Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики 2010

Подождите немного. Документ загружается.

211

чи вчинення інших протиправних дій могло призвести до загибелі хоча б

однієї людини, масових захворювань людей, зараження хоча б однієї людини

епідемічним або інфекційним захворюванням, зниження тривалості життя чи

імунного захисту людей, відхилень у розвитку дітей тощо.

Отже, наслідки як обов’язкова ознака складу злочину проти довкілля

безпосередньо вказані у законі. Найбільша проблема при цьому полягає в

тому, що у справах про злочини проти довкілля держава взагалі не здій-

снює ніяких кроків, щоб відновити соціальну справедливість. Навіть, якщо

інтереси держави задовольняються в повному обсязі, то шкода, заподіяна

природі чи здоров’ю людини внаслідок вчинення екологічних злочинів, не

відшкодовується, відновлювальні роботи не проводяться, лікування людей

не здійснюється тощо. Це пов’язано з тим, що розглядувана проблема не

знайшла свого розв’язання під час розробки і прийняття КК України. Тому

необхідно докласти певних зусиль для створення принципово нової концепції

кримінально-правового захисту прав потерпілих від злочину та відновлення

соціальної справедливості як складових мети реалізації кримінальної від-

повідальності.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Митрофанов І. І. Кримінальне право України. Загальна частина :

навчальний посібник / І. І. Митрофанов. — Кременчук : Видавець «ПП Щер-

батих О. В.», 2009. — 632 с.

2. Куцевич М. П. Кримінальна відповідальність за екоцид: міжнародний

та національний аспекти : автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. юрид.

наук. — К., 2007. — 20 с.

сПіввіДноШеннЯ ПонЯть «Примусові

тА стимулЮЮЧі ЗАХоДи» тА «основні

ЗАсоби виПрАвленнЯ і ресоціАліЗАціЇ

ЗАсуДЖениХ»

У межах дослідження питання змісту галузевого принципу раціонального

застосування примусових заходів та стимулювання правослухняної поведінки

засуджених окремої уваги заслуговує проблема співвідношення таких еле-

ментів принципу як «примусові і стимулюючі заходи впливу» з поняттям

«основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених».

Усі зазначені елементи можна віднести до терміну «вплив», під яким

розуміється цілий арсенал прийомів, способів, заходів, засобів, стимулів

та зусиль, що спонукають чи примушують обраний суб’єкт впливу чи

212

управління діяти у відповідності з певними намірами і забезпечити потрібні

результати. Вплив — це все, що укладається у відому шкалу «батога — пря-

ника», а також все те, що виходить за її межі, але може бути використано

для управління.

Шляхом аналізу висловлених у науковій літературі суджень, треба зазна-

чити, що «примусові і стимулюючі заходи впливу» у сфері кримінально-ви-

конавчого права — це передбачені кримінально-виконавчим законодавством

засоби примусового і заохочувального характеру, що застосовуються у су-

воро встановленому законом порядку органами виконання покарань відносно

засудженого для усунення дійсних і можливих перешкод, що виникають при

здійсненні кримінально-виконавчої діяльності (примусові заходи впливу), або

для схвалення їх виправлення і ресоціалізації (стимулюючі заходи впливу).

Також треба додати, що кожний захід примусу чи стимулювання у кримі-

нально-виконавчому праві — це необхідна ланка забезпечувального механізму

виконання-відбування покарання, що знаходиться у відповідності зі всіма

іншими примусовими і стимулюючими заходами та засобами виправлення і

ресоціалізації засуджених.

Мета виконання кримінального покарання та встановлення соціальної

справедливості є об’єднуючою ланкою, що характеризує єдність та спіль-

ність у процесі виконання покарання між цими двома елементами впливу

на засуджених: 1) заходами примусу і стимулювання та 2) засобами виправ-

лення і ресоціалізації. Справедливо вказує А. Детков, що тільки у поєднанні

каральних та інших заходів впливу (виховна робота, трудова зайнятість, пси-

хологічна та психіатрична допомога) на засудженого при виконанні тривалих

строків позбавлення волі можна досягнути мети кримінального покарання.

Треба додати, що особливістю при виконанні покарань у більшості випадків

у кримінально-виконавчій сфері є паралельне переслідування виховних, вип-

равних та попереджувальних цілей. Результатом виховного впливу на за-

суджених є, як правило, зменшення ступеня напруження та агресивності у

засуджених, зниження кількості злочинів, порушень порядку та умов від-

бування покарання, зміна моральних орієнтирів засуджених, покращення

дисципліни.

