Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики 2010

Подождите немного. Документ загружается.

221

их привязки к определенным пространственно-временным параметрам, так и

в плане рассмотрения их как взаимодействующих материальных и духовных

компонентов, объективного и субъективного факторов.

Именно социальная среда определяет личностные характеристики людей,

социально-психологические характеристики разных социальных групп, по-

рождает определенную мотивацию поведения, избрание конкретных средств

достижения целей.

Когда речь идет о преступности, тем более организованной, криминолог

обязан объяснить причины осознанного выбора значительной частью насе-

ления криминального пути решения их проблем и почему именно преступный

путь соответствующими лицами оценивается как наиболее предпочтительный

и результативный с точки зрения поставленных целей.

Другими словами, идя от преступления, преступности, криминолог стре-

мится к обнаружению тех характеристик социальной среды, которые явля-

ются причиной подобного предпочтения.

И здесь необходимо учитывать сложные механизмы продуцирования

преступности социальной средой: в одном и том же обществе формиру-

ются разные типы личности с разными типами поведения, в том числе

прямо преступным и резко противостоящим преступному, так как люди в

обществе по разному решают свои проблемы, неоднозначно реагируют на

социальные изменения. Наблюдается и иное: характеристики социальной

среды изменились, а поведение людей продолжает определяться прежним

ее состоянием. Или ориентировано на будущее, желаемое или ожидаемое

состояние социальной среды.

Социальная среда изучается в криминологии: во взаимодействии с ха-

рактеристиками личности, разных ее типов; в разрезе разных ее уровней;

в динамике; с учетом дифференциации разных сфер жизнедеятельности; с

использованием такого методического приема, как условное выделение пре-

ступности в качестве относительно самостоятельного, целостного явления.

Итак, объектом изучения являются характеристики:

а) социальной среды;

б) разных групп населения, различных социальных типов личности;

в) процессов и условий взаимодействия социальной среды и личности,

разных их типов.

Данная работа направлена на усовершенствование понимания общества

как объекта и субъекта криминологического изучения, что в свою очередь

по нашему мнению будет способствовать усовершенствованию борьбы с

преступностью. Именно через понимание преступности в целом и истоков её

происхождения возможна законотворческая деятельность государства.

ЛИТЕРАТУРА:

1. Тард Г. Сравнительная преступность. — М., 1907.— C. 224.

2. Попов С. Сознание и социальная среда. М.: Прогресс, 1979. —

C. 254.

222

3. Тарарухин С. А. Преступное поведение; социальные и психологи-

ческие черты. — М., 1974. — C. 209.

4. Кудрявцев В. Н. Причины правонарушений. — М.: Наука, 1976.

— 286с.

5. Криминология :Учебник/Под ред. В.В. Орехова. СПб.: Издательство

С.Петербургского университета, 1992. — C. 216/

состоЯние ПреДуПреЖДениЯ

современного моШенниЧествА

В отечественной науке предупреждение преступности признается по-

давляющим большинством авторов основным направлением борьбы с пре-

ступностью.

Политика в области предупреждения хищений представляет собой, вы-

рабатываемую государством генеральную линию, определяющую основные

направления, цели и средства этой борьбы путем формирования уголовного,

уголовно-процессуального, уголовно-исполнительного законодательства, ре-

гулирования практики его применения, выработки и реализации мер, направ-

ленных на предупреждение преступности. Составными элементами политики

государства в области борьбы с хищениями являются уголовно-правовая,

уголовно-процессуальная, уголовно-исполнительная и криминологическая

политики. Все они находятся между собой в функциональной зависимости

и взаимодействии, точно также как и отрасли знаний, осуществляющие их

научное сопровождение.

Существуют различные точки зрения на содержание предупреждения

хищений. Г.А. Аванесов отмечает, что «управленческое направление крими-

нологии утверждается в основном за счет усиления в этой науке позиций

профилактики правонарушений, включающей в себя главным образом ор-

ганизационные аспекты». Криминология, — пишет он, может перерасти в

науку об управлении процессами борьбы с преступностью. Но может слу-

читься так, что управление процессами борьбы с преступностью отпочкуется

от криминологии и составит самостоятельную отрасль знания. Представляет

интерес точка зрения профессора А.Э. Жалинского, который выделяет в

предупреждении хищений две стороны: внешнюю (организационную) и внут-

реннюю (содержательную или технологическую), и три его разновидности:

аналитическую, управленческую, исполнительскую.

