Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

"Ой брешеш ти, брешеш, вражий москалю,

Ти хочеш обманити

Ой як підем ми у твою землю, Ти будеш лоби голити"

З часом для козаків за Дунаєм склалися скрутні умови, бо турки

вимагали, щоб вони несли військову службу на кордонах Отто-

манської імперії та брали участь у карних експедиціях турецького

війська проти православних болгар, греків і сербів, які саме в тих

часах боролися за своє визволення з-під турецького панування. На-

строї козацтва того часу відображені у тогочасній пісні:

Ой крикнула лебедочка із степу летючи,

Заплакав наш кошовий од цариці йдучи:

"Великий світ, миле браття, нема де прожити,

Заприсягніть турчинові на 130 год жити. За все

добре, миле браття, під турком жити, Тільки

одно непріятно, що нашу віру бити"

І тут російська пропаганда впала на добрий грунт, принаймні

серед деякої частини козацтва. Зокрема пререконала в тому кошового

Иосифа Гладкого, який, затаївши те, що він одружений, дістався на

Січ і там осягнув найвищу посаду.

Йосиф Гладкий (1789-1866) був козацького роду з Полтавщини і в

1820 p., залишивши свою родину, виїхав на заробітки до Одеси, але

незабаром мусів утікати й забрів до запорожців за Дунай. З

запорожцями він брав участь у поході на греків у 1822 р., в якому він

відзначився як відважний і добрий козак і, повернувшись з походу,

задунайці обрали його курінним отаманом

. За старим звичаєм, на

свято Покрови 1827 p., кошовий Василь Незамаївський відмовився

бути переобраним і на кошового Задунайської Січі козаки вибрали

Иосифа Гладкого.

Роль Гладкого у Задунайській Січі дуже неясна, невідомо чи

прийшов він там як емісар російського уряду, чи випадково. Від

самих початків сам він був прихильником партії, яка хотіла вертатися

в Україну під московське панування. Тому що в той час уже не було

багато тих козаків, що втекли від москаля в часі руйнування Січі,

молоде покоління дивилося на Росію вже іншими очима й до них

власне належав Йосиф Гладкий

Гладкий, ставши кошовим, підтримував російську пропаганду за

поворот в Україну. Більшість козаків недовіряла російським обі-

цянкам, не хотіла кидати Туреччини, до якої вже звикла, а з другого

боку боялася помсти з боку турків. Тоді він позвільняв старих

курінних отаманів і, незважаючи на опозицію, настановив молодих, а

сам став таємно порозуміватися з москалями. Щоб прихи-

Кондратовігі Ф. Задунайская Сечъ //Киевская старина.- 1883.- T.V.- С. 277.

Там же.- С. 273.

Там же.- С. 281-282.

Там же.- С. 279.

лити козаків до повернення, він пустив сфабриковану ним самим

поголоску, що мовляв, з уваги на недалеку війну з Росією, і тому що

дельта Дунаю напевно буде першим місцем воєнних дій між Росією і

Туреччиною, султан, не довіряючи запорожцям, планує переселити їх

до Єгипту. Але великого успіху він і тепер не мав

Тимчасом Великий Візир вимагав, щоб Задунайська Січ вислала

13 000 козаків під Сілістрію. В страстну неділю 1828 р. прийшов

третій наказ, щоб козаки вирушили і Гладкий сам привів бл. 2000

козаків до Сілістрії, головно тих, яких він боявся, що вони не

захочуть перейти до москалів, чим замилив і туркам і козакам очі.

Тоді Гладкий за дозволом турецького візира повернувся назад на Січ,

нібито зібрати ще більше війська, щоб привести на підмогу візирові.

На Січі Гладкий знайшов заледве 500 однодумців, забрав козацькі

клейноди, скарбницю і подався з ними у бік Дунаю, де москалі

шукали броду, щоб переправитися на турецький бік. Гладкий, знаючи

місцевість, непомітно перепровадив російське військо через Дунай,

яке несподівано вдарило на турків.

Діставши звістку про перехід Гладкого до москалів, у козацьких

поселеннях настала паніка, люди кидали все й тікали, хто куди міг,

знаючи, що турки за зраду Гладкого їх каратимуть. І справді турки,

довідавшись про зраду Гладкого, жорстоко помстилися над тими

козаками, що залишилися, не щадячи ні старих, ні жінок, ні ко-

зацьких дітей. Всіх козаків, що були під Сілістрією, вони арештували

й кинули до тюрми в Адріянополі, Січ спалили, а кого там захопили

— вирізали. Почався погром усього українського населення на

Добруджі, яке жило там під захистом Задунайської Січі. Тоді на

співпрацю з турками пішли й молдавани, які виловлювали козаків і

як когось піймали, то відрубували їм голови

По закінченні війни турки всіх арештованих козаків випустили й

дозволили їм жити в Добруджі разом з рештками українського

населення, але про відновлення Січі вже не могло бути й мови

. Серед

задунайських козаків Гладкий залишив дуже неприхильні про себе

спогади, як і взагалі серед українців Добруджі, бо через його перехід

до москалів українське населення Добруджі понесло неспів-мірні

жертви

. Проклинали його і в Приазов'ї. Після турецького погрому

запорожців позбавлено всіх вольностей, якими вони користувалися з

ласки турецького султана і вони не могли вже навіть дотримувати

своєї національності та козацьких традицій. Не стало Січі, не стало

запорожців, й вони розбрелися. Деякі з них навіть потурчилися

Там же.- С 280.