Продовжуючи логіку міркувань, треба вказати, що хоча цей галузевий

принцип раціонального застосування примусових заходів і стимулювання

правослухняної поведінки засуджених прямо називає і прямо врегульовує

у якості своїх основних категорій такі елементи як примус і стимулювання

у широкому розумінні цих феноменів (інститутів примусу і стимулювання,

тобто сукупності всіх існуючих заходів примусового чи стимулюючого

впливу), але все ж тут вбачається певний тісний зв’язок з основними за-

собами виправлення і ресоціалізації засуджених, до яких законодавець від-

носить встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим),

суспільно-корисну працю, соціально-виховну роботу, загальноосвітнє і про-

фесійно-технічне навчання, громадський вплив (ст. 6 КВК України), у пере-

ліку яких ми знаходимо певні елементи примусовості (наприклад, у режимі)

21

та стимулювання (приміром, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання,

громадський вплив тощо).

Заходи примусу і стимулювання направлені на досягнення правослух-

няної поведінки засуджених, тоді як виправлення засудженого — процес

позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього

готовність до самокерованої правослухяної поведінки, і ресоціалізація також

направлена на свідоме відновлення засудженого у соціальному статусі повно-

правного члена суспільства. Отже для процесів виправлення і ресоціалізації

характерна наявність таких понять як «свідоме відновлення» і «самокерована

правослухняна поведінка», тобто основні засоби виправлення і ресоціалізації

передбачають певну згоду засудженого на їх застосування, хоча інколи і з

присутністю елементів психічного примусу, тоді як при застосуванні заходів

примусового впливу може мати місце застосування як психічного, так і

фізичного примусу. Також існує різниця за часом тривалості у застосуванні

цих заходів і засобів впливу, де процеси виправлення і ресоціалізації взагалі

виступають більш протяжними за часом у відмінності від заходів примусу і

стимулювання, які є порівняно повторюваними та короткочасними.

Так, у процесі виправлення до засудженого, що досягає певного ступеня

виправлення, можуть застосовуватися різні, інколи повторні стимулюючі

заходи впливу (заохочення), що забезпечують його ефективне виправлення

та подальшу правослухняну поведінку.

Застосування примусових та стимулюючих заходів обмежується рамками

дії кримінально-виконавчих відносин, а застосування засобів ресоціалізації

може здійснюватися і після звільнення засудженого. На відміну від ос-

новних засобів виправлення і ресоціалізації, застосування яких передбачено

тільки до засуджених, наприклад, заходи примусового впливу у сфері кримі-

нально-виконавчого права можуть застосовуватися не тільки до засуджених,

але і до інших учасників кримінально-виконавчих відносин (наприклад, п. 6

ст. 102 КВК України передбачає проведення огляду громадян, їх речей,

транспортних засобів, які знаходяться на території колонії).

Засоби виправлення і ресоціалізації засуджених застосовуються з ура-

хуванням сукупності законодавчо встановлених обставин: виду покарання,

особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів

вчиненого злочину та поведінки засудженого під час відбування покарання.

Особливістю застосування примусових і заохочувальних заходів у сфері

кримінально-виконавчого права є те, що їх застосування все ж таки нахо-

диться у прямій залежності від поведінки засудженого під час відбування

покарання, де тяжкість скоєного злочину має при цьому лише опосеред-

коване значення. Оскільки основною підставою застосування тих чи інших

заходів примусового впливу виступають певні неправомірні дії чи можливість

їх вчинення, або невиконання покладених обов’язків під час відбування-ви-

конання покарання.

Цінність примусових і стимулюючих заходів міститься саме у тому, що

вони дають гарантування настання очікуваного від кримінально-виконавчих

21

норм результату, певну впорядкованість кримінально-виконавчих правовід-

носин, тобто правопорядок у сфері кримінально-виконавчої діяльності, в

основі якого лежить можливість скоординованих правових дій суб’єктів

кримінально-виконавчого права. До того ж, у механізмі реалізації кримі-

нальних та кримінально-виконавчих норм заходи примусу і стимулювання

виступають дієвими засобом боротьби із злочинністю засуджених і забез-

печенням безпеки усіх учасників кримінально-виконавчих відносин. Цінність

засобів виправлення і ресоціалізації полягає у направленні на внутрішні

позитивні перетворення у свідомості засуджених та повернення до самостій-

ного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві.

