Вороненко Ю.В., Москаленко В.Ф. (ред.) Соціальна медицина та організація охорони здоров'я

Подождите немного. Документ загружается.

На щастя, серед лікарів є справжні психологи, що стали ними, головним

чином, інтуїтивно, завдяки своїм особистим морально-етичним якостям і вели-

кому досвіду спілкування з хворими. Проте, це не означає, що для спілкування

з хворими достатньо володіти тільки

інтуїцією

чи досвідом. Крім них, лікарю

потрібна ще й спеціальна підготовка.

Відомо, що професія лікаря є творчою. Фахівець не може догматично

користуватись визначеними постулатами й розпорядженнями, без огляду на

характер розвитку захворювання, психологічні,

інші

чинники та причини.

Перед лікарем у кожному конкретному випадку виникають завдання, що потре-

бують для вирішення самостійного мислення й уміння передбачати наслідки

своїх

дій.

Одні й ті ж самі прийоми деонтологічного впливу, ефективні при викорис-

танні одним лікарем, можуть бути цілком неприйнятними або малоприйнятними

для іншого. В цьому й полягає один із найважливіших психологічних аспектів

лікарської діяльності. На справжню творчу працю спроможний не кожен.

Тому при виборі професії лікаря дуже важливою є фахова орієнтація.

Варто пам'ятати, що спілкування - найважливіший елемент процесу ліку-

вання та психологічного впливу на хворого. Шкода, що деякі лікарі та медичні

сестри цього недооцінюють, про що свідчать скарги хворих на медичний

персонал, а також різноманітні етичні проблеми, що часто виникають через від-

сутність необхідних психологічних знань і практики спілкування з хворим.

Лікар зустрічається з різноманітними життєвими позиціями, знаходиться

з хворими в складних психоемоційних взаємовідносинах.

Відомий терапевт і психолог Р.А. Лурія ввів поняття "внутрішня картина

хвороби", за яким можна визначити переживання хворого, оцінити симптоми

хвороби та перспективу одужання. Автор підкреслював, що лікар повинен

вивчити цю картину при клінічному обстеженні, щоб скласти вірне уявлення |

про особистість хворого.

Зупинимось на деяких аспектах психології хворого, медичного колективу,

особистості лікаря.

Психологія вчить, що людина - це не тільки організм, але й особистість. •

Тому слід враховувати всі її особливості як при лікуванні, так і в процесі

попередження захворювань. Більш того, виникнення ряду хвороб, як психоген-

ного, так і соматичного характеру та

їхнє

виліковування безпосереднім чином

пов'язані з особливостями особистості, а

іноді

навіть ними визначаються. .

Для успішного лікування велике значення має взаєморозуміння лікаря '

та хворої людини. Необхідно розглядати її як особистість, що посідає певне .

місце в суспільстві, колективі, групі, визначити, як складалися взаємовідносини '

з людьми, сформувався психологічний статус. Адже людина, як відомо, особис-

тістю не народжується. З'являючись на світ як

індивід,

вона згодом стає нею.

Говорячи про особистість, ми маємо на увазі неповторне сполучення її

психологічних якостей, що включають характер, темперамент, мотиви поведінки, І

соціальний досвід (знання, навички, уміння) і т.ін.

650

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23

І.М. Сєченов вважав, що будь-яка хвороба змінює психологію людини.

Кожне захворювання впливає не тільки на фізичний стан, але й на психіку

хворого, позначається на його становищі в сім'ї, товаристві, на роботі.

Відомо також і те, що люди по-різному ставляться до своїх захворювань.

Одні охоче розповідають про них, перебільшують скарги, виявляють підвищену

увагу до свого стану, шукають співчуття (екстравертний тип реагування),

інші, навпаки, неуважні до свого здоров'я, занадто мало значення надають

часом небезпечним для життя симптомам, замикаються в собі (інтравертний

тип реагування). Особливо чітко ця розбіжність виявляється стосовно однієї

й тієї ж хвороби у людей із різними характерологічними особливостями. Так,

навіть незначні захворювання в осіб із тривожно-недовірливим характером

викликають вкрай важкі страждання, а у вольових і рішучих людей вони

зовнішньо ніяк не проявляються.

Індивідуальність хворої людини виявляється й у ставленні до свого лікаря,

до призначених ліків. В промові, присвяченій пам'яті С.П. Боткіна,

І.П.

