Андрющенко А. Економічна теорія

Подождите немного. Документ загружается.

121

Розділ 9. Су’бєкти ринкової економіки

— звичайні (національні) спільні підприємства;

— спільні підприємства з іноземними інвестиціями.

Спільне підприємство з іноземними інвестиціями — це підприємство будь-якої

організаційно-правової форми, створене за законами України, якщо в його статутно-

му фонді протягом календарного року є кваліфікаційна іноземна інвестиція (тобто

іноземна інвестиція, що становить не менше 20 відсотків статутного капіталу і при

цьому не може бути менше суми, еквівалентної залежно від виду інвестиції 50 тися-

чам доларів США, 100 тисячам, 500 тисячам чи 1 млн доларів США).

Іноземне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства з місцез-

находженням в Україні, створеного як суб’єкт права згідно із законодавством іно-

земної держави, майно якого повністю є у власності іноземних громадян, юридичних

осіб або держави.

Визначення іноземне (іноземна власність) означає, що підприємство підпоряд-

ковується різним юрисдикціям. Порядок створення і внутрішньої діяльності інозем-

ного підприємства регулюється законодавством країни, якій воно належить. Законо-

давство України не регулює цих відносин. Разом з тим умови реєстрації та діяльності

іноземного підприємства в Україні регулюються українським законодавством, тобто

на іноземні підприємства загалом поширюється національний правовий режим гос-

подарської діяльності.

Розрізняються малі та інші (середні, великі) підприємства.

Так, до малих підприємств належать підприємства: в промисловості — з кількіс-

тю працюючих до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери — до 50 осіб; у невироб-

ничій сфері — до 25 осіб; у роздрібній торгівлі — до 15 осіб (За американською класи-

фікацією, до малого бізнесу відносяться фірми з кількістю зайнятих — до 500 осіб).

З точки зору умов користування майном і результатами праці підприємства по-

діляються на первинні, де користування основане на праві власності, й орендні, де

користування зумовлено правом тимчасового володіння.

Нарешті, підприємства можуть на добровільних засадах об’єднуватись в асоціа-

ції, концерни, трести та інші об’єднання (навіть транснаціональні) як за галузевою,

так і за територіальною та іншими ознаками.

§ 3. Держава як суб’єкт ринку

Жодна сучасна національна економіка не обходиться без участі держави у її ре-

гулюванні. Держава впливає на економічну діяльність домогосподарств і фірм через

систему важелів та інструментів: інфраструктура, гроші, ціни, кредити, податки, до-

тації, субсидії, ліцензії, квоти, інвестиції, патенти, амортизація тощо. Однак погляди

на роль держави в економіці зазнали значних змін.

У ХVІ–ХVШ ст., коли ринкова економіка тільки формувалась, панували ідеї

меркантилізму: визнання безумовної необхідності державного регулювання розви-

тку торгівлі і мануфактурного виробництва.

В основі ідеології меркантилізму лежав принцип: державна влада повинна забез-

печувати монополії (привілеї) для вітчизняних підприємців та комерсантів на вну-

трішньому і зовнішньому ринках. Держава своєю політикою повинна була:

— сприяти експорту готової продукції;

122

Частина І. Вступ до економічної теорії

— сприяти імпорту дешевої сировини і підтримувати національного виробника;

— обмежувати імпорт промислових товарів і захищати національного виробника;

— обмежувати експорт сировини.

У кінці XVIII ст. на зміну меркантилізму приходять ідеї економічного лібераліз-

му, які заперечували необхідність державного втручання в економіку. Згідно А. Смі-

ту, ринкова система сама здатна до саморегулювання, в основі якого лежить власна

вигода. Вважалось, що економіка буде функціонувати ефективніше, якщо виключити

її регулювання державою.

У 30 роках XX ст. було теоретично доведено і практично підтверджено, що споді-

вання тільки на ринкове саморегулювання є вкрай небезпечними і можуть загрожу-

вати розвалом самої системи. Особливо чітко це проявилось у період «великої депре-

сії» у США (1928–1932 рр.). Дж. М. Кейнс довів необхідність державного втручання,

яке здатне урівноважити сукупний попит і сукупну пропозицію, вивести економіку з

кризи і сприяти її стабілізації і прискоренню.