Варто наголосити на тому, що спільність та взаємодія заходів впливу

(стимулюючих і примусових) та засобів виправлення і ресоціалізації полягає

в тому, що вони торкаються та об’єднуються у певному єдиному процесі

відбування-виконання покарання. Також для всіх цих елементів характерні

спільні принципи застосування: обґрунтованість, доцільність та ефективність.

Отже, можна зробити висновок, що способи та засоби реалізації галузе-

вого принципу раціонального застосування примусових заходів та стимулю-

вання правослухняної поведінки засуджених включають сукупність основних

регулятивних форм впливу на поведінку суб’єктів права, тобто методи, до

числа яких відносять заохочувальний (стимулюючий) та примусовий метод

правового впливу, що прямо виходять зі змісту принципу, а також певні

опосередковані засоби, тобто засоби виправлення та ресоціалізації засуд-

жених, що завжди маються на увазі та є невід’ємними елементами процесу

виконання покарання. Треба вказати, що ці засоби виправлення та ресоціалі-

зації засуджених хоча і завжди припускаються, але не завжди досягають

зазначеної кінцевої мети виправлення та ресоціалізації, оскільки виступають

у якості тривалих за часом процесів. Ефективність усіх зазначених заходів

впливу на засуджених як активних та динамічних компонентів передбачає

не збільшення ролі однієї з цих форм впливу та обмежування тим самим

ролі іншої, а обумовлюється їх оптимальним поєднанням. Причому на різних

етапах використання правового впливу, залежно від різних об’єктивних і

суб’єктивних причин, перевага може бути віддана тій чи іншій формі впливу.

Велике значення тут має диференційований підхід до різних категорій засуд-

жених з урахуванням їх індивідуальних особливостей.

Галузевий принцип раціонального застосування примусових заходів та

стимулювання правослухняної поведінки засуджених по суті визначає процес

здійснення та забезпечення: формування, «застосування», «стимулювання»

правослухняної поведінки засуджених, що може характеризуватися три-

валістю, динамічністю, мати певну організацію та черговість у застосуванні

різних заходів впливу тобто передбачає сам процес, з наявністю лише на-

прямку зусиль, і навіть без досягнення якогось певного результату (право-

слухняної поведінки).

Таким чином, галузевий принцип раціонального застосування примусових

заходів та стимулювання правослухняної поведінки засуджених виступає

21

основою, вихідною нормативно-керівною ідеєю для оптимального впорядку-

вання основних засобів виправлення та ресоціалізації засуджених.



ПонЯттЯ тА виДи квАліФікуЮЧиХ

(особливо квАліФікуЮЧиХ) оЗнАк

склАДу ЗлоЧину

Однією з найважливіших умов призначення справедливого покарання за

вчинення злочину є диференціація кримінальної відповідальності, яка спря-

мована на пошук найбільш адекватних заходів кримінально-правового впливу

залежно від рівня суспільної небезпечності злочинів. Одним з методів ди-

ференціації кримінальної відповідальності є закріплення у законі про кримі-

нальну відповідальність кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) 1 ознак.

У науці кримінального права відсутні комплексні дослідження таких

ознак, зокрема, їх понятійного апарату, впливу на градацію типового пока-

рання у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України. Однак

такі дослідження є важливим напрямком розвитку кримінально-правової те-

орії. Вивчення кваліфікуючих ознак в цілому, їх аналіз та систематизація, а

також визначення термінологічних проблем при їх формулюванні у статтях

(частинах статей) Особливої частини КК України мають важливе значення

для вдосконалення законотворчої діяльності та правозастосовної практики.

У різні періоди розвитку кримінально-правової науки цій проблемі при-

діляли увагу такі відомі науковці, як О.В. Барков, О.В. Васільєвський,

І.Я. Козаченко, П.В. Коробов, Т.О. Костарева, С.Є. Кротов, Л.Л. Кругліков,

В.О. Навроцький, В.І. Ткаченко та інші.

Однак, доводиться констатувати, що науковці, насамперед, не розро-

били єдиного визначення поняття «кваліфікуючі ознаки». Л.Л. Кругліков та

О.В. Васільєвський зазначають, що кваліфікуючими є ознаки складу зло-

чину, які свідчать про різко підвищену (порівняно з основним складом)

суспільну небезпечність діяння та особи, яка його вчинила. Т.О. Костарева

визначає кваліфікуючі ознаки як передбачені у законі обставини, характерні

для злочинів відповідного виду, які відображають значно змінений порівняно

з основним складом злочину ступінь суспільної небезпечності скоєного і

особи винного, та впливають на кваліфікацію злочину і міру відповідальності.