Павлов

говорив: "Скільки разів доводилось чути від його учнів-клініцистів сумне

визнання, що ті ж рецепти і, очевидно, у подібних випадках були недійсними

в них, роблячи чудеса в руках учителя."

Вивчаючи не тільки хворобу, але й особистість пацієнта, лікар повинен

враховувати роль основних рис його характеру та душевного складу у форму-

ванні картини захворювання, найбільш сильні психотравмуючі хворого чин-

ники. З огляду на це лікар повинен бути спостережливим, уміти помічати в

людях і в явищах важливі, але малопомітні, на перший погляд, особливості.

Одним із чинників сильного психологічного впливу на хворого є

біль,

який

часто сприймається як сигнал небезпеки, загроза життю.

Боротьба з ним не повинна обмежуватися одним лише застосуванням

знеболюючих препаратів. Адже медичний персонал повинен допомагати хво-

рому скоротити тривожне чекання, зменшити страх перед болем, усунути супутні

невротичні реакції. Для цього можна використовувати різноманітні підбадьор-

ливі, відволікаючі та заспокійливі засоби.

Значно впливає на психічний стан хворого перебування в стаціонарі,

особливо тривале.

Ефективність лікування залежить від уміння лікаря допомогти хворому

сконцентрувати і спрямувати силу та волю на подолання життєвих труднощів,

важких ситуацій. Проте, для цього потрібно щоб лікар не тільки знав особли-

вості психології особистості, але й сам мав певні психологічні якості.

При зустрічі з хворим лікар насамперед має справу не з захворюванням,

а з його відображенням у психіці хворого (розповідь, скарги). Дійсно, чи

можна визначити причини захворювання, особливо пов'язаного зі стресом,

нервово-психічною перенапругою, якщо не проникнути в душу

людини,

її

внутрішній світ. Чи можна скласти повну картину того, що сприяло захворю-

ванню, якщо не дізнатись, що пережив хворий до цього. Зрозуміло, ні. Адже,

651

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23

як справедливо зазначає

І.В.

Давидовський, до лікаря приходить не хвороба,

а хвора людина.

На жаль, далеко не завжди лікарі звертають увагу на особливості психологіч-

ного стану своїх пацієнтів, від якого значною мірою залежить процес одужання.

Відомий російський письменник і лікар

В.В.

Вересаєв надавав дуже великого

значення психологічному впливу на хворого в процесі лікування. На його

думку, лікар "може володіти величезним розпізнавальним талантом, вміти

вловлювати найтонші деталі дії своїх призначень - і все це залишається мар-

ним, якщо він не здатний скоряти та підкоряти собі душу хворого".

Численні вітчизняні клініцисти добре це розуміли. Можна було б навести

достатньо прикладів успішного використання ними "душевних ліків" для

"лікування тіла". Проте, часи змінюються.

В наш вік науково-технічного прогресу складні взаємостосунки лікаря та

хворого ще більш ускладнилися. Техніка, що постала між ними, послабила

поєднувальні зв'язки.

Замість принципу

лікар-хворий

зараз нерідко стверджується принцип

лікар-прилад-хворий. А прилад при всій його діагностичній цінності може

заступити від лікаря не тільки організм, але й особистість хворого з його

складним психічним та моральним світом.

Певні втрати деонтологічного характеру несе в собі також спеціалізація

сучасної медицини. При наявності багатьох вузьких фахівців відповідальність

лікаря перед хворим зменшується. В потужному, насиченому технікою, багато-

профільному стаціонарі хворого обстежує і лікує цілий колектив медичних

працівників. Традиційна для практичної медицини персональна моральна відпо-

відальність лікаря за конкретного "свого" хворого знеособлюється, що може

призвести до зневаги особистості хворого та етичних норм медицини взагалі.

Отже, для вирішення проблеми "клініцизм і техніцизм", як її іноді назива-

ють, технічне оснащення та клінічне мислення повинні

існувати

та розвиватися

не на конкуруючих, а на дружніх засадах, доповнюючи одне одного, при

провідному значенні клінічного мислення. Складність техніки не повинна зне-

цінювати складність людської особистості. Цьому нас вчить багатющий досвід

вітчизняної та світової медицини.

Тому й особистість лікаря повинна відповідати не тільки фаховим, але й

психологічним вимогам професії.

