусити Олександра І до

капітуляції, очевидно, на умовах, поставлених Наполеоном. У напрямі

на Ригу ЗО 000 військ він надіслав під командою маршала Жака С.Ж.

Макдоналда, а австрійський тридцятитисячний корпус під командою

фельдмаршала Карла Шварценберга спрямував на Волинь. Австрійці,

однак, не дуже поспішали і щойно під кінець липня зайняли

Ковельський, Володимирський та частину Луцького повітів.

У той же сам час російська армія налічувала 590 973 вояки і 1 556

гармат, не враховуючи резерв та козацькі частини. На кордоні Ро-

сійської імперії проти французів стояло 340 000 війська з 942 гар-

матами, а в скорому часі підійшла ще й 53-тисячна з 216 гарматами.

Отже, перевага була на російському боці, а що найважнішс, російські

війська перебували на своїй території.

Незважаючи на ті всі позитивні чинники, у перших місяцях війни

російська армія постійно відступала, спалюючи по дорозі всі міста й

села, щоб позбавити неприятеля засобів харчування та можливостей

перебування. "Російська армія відступала перед Наполеоном спочат-

ку згідно з прийнятим планом воєнних дій,— писав історик Довнар-

Запольський,- потім відступала, щоб виправити помилки невдалого

плану, а в кінці відступала вже без жодного плану"

Так французи, не стрічаючи майже жодного опору з боку ро-

сійської армії, зайняли Мінськ, а 17 серпня — Смоленськ. У Білорусі

селяни вітали їх як визволителів і стали відмовлятися від виконання

панщини своїм поміщикам. Поміщики, здебільша поляки, покликали

на допомогу поляків, що йшли з Наполеоном, які за те селян

немилосердно покарали. У Смоленську виявилося, що більша

частина міста була знищена і сподіваного відпочинку та забезпечення

провіантом військ Наполеона не було. Помимо того, що великих боїв

не було, сили Наполеона меншали з кожним днем, бо по всіх

стратегічно важливих місцевостях треба було залишити гарнізони для

утримання порядку та забезпечення лінії постачання. Крім того,

багато вояків умирало від хвороб, зокрема у нсфран-цузьких

частинах, не маючи належної санітарно-медичної опіки. На цей час

бойові сили Наполеона налічували вже не більше 185 тисяч

У міжчасі Наполеон по двох днях відпочинку у Смоленську ви-

рушив 19 серпня походом на Москву, але тут уже так легко фран-

цузам не пішло, бо головне командування над московськими вій-

ськами перебував фельдмаршал князь Міхаїл Кутузов, який нама-

гався спинити Наполеона. Біля села Бородіно, за ПО км на захід від

Москви, 26 серпня дійшло до бою, в якому обидві сторони понесли

жахливі втрати, французи — 58 тисяч війська, а москалі — 44 тисячі.

Тут сили Наполеона були поважно надщерблені, бо він не мав

можливості поповнювати втрати в людях. Незважаючи на те, він

попрямував далі на Москву, оборонити яку в москалів уже не було

сили. Наполеон 14 вересня зайняв Москву без бою, але ще того

самого дня в Москві запалали у різних місцях вогні, які тривали п'ять

днів і, як писав В. Капніст, "пожерли кублЪ неправди". Внаслідок тих

пожеж більшість Москви згоріла. Загинули у вогні й різні харчові

припаси міста. Москву Наполеон здобув, але розчарувався,

побачивши її спалену. Ще більше він розчарувався, коли двічі

намагався безуспішно організувати переговори з царем Олександром

І, чи з князем Кутузовим. Обидва відмовлялися вступати в будь-які

переговори.

Пробувши в Москві більше місяця, 19 жовтня 1812 р. Наполеон

почав відступати в напрямі на Смоленськ. Але відступ був дуже

утруднений постійними нападами російських військ на відділи На-

Довпар-Запольскшї М.В. Обзор новейшей русской истории.- Киев, 1912.- Т. 1.-

С. 131.

Scion - Watson Н. 1Ъе Russian empira, 1801-1917. - Oxford, 1967. - P. 148.

полеона, а крім того, дошкулювала рання зима, до якої французька

армія не була приготована. У часі відступу французи понесли великі

втрати, зокрема 26-29 листопада при переправі через річку Березину

коло Борисова у Білорусії. Побачивши повний крах свого плану,

Наполеон покинув армію і подався до Парижа. Від Березини

недобитки його армії вже не відступали, а тікали, хто куди міг.

У додатку до несприятливих мілітарних, економічних і санітарних

умов, наступила жахлива холоднеча. Військо Наполеона гинуло на

фронтах, але ще більше від морозу і виснаження. З початком 1813 р.

