Юлдашев О.Х. Міжнародне приватне право: Теоретичні та прикладні аспекти

Подождите немного. Документ загружается.

Конвенція встановлює максимальну межу відповідальності.

Відповідальність перевізника обмежується 666,67 розрахунковими

одиницями за кожне вантажне місце або іншу одиницю відвантажен

ня (одиниця “спеціальних прав запозичення” за визначенням МВФ)

або двома розрахунковими одиницями за кожний кілограм вказаної

у транспортному документі ваги втраченого або пошкодженого ван

тажу, залежно від того, яка сума більша. Якщо вантажним місцем є

контейнер, і у документі не вказано кількість цих місць або одиниць

відвантаження, упакованих у контейнері, то сума 666,67 замінюється

на 1500 розрахункових одиниць за контейнер, що не має вантажу, і

додатково на суму 25 000 розрахункових одиниць за вантаж, що

міситься в контейнері. У п. 2 ст. 20 зазначено, що засоби для транс

портування, якщо вони не є власністю перевізника або не надані

ним, у разі їх пошкодження розглядаються як окрема одиниця

відвантаження.

Якщо збиток спричинено затримкою здавання вантажу, пе

ревізник несе відповідальність лише в розмірі, що не перевищує

розміру фрахту. Загальна сума відшкодування не має перевищувати

максимальної суми відшкодування за повну втрату вантажу. Макси

мальна межа відповідальності може бути збільшена, якщо характер і

вища вартість вантажу або засобу для транспортування були прямо

вказані в транспортному документі, й перевізник не оскаржив ці

дані. Межа відповідальності також може бути змінена, якщо сторони

чітко обумовили вищі максимальні межі відповідальності.

Перевізник або фактичний перевізник не можуть посилатися на

звільнення від відповідальності та на її обмеження, передбачені Кон

венцією або договором перевезення, якщо доведено, що заподіяна

шкода є наслідком їх особистих дій або особистої бездіяльності,

здійснених навмисне чи через необережність. За таких самих обста

вин службовці та агенти, що діяли за дорученням перевізника або

фактичного перевізника, не можуть посилатися на звільнення від

відповідальності або на її обмеження.

Передбачені Конвенцією або договором перевезення звільнення

від відповідальності чи її обмеження застосовуються за будьякого

позову з приводу втрати, пошкодження чи затримки здавання ванта

жу, на який поширюється договір перевезення, незалежно від того,

ґрунтується позов на деліктній чи договірній відповідальності, або

на інших правових засадах.

421

Згідно з Конвенцією отримувач вантажу у разі виявлення його

втрати чи пошкодження повинен заявити про це письмово, вказавши

загальний характер пошкодження, не пізніше моменту здавання ван

тажу або під час спільного огляду сторонами. Беззастережне прий

няття вантажу, якщо не доведено інше, є доказом того, що перевізник

здав вантаж у тому стані й у тій кількості, в якій він був йому пере

даний для перевезення. Якщо пошкодження були непомітними

відразу під час здавання вантажу, то застереження про це має бути

зроблене у письмовій формі впродовж семи календарних днів з мо

менту здавання. У цьому разі потерпіла сторона має довести, що

пошкодження відбулося під час перевезення.

На компенсацію шкоди, спричиненої затримкою здавання ванта

жу вантажоотримувач може претендувати, якщо доведе, що пе

ревізник отримав повідомлення про затримку впродовж 21 кален

дарного дня з моменту здавання (ст. 23). Щодо позовної давності, то

будьякі позови мають термін один рік, починаючи з дня, коли ван

таж здали чи мали здати. День, з якого починають рахувати позовну

давність, до терміну позовної давності не зараховується. Особа, якій

пред’явлено позов, може у будьякий момент впродовж терміну по

зовної давності подовжити його, зробивши відповідну заяву. Призу

пинення чи переривання терміну позовної давності регулюються за

конодавством держави, яке застосовується до договору перевезення.

Конвенція передбачає кілька видів транспортних документів —

коносамент та накладну, але не виключає і будьякий інший доку

мент, що використовується в комерційній практиці й підтверджує

договір перевезення вантажу, прийняття чи завантаження вантажу

на судно перевізником. Відсутність транспортного документа або не

повне його оформлення не впливає на дійсність договору перевезен

ня. Транспортний документ крім свого найменування повинен

містити такі дані:

• найменування доміцилія, місце перебування перевізника та ван

тажовідправника;

• найменування особи, яка отримуватиме вантаж;

• назва і номер судна, якщо вантаж завантажений на борт, або

зазначення у транспортному документі, що вантаж був прийня

тий перевізником, але ще не завантажений на борт судна;

• порт завантаження або місце прийняття вантажу та порт розван

таження або місце його здавання;

422

• звичайне найменування типу вантажу і характер його упаковки.