В.О. Навроцький вказує на кваліфікуючі ознаки як на додаткові ознаки, які

підвищують ступінь суспільної небезпечності злочину.

У подальшому — кваліфікуючі ознаки у відповідних відмінках

21

Як бачимо, у кожному з зазначених випадків поняття кваліфікуючих ознак

є різними. На нашу думку, поняття кваліфікуючих ознак характеризується

такими основними рисами: по-перше, вони використовуються для визначення

діянь, що мають підвищений рівень суспільної небезпечності порівняно з

тими діяннями, що передбачені в основних складах відповідних злочинів.

По-друге, кваліфікуючі ознаки вказують на підвищену суспільну небезпеку

як самого злочину, так і особи, що його вчинила. По-третє, кваліфікуючі

ознаки закріплені у відповідних частинах статей Особливої частини КК Ук-

раїни. По-четверте, кваліфікуючі ознаки — це додаткові обставини, які у

сукупності з ознаками основного складу характеризують відповідні кваліфі-

ковані склади злочинів. І останнє, кваліфікуючі ознаки впливають на кваліфі-

кацію, а тому змінюють кримінально-правову оцінку вчиненого, посилюючи

покарання. Узагальнюючи вище викладене, можна запропонувати таке визна-

чення поняття кваліфікуючих ознак: це передбачені в Особливій частині КК

України обставини, що разом з ознаками основних складів характеризують

кваліфіковані (особливо кваліфіковані) склади злочинів, підвищують ступінь

суспільної небезпеки як самих злочинів, так і осіб, що їх вчинили, а також

впливають на кваліфікацію, посилюючи покарання.

З розвитком законодавства відзначимо тенденцію до більш широкого

використання законодавцем кваліфікуючих ознак. Якщо у Кримінальному

кодексі УРСР 1960 р. їх налічувалося близько 70 і кожна друга стаття

Особливої частини КК України містила одну чи більше таких ознак, то

чинний КК України передбачає 132 кваліфікуючі ознаки.

Кваліфікуючі ознаки разом з ознаками основних складів характеризують

об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу злочину. Їх можна поділити на такі

види:

1) ознаки, що характеризують об’єкт злочину. За нашими підрахунками,

в КК України використовується 23 формулювання кваліфікуючих (особливо

кваліфікуючих) ознак, що характеризують предмет злочину або потермілого.

З них найчастіше законодавець використовує такі, як вчинення злочину щодо

двох або більше осіб (19 разів), у великих чи особливо великих розмірах

(20 разів), вчинення злочину щодо неповнолітнього (16 разів);

2) ознаки, що характеризують об’єктивну сторону злочину складають

найбільш чисельну групу кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих ознак) в

КК України — 84. При цьому законодавець найчастіше використовує такі

з них: вчинення злочину повторно (92 рази), спричинення злочином інших

тяжких наслідків (85 разів), вчинення злочину за попередньою змовою

групою осіб (84 рази);

3) ознаки, що характеризують суб’єкта злочину складають наймеш

чисельний вид кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак — 13. З низ

найчастіше законодавець використовує таку ознаку, як вчинення злочину

службовою особою (37 разів).;

4) ознаки, що характеризують суб’єктивну сторону злочину.

Найчастіше законодавець оперує такими з них, як вчинення злочину з корис-

21

ливих мотивів (10 разів) і вчинення злочину з мотивів расової, національної

чи релігійної нетерпимості (6 разів).

За нашими підрахунками кваліфікуючі ознаки, які характеризують різні

ознаки складів злочинів, використовуються законодавцем для диференціації

кримінальної відповідальності у стількох частинахї статей Особливої частини

КК України: ті, що характеризують ознаки об’єкта злочину — 111 разів;

ті, що характеризують ознаки об’єктивної сторони злочину — 605 разів;

ті що характеризують ознаки суб’єкта злочину — 55 разів; ті, що характе-

ризують суб’єктивну сторону злочину — 38 разів.