Там же.- С 284.

Дорошенко Д. Нарис історії України.- Мюнхен, 1966. - Т. II.- С. 242.

Кондратович Ф. Задунайская Сечъ //Киевская старина.- 1883.- Т. V.- С. 287.

Короленко П. Азовцы //Киевская старина.- 1891.- Т. 34.- С. 68.

У 1830-40 pp. українське населення "за Дунаєм", докладніше у

дельті Дунаю, збільшилося за рахунок втікачів з України. У серпні

1858 р. європейська конференція у Парижі погодилася на об'єднання

Валахії і Молдавії. У лютому 1862 р. турецький султан також

погодився на об'єднання тих двох князівств в одну державу —

Румунію, і з того часу дельта Дунаю, яка досі була частиною

князівства Молдавії, увійшла до складу новоствореного румунського

королівства. Під час Російсько-турецької війни 1877-78 pp. частина

задунайських українців повернулася в Україну, але більшість із них

залишилася за Дунаєм.

Основна маса задунайських українців проживає на острові Летя, в

головній дельті Дунаю, в частині повіту Тульча, що безпосередньо

зв'язане з українською національною територією на північ від Дунаю,

та в північній Добруджі. Там налічується 37 поселень, де займаються

здебільша рибальством та мисливством. Нащадки запорожців, які

там живуть, називають себе запорожцями, а селяни, колишні втікачі

від панщини, називають себе українцями. Але всі вони зберігають

свої народні українські традиції

Задунайська Січ, як це стверджує історик Володимир Голобуць-

кий, є першим паростком зрубленого дерева — Дніпровської (Нової)

Січі. Другим паростком останньої слід вважати Чорноморське Ко-

зацьке військо, або "Чорноморську Січ", як цс говорили в XVIII стА

Гладкого цар Микола І щедро винагородив й надав йому ранг

генерала. По закінченні Російсько-турецької війни 1828 р. козаки, що

разом із Гладким перейшли до москалів, бажали полупитися з

запорожцями-чорноморцями на Кубані, але Гладкий, щоб не під-

порядковуватися нікому, вибрав землі на західному побережжі

Азовського моря. Внаслідок того козаків поселено між Маріуполем і

Бердянкою, а Гладкого цар призначив наказним отаманом. Центром

Азовського війська було місто Кальчик.

Кубань

Протягом XIX ст. українська етнографічна територія під мос-

ковською окупацією поширилася на південний схід, вздовж берегів

Азовського й Чорного морів, аж до верхів'їв Кавказу. Ліквідуючи

незалежність гірських народів, Росія виселила з Кавказу до

Туреччини бл. 500 000 черкесів. Це звільнило великі простори лі-

вобережжя Кубані з могутніми лісами, в яких росли тисячами

гектарів високоцінних порід дерев (тис, волоський горіх, кедр,

густодеревинний дуб, сумах тощо). Підсоння на Кавказі лагідніше

Левченко М. Потомки запорожцев на острове Лети //Киевская старина.- 1882.- Т. 2.-

С. 344-345.

Голобуцкий В А. О социальных отношениях в Задунайской Сечи //Исторические

записки.- Москва, 1949.- Т. 30.- С. 211.

ніж на Україні, а в окремих місцях, як на чорноморському побе-

режжі, субтропічне

Поширення української етнографічної території наступало завдяки

переселенню Чорноморських козаків за наказом цариці Катерини II із

земель між Бугом і Дністром на Кубань, на схід від Азовського моря

поміж ріками Кубанню та Єєю. Нащадки славних запорожців

причалили до берегів колишньої княжої Тмуторокані 25 серпня 1792

р. під проводом свого полковника Сави Білого і там заложили першу

козацьку оселю — Таманський курінь. Услід за ним прийшла решта

— 17 201 козаків-чорноморців, не враховуючи жінок і дітей.

Козацький кошовий отаман Захар Чепіга зорганізував із них по обох

боках ріки Кубані 42 курені, які пізніше, на розпорядження уряду,

переназвано на станиці. Козаки назвали курені так само як колись на

Запоріжжі: Батуринський, Канівський, Переяславський, Полтавський

тощо. Ці курені у свою чергу він поділив на п'ять округ. У 1794 р. над

рікою Кубанню, в Карасунському куті, на тому місці, де був

отаборився козацький кіш, засновано місто, яке названо в честь

цариці Катерини II, яка віддала ці землі "у вічне посідання",—

Катеринодар

На Кубані, де поселилися чорноморці, велася щоденна війна,

понад 50 літ. Кожної хвилини могли напасти черкеси, татари чи інші

верховинці. З-за кожного куща й з очерету чигала небезпека, свистіли

кулі, чи блискала шабля. Обставини вимагали постійної обережності,

навіть сільськогосподарські роботи виконувались під військовою

охороною. Цс змушувало вже змолоду хлопців і дівчат вчитися

орудувати зброєю й тому на Кубані витворилися відважні та спритні

воїни

. Очевидно, що тут не обходилося без постійних жертв у людях,

які гинули в боротьбі з горцями або від ран.