У 70-і роки XX ст. прихильники монетаризму (М. Фрідмен) обґрунтовують ідею

про те, що потрібне створення державою фінансових умов для нормального функціо-

нування ринку на основі монетарної політики.

Інституційна економічна теорія (Д. Норт, О. Уїльямсон) розглядає державу як

особливу організацію, яка здійснює свою діяльність на основі делегування їй грома-

дянами частини своїх прав. Як правило, розподіл прав між громадянами і державою

фіксується в конституції, яка відіграє роль соціального контракту.

Марксистські погляди на економічну роль держави відображають модель

адміністративно-командної системи (АКС) (командної економіки).

По-перше, у цій системі метою і функцією державних планових органів є збе-

реження параметрів існуючих економічних структур. Підприємства не закривалися,

люди не бояться втратити роботу, рівень доходів гарантований, поява підприємств

стала можливою тільки після узгоджень з вищими державними інтересами.

По-друге, в командній економіці держава встановлює ціни на господарські бла-

га. Наразі встановлена державою ціна зовсім не впливає на становище підприємства.

Якщо витрати перевищували доходи, то підприємство отримувало від держави до-

тації.

Якщо доходи перевищували витрати, то значна частина надлишку вилучалася у

державний бюджет.

По-третє, в командній економіці держава виконує функцію єдиного підприємця.

Саме вона, а не самостійні фірми, приймають рішення про те, що виробляти, як, за

якими цінами, для кого.

По-четверте, в централізованій економіці держава стимулює гігантизм і монопо-

лізм.

І нарешті, у командній економіці держава приймає всі рішення про виробництво,

розподіл і споживання господарських благ. З огляду на специфіку АКС всі функції

держави націлені на забезпечення переважно екстенсивного розвитку та господарю-

вання.

Незважаючи на різноманітність теоретичних поглядів на економічну роль дер-

жави, нині всі, по суті, сходяться на тому, що «невидима рука» ринку повинна допо-

внюватися «видимою рукою» держави.

Економічні функції держави в ринковій системі:

123

Розділ 9. Су’бєкти ринкової економіки

1. В економіці існують сфери, які знаходяться за межами досяжного впливу рин-

кового механізму. Це, передусім, стосується суспільних (громадських) благ (освіта,

вакцинація, транспорт, маяки, фундаментальна наука, національні парки, національ-

на оборона тощо). Ринковий механізм не може забезпечити виробництво громад-

ських благ, бо у приватних підприємств немає економічних стимулів, щоб займатися

цим бізнесом. За цих обставин держава бере на себе функцію організатора і виробни-

ка громадських благ.

2. Ринковий механізм закономірно породжує недосконалу конкуренцію і моно-

полізацію економіки. У зв’язку з тим, що ринковий механізм сам по собі не виклю-

чає можливості появи монополій, а в міру розвитку технічного прогресу виникає все

більше об’єктивних і суб’єктивних передумов монополізації виробництва, то до числа

важливих економічних функцій держави відноситься антимонопольне регулювання.

3. Ринковий механізм байдужий до проблем справедливості і рівності. Він не-

рівномірно розподіляє майнові і грошові доходи, породжує соціальні контрасти між

бідними і багатими і становить проблему незахищеності людей. В перерозподілі до-

ходів з метою соціального захисту населення полягає ще одна економічна функція

держави.

4. Ринковий механізм зовсім не вирішує проблему зовнішніх (побічних) ефек-

тів (наслідків) виробництва або споживання благ. Побічні наслідки виробництва або

споживання благ виробниками і споживачами — це витрати або вигоди, які отриму-

ють треті особи, що не є продавцями чи покупцями цих благ.

У визначенні обсягів побічних позитивних чи негативних наслідків, обґрунту-

ванні соціальних витрат на виробництво чи споживання благ, які не можуть бути вра-

ховані тільки на основі ринкового механізму, полягає четверта економічна функція

держави.

5. Періодичні спади і піднесення виробництва під час ділових циклів, коливан-

ня валютних курсів, індексів цінних паперів та споживчих цін, норми безробіття і

позичкового проценту вносять у ринкову економіку елементи нестабільності. Однак

різкі стрибки в економіці є часто руйнівними і тому держава виконує функцію макро-

економічної стабільності, застосовуючи фіскальні і монетарні інструменти впливу на

стан економіки.