Оскільки законодавець так широко використовує для диференціації

кримінальної відповідальності кваліфікуючі ознаки (в КК України майже

66% статей Особливої частини КК України передбачають одну чи більше

кваліфікуючих ознак, у цілому вони використовуються законодавцем

809 разів), то необхідним є закріплення нового правового інституту в

нормах Загальної частини КК України. Це міг би бути окремий розділ,

де визначалося б поняття кваліфікуючих ознак та межі їх впливу на

покарання.

Отже, вдосконалення системи кваліфікуючих ознак, встановлення термі-

нологічних проблем при їх формулюванні, а також вивчення закономірностей

їх впливу на санкції відповідних статей Особливої частини Кримінального

кодексу України, є перспективним напрямком у сфері розвитку криміналь-

ного законодавства і кримінально-правової політики в цілому.

ЩоДо ПонЯттЯ боЙовоЇ обстАновки

Як оЗнАки ЗлоЧинів Проти

встАновленого ПорЯДку несеннЯ

віЙськовоЇ слуЖби

Зміст законодавства, у тому числі й кримінального, визначається насам-

перед матеріальними компонентами життєдіяльності суспільства, інтересами

та об’єктивно існуючими потребами, цілями, що переслідуються. При цьому

місце кримінально-правових інститутів й кримінального закону у загальній

структурі правового регулювання акцентує увагу виключно на найбільш

значимих для суспільства цінностях і благах. Суть небезпеки полягає у

здатності передбаченого кримінальним законом діяння заподіювати шкоду

інтересам, що охороняються законом, під якими згідно Конституції України

розуміються людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність

і безпека [1, ст. 3]; а що безпосередньо стосується нашої доповіді: захист

суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної

21

та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою

всього Українського народу [1, ст. 17].

Актуальність теми нашої доповіді полягає у тому, що найбільшу не-

безпеку для суспільства та держави представляє можливість здійснення

збройного нападу (агресії) проти України, недоторканності її територіальної

цілісності, а захист громадської безпеки є станом захищеності суспільства

від зовнішньої загрози.

Завдання із забезпечення безпеки, збереження територіальної цілісності

та відбиття агресії виконують Збройні Сили України та інші військові форму-

вання. У цьому зв’язку питання застосування кримінального законодавства

по відношенню до осіб, що безпосередньо приймають участь у цих конф-

ліктах, мають першочергове значення як засіб успішного виконання постав-

лених завдань. Більш того, увесь комплекс законодавства, розрахований на

застосування в умовах воєнного часу або бойової обстановки, повинен бути

розроблений в умовах мирного часу та вступати в силу безпосередньо з

початком бойових дій.

Воєнний час супроводжується істотним обмеженням прав і свобод не

тільки військовослужбовців, але й усього цивільного населення, що абсо-

лютно не характерно для бойової обстановки. До того ж бойова обстановка

— стан, який можливий і у мирний час.

Під бойовою обстановкою слід розуміти знаходження військової частини

(підрозділу) в умовах безпосередньої підготовки і ведення бою (операції).

Бойова обстановка може виникнути не тільки у воєнний, але й у мирний

час, коли підрозділ (частина) відбиває напад на прикордонну заставу, при

вторгненні на територію України збройних бандитських формувань, а також

при порушенні недоторканності повітряного або морського простору України

[2, 719].

Незважаючи на відсутність законодавства воєнного часу, який б надавав

чітке визначення злочину проти військової служби у воєнний час або у бой-

овій обстановці, наявність самого визначення злочину проти проходження

військової служби (ст. 401 Кримінального кодексу України) дає нам мож-

ливість його застосування у бойовій обстановці.

Однак формальний підхід до такої важливої проблеми чреватий вели-

кими пробілами при можливості застосування правосуддя у тій обстановці,

яка характеризує підвищений ступінь суспільної небезпеки кожного діяння,

що визнається злочинним. У зв’язку з цим назріла необхідність більш де-

тального наукового аналізу поняття злочину проти проходження військової

служби з урахуванням усіх особливостей за наявності воєнного часу або

бойової обстановки.

Злочини проти проходження військової служби представляють реальну

загрозу воєнній безпеці держави. Тому суспільна небезпека таких злочинів,

коли вони вчинюються в умовах бойової обстановки або воєнного часу, іс-

тотно підвищується. Кримінальний кодекс України надає вичерпний перелік

складів злочинів, кваліфікуючою ознакою яких є скоєння злочину в умовах

21

бойової обстановки — таких складів є сімнадцять. Однак не тільки підви-

щення суспільної небезпеки характерно для злочинів проти проходження

військової служби у бойовій обстановці.

