Загнітко А.П. Сучасні лінгвістичні теорії

Подождите немного. Документ загружается.

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

111

рівні відбуваються процеси розшифровування глибинного смислу, який

перебуває за повідомленням, що сприймається, й основне „навантаження”

припадає на ФКС. Те саме постає справедливим, на наш погляд, якщо ми

звертаємося до проблеми розмежування розуміння й інтерпретації тексту

(О.С.Кубрякова): у розумінні головну роль відіграють ЛКС, під час

інтерпретації – актуалізуються ФКС (коротко різниця між розумінням й

інтерпретацією може бути визначена так: „Інтерпретація відбувається в

загальному контексті пізнавальної й оцінної діяльності людини, на відміну

від розуміння, що відбувається з опорою на мову”). Для формування

встановлюваного знання і мовного, й енциклопедичного необхідні як ЛКС,

так і ФКС. Для розпредмечування мовленнєвого тексту вимагаються

лінгвістичні знання (ЛКС), а для розпредмечування предметів, на які

вказується у тексті, вимагаються також й енциклопедичні знання

(Є.Ф.Тарасов, М.Л.Соснова), тобто ФКС (див. Схему 6).

А.П.ЗАГНІТКО

112

Імплікатура, за П.Грайсом, є частиною смислу, що виводиться із

буквального значення висловлення. У разі розмежування імплікації і

встановлюваного знання: імплікація – це те, що автор „закладає” у

висловлення, те, на що він натякає, імплікація належить сфері автора;

встановлювані знання входять у сферу реципієнта.

Інтеріоризація – механізм соціалізації, перетворення зовнішнього у

внутрішнє. Екстеріоризація – перехід внутрішнього у зовнішнє, від

інтрапсихічного до інтерпсихічного.

Коґнітивна структура – виступає змістовою формою кодування і

збереження інформації. Розрізняються ЛКС і ФКС. Різні типи КС

співвідносяться з різними видами компетенції.

ІХ. ІДЕОГРАФІЧНА ЛІНГВІСТИКА: ОДИНИЦІ,

КАТЕГОРІЇ І НАПРЯМИ

ІХ.1. Ідеографічний напрям у лінгвістичній теорії. Традиційним є

погляд на лінгвістику як науку про мову (пор. лексикологія – наука про систему

лексем; словотвір (дериватологія) – наука про систему словотвору; морфологія

– наука про систему частин мови та їхні граматичні категорії тощо). В силу того,

що мовна свідомість почала поставати як особливий об’єкт дослідження,

виникли психолінгвістика, коґнітивна лінгвістика, учення про мовну картину

світу, учення про мовну особистість, ідеографічна лінгвістика.

Об’єктом ідеографічної лінгвістики виступають концептуальні структури,

що перебувають у фундаменті мовної свідомості (тобто система категорійних

мовних значень) та закономірності їхньої репрезентації в конкретних мовних

одиницях – лексемах, словоформах, реченнях і текстах. Об’єкт мовознавства

складається з чотирьох компонентів (пор. співвідношення між ними на Схемі 7):

1) мовний матеріал; 2) мовна система; 3) мовна свідомість; 4) мовленнєва

діяльність (див. також [Щерба 1974: 27-28; Залевская 1977: 4]).

У лінгвістиці диференціюються статичний (системно-структурний –

це функція моделювання світу) і динамічний (функціональний – це

функція перетворення світу у процесі діяльності) аспекти. Мовний

матеріал вивчається в його відношенні до системи мови з метою

встановлення закономірностей побудови мовної системи як такої (пор.

концепцію традиційної граматики) і водночас з метою встановлення, як у

мовному матеріалі (у текстах різноманітних стилів) реалізуються

можливості системи мови (функціональна стилістика).