Якщо вантаж небезпечний або загрожує забрудненню навко

лишнього середовища, має бути вказано його позначення відпо

відно до приписів. У раз відсутності таких позначок — загальне най

менування вантажу;

• розміри, кількість місць або вага, а також ідентифікаційне марку

вання вантажу, прийнятого на борт або до перевезення;

• у певних випадках має бути зазначено, що вантаж повинен або

може перевозитися на палубі чи у відкритих трюмах;

• узгоджені положення стосовно фрахту;

• у разі накладної — точне зазначення того, є вона оригіналом чи

копією. У разі коносамента — кількість екземплярів оригінала;

• місце і дата видачі транспортного документа.

Оригінал транспортного документа підписується перевізником

чи капітаном судна або особою, уповноваженою на це перевізником.

Перевізник має право вимагати від вантажовідправника поставити

свій підпис на оригіналі чи копії транспортного документа.

Коносамент видається лише на прохання вантажовідправника і

якщо це було обумовлено до завантаження вантажу або його прий

няття для перевезення. Щодо правового регулювання коносамента,

то це загальноприйняті норми. В Конвенції цьому присвячено ст. 19,

в якій зазначається, що оригінали коносаменту — цінні папери, що

видаються на ім’я вантажоотримувача, ордерні або на пред’явника.

Конвенція про реєстрацію суден внутрішнього плавання 1965 р.

Визначає умови реєстрації суден внутрішнього плавання, переведен

ня судна з реєстру однієї договірної сторони до реєстру іншої до

говірної сторони і вилучення запису судна, внесеного до реєстру. До

цієї Конвенції додаються такі два протоколи: Протокол № 1 про ре

чові права на судна внутрішнього плавання і Протокол № 2 про нак

ладення на судна внутрішнього плавання арешту для забезпечення

цивільного позову і про примусове виконання. Обидва протоколи

додаються до Конвенції та передбачають режим іпотеки й право кре

дитора на першочергову вимогу у внутрішньому судноплавстві, а та

кож зазначають неприйнятність арешту суден для більшості країн,

що у минулому використовували систему централізованого плану

вання економіки, з тієї причини, що їх судна належали державі.

423

___________

E/ЕСЕ/579E/ECE/TRANS/54.

Можливо, саме тому жодна з них не стала договірною стороною Кон

венції.

Конвенція набула чинності з 1982 р., її підписали Австрія, Бель

гія, Німеччина, Люксембург, Нідерланди, Франція і Швейцарія. До

говірними сторонами є такі шість держав: Австрія, Люксембург,

Нідерланди, Франція, Швейцарія та Югославія.

Конвенція про обмірювання суден внутрішнього плавання 1966 р.

Передбачає засоби обмірювання суден внутрішнього плавання, а та

кож зразки свідоцтв, що повинні видаватися бюро з обмірювання су

ден, призначені для території кожної договірної сторони. Мета

обмірювання судна полягає у визначенні його максимально допусти

мої тоннажності. Обмірювання суден, призначених для перевезення

вантажів, може також здійснюватися для визначення маси вантажу,

що транспортується, за рівнем осадки судна.

Державиучасниці призначають служби або органи з обмірюван

ня суден, яким доручається видача свідоцтв за формою. Термін дії

свідоцтва не може перевищувати 15 років (воно втрачає чинність і до

закінчення терміну, якщо судно зазнає змін, внаслідок яких дані що

до тоннажності або максимальної вантажопідйомності вже не є точ

ними). Свідоцтва визнаються владою інших державучасниць, але

вони можуть власним коштом перевірити точність даних такого

свідоцтва. Форма перевірки не повинна заважати експлуатації судна

і має обмежуватися абсолютно необхідними операціями. Неточності,

виявлені під час перевірки, доводяться до відома держави на тери

торії якої видано свідоцтво.

Конвенція набула чинності в 1975 р. Її договірними сторонами є:

Бельгія, Болгарія, Угорщина, Німеччина, Люксембург, Нідерланди,

Республіка Молдова, Російська Федерація, Румунія, Словаччина,

Франція, Чеська Республіка і Швейцарія.