менше як 5 000 французів переправилося через ріку Німан, як орга-

нізовані військові частини, де півроку тому з великими планами й

надіями йшло на схід чвертьмільйонне військо. З початком січня

1813 р. з великої французької армії залишилося заледве ЗО тисяч, з

корпусу Макдоналда — 6 тисяч, з корпусу ген. Рейніє — 15 тисяч та

13 тисяч з польсько-литовської армії під командою князя Юзефа По-

нятовського. Найменше потерпів австрійський корпус, який з Волині

відступив до Галичини. Великі втрати у людях понесла й російська

армія, які оцінено в 210 тисяч людей

Не менш важливим чинником була зміна ставлення населення до

французів, які, не маючи добре наладнаного власного постачання, на

шляху свого походу грабували і плюндрували все, що попало під

руки. Через те початкові симпатії білоруського і російського

населення скоро перемінилися у ненависть, і не тільки міста, але й

села стали поборювати французьких грабіжників та їхніх союзників.

Українці та Франко-російська війна

Війна Наполеона з Росією викликала жвавий рух в Україні й

опінія української провідної верстви, шляхти й інтелігенції, поді-

лилася на два табори. Одні висловлювали неприховану радість і на-

дії, що з приходом французької армії буде введений Кодекс Напо-

леона й Україна стане автономною, а може й незалежною державою,

але таких було відносно не багато. Друга, більша частина, на чолі з

В. Капністом, Дмитром Трощинським та іншими, не сподівалася

нічого доброго від Наполеона, бо його політика щодо Польщі не

могла бути до вподоби українським патріотам

. Одночасно гасла

французької революції лякали їх загрозою зміни соціального й

економічного ладу. Цій частині дворянства "більше імпонувала аме-

риканська революція, з її декларацією незалежності, яка мала гли-

боке національне коріння, була консервативною і не вносила со-

ціальних змін"

. Це й було причиною, чому ця частина шляхти-

Ibid. - P. 142.

Оглобліт О. Вказ. праця.- С. 102.

Полонська-Василенко Н. Історія України.- Т. 2.- С. 262.

дворянства пішла на співпрацю з урядом у боротьбі з Наполеоном.

Немає, однак, сумніву, що селянство бажало приходу Наполеона,

сподіваючись, що він визволить його з кріпацької неволі

Козацьке військо

Ще заки Наполеон розпочав воєнні дії, Олександер І робив заходи,

щоб побільшити свої збройні сили. У зв'язку з тим полк. Іван де Вітт,

приятель царя, будучи родом з України, знав настрої українського

села й запропонував російській головній квартирі "використати

відомий нахил малоруського народу до військового діла"

Пропозиція виявилася прийнятною для головного військового

командування і вже 5 червня (17 н.ст.) 1812 р. цар підписав "Ви-

сочайшеє угвєрждєніє... распоряженія" про формування козацького

війська в чотирьох полках з українських селян Київської губернії і

чотирьох повітів Кам'янець-Подільської. Формування цих полків

доручено графові де Віттові з найменуванням його бригадним ко-

мандиром Українських Козацьких Полків"

. У тому ж документі було

виразно сказано, що добровольці "будуть назавжди належати до

українського війська і при першому запотребуванні вони мають

негайно зголоситися до служби й організувати свої полки"

Як виявилося, відгук на цей заклик був добрий, бо вже сама назва

"козак — козацьке військо" у людських умах означала вільну

людину. Отже, для поневолених кріпацькою системою людей це,

здавалося, була чудова нагода вирватися самому з неволі та ще й

цілій родині. Через місяць Українське Козацьке військо закінчило

своє формування й вирушило до 3-ї Обсерваційної Армії ген.

Олександра Тормасова, розташованої на Волині. Пізніше із цих

Правобережних полків була створена "Українська Кінно-козацька

дивізія", яка в 1813-1814 pp. оперувала у Західній Європі.

Вістки про прихильний відгук на оголошену організацію козаць-

кого війська на Правобережжі заохотили військове командування

спробувати формувати козацькі полки на Полтавщині й Чернігів-

щині, тобто на теренах колишньої Гетьманщини, де козацькі традиції

були ще свіжі та заманливі. За офіційними даними, там налічувалося

454 983 особи козацького роду, чи як це тоді називалося "козацьких

душ".

Цар Олександер І 7 липня 1812 р. підписав ще один "височай-шій

рескрипт", яким доручив малоросійському генерал-губернато-

Борщок І. Наполеон і Україна.- Львів, 1937.- С. 106.

Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812-1814 pp.

//Табор.- 1933.- Ч. 19.- С. 46.

Полное собрание законов Российской империи. - Санкт-Петербург, 1830. - Т. 32.-

№ 25.- С. 129.

Там же.

^ В. Верига _ 65

рові, князеві Якову Лобанову-Ростовському в Полтаві формувати у

довірених йому губерніях 15 "малоросійських кінно-козацьких

полків" на таких же умовах, як і Українське Козацьке військо на

Київщині й Поділлі. Тому що французи вже були на території Ро-

сійської імперії, рескрипт вимагав, щоб полки були сформовані най-

далі через два місяці після оголошення набору

. Оголошення про

організацію козацьких полків зробило велике враження. Доброволь-

цями до війська голосилися не тільки молоді, але й старі, так що

довелося вибирати дійсно здібних до військової служби. Але самого

добровільного зголошення в козаки не було досить для уряду.