Мовна система в її відношенні до мовної свідомості – об’єкт

ідеографічної лінгвістики, основне завдання якої – аналіз коґнітивних

структур і процесів. Інша назва цього об’єкта – “мовна свідомість”,

“картина світу” – як у внутрішній своїй будові, так і в співвідношенні з

мовною системою (пор. опрацювання різноманітних ідеографічних

словників: тезаурусів як словників семантичних полів).

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

113

Мовна система в її відношенні до мовної свідомості – об’єкт

ідеографічної лінгвістики, основне завдання якої – аналіз коґнітивних

структур і процесів. Інша назва цього об’єкта – “мовна свідомість”,

“картина світу” – як у внутрішній своїй будові, так і в співвідношенні з

мовною системою (пор. опрацювання різноманітних ідеографічних

словників: тезаурусів як словників семантичних полів).

А.П.ЗАГНІТКО

114

Співвідношення мовної свідомості з мовленнєвою діяльністю – об’єкт

психолінгвістики, а мовленнєва діяльність в її відношенні до мовного

матеріалу – об’єкт дисципліни, метою якої постає оцінка відповідності

результатів мовленнєвої діяльності, з одного боку, завданням комунікації,

з другого – закономірностям організації “зовнішньої” мови (мовним

нормам) – культура мовлення (ортологія). Вісь “мовна система” –

“мовленнєва діяльність” повністю реалізується у функціональній

лінгвістиці (пор. концепцію функціональної граматики О.В.Бондарка).

Врахування особливостей моделі лінгвістичного знання як цілісного

відображення мовної свідомості і мовленнєвої діяльності дозволяє

побудувати відповідну схему (див. Схема. 8).

В епістемологічному плані для ідеографічної граматики суттєвим постає

питання про перехід від структурно-семасіологічного до ономасіологічного

осмислення мовної системи, тобто від опису – “від форми до змісту” – до

опису – “від змісту до вираження”. З ономасіологічної характеристики мовної

системи й розпочинається ідеографічна лінгвістика, хоча її значення не

можна звести до суто такого опису.

Відомо, що семасіологічний аспект передбачає розгляд мовних одиниць

з позицій слухача (адресата) (кроки: мовна одиниця – її місце в системі мови

– що позначає мовна одиниця), ономасіологічний аспект передбачає розгляд

мовних одиниць з позицій адресанта (кроки: поняття (або інтенція) – можливі

способи позначення реалії (такі способи наявні в конкретній мові) – вибір

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

115

одного або кількох способів – мовленнєвий акт). Звичайно, ономасіологічний

підхід ширший, ніж завдання ідеографічної лінгвістики, тому що

лінгвістична ономасіологія охоплює також питання: 1) про використання

мовних засобів для вирішення конкретних комунікативних завдань; 2) про

способи лінгвістичного відображення різних невербальних компонентів

картини світу, які ґрунтуються на інших знакових системах. Власне-

ідеографічний аспект охоплює розгляд мовних засобів вираження системи

тих загальних понять (мовних концептів, категорійних тощо), що складають

основу мови, пор.: в ідеографічній лексикології – це питання про способи

реалізації „архісемних” значень у межах певної лексико-семантичної групи,

синонімічних рядів, антонімічних парадигм; в ідеографічному словотворі –

щодо способів вираження різних словотвірних значень; в ідеографічній

морфології – про способи реалізації частиномовних значень і семантики

морфологічних категорій тощо. Відповідь на такі проблеми вимагає виходу

за окремий мовний ярус і простеження між’ярусних зв’язків як таких, що

окреслюють вияв тієї чи іншої семантики.

ІХ.2. Семантичний простір мови: номінативний, сигніфікативний,

конототивний аспекти. Семантичний простір – це результат охоплення і

відображення усього обсягу реальності та ірреальності, що дозволяє говорити

про семантичний континуум мови й об’єктивної реальності. Базовою

одиницею цілісного лінгвістичного опису постає слово як носій

різноманітних конкретних лексичних, словотвірних, морфологічних,

синтаксичних значень. В орієнтації на слова, що об’єднуються в різноманітні

семантичні і формально-семантичні угрупування, полягає особливість

ідеографічної лінгвістики. Об’єкт ідеографічної лінгвістики – значення, а

об’єкт функціональної лінгвістики – функція слова та інших мовних одиниць,

пор. тезу О.В.Бондарка: „Значення форми охоплюється поняттям „мова”.