В умовах бойової обстановки значно розширюється кількість сфер гро-

мадського життя, які потребують втручання держави, а також істотно під-

даються обмеженню права як громадян, так і негромадян. І навпаки коло

суспільних відносин, які впливають на військову безпеку держави, істотно

розширюється, що тягне без сумніву й розширення об’єкту злочину проти

проходження військової служби. Усе це свідчить про велику суспільну не-

безпеку військових злочинів, несумірну зі ступенем суспільної небезпеки

загальнокримінальних злочинів.

Висновки. По-перше, необхідно розробити нормативно-правові акти, які

б законодавчо регламентували діяння військовослужбовців під час бойових

дій. Такий комплекс актів потрібно скласти у мирний час з умовою введення

в дію із початком певних випадків: підготовка та ведення бою (операції),

відбиття нападів на окремі об’єкти на території України (як воєнного, так і

цивільного призначення), вторгнення на територію України будь-яких фор-

мувань тощо. По-друге, потрібно більш детально проаналізувати поняття

злочину проти військової служби за умови особливостей його скоєння у

бойовій обстановці.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної

Ради України. — 1996. — №30. — Ст. 141.

2. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар.

Видання п’яте, перероблене та доповнене / Відп. ред. Є.Л. Стрельцов. — Х.:

ТОВ «Одіссей», 2008. — 800 с.







обЩество кАк обЪект и субЪект

криминологиЧеского иЗуЧениЯ

Актуальность изучения общества как объекта и субъекта криминологи-

ческого изучения, безусловно, играет важнейшую роль при борьбе с пре-

ступностью.

Люди живут не только в определенной стране, но и на земном шаре,

существуют во Вселенной. По образному выражению Индиры Ганди, космос

220

начинается у порога дома. Сейчас данное обстоятельство все больше учиты-

вается разными специалистами. В частности, получили широкое признание

теории академика Вернадского о ноосфере, профессора Чижевского — о

влиянии солнечной активности на поведение людей. Следует вспомнить о

том, что уже в конце XIX в. активно изучалось влияние на преступность

космических, физических, климатических и других факторов. Были выяв-

лены интересные взаимосвязи особенностей поведения людей и магнитной

обстановки, климатических условий. Однако. Когда речь идет о влиянии на

преступность космических, атмосферных, климатических факторов, следует

учитывать хотя бы такой бесспорный факт: они влияют на все население,

но только небольшая его часть совершает преступления. Следовательно,

эти факторы, хотя и могут быть связаны с преступностью, но не причинно.

Еще в начале XX в. Г. Тард писал: Физическое объяснение преступления по

мере человеческого прогресса с каждым днем теряет свое значение, тогда

как социальное постоянно делается глубже и полнее [1, с. 95].

Поэтому при изучении не детерминации преступности в целом, а именно

причинности выделяется социальный фактор — человеческое общество.

При анализе общества происходит условное разграничение двух его со-

ставляющих: населения и той социальной среды, в которой формируются

и живут люди.

Как отмечается в литературе, понятие социальная среда обозначает со-

вокупность всех тех общественных условий, деятельностей и отношений,

которые окружают личность и оказывают активное (прямое или косвенное,

стихийное или сознательное) воздействие на ее сознание и поведение [2, с. 31].

Криминологи выделяют социальную среду с 70-х гг. Однако долгое время

они при этом либо вообще не уточняли, что понимается под социальной

средой [3, с. 38], либо употребляли как идентичные понятия общество и

социальная среда, либо под социальной средой понимали только социальную

среду личности.

Наряду с этим отмечается оперирование такими категориями, как объ-

ективные условия общественного развития [4, с. 130], общественная жизнь,

макроструктура общества, социальные условия, общественные отношения

базисного и надстроечного порядка [5, с. 106], и другими.

Употребление понятия социальная среда представляется наиболее кор-

ректным. Данное понятие характеризует:

— конкретное своеобразие общественных отношений в данных про-

странственно-временных условиях (например, Украина периода перестройки,

Украина периода реформ и т. п.);

— комплексность соответствующих социальных условий материаль-

ного и духовного характера. Обычаи, традиции, стереотипы поведения, об-

щественное мнение — это для населения, различных социальных групп

такой же реальный, объективный фактор,

Когда криминолог оперирует термином социальная среда, он должен иметь

в виду некую определенность общественных отношений как с точки зрения