Крім того, клімат тут був нездоровий, різні хвороби, а зокрема

малярія, косили населення, й через деякий час більше людей умирало

як родилося. Тому то у своїх початках Козацтво Кубані чисельно

скріплювалося не природним приростом, але припливом нових сил з

України.

Оскільки землі були слабо заселені, уряд сприяв переселенню, бо

число козаків не відповідало величезній площі, призначеній ко-

зацькому війську. Крім цього, козаки охороняли кордони імперії на

Передкавказзі, що негативно відбивалося на сільському господарстві

Кубані.

Переселення козаків на Кубань тривало упродовж XIX ст., а ще

більше приходило з України, одні легально, а інші нелегально вті-

кали від панщини і їх негайно вписували у реєстр вільних людей.

Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність.- Мюнхен, 1968. - С. 8.

Иванов И. Переселение запорожцев на Тамань //Киевская старина.- 1891.- № 7.-

С. 158.

Болотенко О. Козаігтво і Україна.- Торонто, 1950.- С. 23.

У той спосіб Кубань стала новою січчю для переслідуваних в Ук-

раїні. З Вороніжчини у 1802 р. прибуло 350 українських козаків, а

1803 р. з Катеринославщини — 3 227 козаків, які заснували чотири

станиці і створили Кавказький козацький полк. Переселилося поверх

600 козаків з Харківщини та Катеринославщини. У 1831-1834 pp.

російський уряд післав на Кавказ два полки українських козаків,

один з Полтавщини й один з Чернігівщини, воювати з горцями. Але

коли вони відбули свою службу, їм не дозволили повернутися

додому, але наказано поселитися в районі Владикавказу на Терщині.

Тому що то були здебільша молоді хлопці, 1834 р. їм привезено з

України 500 дівчат, з якими вони поодружувалися й там завели свої

родини

Щоб позбутися на старій Гетьманщині неспокійного елементу, що

весь час мріяв про відновлення свого козацького ладу, російський

уряд влаштував масові переселення на Чорномор'я козаків з України,

яких ще не обернено в кріпаків. З'явився царський указ 17 березня

1808 р. про переселення на Кубань з Чернігівської та Полтавської

губерній 25 000 козаків. На його основі з малоземельних районів

згаданих губерній протягом трьох наступних років (1809-1811) на

землі Чорноморського війська переселилися родини колишніх

реєстрованих козаків, 23 088 чоловічої статі й 18 672 жіночої, разом

41 760 осіб. У 1820-1821 роках на Кубань переселилося ще 25 000

козаків з родинами. Козаки радо переселювалися на Кубань, бо там

їм не грозило закріпачення

. Продовж першого півстоліття (1800-

1850) на Кубань переселено понад сто тисяч осіб

. Крім того, чутки

про відродження вільного козацтва на Кубані заохочували до

смігрування на Кубань, зокрема селян-кріпаків, що втікали туди

нелегально.

На нових поселеннях заводилися козацькі порядки із питомою

козацькою демократією, бо Катерина II дала їм широку автономію.

Була там Військова Рада, виборний кошовий та виборна військова

старшина, свій суд і своє козацьке духовенство, ба навіть власна

козацька конституція. Але то довго не існувало, бо Харко Чепіга був

першим й останнім виборним кошовим. По його смерті московський

уряд заборонив вибори кошового, а назву "курінь" заступлено

назвою "станиця". У 1797 р. скасовано назву "кошовий" і введено

назву "наказний отаман". Так само скасовано уряди Військового

Судді та Писаря й заборонено скликати Військову Раду. В першій

половині XIX ст. московський уряд назначав наказними отаманами

козаків-українців, але почавши з 1855 р., на цю посаду призначалися

вже виключно росіяни. Так само землі,

Н. С. Из истории малороссийских Козаков в конце XVIII и начале XIX века

//Киевская старина.- 1897.- № П.- С. 155.

Дружинина ЕЖ Вказ. праця.- С.96.

Болотенко О. Вказ. праця.- С. 25.

які уряд дав був козакам "у вічне володіння", пізніше близько одного

мільйона десятин держава відібрала від козацтва й роздала переважно

російським урядовцям і старшинам. Царський уряд намагався

відлучити від козаків старшину і притягнути її на свій бік й тому в

1870 р. їм надано досить великі земельні наділи із загального

земельного фонду. Так уряд купив собі старшину, яка була віддана

йому й льояльна до царя.