Особистість лікаря

Психологи зазначають велике значення першого враження при спілкуванні

особистостей. Ледве не у 80 % випадків думка про людину складається саме

за першим враженням. Природно, що в процесі спілкування вона може

змінитися, але не повинна бути недооцінена.

Хворі довіряють спокійному, впевненому, але не зарозумілому медичному

працівникові за умов, що швидкість, наполегливість і рішучість поєднуються

в ньому з людським співчуттям і делікатністю.

652

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23

Психологи вважають, що лікар повинен випрацювати в собі певну емоційну

позицію, емпатію - розуміння, співпереживання психологічному стану іншої

людини. Вона є необхідною фаховою якістю медичних працівників.

Авіцена дав яскравий словесний образ лікаря: "Лікар повинен мати око

сокола, руки дівчини, мудрість змії та серце лева".

Досвідчені спеціалісти-практики з великим життєвим досвідом вважали,

що звертання лікаря до художньої літератури, мистецтва, природи допомагає

краще зрозуміти хворого, знайти ключ до його серця.

В багатьох творах світової художньої літератури знаходять висвітлення

почуття та думки лікаря. Це дозволяє стверджувати, що Л.М. Толстой, І.С. Тур-

генєв, А.П. Чехов, В.В. Вересаєв, Г. Флобер, С. Цвейг, О. Генрі, С. Моем, А. Конан

Дойл та

інші

зробили значний внесок у деонтологію.

Досвідчений клініцист, київський професор

Є.І.

Ліхтенштейн, що вивчав

відтворення основних проблем медицини в художній літературі, писав:

"...дивовижні

таємниці психології хворої людини ми знаходимо в художніх

творах Л.М. Толстого. Багато глибоких психологічних колізій розкрито в

творах

І.С.

Тургенєва. Справжні зразки тяжких переживань людини відтворені

А.П. Цеховим".

Учитися бути лікарем - значить учитися бути людиною. Це добре засвоїв

ще в молоді роки великий російський хірург

М.І.

Пирогов, життєвим девізом

якого було правило: "Бути людиною серед людей". І не випадково студенти

медичного факультету Київського університету в прощальній адресі йому з

приводу відставки з посади попечителя Київського навчального округу, написали

такі слова: "Дорогий вчителю! Ми вдячні тобі за те, що навчив нас важкій і

складній науці залишатися людиною серед людей!"

Культура почуттів і мислення лікаря в часи технізації й інтелектуалізації

громадського життя, підвищення психоемоційної напруженості, навіть кризи

довіри до лікаря, потребує від нього постійного психологічного та фахового

самовиховання.

На жаль, на довгі роки пішли з нашого вжитку такі поняття, як "добродій-

ність", "милосердя", "співчуття". Були знецінені поняття честі, порядності,

інтелігентності,

занедбано багато пам'яток

історії

та культури.

Зараз у країні багато робиться для відновлення культури в усьому її роз-

маїтті і, що найголовніше, відновлюється правда. Суспільна свідомість стає

все більш нетерпимою до негативних явищ тому, що вони вже не вважаються

неминучими. Ми починаємо краще розуміти та засвоювати наші національні

й історичні цінності, бачити заслуги минулого перед сьогоденням і майбутнім.

Не можна забувати, що суспільство завжди жадало від медицини більше

ніж вона могла дати. Та все ж, незважаючи на величезне значення матеріально-

технічних засобів в удосконаленні медичної допомоги, відновлення престижу

лікаря залежить насамперед від нього самого, його фахової гідності. І доки лікар

не відчує себе особистістю,

інтелігентом

у найвищому значенні цього слова,

доти його медична діяльність не буде відповідати вимогам суспільства.

653

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23

Обов'язок і совість в медичній професії

Гласність, яка була недоступною протягом багатьох десятиліть, розкрила

багато сторін нашого духовного буття, дозволила побачити, по-справжньому

оцінити значення тих морально-етичних категорій, які регулюють моральні

цінності особистості й суспільства в цілому.

Поняття обов'язку, широко сповідуване вітчизняною інтелігенцією, зараз

відроджується, йому повертається дійсний зміст і значення. Разом із цим від-

роджуються й такі моральні поняття, як "милосердя", "добродійність", "поряд-

ність". Змінюється ставлення й до самої інтелігенції, яка почала відчувати

себе силою, а не горезвісним "прошарком".