Известно, что общие причины преступности лежат в политической, эко-

номической, идеологической, социально-культурной сферах, в области фор-

мирования психологии людей, их взглядов, навыков и привычек. Именно

22

поэтому для разработки эффективной системы мер по профилактике пре-

ступности важно руководствоваться концепцией о соотношении экономики и

политики, взаимосвязях экономических и социальных явлений. Это в полной

мере относится и к профилактике всех видов преступлений. Вместе с тем,

наряду с наличием общих свойств, профилактика отдельных видов преступ-

лений должна учитывать специфику, определяемую особенностями кримино-

логической характеристики соответствующих преступлений факторов влия-

ющих на их совершение, приемов и средств воздействия на эти факторы.

Важнейшим направлением предупреждения мошенничеств является про-

филактика этих деяний органами внутренних дел.

Рассмотрение деятельности органов внутренних дел как субъектов профи-

лактики мошенничеств следует начать с группы мероприятий, направленных

на устранение негативного воздействия основных факторов, влияющих на

сферу борьбы с ними. Исходя из результатов проведенного исследования,

можно предложить следующий комплекс мер:

— внести изменения в действующее законодательство и правопримени-

тельную практику;

— осуществить поиск новых, более эффективных видов индивидуаль-

ного воздействия на участников преступлений с корыстной ориентацией;

— индивидуализировать профилактику с учетом истоков, установок и

специфики механизма корыстного поведения;

— определить принципы, на которых базируется профилактика коры-

стных деяний;

— разработать методику профилактического воздействия на лиц, обла-

дающих корыстной ориентацией;

— усовершенствовать систему регистрации сообщений о хищениях;

— разработать методику прогнозирования криминального, корыстного

поведения лиц из различных социальных слоев.

Деятельность органов внутренних дел, как одного из звеньев государ-

ственного аппарата по защите собственности от хищений, имеет опреде-

ленную специфику, связанную с особенностями направлений этой деятель-

ности, ее содержания, организации, форм и методов работы различных

служб органов внутренних дел.

При этом в качестве субъектов профилактики органы внутренних дел

обязаны: а) целенаправленно планировать профилактическую деятельность;

б) изучать и использовать положительный опыт организации профилактики;

в) организовать систему, а не только отдельные профилактические меропри-

ятия; г) связываться с другими субъектами системы по горизонтали (коорди-

нация) и по вертикали (субординация); д) быть способным к качественным

преобразованиям профилактики вместе с системой; е) обладать возмож-

ностями выбора линии поведения, определяемой конкретным состоянием

субъекта воздействия и пределами, заданными системой.

Деятельность каждого из субъектов осуществляется исходя из его ком-

петенции и особенностей объекта профилактики. Поскольку мошенничества

22

учитываются в существующей уголовной статистике в основном по линии

уголовного розыска и подразделений по борьбе с экономической преступ-

ностью, главную нагрузку по профилактике данных преступлений несут

именно эти подразделения.

Основной проблемой профилактики мошенничеств является отсутствие

необходимой специализации подразделений МВД при организации и осу-

ществлении профилактики указанных преступлений. Вызвано это нерешен-

ностью ряда организационных задач.

Например, учет этих преступлений в существующей уголовной статис-

тике осуществляется в общем, без выделения места, приемов и иных об-

стоятельств совершения хищений, в то время как это могло иметь важное

значение для их профилактики.

В отдельных подразделениях работа по профилактике мошенничеств в

целом возложена на сотрудников ОУР, занимающихся предупреждением и

раскрытием преступлений. Это связано с тем, что в большинстве органов

внутренних дел штатом предусмотрена одна единица оперуполномоченного

по борьбе с экономическими преступлениями. Отсутствие должного взаимо-

действия между субъектами профилактики хищений является другой серь-

езной проблемой органов внутренних дел, что тесно связано с отсутствием

необходимой специализации. Вызвано это тем, что в различных службах

существуют свои приоритеты в работе. Тем не менее, необходимо объеди-

нить усилия и организовать должное взаимодействие между субъектами

профилактики мошенничеств.