У 1861 р. до Чорноморського війська приєднано 6 козацьких

бригад — західну частину т.зв. Лінії й усім цим козацьким з'єд-

нанням надано нову назву: Кубанське Козаче військо. Далі на схід

створено маленьке Терське Козацьке військо.

Після дозволу купувати садиби та землі у власність переселення

на Кубань і на цілий Північний Кавказ дуже пожвавішало. Прибували

переважно українці, що йшли сюди безупинно. За 10-15 років на саму

Кубань переселилося понад 250 тисяч українців

. Кубань,

залюднюючись, перетворювалася в нову українську провінцію, яка

простягалася вздовж берегів Азовського та Чорного морів аж до міста

Сухумі. У 1832 р. тут засновано місто Анапу, що стало лікувальним

курортом, та порт Новоросійськ, а також ряд нових станиць.

Історик Чорноморського війська Іван Попка, описуючи побут на

Кубані в середині XIX ст., твердив, що церковний "спів у кри-лосі,

веснянка на вулиці, щедрування під вікном, женихання на

вечорницях, побілені хати, і гребля з зеленими вербами, віл у ярмі і

кінь під сідлом — все це нагадує нам у тій далекій кавказькій Україні

гетьманську Україну Наливайка, Хмельницького"

До 1870 р. всіх новоприбулих записували в козацькі реєстри й

вони ставали рівноправними громадянами, але в 1870 р. уряд це

заборонив і стан козаків замкнено. Цей акт треба вважати дуже

шкідливим для українців

. У наступних роках населення далі збіль-

шувалося за рахунок нових мігрантів, яких названо городовиками, і

співвідношення козаків до решти некозацького населення змен-

шувалося.

У 1896 р. з території Кубані, з ініціативи високих петербурзьких

урядовців була відрізана смуга побережжя, з якого утворено Чор-

номорську губернію. Найліпші місця цієї губернії, чорноморське

побережжя, придатне на відпочинкові оселі та морські купелі, ро-

зібрали поміж себе високі урядовці та взагалі впливові особи, як т.зв.

"культурные участки". Деякі кубанські діячі здавали собі справу з

того, що лише збільшення населення Кубанщини може врятувати її

від дальшого "розшматування". Але загал козаків, вдоволе-

Там же.- С 29.

Попка И. Черноморские казаки в их гражданском и военном быту.- Санкт-Петер

бург, 1858.- С. 46.

Іванис В. Вказ. праця.- С. 8.

ний зі своєї ролі і, користуючись "вольностями" і "привілеями",

цілком не думав, що прийшов час, щоб подбати про тс, "щоб усі

переселенці з України володіли та користувалися добрами на своїй

новій займанщині не на військових, але на інших, доцільніших і

міцніших підставах"

Взагалі основи заселення Кубані, Чорноморщини, Ставропіль-

щини й Тереку заклали українці, які різними способами йшли на ці

землі нестримним потоком і під час війни часто брали участь в

обороні цих земель від нападів черкесів, чеченців, інгушів та інших

Від самого початку переселення козаків на Кубань уряд вів си-

стематичну політику обмеження прав козацтва, обмежував його за-

порозькі традиції й намагався русифікувати їх. Щоб зберегти ку-

банців від українських впливів, їх висилали на військову службу

далеко поза межі Кубані й України, в основному на окраїни Ро-

сійської імперії, зокрема до Польщі, Туркестану, чи таки на За-

кавказзя. Кубань не мала свого власного єпископа, ні духовної се-

мінарії, а священиків присилали звичайно росіян. Незважаючи на те,

"всі стародавні звичаї українців на Північному Кавказі заховувалися

не гірше як на Україні, а українська мова й пісня по станицях,

особливо між жінками, лунала як по селах над Дніпром, Дністром,

Сяном"

Крім українців, там перебували також і росіяни, які займали різні

посади, як учителі в школах, поштові урядники, священики, митні

урядники тощо. Російського простолюддя було небагато і значна

його частина займалася різним ремеслом, як столярі, мулярі, шевці,

кравці. Греки й вірмени займалися торгівлею.

З енергетичнріх ресурсів Північний Кавказ, куди включається і

Кубань, багатий на нафту і природний газ. Від Тамані до станиці

Холмської простягалися поклади залізної руди, а коло станиці Ла-

бінської — родовища манганової руди.

На переломі XIX ст. на Кубані з великим розмахом розвинулася

кооперація, кредитова і споживча. Тому що залізничних шляхів уряд

будував мало, козаки самі організували три акційні товариства й

побудували три залізниці: Чорноморсько-Кубанську довжиною 420

км, Армавір-Туапсинську — 265 км та Єйську 140 км

Населення Кубані, як і цілого Північного Кавказу, поділялося на

три категорії: 1) козаки, що мали свою самоуправу, одержували на

17-му році життя пайовий наділ землі, однаковий в усіх станицях, від

4,5 до 15 десятин. За це вони майже поголовно служили у війську у

власному одязі, взутті, з власною холодною зброєю (кин-

Безкровний К. В.В. Скидан; спогади про Кубань //3 минулого.- Варшава, 1938. -

Т. 1.- С. 103.