У медичній професії всі ці морально-етичні поняття вкрай необхідні. Без

них взагалі немислима діяльність лікаря. Адже такі якості, як чесність, сумлін-

ність, порядність, усвідомлення свого обов'язку органічно пов'язані з його

фаховою роботою.

Що ж варто розуміти під категоріями обов'язку та совісті? Обов'язок - це

основа моральних принципів поведінки, що формується як усвідомлення своїх

зобов'язань перед людьми та суспільством. З одного боку, обов'язок передбачає

формальне виконання медичними працівниками своїх фахових, функціональних

обов'язків, а з іншого (і це особливо важливо) - підпорядкування в діяльності

особистих інтересів суспільним.

Поняття лікарського обов'язку містить у собі всі головні елементи лікарської

етики - від чесності, скромності у повсякденній роботі та прояву

високої

мужності в надзвичайних обставинах до готовності принести себе в жертву в

ім'я порятунку

життя

інших.

Відомі слова "Світячи іншим - згоряю", проголошені знаменитим гол-

ландським анатомом Ніколасом ван Тульпом (Тульпіусом) ще в XVII ст.,

якнайкраще характеризують категорії обов'язку та совісті в медичній професії.

Це дороговказ не тільки для великих вчених, але й для рядових лікарів, що

самовіддано виконують свої обов'язки.

Слово "обов'язок" часто стоїть поруч

із

словом "честь". "З честю виконаємо

свій обов'язок" - нерідко чуємо ми. За образним висловом академіка

Д.С.

Ли-

хачова, "честь дійсна завжди відповідна до совісті, честь хибна - міраж у

пустелі людської душі".

Виконання кращими представниками медицини свого обов'язку перед людст-

вом, мабуть, найбільш яскраво проявилось в небезпечних для життя дослідах

на собі з метою вивчення клініки важких інфекційних захворювань і розробки

методів боротьби з

ними.

В історії вітчизняної медицини досить відомий подвиг студента-медика Іллі

Мамонтова, що пожертвував кар'єрою в Петербурзі заради участі в експедиції

відомого епідеміолога Д.К. Заболотного в 1911 р. по боротьбі з епідемією чуми

в Маньчжурії. Заразившись, за декілька годин до смерті він писав матері:

"Дорога мамо, занедужав якоюсь дурницею, але тому що на чумі нічим

крім чуми, не занедужують, то це, мабуть таки, чума. Мила ненько, мені

654

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23

страшно прикро, що це засмутить тебе, мені здавалося, що немає нічого

кращого за життя, але з бажанням зберегти його я не міг бігти від небезпеки,

яка загрожує всім, і, мабуть таки, смерть моя буде лише обітницею виконання

службового обов'язку".

Багато послідовників, учнів було в Д.К. Заболотного й серед практичних

лікарів. Один із них - талановитий бактеріолог

І.А.

Деминський, що присвятив

своє життя боротьбі з чумою в Поволжі. Йому належить честь видатного

відкриття — виділення культури збудника чуми з трупа ховрашка. Під час

одного з численних експериментів він заразився і помер. Проявляючи неабияку

мужність, знаходячись на грані смерті, І.А. Деминський старанно фіксував

усі зміни, що відбувалися в його організмі.

Прикладів такого подвижництва можна було б навести чимало. Достатньо

сказати, що в березні 1920 р. тільки зі 120 лікарів, що працювали в Києві, від

висипного тифу загинуло 40 (кожний третій).

Досліди на собі, проведені нашими видатними співвітчизниками, зіграли

неоціненну роль у розвитку вчення про

інфекційні

хвороби та поставили

їх

ряд безстрашних лицарів науки, чий героїзм і самопожертва стали зразком

справжнього виконання свого обов'язку.

В історії держави бувають періоди, коли служіння обов'язку виходить за

межі науки, професії й відбувається в ім'я Батьківщини, народу. Таким періодом

в історії нашої медицини є Велика Вітчизняна війна, під час якої медичні

працівники виявляли справжній героїзм і відданість своїй Батьківщині. Дос-

татньо сказати, що на фронті й у тилу трудилися понад двохсот тисяч лікарів

і півмільйонна армія середніх медичних працівників. Військові медики повер-

нули до лав захисників Батьківщини мільйони солдат і офіцерів. Вони надавали

медичну допомогу на полі бою, під вогнем ворога, а якщо потребували обста-

вини, самі ставали воїнами та вели за собою

інших.