Борьба с современной преступностью, мошенничеством в частности, де-

ятельность в высшей степени профессиональное и высоко интеллектуальное.

Вместе с этим, за последние 10-15 лет значительное количество сотрудников

оставили службу в органах внутренних дел (всего уволено около 1 млн.

сотрудников) во многом из-за нестабильности системы МВД.

В настоящее время большинство проблем отсутствия результативности в

борьбе с организованным мошенничеством лежит в плоскости организации

исполнения законодательных норм и состояния кадрового обеспечения под-

разделений, осуществляющих борьбу с ней.

Состояние современного мошенничества, тенденции его количественных

и качественных показателей, должны анализироваться и прогнозироваться,

так как данный вид преступных посягательств постоянно меняется, мимикри-

рует, заполняя неконтролируемые или слабо контролируемые ниши, в целях

своевременного уточнения уголовной политики, уголовного законодательства

и организации борьбы с новыми видами мошенничества.

22

воПросЫ ЭФФективности

норм об освобоЖДении от

уголовноЙ ответственности

несоверШеннолетниХ

На современном этапе развития института освобождения от уголовной

ответственности, все чаще выражается мнение о том, что поощрительные

нормы в отношении несовершеннолетних по своей эффективности намного

слабее достигают целей уголовного закона, чем нормы связанные с на-

значением реального наказания и, прежде всего, связанные с лишением

свободы.

Важнейшая цель уголовного закона — это борьба с преступностью, сни-

жение числа преступных деяний, а в идеале их полное искоренение. Однако,

уголовный закон преследует и другие цели, в частности, цель исправления

и перевоспитания лица совершившего преступление.

Учитывая, что несовершеннолетний это личность формирующаяся, ко-

торая может быть подвергнута, как положительному, так и отрицательному

влиянию, тогда, как отмечается в научной литературе, наказание в виде

лишения свободы в отношении несовершеннолетнего — это наиболее неэ-

ффективная мера наказания, так как дефекты социализации лишь укрепля-

ются, когда несовершеннолетний отбывает этот вид наказания. Однако, это

не значит, что мы должны отказаться полностью от применения данного

наказания в отношении несовершеннолетних. Данный вид наказания должен

применяться к несовершеннолетним за совершение умышленных тяжких и

особо тяжких преступлений. Вместе с тем, меры позитивного стимулиро-

вания должны занимать одно из ключевых мест в системе уголовного права

по отношению к несовершеннолетним совершившим преступление.

Признавая важное место уголовно-правового поощрения применяемого

в отношении несовершеннолетнего, не следует забывать о том, чтобы при-

менение указанных мер создавало у несовершеннолетнего чувства безнака-

занности.

Поэтому, в целях повышения эффективности применения уголовно-пра-

вовых мер связанных с освобождением несовершеннолетнего от уголовной

ответственности или наказания, на работу с несовершеннолетним в отно-

шении которого принято решение о применении указанных мер, должны

включаться государственные органы и общественные организации.

То есть, применение поощрительных мер не должно быть одномомен-

тным, а именно назначили меру и забыли о существовании несовершенно-

летнего, который совершил преступное деяние или подошли формально, до

22

совершения им нового преступления. Со стороны уполномоченных органов и

организаций, со стороны общественности должна вестись конкретная работа

с данным несовершеннолетним.

Со стороны государственных органов такой мерой может выступать про-

бация, которая выражается в постоянном контроле за несовершеннолетним,

который совершил преступное деяние.

Что касается общественности, то здесь можно использовать такую форму

как патронат.

Он может выступать значимым дополнением восстановительного пра-

восудия. Патронат был достаточно распространен в России до революции

1917 года. Он осуществлялся сетью различных благотворительных обществ,

учреждений, организаций над младенцами, увечными, душевнобольными и

другими социально незащищенными лицами. Следует отметить, что сущес-

твовавший специальный патронат состоял в оказании помощи освобож-

денным из мест заключения с целью приспособления их к жизни на свободе.

В современных условиях патронат должен распространяться и на тех несо-

вершеннолетних, которые освобождаются от уголовной ответственности.

В частности, несовершеннолетние, освобожденные от уголовной ответс-

твенности с применением принудительных мер воспитательного воздействия,

могут привлекаться для работы в сфере малого бизнеса.