Іванис В. Вказ. праця.- С. 8.

Там же.

' Болотеяко О. Вказ. праця.- С 33-34.

джал і шабля) і на власному коні; 2) городовики, які не всі відбували

військову службу, а ті, що відбували, отримували все військове

спорядження від держави; 3) аборигени (тубільці), яких до війська не

брали, аж щойно в першій світовій війні вони створили добровольчу

т.зв. дику дивізію, яка була пострахом для населення, де

вона перебувала.

На Кубані добре були поставлені безплатні т.зв. двокласові школи

(п'ятирічні) для козацьких дітей, з добрими бібліотеками, розуміється

з російською мовою навчання. Городовики допускалися до цих шкіл

лише за платню, для них були інші парафіяльні однокласові школи (з

трирічним навчанням) з меншою оплатою. Було на Кубані дві

семінарії, в яких готували учителів, однак їх було замало. Це була

свідома політика уряду, який присилав учителів з Тверської,

Ярославської та інших російських губерній

, для т.зв. "обрусения

краю". Вищих шкіл уряд не дозволяв відкривати. На Кубані було

багато неписьменних. Незважаючи на велику територію, з одного

боку, як і доволі велику кількість населення на початку XX ст., з

другого, на Кубані ке було організовано церковної єпархії, ані

духовної семінарії. Па ціле Північне Передкавказзя була заледве одна

духовна семінарія у Ставрополі. Так само не було тут земств, які

дбали б про культурний розвиток та добробут населення Кубані.

Велику роль у культурному розвитку Кубані відігравали учителі.

Адвокати, лікарі, інженери, судді і т.п. траплялися по більших містах

і повітових центрах, але це були здебільша росіяни, української

інтелігенції було тут обмаль.

У Катеринодарі 1863 р. вийшло перше число часопису "Кубанские

войсковые ведомости" і вже у 16 числі з 13 липня була поміщена

стаття українською, мовою п.з. "З записок невідомого; побутові

замітки". З того часу редактори "Кубанских войсковых ведомостей"

намагалися, в міру можливостей, публікувати як оригінальні, так пе-

рекладні твори українських авторів. Особливо багато українських

матеріалів було надруковано за часів редакторства Луки Мельникова.

У 1899 р. він, між іншим, опублікував листи Тараса Шевченка до

Якова Кухаренка. У 1901 р. Л.Мельников опублікував цілий ряд тво-

рів українських письменників, перекладених російською мовою. Того

ж самого року він помістив українською мовою оповідання "їль-ко",

на яке негайно відгукнулася московська влада, звертаючи редакції

увагу на Емський Указ з 1876 р Я

Під кінець XIX ст. у Катеринодарі існувала українська "Громада",

яка пізніше приєдналася до "Загальної Української організа-

Іванис В. Вказ. праця.- С 10.

Орел В. Українська преса на Кубані //Наша культура.- Варшава.- 1969.- 4.4 (132).-

С. б.

ції" під проводом проф. В.Антоновича та О. Кониського. На початку

XX ст. у Катеринодарі створилася "Чорноморська Громада", яку

очолив Степан Ерастов. Насправді це була клітина Української

Революційної Партії. Але розвинути українську культурно-освітню

роботу було неможливо, бо Емський Указ зберігався і тут в усіх

деталях.

Незважаючи на всі спроби кубанської громадськості, домогтися

видавання газети або журналу українською мовою таки не вдалося.

Громадські діячі Кубані, а зокрема Степан Ерастов, не один раз

зверталися до міністра внутрішніх справ з проханням дозволити ви-

давати на Кубані журнал українською мовою, але за кожним разом

таке прохання відкидалось. У 1904 р. Ерастов і Радіонов знову звер-

нулися до Міністерства Внутрішніх Справ з офіціальним проханням

видавати в Катеринодарі українською мовою журнал "Поступ", але й

цим разом дозволу не одержали. Однак після революції 1905 р. не-

можливо було втримати в шорах українське друковане слово й кате-

ринодарська газета "Новая Заря", редактором якої був В'ячеслав

Потапенко, одна з перших почала друкувати українські поезії. В різ-

них газетах появилися твори Лесі Українки, В. Винниченка, В. Сте-

фаника та ін. У газеті "Кубанская жизнь" Яків Жарко опублікував

цілий ряд своїх віршів, а в 1910 р. на сторінках "Нової Зарі" виступив

зі своїми віршами український поет Ол. Кирій

. До революції 1917 р.