МІЖНАРОДНА ПОШТА

Міжнародними поштовими відправленнями вважаються “упако

вані та оформлені відповідно до вимог Актів Всесвітнього поштово

го союзу та Правил користування послугами поштового зв’язку

424

___________

E/ЕСЕ/626E/ECE/TRANS/546.

листи (прості, рекомендовані), відправлення з оголошеною цін

ністю, поштові картки (прості, рекомендовані), бандеролі та

спеціальні мішки з позначкою “М” (прості, рекомендовані), дрібні

пакети, поштові посилки (звичайні, з оголошеною цінністю),

відправлення прискореної пошти з позначкою EMS, які приймаються

для пересилання за межі України, надходять до України або пере

міщуються територією України транзитом підприємствами пошто

вого зв’язку”

У 1874 р. було утворено міжурядову організацію Всесвітній

поштовий союз. Статусу спеціалізованої агенції ООН він набув у

1947 р. Того самого року відповідного статусу набув Міжнародний

союз електрозв’язку, створений 1865 р. Україна є членом обох цих

Союзів.

Метою Всесвітнього поштового союзу є забезпечення організації

та вдосконалення поштових відносин і створення в цій сфері сприят

ливих умов для розвитку міжнародного співробітництва. Союз, у міру

своїх можливостей, бере участь у наданні технічної допомоги у сфері

поштового зв’язку, по яку до нього звертаються країничлени (ст. 1

Статуту Всесвітнього поштового союзу).

Цілями Міжнародного союзу електрозв’язку є:

• забезпечення і розширення міжнародного співробітництва між

усіма членами Союзу з метою вдосконалення і раціонального ви

користання всіх видів електрозв’язку;

• сприяння технічній допомозі та надання її країнам, що розви

ваються, у галузі електрозв’язку, а також сприяння мобілізації

матеріальних і фінансових ресурсів, необхідних для його здій

снення;

• сприяння розвитку технічних засобів та їх найбільш ефективної

експлуатації з метою підвищення продуктивності служб електро

зв’язку, розширення їх застосування і якомога ширшого викорис

тання населенням;

425

___________

Витяг з п. 1.1 Порядку нарахування митних зборів, мита, податку на додану

вартість та акцизного збору при митному оформленні товарів, транспортних засобів

та запасних частин до них, які переміщуються через митний кордон України і нале

жать громадянам, затверджений Наказом Державної митної служби України від

27 березня 2000 р. № 164. Зареєстрований у Міністерстві юстиції України 13 квітня

2000 р. за № 227/4448. Код нормативного акта — 15727/2000 (Офіційний вісник

України. — 2000. — № 16).

• сприяння поширенню переваг нових технологій у галузі електро

зв’язку серед усього населення світу;

• сприяння використанню служб електрозв’язку з метою полег

шення мирних відносин;

• погодження діяльності членів Союзу для досягнення вищезазна

чених цілей;

• сприяння на міжнародному рівні загальнішому підходу до

різнобічних питань електрозв’язку у всесвітній інформаційній

економіці та суспільстві шляхом співробітництва з іншими

всесвітніми регіональними міжурядовими організаціями і тими

неурядовими організаціями, які пов’язані з електрозв’язком.

Для цього Міжнародний союз електрозв’язку:

• здійснює розподіл радіочастотного спектра, виділення радіочас

тот та реєстрацію присвоєнь радіочастот і відповідних позицій на

орбіті геостаціонарних супутників таким чином, щоб уникнути

шкідливих перешкод між радіостанціями різних країн;

• координує зусилля, спрямовані на усунення шкідливих перешкод

між радіостанціями різних країн і на поліпшення використання

спектра радіочастот і орбіти геостаціонарних супутників для

служб радіозв’язку;

• полегшує міжнародну стандартизацію електрозв’язку із задовіль

ною якістю обслуговування;

• заохочує міжнародне співробітництво з метою надання технічної

допомоги країнам, що розвиваються; сприяє створенню, розвитку

і вдосконаленню обладнання та мереж радіозв’язку в цих країнах

всіма наявними засобами, у тому числі бере участь у відповідних

програмах ООН і використовує в міру необхідності власні ре

сурси;

• координує зусилля, спрямовані на забезпечення гармонійного

розвитку засобів електрозв’язку, особливо тих, які пов’язані із

застосуванням космічної техніки, з метою повного використання

їхніх можливостей;

• заохочує співробітництво між своїми членами з метою встанов

лення найнижчих тарифів, сумісних з високою якістю обслугову

вання і незалежним, побудованим на надійній основі фінансовим

управлінням електрозв’язком;

• сприяє вжиттю заходів для забезпечення безпеки людського жит

тя шляхом спільного використання служб електрозв’язку;

426

• вивчає, встановлює правила, ухвалює резолюції, формулює реко

мендації та побажання, збирає і публікує інформацію з питань

електрозв’язку;

• співпрацює з міжнародними фінансовими організаціями та ор

ганізаціями із розвитку для забезпечення кращих і сприятливих

умов кредиту, які використовуватимуться для розроблення

соціальних проектів, призначених, крім іншого, для розширення

служб електрозв’язку в найвіддаленіших районах країн.