Кожний козак мусів прибути на коні й озброєний, у власному "при-

личному одязі", включно із взуттям та запасною білизною. Уряд,

знаючи, що те все було б понад силу пересічному добровольцеві в

козаки, віщав розпорядження, що весь військовий виряд і коней для

добровольців мали придбати міщанські, селянські та шляхетські

громади. Отже, добровільності тут уже не було.

Під час формування козацьких полків дійшло до сутички поміж

князем Яковом Лобановом-Ростовським, генерал-губернатором

Лівобережної України, і Дмитром Трощинським, губерніяльним

маршалом дворянства Полтавської губернії, що був відповідальний

за організацію полків на Полтавщині. Лобанов-Ростовський хотів

надати козацьким полкам загальноросійський характер, а Тро-

щинський, підтримуваний Василем Капністом, настоював на ко-

зацько-українському характері включно з українськими стар-

шинськими назвами. Проект організації козаків уклав полковник

Михайло Миклашевський, використавши план Капніста. "За цим

проектом до складу нової козаччини, що мала бути заведена по

закінченні війни, ввійшли б не тільки козаки, яких тоді було до 170

тисяч. Кожні чотири господарства мали повністю утримувати одного

козака (та його коня). Козаки мали бути звільнені з від усіх податків.

Козацький проект Миклашевського, підтриманий Трощинським і В.

Капністом, був продовженням відомого проекту Капніста 1788 р."

Мабуть тому, що справа наглила, російське командування по-

годилося на вимогу Трощинського, й козацькі полки дістали укра-

їнську козацьку старшинську термінологію, а пізніше ще й козацький

однострій, так що мали цілком український вигляд. Це, очевидно,

робило козацьке військо ще більш принадним для українців так само,

як урядові поступки давали надію, що цс козацтво буде дійсно

постійним військом.

Деякі замішання в організації козацьких полків вніс маніфест царя

Олександра І від 6-го (18 н.ст.) липня 1812 р. про "ополчен-

Там же.

Оглоблии О. Вказ. праця.- С 159.

ня" в губерніях, загрожених ворогом, або сусідніх з ними, який сто-

сувався тільки Полтавської та Чернігівської губерній. Спочатку Ло-

банов-Ростовський не був певний, чи той указ був прямо поширенням

першого указу про організацію кінно-козацького війська, чи йшлося

про організацію зовсім інших частин. Остаточно та справа

вияснилася, і Трощинський знову домігся, щоб "ополченцям", яких

мобілізували з кріпаків за дозволом дідичів, їхніх власників,

дозволено також називатися козаками, хоча проти того виступали не

тільки Лобанов-Ростовський, але також і деякі дідичі

З ополченців організувалися піші та кінні полки, причому було

сказано, що для піхотних полків дається сім днів, а для кінних — 14

днів. Остаточно Полтавська губернія дала 17 083 козаки, а Чер-

нігівська — 26 000, разом 43 083 козаків-ополченців, в тому числі 6

500 кінноти з Полтавщини. З Чернігівщини кількість піхоти невідома,

хоч вона була і там. Коли ж до цього додати 18 000 кінно-козацького

війська, організованого в 15 полках по 1 200 козаків у кожному, то

обидві ці губернії виставили разом 61 083 козаків. Все це було на

кошт і на утримання т.зв. Малоросійського Гснерал-Губернаторства.

Тут треба підкреслити, що все це родове козацтво голосилося до

війська не з любови до "отечества", але тому, щоб привернути собі

колишні козацькі вольності, або вирватися із зненавидженого

кріпацтва, в яке їх безправно загнала цариця Катерина II, та тому,

щоб боронити свої родини й оселі*.

Зовсім інакше виглядала справа з старшинським складом до цих

полків, де старшинами могли бути тільки шляхта-дворяни; була ве-

лика недостача старшин і підстарший. Наприклад, із дев'ятьох по-

лтавських полків три командири відмовилися йти в похід. Капітан

Іван Котляревський, автор славної "Енеїди", зорганізував 5-й полк,

але, коли прийшлося виступати в похід, він відмовлявся йти з полком

і просив, щоб його звільнили з того обов'язку тому, що сам він не

багатий і мав стареньку маму під своєю опікою. А в цілому у його

полку не було ані одного старшини. Щойно пізніше вдалося йому

приєднати двох старшин, та й то нижчого рангу, які пішли з полком в

похід. Подібний стан існував і в усіх інших полках, як козацьких, так

і ополченських. Лобанов-Ростовський звертався до дворянства

окремим закликом, щоб вони голосилися до війська, й обіцяв

відповідні привілеї

. Але й то не дало задовільних наслідків. Так

виглядав російський патріотизм у шляхти-дворянства Лівобережної

України.

Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812-1814 pp.

- С. 45.

* Совєтська історіографія намагалася представити це як вияв патріотизму до Росіі^

тобто до держави, якої володарі обернули їх у панських кріпаків-невільників.

Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812-1814 pp.

- С. 31-32.