на Кубані так і не було жодного українського пресового органу. У

1914 р. почали з'являтися замітки українською мовою в часописі

"Кубанский Край", а від осени 1911 р. до квітня 1912 р. був

український відділ у гумористичному часописі "Кубанец"

. Щойно

після лютневої революції в Новоросійську 1 квітня 1917 р. вийшло

перше число газети українською мовою "Чорноморська Рада", а в

вересні 1917 р. заходом українського товариства "Ранок" в Катери-

нодарі газети-півтижневика "Чорноморець"

Незважаючи на несприятливі обставини для літературного роз-

витку, Кубань дала також українських письменників, як наприклад

Яків Кухаренко, приятель Т.Шевченка, Василь Мова-Лиманський та

ін. На Кубані до революції перебували на праці деякі свідомі ін-

телігенти українці з Наддніпрянщини, а між ними й письменники

Микола Вороний, Андріян Кащенко, а також Симон Петлюра, Борис

Мартос, Аркадій Кучерявенко та ін.

При переписі населення у 1897 р. на Кубані проживало 1 919

тисяч населення, а в 1914 р. воно зросло до 3 051 000 (без Чорно-

морської губернії). У той час козаки становили уже не цілих 43%

населення, 7% становили горці, а 50% різного роду городовики.

Там же.

Животко П. Історія української преси.- Регенсбург, 1946.- С 158-160.

Там же.

Городовики ділилися на "корінних", які становили 9% населення і

мали свою землю, та "некорінних", які орендували землю в панів чи

козаків, або працювали наймитами. Права усіх городовиків,

порівняно з козаками, були дуже обмежені й між ними існувала

глибока соціяльна й економічна прірва, хоч обидві групи складалися

переважно з українців

Станова нерівність на Кубані між козаками й городовиками, які

упосліджувалися, почавши від громадських прав та користання шко-

лами, кінчаючи на земельному наділі, протягом 50 років роз'ятру-

вало співжиття козаків і городовиків

Невідрадний стан городовиків використовувала російська соці-

алістична інтелігенція, яка випускала нелегальні летючки проти ко-

заків із критикою кожного їхнього негативного кроку супроти го-

родовиків, роздмухуючи між ними заздрість і ненависть. Наслідки

цієї роботи тверсько-ярославсько-пснзенського вчительства появи-

лися після Революції 1905 p., коли депутатом до всіх чотирьох Дер-

жавних дум козаки вибирали осавула Кіндрата Бардіжа, козака-ук-

раїнця, що належав до Конституційно-Демократичної партії, а го-

родовики вибирали соціалістів

Українське Національне Відродження

У той час, коли російський уряд поступово ліквідував українські

освітні, культурні й релігійні осередки й занепадало шкільництво, в

Україні появився філософ Григорій Сковорода, що був одним з

найбільш відомих передвісників українського національного

відродження. Він навчав, що найбільше, і фактично єдине завдання

філософії — це шукання правди й прагнення до неї. Сковорода

обстоював права людської гідності в кожній людині й тому ставився

зі співчуттям до закріпачених селянських мас, а з гострою

неприхильністю до московських гнобителів.

Це, що Сковорода понад усе цінив свободу українського народу,

чи не найкраще виявляється в його короткому філософічному вірші

"De Libertate" ("Про свободу"), в якому він стверджує, що "свобода

— це найдорожчий скарб". Закінчуючи цей вірш, він славить

гетьмана Б.Хмельницького, як того, що здобув свободу Україні. Він

славить гетьмана саме в той час, коли цариця Катерина II наказала не

лише зруйнувати Запорізьку Січ, осередок свободи українського

народу, але саму назву Січі і запорозьких козаків кинути у вічне

забуття

Енциклопедія українознавства (словникова частина).- Париж-Нью-Йорк, 1962. -Т. 4.-

С. 1213.

Іванис В. Вказ. праця.- С 10.

Там же.

Пільгук І. Григорій Сковорода, художній життєпис.

- Київ, 1971.- С. 236.

У 1759 р. Сковорода був призначений на посаду вчителя поетики

в Харківському Колегіумі, але він часто входив у конфлікт з владою,

зокрема з церковною, яка, на його думку, забагато присвячувала

уваги матеріальним вигодам. Він відмовлявся, коли пропонували

висвятити його в єпископи, і негативно ставився до монастирського

життя.

Сковорода 1769 р. назавжди покинув працю в Колегіумі і про-

тягом наступних 25 років, аж до самої смерті восени 1794 p., був

мандрівним філософом. Усе, що він носив зі собою, то було Святе

письмо, його власні писання і сопілку. Жив у постійних переїздах,

зупинявся у дідичів, навчав їхніх дітей. Основою його філософічної

концепції був девіз: "Пізнай самого себе". Метою життя Сковорода

уважав щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріального, а те,

яке дається свідомістю, що людина виконує волю Божу.

Самопізнання — це пізнання Бога, влаштування життя у згоді з

Богом

. Його філософія немало спричинилася до українського ус-

відомлення і тому Сковороду вважають батьком національного від-

родження. Сковорода був одним із найвидатніших філософів XVIII

ст. Європи і вплив його філософії ширився не тільки в Україні,

доказом чого є багаточисельна література різними мовами про нього і

його філософію.