Макроекономічна стабільність передбачає досягнення урядом чотирьох цілей:

а) повна зайнятість;

б) стабільні ціни;

в) стійкі процентні ставки;

г) стабільний валютний курс.

124

Частина І. Вступ до економічної теорії

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

Контрольні запитання

1. Доведіть на конкретних прикладах, що домогосподарства є суб’єктами ринко-

вих відносин.

2. Чи можуть домогосподарства бути товаровиробниками? Обґрунтуйте відпо-

відь.

3. Визначте різницю між поняттями «домогосподарство» і «сім’я». Поясніть,

чому ці поняття не тотожні.

4. Які функції виконують домогосподарства в економічному розвитку країни?

Обґрунтуйте їх значення і особливості.

5. Назвіть джерела формування доходів та напрями їх витрат домогосподарст-

вами.

6. Яким чином ви можете обґрунтувати наявність споживчого надлишку?

7. Назвіть недоліки та переваги власного діла, партнерства, корпорації.

8. Що таке підприємство і чому саме воно виступає як первинна ланка економіки?

9. Які види підприємств ви можете назвати і що лежить в основі їхньої класифі-

кації?

10. Що таке підприємництво і кого ви можете віднести до суб’єктів підприємниць-

кої діяльності?

11. Назвіть основні, принципи підприємництва й прокоментуйте їх.

12. Викладіть концепції різних шкіл про роль держави в економіці та реалізацію її

функцій.

13. Визначте основні причини, які формують державу як суб’єкт господарювання.

14. Розкрийте вади ринкового саморегулювання та обґрунтуйте причини необхід-

ності економічного втручання держави.

15. Проаналізуйте основні інструменти державного регулювання економіки.

Контрольні тести

1. Домогосподарство — це:

а) особа або група осіб, об’єднаних з метою забезпечення всім необхідним для

життя, тобто об’єднаних спільним веденням господарства;

б) господарююча одиниця;

в) сукупність осіб, що живуть разом, пов’язані родинністю та спільним бюдже-

том;

г) поєднання чинників виробництва;

д) сукупність форм і методів державного регулювання економіки.

2. Особистий розподіл доходів — це:

а) спосіб, за допомогою якого сукупний дохід суспільства розподіляється се-

ред окремих домогосподарств;

б) спосіб, за допомогою якого сукупний дохід суспільства розподіляється від-

повідно до функцій, які виконують отримувачі доходів;

в) економічний механізм формування фондів особистого споживання та інвес-

тицій.

125

Розділ 9. Су’бєкти ринкової економіки

3. Домогосподарство виконує такі функції:

а) основного постачальника ресурсів;

б) постачальника грошових ресурсів;

в) покупця акцій та облігацій;

г) основну витратну одиницю в національному господарстві.

4. Домогосподарства здійснюють заощадження за рахунок:

а) сукупного доходу;

б) частини одержаного ними доходу;

в) заробітної плати;

г) прибутку;

д) усі відповіді хибні.

5. Розподіл доходів між домогосподарствами в умовах ринкової економіки є:

а) функціональним;

б) дискримінаційним;

в) особистим;

г) науково обґрунтованим;

д) під керівництвом держави.

6. Споживчий надлишок — це:

а) те, що споживається особою понад міру;

б) різниця між загальною корисністю блага і його ринковою вартістю;

в) наслідок дії закону граничної корисності;

г) додаткова вигода для домогосподарств.

7. Заощадження доходів домогосподарствами — це:

а) захист доходів;

б) бажання покращити фінансову забезпеченість домогосподарства;

в) спекуляція на біржі (придбання цінних паперів);

г) прагнення забезпечити себе на «чорний день».

8. Економічні функції держави у розвинутих країнах — це:

а) забезпечення правової бази та суспільної атмосфери, що сприяють ефектив-

ному функціонуванню економіки;

б) захист конкуренції;

в) перерозподіл доходу і національного багатства;

г) стабілізація економіки, тобто стимулювання економічного розвитку, конт-

роль за рівнем зайнятості та інфляції;

д) виправлення вад ринкової системи.