Предполагается, что несовершеннолетний, освобожденный от уголовной

ответственности, должен трудиться рядом с попечителем. Попечитель должен

обладать высокими нравственными качествами. Задача попечителя должна

состоять в том, чтобы воздействовать на несовершеннолетнего, охранять его

интересы, быть посредником между ним и руководителями того места, где

они трудятся. Важно чтобы одному попечителю было вверено как можно

меньше питомцев, а лучше один, с тем, чтобы попечитель имел реальную

возможность для правильной организации воспитательной работы и надзора.

В этой связи необходимо внести в часть 2 ст. 90 УК РФ изменения, ка-

сающиеся применения в качестве принудительной меры воспитательного воз-

действия патроната, дополнив ее пунктом д «осуществление патроната».

Уже само рассмотрение дела в суде должно оказывать значительное

воспитательное воздействие на несовершеннолетнего, совершившего обще-

ственно опасное действие. К этим лицам можно применить меры воспита-

тельного воздействия, которые предусмотрены ст.90 УК РФ:

— предупреждение;

— передача под надзор родителей или лиц их заменяющих, либо спе-

циализированного государственного органа;

— возложение обязанности загладить причиненный вред;

— ограничение досуга и установление особых требований к поведению

несовершеннолетнего.

К ним возможно применение предлагаемого нами патроната.

Кроме того, постановление органа предварительного расследования,

определение суда о применении мер воспитательного воздействия будет

22

обязательным для исполнения специализированным государственным ор-

ганом, родителями или лицами их заменяющими.

Указанные меры уголовно-правового воздействия могут и должны при

их введении законодателем в значительной мере повлиять на снижение

преступности среди несовершеннолетних, улучшить социальный климат в

обществе, стать эффективным средством в борьбе с преступностью несо-

вершеннолетних.

уЯвнА оборонА Як обстАвинА, Що

виклЮЧАЄ ЗлоЧинність ДіЯннЯ

Однією із обставин, що виключає злочинність діяння у кримінальному

праві України є уявна оборона. В науці кримінального права існують різні

точки зору відносно її правової природи і досить часто її розглядають лише

як помилку при необхідній обороні, яка в деяких випадках може виключати

кримінальну відповідальність. В той же час існують значні проблеми при

розрізненні уявної і необхідної оборони не тільки в законодавстві, а і на

практиці, що призводить до помилок слідчих та суддів при розслідуванні

та розгляді подібних кримінальних справ. Все це обумовлює необхідність

поглибленого дослідження цього кримінально-правового інституту.

Найбільш значним чином досліджували уявну оборону в системі обставин,

що виключають злочинність діяння, а саме у її нерозривному взаємозв’язку

із необхідною обороною, такі вчені, як Ю. В. Баулін, П. С. Матишевський,

М. М. Паше-Озерський, В. І Ткаченко. Також вивчали цю проблему

П. П. Андрушко, М. І. Бажанов, В. І. Борисов, В. В. Сташис, І. С. Тишкевич,

М. І. Якубович та інші вчені. В той же час окремо, як самостійна обставина,

що виключає злочинність діяння, уявна оборона у сучасній науці кримі-

нального права практично не розглядалася. В даних тезах автор, спираю-

чись на попередні дослідження, намагається розглянути та проаналізувати

уявну оборону, як самостійну обставину, що виключає злочинність діяння та

виділяє певні види уявної оборони в залежності від об’єктивного характеру

помилки особи, що захищається.

Стаття 37 Кримінального кодексу України (далі — КК України) визначає

уявну оборону як дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли

реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно

оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого по-

сягання [3, 88]. До прийняття чинного КК України 2001 р. законодавець не

вважав за потрібне виділяти її в окрему норму.

В науці кримінального права існують різні точки зору відносно уявної

оборони. Одні вчені (М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, П. Л. Фріс) вважають, що

22

уявна оборона є помилкою при необхідній обороні і проявляється у помилці

суб’єкта відносно наявності правової чи фактичної підстави для нанесення

шкоди особі, що посягає. Тобто особа, реалізуючі своє право на необхідну

оборону, за певних обставин може помилятися відносно наявності щодо неї

суспільно небезпечного посягання, якого насправді немає. В тих випадках,

коли особа сумлінно помиляється відносно наявності щодо неї суспільно

небезпечного посягання, її помилка визнається «вибачливою» і вона звіль-

няється від кримінальної відповідальності. [1, 201; 6, 255].