Твори Сковороди ширилися по всій Україні у рукописах І мали

великий вплив на його сучасників. Слава Сковороди росла і дійшла

аж до цариці Катерини II, яка здобула собі славу освіченого монарха-

автократа. Через післанця вона запросила його переселитися до

Петербурга, але він відмовився від цієї почесті.

Першим твором, що з'явився друком щойно чотири роки після

його смерті, у 1798 p., був філософічний трактат "Нарциз, або пізнай

самого себе". Сковорода як поет залишив збірник віршів, писаних у

1753-1785 роках українською літературною мовою того часу, з

деякими елементами народної мови, під назвою "Сад божественных

песен" і кільканадцять пісень та фабул, написаних у 70-х pp.

здебільша латинською мовою, збірник прозових байок, "Басни харь-

ковскія", створених у 1760-70-х pp. Філософічна творчість охоплює

трактати, діалоги і притчі

Дев'ятнадцяте століття в історії українського народу — це доба, в

якій національне відродження почало набирати певні окреслені

форми. Звичайно воно датується 1798 p., але ця дата відповідає

дійсності тільки стосовно сучасної української літератури, оскільки

тоді з'явилася друком перша частина твору Івана Котляревського

"Енеща".

Мірчук І. Історія української філософії //Енциклопедія українознавства (Під гол. ред.

Володимира Кубійовича і Зенона Кузелі).- Мюнхен-Нью-Йорк, 1949.- Т. 1.- С. 72.1.

Енциклопедія українознавства (словникова частина).- Париж-Нью-Йорк, 1976. - Т. 8.

С 2864.

Справжніх початків українського політичного відродження треба

шукати раніше, а саме — в половині XVIII ст. Збирання петицій

серед козацької старшини в останніх роках гетьманування Кирила

Розумовського, щоб московська влада погодилася на дідичне

гетьманство Розумовських, було чи не першим проявом зміни пуб-

лічної опінії серед провідної верстви України. Козацька старшина

настільки дозріла політично, що не намагалася вже обмежувати геть-

манської влади, а навпаки, старалася піднести авторитет гетьмана

Росії це було невигідним і до того як петицію вручено Катерині II

змушено Розумовського зректися гетьманства. Катерина II,

скасовуючи указом 1764 р. гетьманат України, писала в інструкції:

"Треба старатися, щоб навіть саме ім'я гетьманів щезло"

Наприкінці гетьманування К.Розумовського з'явилися два літе-

ратурні твори, які також вказують на політичне прозріння козацької

старшини. Один із них це "Разговор Великороссии з Малорос-сиею",

що його написав перекладач Генеральної Військової Канцелярії

Семен Дівович у 1762 p., коли з приходом на царський трон Катерини

II були серед козацької старшини зовсім слушні побоювання, що

автономії України загрожує небезпека. "Разговор" у добрій

віршованій формі дає діалог України з Росією, в якому Україна

доводить права на свою історичну суверенність. Треба сказати, що

автор зробив цс винятково майстерно і навіть талановито, з залізною

силою логіки, з високим почуттям своєї національної правди і

гідності, з глибоким розумінням історії України (та Росії), опертим на

доброму знанні історичних джерел

Другим такого роду твором була поема "Ода на рабство", яку

написав граф Василь Капніст на початку 1780-х років, зміст якої

різно пояснювали, спершу як протест проти заборони вільного пе-

реходу селян на Лівобережній Україні, що рівнялося закріпаченню

селян царським указом з 3 травня 1783 p., а інші — як протест проти

скасування державної автономії України. Насправді, "в самій "Оді на

рабство" яскраво перепліталося два мотиви: протест проти

політичного поневолення всієї України і протест патріота-

народолюбця проти нового ярма, покладеного російським урядом на

українські народні маси"

У 1798 р. Капніст опублікував комедію під назвою "Ябеда", "яс-

краво, майже документально, малює той глибокий моральний роз-

клад, який принесла на Україну російська губерніальна реформа і

взагалі вся російська централістична політика на Україні. Якщо "Ода

на рабство" остерігала проти можливих майбутніх небезпек

Холмсьшй І. Історія України.- Мюнхен, 1949.- С 262.

Соловьев СМ. История России с древнейших времен.- Москва, I960.- Кн. 6.- Т. 2.-

С. 29-30.

Оглоблин О. Люди старої України.- Мюігхен, 1959.- С. 17.

Там же.- С. 63.

для волі й добробуту України від нівеляційної політики Росії у 1780

pp., то "Ябеда" у винятково сильній сатиричній формі одвер-то кидає

своє обвинувачення на підставі страшної картини дійсного стану

російського судівництва на Україні

й засуджує російську цен-

тралістичну політику. Не може бути сумніву, що Капніст не був

самотнім у таких протимосковських поглядах.

Намагаючись усунути з пам'яті козацької старшини державно-на-

ціональну традицію Гетьманщини, цариця Катерина II перетворю-

вала ЇЇ на дворянство московського зразка. У 1785 р. вона видала т.зв.