Президент України 1 лютого 1999 р. підписав Указ №110/99

“Про приєднання України до Загального регламенту Всесвітнього

поштового союзу, Всесвітньої поштової конвенції та її Заключного

протоколу, Угоди про поштові посилки та її заключного протоколу,

які були прийняті 14 вересня 1994 р. на XXI Конгресі Всесвітнього

поштового союзу у Сеулі”. Верховна Рада України 15 липня 1994 р.

прийняла Закон № 116/94ВР, яким ратифікувала Статут і Кон

венцію Міжнародного союзу електрозв’язку.

Крім того, було прийнято такі постанови Кабінету Міністрів Ук

раїни: Постанова від 6 грудня 1993 р. № 989 “Про приєднання до

Конвенції про Європейську організацію супутникового зв’язку та її

Експлуатаційної угоди”, Постанова від 2 грудня 1996 р. № 1434 “Про

створення Єдиної супутникової системи передачі інформації” та

Постанова від 7 травня 1998 р. № 646 “Про приєднання до Угоди про

координацію міждержавних відносин у галузі поштового електрич

ного зв’язку” (укладена у Бішкеку в межах СНД 9 жовтня 1992 p.).

ДЖЕРЕЛА ВНУТРІШНЬОГО

ТРАНСПОРТНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Серед джерел внутрішнього транспортного права перше місце

посідає Цивільний Кодекс України, зокрема глава 64 “Перевезення”.

Вона регламентує такі питання:

• укладання та форма договору перевезення вантажу, договору пе

ревезення пасажира та багажу, договору чартеру (фрахтування);

• права пасажира;

• правила перевезення у прямому змішаному сполученні;

• довгостроковий договір;

• перевезення транспортом загального користування, провізна плата;

427

• надання транспортних засобів і пред’явлення вантажу до переве

зення;

• завантаження та вивантаження вантажу;

• термін доставки вантажу, пасажирів, багажу, пошти;

• відповідальність за зобов’язаннями, що випливають із договору

перевезення;

• відповідальність перевізника за ненадання транспортного засобу

і відповідальність відправника за невикористання наданого

транспортного засобу;

• відповідальність перевізника за затримку відправлення пасажира

та порушення терміну доставляння пасажира до пункту призна

чення;

• відповідальність перевізника за прострочення доставки вантажу;

• відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування або

пошкодження вантажу, багажу, пошти;

• пред’явлення претензій і позовів, що випливають із договору пе

ревезення;

• позови щодо перевезення у закордонному сполученні;

• страхування вантажів, пасажирів і багажу;

• відповідальність перевізника за шкоду, спричинену каліцтвом,

іншим ушкодженням здоров’я або смертю пасажира;

• транспортне експедирування.

Крім того, існують деякі статті, які не входять до розділу “Переве

зення”, але також стосуються перевезень. Це, зокрема, ст. 258

“Спеціальна позовна давність”; ст. 532 “Місце виконання зобов’язан

ня”; ст. 633 “Публічний договір”; ст. 680 “Строки виявлення не

доліків і пред’явлення вимоги у зв’язку з недоліками проданого това

ру”; ст. 800 “Діяльність наймача транспортного засобу”; ст. 1196

“Відшкодування шкоди, завданої фізичній особі під час виконання

нею договірних зобов’язань”.

Закон України “Про транспорт”. Прийнятий Верховною Радою

України 10 листопада 1994 р., № 232/94ВР (ВВР України. — 1994. —

№ 51). Визначає правові, економічні, організаційні та соціальні заса

ди діяльності транспорту;

Закон України “Про залізничний транспорт”. Прийнятий Верхов

ною Радою України 4 липня 1996 р., № 273/96ВР (ВВР України. —

1996. — № 40). Визначає основні правові, економічні та організаційні

засади діяльності залізничного транспорту загального користування,

428

його роль в економіці та соціальній сфері України, регламентує його

відносини з органами державної виконавчої влади, органами місцево

го самоврядування, іншими видами транспорту, пасажирами, відправ

никами та одержувачами вантажів, багажу, вантажобагажу і пошти з

урахуванням специфіки функціонування цього виду транспорту як

єдиного виробничотехнологічного комплексу.