Інші вчені (П. С. Матишевський, Н. Н. Паше-Озерський, В. І. Ткаченко)

вважають, що уявна оборона є самостійною обставиною, що виключає зло-

чинність діяння, яка існує поряд із необхідною обороною [5, 36]. Відповідно,

при уявній особа звільняється від кримінальної відповідальності за наявності

двох ознак, передбачених у ч. 2 ст. 37 КК України, а саме, коли: 1) обста-

новка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце

реальне посягання; 2) особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати

помилковості свого припущення. Цю позицію підтримуємо і ми та вважаємо,

що уявна оборона відрізняється від необхідної за основною ознакою — дійс-

ність (реальність) посягання. Будь-який різновид необхідної оборони, в т. ч.

і передчасна та запізніла оборона характеризується дійсністю посягання,

тобто наявністю його в реальності і помилки особи, яка захищаються відносно

посягання проявляються в неправильній оцінці його початку, закінчення або

небезпечності. Уявна оборона характеризується помилкою особи в самому іс-

нуванні посягання щодо неї, тобто посягання є вигаданим, уявним. Тому вона

повинна розглядатися як самостійна обставина, що виключає злочинність діяння.

Головна відмінність уявної оборони від інших обставин, що виключають

злочинність діяння проявляється у її суб’єктивній стороні, а саме у від-

сутності вини особи, яка завдає шкоди іншій особі, помиляючись відносно

реальності суспільно небезпечного посягання і вважаючи, що вона захищає

охоронювані законом права і інтереси. Відповідно до цього, на основі аналізу

судової практики у справах про уявну оборону, ми вважаємо, що можна

виділити наступні види уявної оборони в залежності від об’єктивного харак-

теру помилки особи, що захищається:

1) коли правомірна поведінка потерпілого розцінюється як суспільно

небезпечне посягання (тобто, коли потерпілий здійснює правомірні дії, які

в певній обстановці обґрунтовано сприймаються особою як суспільно небез-

печне посягання). Наприклад М., перебуваючи у нетверезому стані, повер-

тався біля 12-ї години ночі до себе додому і помилково заліз через вікно до

будинку Ч., вважаючи, що це його будинок. Ч., прокинувшись серед ночі і

сприймаючи М. за злодія, наніс йому декілька ударів дерев’яною дошкою,

чим спричинив тяжкі тілесні ушкодження. В даному випадку дії Ч. є уявною

обороною, оскільки він обґрунтовано сприймав М. за нічного грабіжника,

який намагався пограбувати його будинок.

2) коли за особу, що посягає, сприймається інша особа, яка не зби-

ралася вчиняти суспільно небезпечне посягання (тобто, коли суспільно

22

небезпечне посягання існує, однак особа, обґрунтовано помиляючись, завдає

шкоду сторонній особі, з боку якої посягання не відбувалося). Наведемо

приклад з практики: 2 квітня 2006 р. біля 23.00 поблизу кафе «Магніт» у

м. Рівне відбувся конфлікт та бійка між С. з одного боку та В., М. і Т. з

іншого. Р., який був знайомим С., підійшов до учасників бійки і намагатися

їх розборонити. Під час цього він отримав удар в пах. Побачивши, що

до місця пригоди наближаються ще троє чоловіків, які щось кричали до

нього, Р., сприйнявши їх за друзів В., М. і Т., дістав ніж. Ці троє чоловіків

насправді були прохожими, які побачили бійку і вирішили розборонити її

учасників. Коли вони наблизились до Р. впритул, він з метою захисту почав

розмахувати ножем перед ними і при цьому наніс удар ножем в груди одному

з них — О., спричинивши останньому тяжкі тілесні ушкодження у вигляді

ножового різаного проникаючого поранення грудної клітки справа. За ви-

роком Рівненського міського суду від 8 травня 2007 р. дії Р. були визнані,

як такі, що вчинені в обстановці уявної оборони, однак з перевищенням її

меж і Р. був засуджений за ст. 124 КК України (умисне нанесення тяжких

тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони) на три місяці

двадцять діб арешту. Судовою палатою з кримінальних справ апеляційного

суду Рівненської області вирок було залишено без зміни [2].