Жалувану Грамоту, якою надавала українській шляхті та козацькій

старшині права московського дворянства, але під умовою, що своє

шляхетство чи старшинський стан вони докажуть відповідними до-

кументами. Так, нехотячи, Катерина II заставила козацьку старшину

стати на шлях самопізнання, змушуючи її заглибитися в історію своїх

родів, щоб доказати, що вона має право бути рівною у правах і при-

вілеях з російським дворянством. Розшуки по архівах за різними до-

кументами і грамотами показали не одному членові старшинських

родів, що їхні предки складали свої голови на полях боїв за те, щоб

жити у вільній козацькій державі, вщ якої у їхній час залишилися вже

тільки спомини.

Ці передові старшини, які зрозуміли своє становище, вислали в

особі дворянина Василя Капніста посольство до пруського короля

Фрідріха II, щоб він допоміг українському козацтву вирватися з

"московської тиранії". Хоч це посольство не увінчалося успіхом, але

воно є дуже важливою подією в розвитку української політичної

філософії. Що серед української провідної верстви існувало

невдоволення з російської політики в Україні, є ще й інші докази.

Одним із них був надзвичайно важливий твір невідомого автора під

назвою "Історія Русов". Писаний десь не раніше як наприкінці XVIII

ст. й не пізніше 1805 p., але віднайдено його в рукописі щойно в 1828

р. Головною ідеєю "Історії Русов" є натуральне, моральне й історичне

право кожного народу на самостійний державно-політичний

розвиток. Головним змістом твору є боротьба українського народу

проти польського і московського поневолення. У ньому

підкреслюється нарушения Москвою тих прав, що були визнані

Україні Переяславським договором з 1654 р.

У першій половині XIX ст. "Історію Русов" поширювано в ру-

кописах серед провідної верстви українського народу, тобто серед

українського дворянства й інтелігенції. "Історія Русов" насправді є

радше політичним памфлетом, а не історією, але вона мала великий

вплив на формування державно-автономної ідеї серед тодішньої

української інтелігенції.

Але мабуть таки найважливішим твором, який відіграв дуже важ-

Там же.- С 98.

ливу роль у процесі українського національного відродження, була

травестія оригінального латинського твору поета Вергілія під назвою

"Енеїда", що її написав дворянин Іван Котляревський. Важливість її

полягає не тільки в тому, що вона написана живою народною мовою і

започаткувала модерну українську літературу, але також і в тому, що

в ній збережені багатющі скарби народної поезії і пафос козацьких

літописів, традиції мандрівних діячів і поетично-філософської

настанови Сковороди

В "Енеїді" Котляревського багато описів, пов'язаних з історични-

ми подіями та політичними й соціальними відносинами в Україні

того часу, які подані у легкій жартівливій формі, що легко доходили

до свідомості читачів. В "Енеїді" Котляревський представив голов-

ного героя Енея — козаком, борцем за волю, а римсько-грецьких

богів — як українських дрібних панів-поміщиків. "Енеїда" — це пер-

ший широкий словник української народної мови і перша енцикло-

педія української етнографії,— писав відомий історик української лі-

тератури Дмитро Чижевський.— Вона змушувала читача сміятися до

сліз, але в той же сам час обзнайомлювала його з українським побу-

том, звичаями, ба навіть минулим України. Завдяки Котляревському

українська провідна верства, яка тоді підлягала доволі швидкій руси-

фікації, віднайшла свою рідну мову, як мову книжки й літератури, а

не тільки мову мужика-еслянина. Цей твір був відомий у рукописах

ще далеко до того як з'явився друком. "Котляревський на початку

своєї творчості став на межі двох епох: минулої Гетьманщини і крі-

пацького ладу, заведеного в Україні царицею Катериною И, й обидві

ці епохи, з їх побутом, соціальними і становими відносинами, знай-

шли широке відображення в "Енеїді", а національне забарвлення і

співчуття до долі простого люду мали сприятливий грунт у тогочас-

ній літературі"

. Друга половина XVIII ст. в історії Європи — це доба т.зв. осві-

ченого абсолютизму, видатними представниками якого були прусь-

кий король Фрідріх Великий, австрійський цісар Йосиф II та мос-

ковська цариця Катерина II. Всі вони, хоча й не поступалися ні в

чому в своїх правах як монархи, на словах удавали великих лібералів,

що перебували під впливом т. зв. французьких енциклопедистів Дені

Дідро (1713-1784), Франсуа М. Вольтер (1694-1778) та дуже

радикального на ті часи Жан Жака Руссо (1712-1778). їхню

знамениту "Енциклопедію" частково перекладено російською мовою,

видав її український учений Яків Козельський (1729-1795), син

сотника Полтавського полку, вихованець Києво-Могилянської Ака-

демії. Завдяки йому ідеї французьких енциклопедистів знайшли при-

Чижевський Д. Історія української літератури.- Нью-Йорк, 1956.- С. 343.

Петренко П. //Енциклопедія українознавства (словникова частина).- Т.З.- Париж-

Нью-Йорк, 1959.- С 1151.