Функція ж пов’язує значення і позамовні цілі спілкування. Функції

(семантичні) містяться в значеннях, але відрізняються яскраво вираженим

зверненням до об’єктивних цілей – до смислів, які необхідно передати і

сприйняти в процесі комунікації” [Бондарко 1984:32].

Вихідне членування семантичного континууму на речі (думки про речі

– почуттєве), думки (думки про мислі – раціональне) і почуття (емоційне)

знаходить відображення у співвідношенні “номінативного /

сигніфікативного / конотативно орієнтованого” на усіх рівнях мовної

системи, пор. різну спрямованість частин мови: іменники – на номінацію,

прикметники – на сигніфікацію; різну орієнтованість лексико-

морфологічних розрядів іменників: конкретні – номінація; абстрактні –

сигніфікація тощо. Це відображено і в лінгвістичній термінології:

конкретні іменники, абстрактні іменники; ментальні дієслова, дієслова зі

значення емоійного стану, дієслова фізичної дії; транспозитивні і

мутаційні словотвірні; номінативні і “синтаксичні” категорії в морфології

тощо. Базова одиниця аналізу в ідеографічній лінгвістиці – семантичне

поле, при цьому в лексикології – семантичне поле у вузькому сенсі цього

А.П.ЗАГНІТКО

116

слова, в морфології і словотворі – різноманітні морфосемантичні і

семантико-словотвірні угрупування, у морфології і синтаксисі – лексико-

морфологічні і лексико-синтаксичні угрупування, пор.: у функціональній

лінгвістиці – основна одиниця – функціонально-семантичне поле, що

співвідноситься з номінативним аспектом мовної системи.

Мовна свідомість є багатомірною, що перекликається з тезою А.Р.Лурії

про багатомірність слова (і пам’яті загалом). Остання охоплює: звукові

ознаки, морфологічні зв’язки, образні зв’язки, семантичні зв’язки.

Сприйняття слова є складним процесом його включення в систему відомих

кодів, в яких провідні ознаки постають домінувальними [Лурия 1974:14-15].

Домінувальними є семантичні зв’язки, а всі інші – вторинні. Слова

існують у мовній свідомості не як окремості, а як активно взаємодіючі. Тому

породження мовлення слід розглядати з позицій народження певних

загальних фундаментальних смислів. Саме останні складають основу

буденної свідомості. В лінгвістиці розрізняють три основні моделі

породження мовлення: 1) стохастична модель з граничною кількістю

складників (її основу становить передбачення, що ланцюжок слів у

висловленні виникає внаслідок можливого добору елементів з необхідним

смислом із множинності одиниць лексикону); 2) за безпосередніми

складниками (речення не будується із послідовно поєднуваних слів, а являє

собою ієрархічну структуру, яка розвивається у внутрішньому мовленні від

елементарної до неелементарної за усталеними зразками; 3) трансформаційна

модель ґрунтується на ідеї перетворення базових речень однієї структури в

базові речення іншої структури (з ядерних простих розповідних речень за

усталеними зразками продукуються усі інші.

За усієї різноманітності моделей породження мовлення (пор. погляди

Л.С.Виготського, О.О.Леонтьєва, Т.В.Ахутіної, А.Р.Лурії, С.Д.Кацнельсона

та ін.) можна виділити такі основні етапи: 1) мотив; 2) думка; 3) „внутрішнє

програмування” (О.О.Леонтьєв і Т.В.Ахутіна), або „глибинно-семантичне

синтаксичне структурування” (С.Д.Кацнельсон); 4) лексичне розгортання і

граматичне конструювання (відбір лексичних одиниць, синтаксичних

конструкцій і категорій морфології); 5) „поверхневі синтаксичні структури”

(А.Р.Лурія) і форми словозміни; 6) зовнішнє мовлення (див. Схема 9).