Розглянемо тепер

іншу

етичну категорію - категорію совісті.

Совість - це самосвідомість, "внутрішній суддя"

людини,

його став-

лення до моральних вимог суспільства.

Совість - почуття свідомості моральної відповідальності за свою поведінку

та поведінку перед навколишніми людьми, суспільством.

Медична професія та совість невіддільні.

Хороший лікар завжди сумнівається в тому, чи усе необхідне він зробив

для хворого, тому що сумніви завжди спонукаються совістю. Видатний

український терапевт академік Ф.Г. Яновський часто нагадував студентам і

молодим лікарям незаслужено забуту приказку. "Докторе, не забувайте сумні-

ватися!". Ці слова - свого роду застереження лікарю не поспішати в постановці

діагнозу, якщо для цього немає достатніх підстав. Сумніви ніколи не повинні

полишати лікаря.

655

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23

Етичні проблеми евтаназії

Серед різноманітних проблем обов'язку та совісті в професії лікаря серйоз-

ної уваги заслуговує проблема ставлення до невиліковних і вмираючих хворих.

Останнім часом

їй

надається чимало уваги в нашій і закордонній пресі.

Відомо, що люди бояться смерті. Іноді бояться панічно.

Багато тисячоліть смерть здавалася миттєвим актом, принципово відмінним

від своєї протилежності - життя. Це уявлення міцно укоренилося в нашій

свідомості, літературі, мистецтві та взагалі в усій сучасній культурі.

Знадобилося багато років, величезний запас знань з найрізноманітних

галузей науки, щоб з'явилася реаніматологія - наука про закономірності

вмирання та оживлення організму, а разом із нею й новий термін - "клінічна

смерть".

Реаніматологія навчила повертати до життя тих, що переступили поріг

смерті. Це - величезна перемога медицини, що змінила наші уявлення про

смерть.

Кожний успіх реаніматології наближає медицину до

її

ідеальної мети,

визначеної ще старогрецькими лікарями в

їхньому

знаменитому девізі: "Зціли!".

В цьому заклику закладене глибоке філософське розуміння ролі медицини в

суспільстві, яке в силу своєї гуманності не може виправдати насильницьке

передчасне припинення життя.

Природна смерть - явище надзвичайно рідкісне. Більшість людей вмирає

від хвороб. Це свого роду насильницька, "незаконна" смерть, адже інстинкт

життя ще збережений, і організм веде боротьбу з хворобою,

іноді

затягуючи

страждання вмираючого на довгий час. Подекуди

існує

точка зору, що головне

завдання медицини в подібних випадках - граничне скорочення часу страж-

дань,

її

прихильники звинувачують медиків за опір насильницькому

їх

при-

пиненню та змушують переглянути один із деонтологічних постулатів.

Медична громадськість світу, в тому числі й більшість членів Амери-

канської медичної асоціації (АМА), висловлює своє неприйняття евтаназії -

"убивства з милосердя" (від грецьк.

еиїЬапазіа;

еи - добре, досконало,

іЬапа-

Іоз

- смерть).

Результати опитування громадської думки з цього приводу засвідчили

зростання числа її прихильників. У США воно становить понад 50 %. Дискусії

навколо евтаназії відбуваються, як зазначає "Лікарський вісник" (часопис

Українського лікарського товариства Північної Америки), в двох напрямках -

фахової етики та раціональної суспільної моралі. Аргументи на захист евтаназії

такі: смерть є невід'ємною частиною життя й до цього факту варто ставитися

з розумінням, як до неминучого явища, особливо з огляду на обмежені

можли-

вості медицини. Сучасне ж суспільство всіляко уникає психологічного прий-

няття смерті як логічного та неминучого

кінця

життя.

Розмірковуючи над цими питаннями, багато вчених - супротивників

евтаназії вважають, що майже ніколи не можна констатувати абсолютну

безнадійність стану хворого. Лікарі знають випадки "чудесного" одужання

656

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23

цілком безнадійних хворих. Медицина спроможна гарантувати результат хвороби

тільки з тим або

іншим

ступенем вірогідності. Таким чином, зменшувати

страждання хворого за рахунок скорочення його життя чи, простіше кажучи,

чинити вбивство з гуманних цілей є злочином перед дійсним гуманізмом.