Статут залізниць України (1998 p.). Визначає обов’язки, права

і відповідальність залізниць, а також підприємств, організацій, ус

танов і громадян, які користуються залізничним транспортом. Рег

ламентує порядок укладання договорів, організацію та основні

умови перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і

пошти, основні положення експлуатації залізничних під’їзних

колій, а також взаємовідносини залізниць з іншими видами транс

порту.

Дія Статуту поширюється на перевезення залізничним транспор

том вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти, у тому

числі на перевезення вантажів, навантаження і розвантаження яких

відбувається на залізничних під’їзних коліях, незалежно від форм

власності, які не належать до залізничного транспорту загального

користування.

Статут автомобільного транспорту Української РСР. Затвердже

ний Постановою Ради Міністрів УРСР від 27 червня 1969 р., № 401 .

Визначає обов’язки, права і відповідальність виробничих об’єднань

автомобільного транспорту, автотранспортних та транспортноекс

педиційних підприємств і організацій (надалі — автотранспортні

підприємства та організації), розташованих на території УРСР, неза

лежно від їх відомчої підпорядкованості, а також підприємств, ор

ганізацій, установ і громадян, які користуються автомобільним

транспортом.

Регламентує порядок складання і виконання плану автомобільних

перевезень в Україні, основні умови перевезень автомобільним транс

портом вантажів, пасажирів, багажу і пошти, а також взаємовідносини

автотранспортних підприємств і організацій, розташованих на тери

торії України, з підприємствами і організаціями інших видів транспор

ту щодо здійснення автомобільних перевезень.

Закон України “Про дорожній рух”. Прийнятий Верховною Радою Ук

раїни 30 червня 1993 р., № 3353ХІІ (ВВР України. — 1993. — № 21).

Визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту

429

життя і здоров’я громадян, створення безпечних і комфортних умов для

учасників руху та охорони навколишнього середовища.

Водний кодекс України. Прийнятий Верховною Радою України

6 червня 1995 р., № 214/95ВР (ВВР України. — 1995. — № 24).

Регулює правові відносини з метою забезпечення збереження,

науково обґрунтованого, раціонального використання вод для пот

реб населення і галузей економіки, відтворення водних ресурсів,

охорони вод від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання

шкідливим діям вод та ліквідації їх наслідків, поліпшення стану вод

них об’єктів, а також охорони прав підприємств, установ, організацій

і громадян на водокористування.

Статут внутрішнього водного транспорту Союзу РСР. Затвердже

ний Постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р., № 1801.

Визначає основні завдання й обов’язки органів внутрішнього водного

транспорту із забезпечення потреб країни в перевезеннях вантажів і па

сажирів внутрішніми водними шляхами, а також зв’язок внутрішнього

водного транспорту з іншими галузями народного господарства.

Регламентує: порядок виконання державного плану перевезень

внутрішніми водними шляхами; основні умови перевезень вантажів,

пасажирів, багажу і пошти; основні умови використання внутрішніх

водних шляхів для судноплавства; права й обов’язки пароплавств,

що здійснюють перевезення, а також підприємств, організацій і осіб,

які користуються внутрішнім водним транспортом.

Кодекс торговельного мореплавства України. Прийнятий Вер

ховною Радою України 23 травня 1995 р., № 176/95ВР (ВВР Укра

їни. — 1995. — № 47–52). Регулює відносини з торговельного море

плавства.

Згідно із Кодексом торговельне мореплавство — діяльність,

пов’язана з використанням суден для перевезення вантажів, паса

жирів, багажу та пошти, рибних та інших морських промислів,

розвідки та видобування корисних копалин, виконання буксирних,

криголамних і рятувальних операцій, прокладання кабелю, а також

для інших господарських, наукових і культурних цілей.

Повітряний кодекс України. Прийнятий Верховною Радою Ук

раїни травня 1993 р., № 3167ХІІ 4 (ВВР України. — 1993. — № 25).

Регулює діяльність користувачів повітряного простору України з

метою задоволення інтересів України та її громадян і забезпечення

безпеки авіації. Дія Кодексу поширюється на всіх користувачів

430