Первісно думка репрезентована як активність взаємопов’язаних

ділянок семантичних сіток. У цій іпостасі їй притаманний суто

«парадигматичний» характер. Перетворення сформованої у вербальному

просторі конфігурації смислів у тексті – це перетворення нелінійного,

симультанного, в лінійне, часове. І якщо основна одиниця мовної

свідомості – слово, що виступає як цілісність, в єдності усіх своїх аспектів

або тільки в одному з них, то основна одиниця мовлення, породжуваного

тексту – висловлення, що формується на основі переходу від глибинних

лексико-семантичних структур – шляхом граматичного структурування,

відбору або конструювання слів і морфологічного оформлення – до

поверхневого і згодом артикуляційного (зовнішнє мовлення, фонація).

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

117

За твердженням цілого ряду лінгвістів: “Природна мова – це

особливого типу перетворювач, який реалізує напрацювання заданих

смислів у відповідні щодо них тексти і заданих текстів у відповідні щодо

них смисли” [Мельчук 1974:9].

С.А.Шувалова запропонувала характеристику значень складного речення

через поняття ситуації [Шувалова 1990]. Спираючись на це поняття, можна

стверджувати, що в типовому випадку складносурядне речення називає дві

(складносурядне семантично елементарне речення) / три і більше

(складносурядне семантично неелементарне речення) ситуації, пор.: Птахи

летять, і сонце світить і Перелітні птахи повертаються з вирію, і сонце

світить яскраво (Птахи повертаються з вирію + Птахи є перелітні + Сонце

світить + Сонце яскраво), а складнопідрядне речення (в типовому випадку)

орієнтоване на одну ситуацію, яка може членуватися на ядро і периферію.

Розгортання семантичного простору у складнопідрядному реченні ґрунтується

на категоріях умовно-логічного характеру, що можуть бути зінтерпретовані як

А.П.ЗАГНІТКО

118

“до / після”, “спочатку / потім (згодом)”, “раніше / пізніше”, “вчора / сьогодні /

завтра”, “до / тепер / потім” тощо. Кожному з таких компонентів притаманне

відповідне маркування в мовній системі. Подальша ідеографічна

характеристика семантичного простору складнопідрядного речення

здійснюється: 1) на підставі вияву типології ситуацій і закономірностей

коґнітивного розгортання різних ситуацій. Так, наприклад, певні ситуації

вимагають здебільшого причиново-наслідкового пояснення (“щось наявне з

якоїсь причини і тому буде мати відповідні наслідки”), якісь – умовно-

наслідкові тощо; 2) на ґрунті вияву часткових різновидів умовних,

означальних, цільових та інших значень та ін. (див. Схема 10).

Схема 10

Семантичний простір складнопідрядного речення

Умовний

минулий

Умовний теперішній Умовний майбутній

Умовність: за

якої умови?

якщо

Причина:

чому?

тому що

через те що

оскільки

Допустові

відношення:

незважаючи на

що?

хоч,

незважаючи

на те що

Час: З’ясувальні відношення

коли? що?

коли що

поки

Місце: де? Ознака:

де, куди, звідки який?

який

котрий

Мета: навіщо?

щоб

Наслідок: що з

цього випливає?

так що

Основний засіб

зв’язку частин –

сполучники

Основний засіб зв’язку – сполучні

слова

Основний засіб

зв’язку частин –

сполучники

Розгортання семантичного простору складносурядного простору

ґрунтується на уявленні про співіснування двох або більше ситуацій,

кожна з яких постає як самодостатня. Формування конкретного типу

складносурядного речення основується на вияві характеру співвідношення

таких ситуацій (див. Схема 11).