Варто мати на увазі, що з юридичної точки зору нікому, а тим більше лікареві,

не дано права вбивати людину тільки тому, що вона "безнадійно" хвора.

Та водночас, обговорюючи проблему загалом, слід враховувати й те, що

боротьба проти смерті не повинна перетворюватися в насильництво над життям.

В Женевській декларації лікарів сформульована обіцянка лікаря збільшувати

тривалість людського життя з моменту його зачаття - "навіть під загрозою я

не використаю мої знання в галузі медицини на противагу законам людяності".

Але

їх

далеко не завжди можна передбачити.

Хто ж повинен визначати стан безнадійності хворого? Лікар самостійно,

разом із колегами, консиліум

із

декількох лікарів? І хто буде вирішувати

питання про продовження реанімації або відключення апарату? Самі медики?

Родичі хворого? Юристи? А може, усі разом?

У фаховому аспекті докази захисників ідеї евтаназії виглядають так: евтана-

зія - це доступний, легкий спосіб позбутися найтяжчих страждань перед

неминучою смертю. Сьогодні, як відомо, медична технологія дає можливість

продовжити життя безнадійно хворим, що досить часто викликає на заході

протести, страх пацієнтів, рідних перед "машинним існуванням". Логічним

продовженням права на відмову від лікування заради підтримання життя є

право, як це не парадоксально, на смерть за допомогою лікаря.

Надмірні фахова скрупульозність і застереження сприймаються хворими,

що прагнуть евтаназії, як байдужість, бажання лікарів відгородитися від них

глухою стіною залізних правил, як прояв егоїзму лікаря, який замість глибоких

морально-етичних роздумів і аналізу кожної конкретної ситуації спрощує

собі життя, нехтуючи можливістю полегшити смерть хворому, посилаючись на

моральну заборону.

У відповідь на це, супротивники евтаназії вказують, що в разі її легалізації,

неминуче виникнуть різноманітні зловживання, непідвладні навіть юридичним

застереженням. Зловживання, за даними "Лікарського вісника", можуть бути

різними — евтаназія проти бажання хворого, під впливом емоційних чинників,

певних умов

тощо.

Узагальнені аргументи супротивників евтаназії такі: лікар — борець із

смертю, використання евтаназії призведе до підриву довіри й руйнування

моральних принципів лікарської діяльності.

Частина лікарів і юристів визнають за хворим право відмовитися від лікарської

допомоги заради продовження життя, заперечують правомірність і гуманність

дій, що не дозволяють евтаназії.

В ряді країн активна та пасивна евтаназія кримінально карні. Так, у ФРН

введення хворому в термінальному стані, великої дози знеболюючих

для

пришвидшення смерті є причиною для притягнення лікаря до кримінальної

657

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23

відповідальності за двома статтями: навмисне вбивство в разі передбачення

смерті чи ненавмисне, якщо смерть не передбачалась. Те, що даний хворий,

можливо, все-одно помер би через короткий час, не виправдовують дій лікаря.

В ряді країн (наприклад, у Польщі) кримінально карною є й пасивна евтаназія.

Нідерланди - єдина країна, де евтаназія фактично легалізована. За приблиз-

ними даними, там 5-10 тис. хворих на рак закінчують життя у такий спосіб.

Виконання процедури автаназії потребує п'яти умов:

• повторна та настійна вимога хворого;

• важкі страждання без перспективи полегшення;

• поінформоване, послідовне без тиску ухвалення рішення;

• відсутність

інших

методів лікування, а доступні виявилися неефектив-

ними або були заперечені хворим;

• наявність однозначної незалежної, але такої ж точки зору інших лікарів

(а по можливості й медичних сестер, священика та ін.).

Застосовується евтаназія й у деяких штатах США.

Підводячи підсумок, слід ще раз наголосити: проблема евтаназії дуже

складна та багатопланова.

її

вирішення наштовхується на численні труднощі

медичного, етичного та правового характеру. Тільки ретельне вивчення всіх

позитивних і негативних аспектів може допомогти в розробці в недалекому

майбутньому критеріїв доцільності проведення евтаназії як виняткового засобу.

В нашій країні евтаназія заборонена. Суспільство ще не досягло того

ступеня моральності та правової культури, щоб правом людини на смерть

ніхто не міг зловживати.