9. Хто фінансує виробництво суспільних благ:

а) підприємства;

б) банки та інші організації кредитно-фінансової сфери;

в) держава;

г) домогосподарства;

д) великі корпорації: монополії та олігополії.

10. Основними функціями держави є:

а) регіональні функції, функції об’єднань, політичні, ідеологічні;

126

Частина І. Вступ до економічної теорії

б) загальні функції, змішані функції, економічні функції;

в) політичні функції, соціальні, ідеологічні, міжнародні, економічні.

11. Прямими способами державного перерозподілу доходів є:

а) регулювання цін на соціально важливу продукцію;

б) трансфертні платежі;

в) зміна ставки відсотка за вкладами.

12. Способами непрямого перерозподілу доходів державою є:

а) регулювання цін на соціально важливу продукцію;

б) індексація фіксованих доходів;

в) законодавче визначення обов’язкового мінімуму заробітної плати як бази

оплати праці на всіх підприємствах;

г) надання дотацій певним категоріям громадян.

127

Розділ 10. Сучасне світове господарство

РОЗДІЛ 10.

СУЧАСНЕ СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

§ 1. Світове господарство: основні риси та особливості розвитку

Світове господарство — це сукупність національних господарств та їх об’єднань,

взаємопов’язаних міжнародними економічними відносинами на основі міжнародно-

го поділу праці.

Міжнародний поділ праці — вища ступінь суспільного територіального поділу

праці, яка спирається на спеціалізацію виробництва окремих країн. Виділяють такі

етапи розвитку міжнародного поділу праці:

• спеціалізація, пов’язана з природно-кліматичними умовами країн (особливо

сировина та сільське господарство);

• предметна (міжгалузева) спеціалізація, орієнтована на окремі види промисло-

вих виробів;

• подетальна спеціалізація, пов’язана з особливостями сучасної НТР.

Економіка, що бере участь у міжнародному поділі праці, називається відкритою.

Її антиподом є автаркія — закрита, ізольована від світового ринку та світової конку-

ренції економіка «опори на власні сили». Показником відкритості економіки є частка

експорту або імпорту у ВВП країни.

Інтернаціоналізація продуктивних сил — це розвиток процесу використання про-

дуктивних сил національних господарств через поглиблення міжнародних економіч-

них відносин, міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва, зростання між-

народного поділу праці і розвиток міжнародного обміну на всіх стадіях суспільного

відтворення.

У процесі розвитку інтернаціоналізації продуктивних сил і виробництва форму-

ється світовий ринок і світове господарство. Провідною тенденцією сучасного світо-

вого господарства став процес його глобалізації.

Глобалізація — нова фаза прискорення розвитку світогосподарських зв’язків у

кількісному та якісному відношенні, пов’язана з переходом від монокапіталізму до

мультинаціоналізму з виходом на міжнародну арену ТНК (транснаціональних ком-

паній).

§ 2. Форми міжнародних економічних зв’язків

Основними формами міжнародних економічних відносин є:

• міжнародна торгівля товарами та послугами;

• міжнародна міграція капіталів та робочої сили;

• міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини;

• міжнародна економічна інтеграція.

Міжнародна торгівля є традиційною і найбільш розвиненою формою міжнарод-

них економічних відносин. Профіль країни у міжнародній торгівлі визначається на

основі принципу порівняльних переваг, сформульованого Д. Рікардо: країна спеціа-

лізується на виробництві тієї продукції, яку здатна виробляти з відносно меншими

альтернативними витратами порівняно з іншими країнами. За цих умов торгівля є

128

Частина І. Вступ до економічної теорії

взаємовигідною навіть між країнами з суттєвими відмінностями у рівнях національ-

них витрат виробництва, ефективності економіки в цілому. Віна виступає чинником

економічного зростання кожної окремої країни й світової економіки в цілому.

На розвиток міжнародної торгівлі чинить суттєвий вплив державна політика. За-

лежно від масштабів втручання держави розрізняють:

• політику свободи торгівлі (фритредства) — політику мінімального державного

втручання у зовнішню торгівлю, яка розвивається на основі вільних ринкових

сил попиту та пропонування;

• політику протекціонізму — політику захисту внутрішнього ринку та вітчизня-

ного виробника від іноземної конкуренції шляхом застосування тарифних і не-

тарифних інструментів торговельної політики.