Зміст ситуації, описаної

в головній частині

складнопідрядного

речення

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

119

Розгортання простору думки розпочинається із супряжності як мінімум

двох ситуацій, відношення між якими на початковій стадії постають

недиференційованими і кваліфікуються як єднальні. Наступний коґнітивний

крок пов’язаний з усвідомленням відповідних часових і просторових

відношень: одночасність / послідовність: На рунах уже лежав срібний пил

раннього приморозку, і павутиння пливло й гойдалось над ними

(М.Рильський) – одночасність; Сліпучо спалахнула блискавка, і гуркіт грому

сповістив про початок нічної грози (О.Донченко) – послідовність.

Відношення послідовності можуть легко розвиватися у причинові: Усе

зазеленіло: (тому що) прийшла весна; умовно-наслідкові: Високий літній

піднявся і вовну білих хмар тримає при землі (М.Зеров). Зміст інших

супряжних ситуацій може пов’язуватися з розгортанням допустових (З борців

насміхалася доля, зростала проте їх громада (П.Грабовський)), цільових (Ми

прийшли – і вас побачили), знакових (Тільки за поріг переступіть – і цілий

світ широкий одкриється для вас! (Леся Українка)) та інших відношень.

Розгортання простору ситуацій реалізується в двох аспектах:

номінативному (що? де? коли? який?) і сигніфікативному (чому? за якої

умови? незважаючи на що? всупереч чому? навіщо?). Встановлення

закономірності такого розгортання дозволить знайти типологію можливих

ситуацій і простежити закономірності їхньої комбінаторики.

Типологія базових коґнітивних відношень у структурі складного речення

досить послідовно корелює із семантикою простого речення та із семантикою

відмінкових форм. Коґнітивне розгортання на рівні простого речення

пов’язане з актуалізацією предикативних категорій: часової співвіднесеності

(категорія часу), відношення дії до дійсності (категорія модальності) і

характеру суб’єктно-об’єктних відношень (категорія особи).

А.П.ЗАГНІТКО

120

Коґнітивне розгортання на рівні висловлення пов’язане з глибиною

відмінків, яка в загальному вигляді може інтерпретуватися в такій ієрархії:

називний відмінок – “Суб’єкт”; родовий відмінок – „Об’єкт” або „Частина

об’єкта” (зі словами типу немає): не помітив друзів; тут немає суниць;

давальний відмінок – “Адресат”: подарувати матері; знахідний відмінок –

„Об’єкт”: рвати черешні; орудний відмінок – “Інструмент”: косити косою,

різати ножем; місцевий відмінок – “Локатив”: знаходитися в селі; кличний

відмінок – “Потенційний суб’єкт”: Дівчино, поглянь на мене.

Очевидно, можна говорити про 1) часткову ізоморфність глибинної

семантики відмінків і семантики складного речення (що? де? коли? куди?);

2) часткову „додатковість цих елементів системи мови: у відмінків – суб’єктно-

об’єктні відношення, у складного речення – сигніфікативне розгортання

ситуацій за параметрами умови, причини, мети, допусту, наслідку та ін.

ІХ.3. Ідеографічний опис „від лексикону”. Слово – основний елемент

мовної системи й одночасно – мовної свідомості. В основі онтології слова

знаходяться чотири відносно автономні аспекти: 1) план вираження, тобто

графічна оболонка слова; 2) денотат (референт, екстенсіонал) – феномен

зовнішнього світу (предмети, процеси, властивості, кількість тощо);

3) сигніфікат (смисл) – феномен внутрішнього світу; сукупності сигніфікатів

можуть утворювати думку; 4) конотація (емоційно-оцінне й стилістичне

забарвлення) – відображення переживань (емоцій, оцінок), які викликає в

людини її взаємодія зі світом, іншими людьми та ін. (див. Схема 12).