Ми зупинилися тільки на деяких морально-етичних проблемах, пов'язаних

із сучасним розвитком медичної науки. Але науково-технічний прогрес вже в

найближчі десятиліття поставить перед суспільством нові, ще більш складні

проблеми. Тому при оцінці прогресу в медицині завжди

слід

виходити

того,

спрямований він чи ні на благо людини, її життя та здоров'я.

В питаннях життя та смерті медицина допускає єдиний принцип: боротьба

за життя хворого не припиняється до останньої хвилини. Обов'язок кожного

медичного працівника - дотримуватись цього гуманного принципу,

"як

це

робили багато поколінь справжніх лікарів.

Помилки та відповідальність лікаря

Розмова про помилки лікаря - завжди важка тема. І сьогодні, не дивлячись

на прогрес, медицина ще далеко не досконала, а лікарі, на жаль, ще допускають

помилки в своїй роботі.

На всіх етапах свого розвитку суспільство пред'являє до лікаря високі

вимоги, що передбачають недопущення в його діяльності фахових помилок,

особливо таких, які спричиняють важкі або непоправні наслідки. Лікарські

помилки були, є, та, на жаль, будуть, але відношення до них не може бути

однозначним. До них не можна ставитися як до неминучих супутників

лікарської діяльності.

658

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23

У вітчизняній медицині вивченню причин лікарських помилок традиційно

приділялося багато уваги. Розгляд діагностичних і лікувальних помилок,

пошуки шляхів

їх

подолання вважалися обов'язковим, якщо не головним

компонентом самовдосконалення лікаря. Вислів Гіппократа про те, що помилка

повинна стати джерелом знання, міцно ввійшов у клінічну практику вітчизняної

медицини другої

половини

XIX

ст.

Відомо, що детальним розглядом лікарських помилок, пов'язаних із діагнос-

тикою захворювань і лікуванням хворих, у практиці охорони здоров'я займа-

ються патоморфологи та судово-медичні експерти. Про ці помилки ми говорити

не будемо.

Наша мета, виходячи з деонтологічних принципів, підійти до лікарських

помилок із моральних позицій. Цьому аспекту чомусь надається мало уваги.

А тим часом в основі багатьох із них лежать саме моральні причини.

Адже лікар, маючи справу зі здоров'ям і життям людей, несе моральну

відповідальність як перед ними, так і перед суспільством загалом. І цілком

природна гостра реакція людей не тільки на несприятливі результати лікування,

особливо пов'язані з втручанням лікаря, але й на морально-етичні аспекти

процесу лікування та спілкування лікаря з пацієнтом.

В аналізі помилок передові лікарі багатьох країн світу бачили реальний

шлях до вдосконалювання лікувально-діагностичного процесу, не забуваючи

при цьому першу заповідь Гіппократа -

N00

посеге

("не зашкодь"). Адже

лікар буває в таких ситуаціях, коли єдиним суддею стає його совість.

М.І.

Пирогов

говорив: "З самого початку мого лікарського поприща я взяв

за правило: не приховувати ні моїх помилок, ні моїх невдач, і, чистий перед

судом моєї совісті, я сміливо викликаю кожного мені показати, коли та де я

потаїв хоча б одну мою помилку, хоча одну мою невдачу".

Ці слова - зразок щирості та високої моральності, притаманні великому

хірургу та гуманісту.

Відомий австрійський хірург Т. Більрот зазначав: "Тільки слабкі духом,

хвалькуваті базіки бояться вікрито висловлюватися про зроблені ними помилки.

Хто почуває в собі сили зробити краще, той не відчуває страху перед усвідом-

ленням

своєї

помилки".

Академік Ф.Г. Яновський на одному з засідань Київського терапевтичного

товариства говорив про помилки, зроблені ним протягом 40 років роботи.

Він докладно аналізував найбільш характерні з них, щоб лікарі не повторювали

їх

у своїй практиці.

І сьогодні медичні працівники, для яких почуття совісті та обов'язку є не

лише формальною етичною категорією, докладно вивчають свої фахові помилки.

Достатньо пригадати, в зв'язку з цим, книги М.М. Амосова.

Проте, слід відверто сказати, що в даний час обговорення лікарських

помилок у діагностиці та лікуванні на патологоанатомічних конференціях

багато в чому втратило свою колишню навчальну та моральну роль. Якщо воно

й проводиться, то досить часто формально, без глибокого аналізу.

659

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23