Основним тарифним інструментом є мито — непрямий податок, який виконує дві

основні функції — фіскальну та захисну.

До нетарифних інструментів відносяться:

• квоти — кількісні обмеження експорту або імпорту;

• ліцензування — регулювання зовнішньої торгівлі шляхом надання державни-

ми органами дозволу (ліцензії) на експорт або імпорт визначеної кількості то-

вару за певний період часу й заборони неліцензова ної торгівлі;

• «добровільні експортні обмеження» — кількісне обмеження експорту, що ґрун-

тується на зобов’язанні одного з торгівельних партнерів обмежити або принай-

мні не розширювати обсягу експорту; це квота, яка встановлюється не країною-

імпортером, а країною-експортером;

• субсидії — державні грошові виплати, спрямовані на підтримку національних

виробників і побічну дискримінацію імпорту (податок навпаки). Імпортні суб-

сидії надаються виробникам товарів, які конкурують з імпортом на внутріш-

ньому ринку країни, експортні субсидії надаються виробникам експортних то-

варів з метою заохочення їх просування на зовнішній ринок.

• демпінг — штучне зниження цін на товари на зовнішніх ринках для їх заво-

ювання, усунення конкурентів; міжнародна дискримінація в цінах внаслідок

продажу фірмою-експортером товарів на зарубіжних ринках за значно нижчи-

ми цінами, ніж на внутрішньому, які нерідко не покривають навіть витрат ви-

робництва.

• ембарго — заборона державою або групою держав ввезення або вивезення то-

варів, послуг, цінних паперів, валюти, а також затримання суден, вантажів та

іншого майна, які належать іноземній державі; засіб економічного або політич-

ного впливу одних країн на інші.

Міжнародний рух капіталів здійснюється у формах:

• прямих інвестицій у промислові, торговельні та інші підприємства;

• портфельних інвестицій (в іноземні акції, облігації та інші цінні папери);

• міжнародних кредитів;

• економічної допомоги (безоплатної та у вигляді пільгових кредитів).

Економічна інтеграція — тісний взаємозв’язок, взаємопереплетіння національ-

них економік і формування спільного економічного простору. Вища форма інтерна-

ціоналізації, передбачає вільне переміщення між країнами капіталів, товарів, робочої

сили та ін.

129

Розділ 10. Сучасне світове господарство

§ 3. Міжнародні валютні відносини

Міжнародні валютні відносини — це сукупність валютно-грошових і розрахун-

ково-кредитних зв’язків у світогосподарській сфері.

Валюта — грошова одиниця країни.

Поняття валюти використовується в таких значеннях:

• національна валюта — грошова одиниця певної країни (долар США, японська

ієна);

• іноземна валюта — грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні за-

соби, виражені в іноземних грошових одиницях, які використовуються в між-

народних розрахунках;

• міжнародна (регіональна) грошова або розрахункова одиниця: СДР — грошова

одиниця країн-членів Міжнародного валютного фонду, яка існує у вигляді за-

писів на рахунках; ЄВРО — валюта країн Європейського Союзу, впровадження

якої у безготівковій формі почалося з 1.01.1999 р. в 11 країнах і завершилося у

2001 р. запровадженням готівкової валюти.

Конвертованість валюти — гарантований обмін національної валюти на товари

та послуги (внутрішня конвертованість); зовнішня конвертованість — гарантований

обмін однієї валюти на іншу за діючим валютним курсом.

Вільно конвертовані валюти вільно обмінюються на будь-які іноземні валюти,

без обмежень використовуються у поточних та фінансових операціях. У світі налі-

чується понад 300 найменувань національних грошей. Вільноконвертованими є ва-

люти приблизно 20 країн світу (долар США, швейцарський франк та ін.). Більшість

держав має вільну конвертованість валют лише по поточних операціях, а здійснення

операцій з капіталом потребує ліцензій або інших форм дозволу.

Частково конвертовані валюти мають обмеження щодо обміну на інші валюти

(головним чином для резидентів), сфер використання валюти в міжнародних угодах,

обертання на зовнішніх ринках. До них належать валюти деяких західноєвропей-

ських країн, а також більшості країн, що розвиваються.