3) коли з боку потерпілого були здійсненні неправомірні дії, які в

обстановці, що склалася, сприйняті особою за більш небезпечне посягання.

Наприклад п’яний Ш. вчинив хуліганські дії, побив Є. і вступив в бійку

з П., який захищав Є. Через деякий час Ш. розбив вікно у будинку П. і

взявши рушницю з відстані 30 м став цілитись у П., який стояв у будинку

біля вікна. Той зняв зі стіни мисливську рушницю, зарядив її і зробив

кілька пострілів у Ш., в результаті яких Ш. був тяжко поранений. Рушниця

з якої Ш. цілився у П. була незаряджена і він пояснив, що хотів тільки

налякати П. В цьому випадку має місце уявна оборона П., оскільки він

обґрунтовано сприймав дії Ш. не як хуліганство, а як замах на вбивство

[4, 298-299].

4) коли після вчинення щодо неї суспільно небезпечного посягання по-

терпіла особа обґрунтовано сприймає дії посягаючого, як нове посягання. Ця

ситуація відрізняється від «запізнілої оборони», коли суспільно небезпечне

посягання вже минуло, а особа, що оборонялася, не помітила завершення

посягання. Основний критерій, за допомогою якого можна розрізнити цей

вид уявної оборони, полягає у тому, що помилкове уявлення особи про дії

посягаючого ґрунтується на його попередній протиправній поведінці відносно

неї. Наприклад: ввечері чоловік затягнув жінку, яка поверталась з роботи,

до парку, зв’язав її і зґвалтував. Після зґвалтування він кудись пішов. Коли

жінці вдалося розв’язатися, вона побачила, що цей же чоловік знову іде до

неї з блискучим предметом у руці. Вважаючи, що він збирається її вбити

після зґвалтування, вона схопила цеглину і нанесла нею удар по голові,

чим завдала йому тяжкі тілесні ушкодження. Насправді чоловік хотів її

розв’язати і відпустити, а блискучий предмет у руці був ножицями. В цьому

20

випадку має місце уявна оборона, оскільки жінка захищалась від нового

уявного посягання-позбавлення її життя.

В будь-якому випадку, оцінюючи наявність чи відсутність в певній си-

туації вищевказаних нами видів уявної оборони, суд для правильності вис-

новків в кожній конкретній справі повинен чітко встановити два фактори: 1)

чи дійсно дії потерпілого в даній обстановці могли і повинні були сприйма-

тися особою як суспільно небезпечне посягання; 2) чи могла особа якимось

чином усвідомлювати помилковість свого припущення.

Узагальнюючи вищезазначене можна зробити висновок, що уявна обо-

рона є досить складним самостійним інститутом, який відрізняється від необ-

хідної оборони. Специфіка уявної оборони полягає в тому, що з одного боку

вона досить часто може бути присутня в певних екстремальних ситуаціях

у житті людини, а з іншого є «шпаринкою» для ухилення винної особи від

кримінальної відповідальності. Правильне розуміння цього інституту, зок-

рема здійснене нами відмежування його від необхідної оборони та виділення

певних видів уявної оборони допоможе покращити механізм її правового

розуміння і стане ще одним кроком вперед на шляху розвитку в Україні

правової держави.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния.

— Х.: Основа, 1991. — 360 с.

2. Вирок Рівненського міського суду по справі №11а-463\2007 р. /

Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. — Режим

доступу до документа: http://reyestr.court.gov.ua/Review/2157655

3. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар.

Видання п’яте, перероблене та доповнене / Відп. ред. Є. Л. Стрельцов. — Х.:

ТОВ «Одіссей», 2008. — 800 с.

4. Кримінальне право України: Практикум: навч. посіб./ За ред.

С. С. Яценка. — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К.: Алерта; КНТ; Центр

учбової літератури, 2010. — 640 с.

5. Ткаченко В. И. Мнимая оборона // Социалистическая законность.

— № 3. — 1983. — С. 36-38;

6. Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник

для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Атіка, 2004. — 488 с.