До замкнених (неконвертованих) валют належать валюти країн, які зберігають

валютні обмеження на всі валютні операції, забороняють резидентам і нерезидентам

обмінювати свою національну валюту на інші (валюти залежних і економічно слабо

розвинених країн, валюти колишніх соціалістичних країн ).

Валютний курс — ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій оди-

ниці іншої країни.

Залежно від ступеня державного втручання у функціонування валютного ринку

розрізняють:

• систему гнучких валютних курсів,

• систему фіксованих валютних курсів.

Гнучкі валютні курси можуть бути вільними або регульованими: вільні курси

складаються на валютних ринках стихійно, під впливом попиту на валюти та їх про-

понування, валютна політика з боку держави відсутня; регульовані валютні курси

складаються на валютному ринку під впливом валютної політики держави.

На валютний курс чинять вплив ряд факторів:

• паритет купівельної спроможності (відносна купівельна спроможність валют)

або відносні рівні цін та витрат виробництва;

130

Частина І. Вступ до економічної теорії

• відносні рівні процентних ставок,

• стан платіжного балансу країни,

• коливання циклічного характеру,

• діяльність валютних ринків і спекулятивні операції,

• ступінь використання валюти в міжнародних розрахунках.

Вільні коливання валютних курсів, реагуючи на зміни у попиті та пропонуванні

валют, автоматично коригують дефіцити та активи платіжних балансів, вирівнюючи

попит на іноземну валюту з боку видатків на імпорт з її пропонуванням з боку екс-

порту, що становить головну перевагу системи гнучких валютних курсів. Недоліком

системи є валютний ризик — ризик втрат, пов’язаний зі зміною валютного курсу.

Платіжний баланс країни фіксує всі операції, які мали місце між резидентами

країни та резидентами інших країн протягом року. Складається з рахунків поточних

операцій (експорт та імпорт товарів і послуг — торговий баланс, отримані та сплачені

доходи, отримані та надані трансферти) та рахунку операцій з капіталом та фінанса-

ми. Будь-які події, що викликають збільшення попиту на валюту країни, покращують

її платіжний баланс, тому зміна курсу валюти є однією з важливих причин зміни ста-

ну платіжного балансу.

Девальвація — офіційне зниження курсу валюти відносно інших, ревальвація —

офіційне підвищення курсу валюти.

Державне регулювання валютних курсів здійснюється за допомогою девізної та

дисконтної політики.

Девізна політика — це політика регулювання валютного курсу шляхом купівлі-

продажу іноземної валюти. Ос новним інструментом девізної політики, яка чинить

значний, але тимчасо вий і певною мірою обмежений вплив на валютні курси, є ва-

лютні інтервенції.

Валютна інтервенція — це операція центрального банку країни з купівлі або про-

дажу валют з метою підвищення або зниження курсу національної валюти; у разі зни-

ження курсу національної валюти центральний банк продає значні суми іноземної

валюти, що призводить до зростання курсу національної валюти, купівля централь-

ним банком іноземної валюти приз водить до зниження курсу національної валюти.

Дисконтна політика — полягає у зміні облікової ставки центрального банку, яка

впливає на міжнародний рух капіталів і через нього — на попит на валюту і валютний

курс.

Фіксований валютний курс — твердий курс валюти, за яким уряд офіційно

зобов’язується обмінювати національну валюту на іноземну і навпаки без будь-яких

обмежень.

Фіксація валютного курсу зовсім не гарантує виключення впливу будь-яких

чинників валютного курсу. Тому підтримка фіксованого валютного курсу потребує

від країни достатніх валютних резервів для покриття дефіциту платіжного балансу.

Якщо ці резерви є недостатніми, країні доведеться вдаватися до торговельних обме-

жень або застосування інструментів фіскальної та монетарної політики. Макроеко-

номічні наслідки такого шляху підтримки валютного курсу можуть бути руйнівними

для економіки. Наприклад, підвищення процентної ставки призведе зростання попи-

ту на валюту країни, але одночасно викличе скорочення внутрішніх інвестицій, отже,

скорочення виробництва, зайнятості та доходу. Ціною утримання валютного курсу

буде економічний спад. За умов фіксованого валютного курсу держава постає перед